У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 12 ПРО РОСІЙСЬКІ ІМЕНА

— То ти Анна чи Лєна?

Таке запитання доводилося мені часто чути від спантеличених росіян. Бо ж і Анна, і Лєна російські імена, близькі й зрозумілі. Та коли вони творять одне ім'я — це звучить для російського вуха дивно. Подвійних імен у Росії немає, усіх тут називають за єдиним зразком: ім'я, по батькові, прізвище.

Якщо твій батько називається Микола Іванов, а тебе назвали Тетяною, то зватимешся ти Тетяною Миколаївною Івановою. Тетянин брат на ім'я Сергій зватиметься Сергієм Миколайовичем Івановим. Жінки до свого прізвища додають літеру «а» (так дружина президента Росії Світлана має прізвище Медведєва, а не Медведєв). Це правило не стосується українських прізвищ, таких як Чумаченко або Мазуренко — вони завжди закінчуються на «о».

Ті, що належать до російської православної церкви, мають обмежений вибір імен. Православна церква визнає лише християнські імена, тобто імена з візантійських церковних календарів — на практиці ж грецькі, єврейські або латинські, які прийняли церковнослов'янську форму. Тому в Росії так багато Микол, Олексіїв, Сергіїв та Дмитрів.

Ужиткові й слов'янські з походження імена, визнані церквою, наприклад, чоловічі — Ярослав і Ростислав; жіночі — Надія, Любов, Світлана. Багато російських імен походить з часів вікінгів. Олег та Ольга — російські форми від імен Гельґе та Гельґа, Володимир походить від Вальдемар.

Російська православна церква допускає також деякі європейські імена, як Марґарита, Філіп, Вероніка чи Едуард. Та все ж вони трапляються нечасто. Немає в Росії Кевінів, Вільямів і Оліверів, не кажучи вже про Бруків чи Ріджів.

Не дивно, що обмежена кількість імен породила безліч їхніх форм. Кожне російське ім'я має зменшувально-ласкаву форму, а також десятки зменшувальних імен від ласкавих форм. Скажімо, моє ім'я має ласкаву форму Аня, його можна й далі поменшувати:

Анечка, Аннушка, Анюта, Нюра, Анка і так далі. Марій називають Машею (Машенькою, Мусею...), Олександр і Олександра — Саша (Сашуня, Сашенька...), Олексій — Льоша, Льолік, Сергій — Серьожа (Серьога, Серий...), Микола — Коля (Коль, Коленька...), Катерина — Катя (Катенька, Катюшка...), Ксенія — Ксюша (Ксюш, Ксюшенька...), Володимир — Володя (Вова, Вовочка...)

Росіяни, по суті, ніколи не називають друзів інакше, як зменшувальними іменами. Щойно познайомившись, росіяни миттєво переходять на ласкаві форми, а з часом навіть можуть винайти власні зменшувальні імена. З іноземними іменами виникають проблеми, але й тут можна вдатися до фантазії. Скажімо, мого колегу Кіммо наші російські друзі назвали Кіммочиком. Різні ласкаві форми тих самих імен мають різні конотації. Називати Надію Надею — нейтрально, так майже всі їх називають. Надійка має відтінок близькості і не підходить для вжитку стороннім, так її можуть кликати лише близькі. Одна моя товаришка терпіти не може, коли колеги по роботі називають її Наденькою. Як вони сміють дозволяти собі на таке панібратство, обурюється вона.

Іншу подругу, Анну, дратує, коли начальник називає її Анечкою. Він же ніколи так не звертається до підлеглих-чоловіків, не називає, скажімо, мого колегу Сашенькою. Називаючи мене Анечкою, він певним чином застосовує до мене свою владу й принижує мене. А ось називати Анею — цілком прийнятно, — каже вона.

Цікаво, що такі імена, як Таня, Аня. Катя і Надя поширилися і популярні у Фінляндії, хоч це й не імена, а їхні зменшувальні форми. Вони тепер такі звичні, що стали часткою шведської та фінської іменної традиції. Запозичення відбуваються й далі. Скажімо, я не раз бачила в рубриці анонсів газет Гювудстадсбладет і Гельсінкін Саномат ім'я Саша.

Росіяни завжди звертаються до незнайомих їм людей па ви. Правило просте: до всіх, кому за шістдесят, звертатися па ви і крапка! Тикають лише друзям.

Звертатися до співрозмовника пане Іванов чи пані Іванова ввічливо, однак до такої форми вдаються доволі рідко, не те що на Заході. Натомість, бажаючи висловити повагу до людини, звертаються на ім'я та по батькові. Скажімо, до Єльцина здебільшого зверталися Борисе Миколайовичу, до Медведєва — Дмітрію Анатолійовичу, а не пане Єльцин чи пане Медведєв. У розмові росіяни часто повторюють імена одне одного: саме так, Тетяно Миколаївно; ні, Вікторе Івановичу, сигналізуючи так свою повагу до співрозмовника, наголошуючи, що слухають його, чого майже ніколи не роблять фіни.

Існує два способи звертатися до росіянина на ім'я. За офіційних обставин — ім'я і по батькові, до друзів — лише на ім'я. Але назвати на ім'я можна й особу, з якою на ви: «Коли ви їдете у відпустку, Таню?» або «Серьожо, допоможіть мені розв'язати цю проблему!» Так звертаються до людей, з якими стрічаються щоденно, але які не є друзями.

Росіяни рідко звертаються одні до одних на повне ім'я. Я ніколи не чула, щоб Володимира називали Володимиром, тільки Володимиром, скажімо, Сергійовичем або Володею. Дружина Володимира може ласкаво назвати його Вовочкою, якщо хоче, щоб він виніс сміття.

Радник Буша, порадивши йому звертатися до Путіна «мій друже Володимире», допустився помилки. Бушеві треба було сказати «мій друже Володю» і не інакше!

Російська звичка «викати» усім, окрім близьких друзів, дуже зручна. Вона послідовна і цільова, завдяки чому простіше спілкуватися з навколишніми людьми. І хоча я звикла у Фінляндії усім «тикати», іноді скандинавська неформальність видається мені нещирою або нав'язливою. Мені, наприклад, не подобається одержувати рекламні листи, які починаються словами: «Привіт, Анно-Лєно!» Таке звертання неможливе в Росії, там я пані Лаурен і в формальному, і в професійному спілкуванні.

Це класно, коли можна тримати людей на дистанції на свій розсуд. Зі звертанням на «ви» набагато простіше відстоювати свої права у ролі, скажімо, клієнта. Москва, як уже мовилося, не знає, що таке сентименти; той, хто не навчився мостити собі шлях ліктями, приречений стояти в самому кінці черги. Тому іноді доводиться нахабніти. Це неприємно, однак звертанням на «ви» люди хоч трохи виявляють поваги, водночас сиґналізуючи, що конфлікт не має в собі нічого особистого.

Можна звертатися на «ви» й до людей добре знайомих, але значно старших за тебе. До російського оператора нашої фінської телерадіокомпанії я, щоправда, так не звертаюся, бо ми колеги, а в журналістських колах не прийнято «викати». Іноді я помічаю, як це дратує літнього фотографа, мовляв, шмаркате дівчисько, майже вдвічі молодше, а «тикає». А те, що він мені «тикає» і що два інші кореспонденти, хай навіть старші за мене, з ним на «ти» — це нормально! Тут я вирішила переступити через російську традицію, бо, по-перше, роботодавець у мене фінський, а, по-друге, як на мене, стосунки кореспондента й оператора не повинні залежати від віку та статі. У Росії щось подібне, звісно, утопія!

Виняток лише підтверджує правило. До інших людей з мого журналістського середовища, які старші за мене, я звертаюся у ввічливій формі, навіть якщо вони стали мені близькими. Моя улюблена вчителька російської за роки мого навчання стала мені другом, та все ж я ніколи не скажу їй «ти». Вона ж моя наставниця, яку я дуже ціную і поважаю.

Звертання на «ви» додає спілкуванню багатозначності. Це один з багатьох чинників, який робить життя у Росії багатоманітнішим та налагодженішим, аніж у Фінляндії. Вже саме звертання сигналізує про багато що: вік, стать, ієрархію. Як і все в Росії, це послання не відкрите, а заховане між рядками...