У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 13 ПРО РОСІЙСЬКУ ПРАКТИЧНІСТЬ

Моя близька товаришка Катя має літній будиночок, дачу в Зеленогорську, колишніх Терйоках, на Кольському перешийку. Будиночок стоїть на зеленому пагорбі, зарослому сливово-яблуневим садом, кущами порічки, дикими квітами й високою некошеною травою. Помальовані зеленою фарбою стіни, вікна з різьбленими рамами, підлога, яка загрозливо прогинається під ногами, — усе, як на більшості російських дач. Навколо розкидані ще з п'ятдесят інших дач з чудернацькими прибудовами, без жодного прямого кута, оточені зеленими садами й маленькими прямокутними грядками з картоплею та кабачками.

Такі на вигляд усі дачі, окрім найновіших, побудованих за останні п'ятнадцять років. Ці зведені з цегли та каменю, на кілька поверхів, обнесені монументальними мурами з колючим дротом замість живоплоту. За мурами ви не знайдете охайних картопляних грядок, кущів малини чи агрусу, рядків полуниць і цибулі. Тут моріжки з коротко підстриженою травою і басейни.

Катя й сама хотіла б мати саме таку новітню дачу, але про це можна й не мріяти, доки усім тут заправляє її батько Ігор. Дача — його королівство, де він займається улюбленою справою — крутить гайки в авті, щось лагодить, майструє...

У коморі, у гаражі, у саду, під стіною будиночка лежать вони. Скарби Ігоря. Зо два десятки старих вікон, з яких можна збудувати теплицю. Металеві прути. Бляшані труби. Обрізки дощок. Умивальник. Фанера. Залізні сітки з ліжок. Шматки бляхи. Дерев'яні решітки. Старі двері. Порожні пластикові каністри. Металевий мотлох. Пластмасові миски. Холодильник.

Усі ці речі — предмет Ігоревої гордості. Він сам у поті чола збирав їх по всіх усюдах, не минаючи смітників та покинутих будинків. Найкраща знахідка — залізні сходи, знайдені на закинутій військовій базі. Сходи виявилися важким випробуванням — вони не вміщалися в авто, довелося транспортувати їх додому на двох велосипедах з допомогою свого страх якого незадоволеного тією вигадкою зятя, який, хоч і чинив спротив, мусив скоритися. Операція з вивезення сходів відбувалася вночі, бо тато Каті не мав цілковитої певності у законності свого вчинку.

Металолом Катин батько використовує у своїх будівельних проектах. Проектів багато, більшість з них не закінчені. Задоволення він одержує від процесу, а не від результату. Ось так і проводять свої дні на дачі чимало російських чоловіків — то колупаються в авті, то хапаються за недобудовану теплицю чи прибудову. Час до часу, поміж тими заняттями, навідуються одні до одних у гості на склянку чаю або чарочку горілки.

Дача — це світ російських чоловіків. Там вони нарешті стають самими собою, звільнившись від настирливого жіноцтва, яке по-своєму править удома. У більшості знайомих мені російських родин рідко коли можна застати чоловіка вдома на вихідних, у кожному разі, не з квітня по жовтень. Він на дачі. Дружина зустрічається з подругами або їде відпочивати на південь, чоловік же не відчуває жодної потреби в такій суєті. Він сідає у Волгу, їде на дачу й там заходиться щось собі спокійно майструвати, щасливий, що ніхто йому не заважає.

На жаль, Ігореві скарби аж ніяк не сприяють злагоді в його родині, бо Катя — сучасна жінка, вона не бажає стягувати до хати й зберігати увесь той мотлох. Вона б хотіла мати симпатичну дачку з підстриженою зеленою травичкою на подвір'ї. Вони з чоловіком таки побудували поряд зі старою дачею новий дім, провели воду й електрику, щоб і на дачі жити в цивілізованих умовах. Але батькових скарбів так і не позбулися.

— Тато щоразу тягне щось нове. Цьому ніколи не буде ні кінця, ні краю... — нарікає Катя.

Якось вона замовила вантажівку, щоб вивезти геть усе дрантя. Довідавшись про це, батько кинувся ховати свої скарби. Щось йому навіть пощастило врятувати, зокрема залізні сходи — на щастя, вони не вмістилися у кузові вантажівки.

Згодом майже вся родина переселилася до нового будинку, і це чудово, бо старий будиночок тепер можна використовувати як комору для Ігорового непотребу.

— Хатину треба знести, а на її місці засіяти травою моріжок, — каже Катя батькові.

Той не відповідає. Схилився над своєю українською Таврією і мовчки колупається під капотом. Авто щось застрайкувало минулого тижня, але Ігор відмовився кликати механіка. Як і більшість російських чоловіків, він сам може дати собі раду з ремонтом — це ж старе радянське авто, яке кожний російський чоловік, старший сорока років, знає, як свої п'ять пальців.

Поряд з Таврією стоїть зятів Лексус, символ тієї Росії, яку Ігор знає, спостерігаючи за життям своїх дітей, і з якої посміюється собі тихцем. Його не цікавлять подорожі за кордон, він не хоче будувати розкішних дач чи купувати дорогі автомобілі. Він збирає всілякі цікавинки й корисні речі, які зможуть придатися для чогось корисного в господарстві.

Звісно, це мистецтво поступово починає зникати, та все ж іще є чимало майстрів на всі руки. Зі старих пластикових пляшок можна змайструвати відерця, металеві бочівки розрізають поздовж і саджають у них квіти. Зношені батареї отеплення закопують в землю перед порогом — маєш металевий «килимок», щоб витерти взуття. У старих морозильних камерах добре зберігати яблука. Така винахідливість найбільше виявляється на дачах, саме там росіяни понад усе полюбляють застосовувати те, що трапляється під руки.

На одному з найбільших російських телеканалів (Канал 1 або ж Перший Канал) є навіть постійна передача, яка називається Корисні поради. Корисними порадами глядачі насолоджуються щоранку перед новинами. Ведучі з ентузіазмом розповідають, яке застосування можна знайти різним речам, як утеплити вікна пластиковими пакетами, а зі старого шланга зробити ручки для торбини.

Уміння бути майстрами на всі руки збереглося, звичайно, ще з радянських часів, коли тотальний дефіцит зробив росіян небачено винахідливими. Росіяни, на загал, неймовірно практичні, однак практичні в цілком інший спосіб, ніж фіни; практичні в тому сенсі, що переймаються проблемами, коли ті з'являються, і тоді поступово беруться за їхнє розв'язання, не вибудовуючи якихось глобальних рішень і заготовок для тих рішень заздалегідь. Російські дачі приклад тому — їх ніколи не добудовують до остаточного вигляду, що дає більший простір фантазії. Завжди потішно показувати російські дачі фінським інженерам, які з роззявленими ротами оглядають немислимі й у фінських очах цілком приголомшливі споруди з божевільними пропорціями й чудернацькими прибудовами.

Інший приклад про автомобілі. Найкраща властивість зневажених на кожному кроці Жигулів та, що будь-який нормальний російський дядько може полагодити нескладні негаразди самостійно. Бо ж це авто — сама механіка, жодної електроніки. Та й взагалі, росіяни рідко бувають безпорадними, коли щось ламається, — у Росії до перманентних негараздів звикли. Рано чи пізно доводиться ремонтувати все. Дуже рідко речі ремонтують грунтовно, надовго; російська лазничка може бути напхом напхана всілякими тимчасовими пристроями, які винайшов господар.

Я часто замислююся, у чому причина оцього російського небажання планувати рішення заздалегідь? Воно виявляється у різних ситуаціях. Мої російські друзі, наприклад, не люблять узгоджувати зустрічі далеко наперед. Замість того, щоб умовитися: «Зустрічаємося завтра о восьмій вечора в Пропаганді», вони домовляються: «Здзвонимося завтра після обіду й вирішимо, де й коли зустрічаємося». Якщо ж уже про щось домовлено, треба неодмінно зателефонувати ще раз у день зустрічі, упевнитися, чи в планах нічого не змінилося. Інакше несподівано може трапитися так, що плани таки змінилися, і тоді сам собі будеш винний: з'явишся на зустріч, не переконавшись, чи твій приятель або товаришка справді вільні того дня, а вони не прийшли...

На думку спадає лише одне пояснення: упродовж століть росіяни жили в суспільстві, де ніхто і ні в чому не мав цілковитої певності, а несподівані повороти долі ставалися ледь не щодня. Навіщо витрачатися на солідний ремонт будинку, якщо тебе щомиті можуть з нього викинути. Навіщо домовлятися аж за цілу добу наперед, якщо завтра я можу померти?

Російський фаталізм робить життя гнучкішим і дає більший простір для швидкої зміни рішень. Це, в принципі, дуже практично: оскільки трапитися може все на світі, навіщо планувати заздалегідь.

Навіть подорожувати росіяни люблять без детально розробленого маршруту. Вислів «вирішимо на місці» типовий для обговорення спільних поїздок з російськими друзями. Вони просто вирушають у дорогу, а там буде видно, як розвиватимуться події. Тоді простіше припасувати власні плани до нових обставин.

А ось у робочих ситуаціях треба бути дуже обережним з усіма цими «вирішимо на місці». Коли восени 2006 року в Петербурзі ховали Марію Федорівну — данську принцесу Дагмар, раптом з'ясувалося, що я спізнилась з акредитацією: поховання збіглося у часі з іншим відрядженням, яке потім скасували. Тоді я зателефонувала до данського міністерства закордонних справ, яке миттю остудило мій запал.

— Жодного шансу. Місць для преси більше не залишилося, — повідомили мені.

Та я таки додзвонилася до Ірини, відповідальної за контакти з пресою в адміністрації Санкт-Петербурга. Вона пообіцяла все влаштувати.

— Приїжджайте, вирішимо на місці!

Ми з оператором зібрали апаратуру й вирушили в дорогу. Коли я заявилася до прес-центру, де. за словами Ірини, нас вже мала чекати акредитація, почалося справжнє пекло... Розшукати Ірину було марною справою. Прес-центром керувала Ксенія з російського міністерства культури, і її анітрохи не цікавило, що наобіцяли якісь ідіоти з адміністрації.

— Тут Я керую, і мені байдуже, про що ви там домовлялися з якоюсь Іриною! — репетувала Ксенія.

Я попросила її розмовляти зі мною нормальним тоном, та вона не зменшила децибелів. Тоді я теж перейшла на крик. Ми стояли, як два бойові півні, й верещали одна на одну, аж Ксенія вирішила, що достатньо мене провчила, і звіялася геть.

Наступного ранку я одержала наші акредитації, до того ж, найліпші місця, відведені для преси.

Тож Ірина мала рацію — усе вирішується на місці. Але на це пішов увесь день: телефонні дзвінки, факси, уклінні прохання — ситуація, повторення якої я, як журналіст, нізащо б не хотіла. Кожний такий день коштує працедавцеві сотні євро...

Але вернімося до головної теми розділу — росіяни неймовірно практичні й уміють використовувати речі, які чимало європейців давно вже викинули б на смітник. Їм вдається вирішувати проблеми вдома, на дачі, проблеми з автом, не викликаючи сантехніка й не віддаючи автомобіля у руки автомеханіка. Щоправда, у більшості випадків це тимчасові рішення, та вони здебільшого виправдані — поки щось поламається знову. І знову тоді щось придумається, як зарадити справі.

У цьому хисті я вбачаю цілеспрямованість і раціоналізм, такі не властиві, на загал, російському характерові. Я не раз подорожувала зі своїми російськими друзями. Вони безнадійно нераціональні й непрактичні, коли йдеться про узгодження спільної програми поїздки. Я спостерігаю за російською зовнішньою політикою: російські дипломати неперевершені майстри різати гілляку, на якій сидять. Я працювала з російськими журналістами і вважаю, що вони часто витрачають невиправдано багато часу на виконання своїх завдань, поводяться якось нелогічно.

Та коли треба збудувати будинок, відремонтувати автомобіль, виростити картоплю чи зафіксувати трубу, росіяни чудово дають собі раду — куди нам, фінам. Не кажу вже про інших мешканців Західної Європи.

Мені видається, росіяни набагато краще від нас уміють зосереджуватися на головному — якщо вже справді припече. До того ж, вони мають більше фантазії і не відають, що таке упередженість, пробують і одне, і інше, доки не досягнуть результату. Бо ж звідки знати, що вийде з затії, якщо не спробувати... Фіни при цьому, звісно, похитали б лишень головою, та яке це має значення, якщо ідея працює!

Не варто занадто впадати в залежність від дрібниць — оце практична порада з виживання тим, хто має намір пожити в Росії. Здається, саме так виживають при різних політичних режимах самі росіяни.