У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 6 ПРО РОСІЙСЬКУ ЖІНКУ

— Аню, я вирішила піти до лікаря, обстежити свої груди, — каже моя подруга Лєна, серйозно дивлячись мені в очі.

— Чудово! Маммографія надзвичайно важлива річ! — відказую я. Нарешті! По-фінському, мудре й гідне рішення...

Та ніщо мене не навчить!

— Ні, ні, я хочу прооперувати груди, збільшити їхній розмір, — уточнює Лєна.

Я ледь не падаю зі стільця.

— Навіщо це тобі здалося? Ти гарна така, як є!

— Я знаю, — пишаючись, каже Лєна. — Але хочу бути ще гарнішою!

Лєна — мама-одиначка і заробляє приблизно тисячу п'ятсот євро на місяць. Операція на грудях коштуватиме п'ять тисяч євро. Лєна подумує взяти кредит у банку. Я ж тільки очима кліпаю — відсотки за кредитом у Росії становлять не менше 12-13%. Але Лєна весела та радісна, її і Таня підтримує, каже, що треба дозволяти собі якісь важливі речі в цьому житті.

— Хоча ти, ясно, не вдаватимеш, ніби йдеш на це заради себе самої. Звісно, задля чоловіків, — тверезо підсумовує Таня.

Мої російські приятельки дуже рідко розмовляють про секс. Подвиги в ліжку чоловіків та бойфрендів не є темою до обговорення у колі подруг, як це буває, скажімо, у Фінляндії. Незбагненна загадка: чому російські жінки витрачають стільки енергії, щоб мати зваблювальний вигляд, і ніколи не говорять про секс?

Російські жінки одягаються жіночно, рухаються жіночно й навіть теревенять жіночно. Здебільшого — але не завжди — роблять це підсвідомо, це щось таке, чого від них очікує соціум. Усе їхнє єство випромінює цілком інакшу чуттєвість, не схожу на мою чи моїх фінських посестер. Нам бракує тієї жіночності, ми практично народилися з гумовими чоботами на ногах...

Рухатися, випроставши спину. Сидіти, закинувши ногу на ногу. Тримати келих між великим і вказівним пальцями, ледь-ледь відхиливши решту пальців. Розмовляти м'яким, шовковистим голосом. Граціозно тримати сигарету між вказівним та середнім пальцями й випускати дим, склавши уста солодким бубликом. Елегантно копирсатися в їжі, залишивши половину на тарілці. Завжди, завжди мати на обличчі свіжий макіяж, пахнути парфумами й одягатися так, щоб збуджувати чоловічу фантазію.

Дехто каже, що російські жінки вдягаються, мов повії. Це неправда. Усіляко буває. Більшість росіянок мають і смак, і стиль, одягаються елегантно, жіночно, неповторно. Загалом, значно вишуканіше за фінок.

Та правда й те, що коротших спідниць, ніж у Москві, я не бачила ніде в світі. Цілком логічно, що в країні крайнощів мали б водитися дівчата, свято переконані в одному: спідничка повинна лише прикривати трусики. Навіть у лютий мороз...

Як би там не було, російським жінкам властива особлива чарівливість, яка кардинально відрізняє їх від жінок інших народів, особливо від скандинавок. І ця чарівливість може змусити чоловіків-іноземців утратити розум. Особливо чоловіків-скандинавів. Мої фінські друзі ледь в'язи собі не поскручували, приїжджаючи до мене в гості до Москви: надто багато тут стильних дівиць — можна витріщатися хоч до скону.

— Скільки вродливих жінок у Росії! Неймовірно! — ледь переводить дух мій приятель Андерс, перебуваючи в Москві лише другий день.

Він каже, що жінки в Росії вродливі інакшою вродою, ніж у Фінляндії. Вони більше жінки — ось так просто! М'якіші, експресивніші, однак найголовніше — у них набагато ліпше розвинене відчуття статі.

Я й сама помітила, як змінилася за той час, відкоки живу в Москві. Тепер я частіше підводжу вії та підмальовую уста, придбала собі кілька вишуканих блузок, чобітки на високих підборах, звужене в талії зимове пальто з оксамитовою оздобою. Ні, я не намагаюся мавпувати росіянок, бо ж ніколи не стану такою вродливою, як вони. Скоріш за все тому, що хочу бути справжньою. А в російському суспільстві жінки несправжні, якщо вони не витрачають купу часу й зусиль на свій зовнішній вигляд.

Мою метаморфозу російське коло друзів сприйняло з захватом.

— Нарешті ти позбулася своєї ліліпутської взувачки! — вигукнув Ілля, коли я вперше заявилася в Петербург з макіяжем та в стильних чобітках. Він мав на увазі мої спортивні капці тридцять шостого розміру, які я ношу поза роботою.

Ілля прискіпливо оглянув мене і зробив висновок:

— Тепер лише «хімії» бракує...

Скільки б я не старалася, пам'ятати треба одне: хоч я й відносно молода жінка (принаймні ще кілька років такою й зоставатимуся), але ніколи не буду достатньо «справжньою» з погляду росіян. Це — суспільство «мачо», суспільство, яке існує за правилами чоловіків — у буквальному значенні слова. Головне завдання молодих жінок — бути вродливими й декоративними. Інше неважливе...

Це зовсім не означає, що жінки в Росії пасуть задніх, — навпаки, більшість з них набагато краще дає собі раду в житті, аніж їхні ровесники-чоловіки. Представництва іноземних фірм у Росії, набираючи персонал, віддають перевагу жінкам. У них сильніше розвинене почуття відповідальності, вони більше віддані справі, ніж чоловіки, яких насамперед цікавлять висока платня і те. як влаштувати на ту ж фірму своїх приятелів. Жінки ж інтереси фірми ставлять набагато вище за власні, тому й успішніші в міжнародній конкуренції.

І все ж жінка змушена грати за правилами, які встановили чоловіки. Намагатись зрівнятися з ними, проповідуючи скандинавську рівноправність, — марна справа. Треба придивлятися до росіянок і вчитися від них, як жити в Росії жінці.

Передусім треба бути хитрою. Треба вміти бути хитрою і вміти зробити правильний розрахунок.

Коли я тільки розпочинала свій шлях кореспондента фінської телерадіокомпанії у Москві, у мене часто виникали конфлікти з найстаршим з наших фотографів — він мав репутацію женоненависника. Особливо зверхньо ставився він до жінок приблизно вдвоє молодших за нього, які й дня не працювали на телебаченні.

Від першої ж миті знайомства він повівся зі мною вкрай зарозуміло, не тактовно, без належної поваги. Я відреаґувала гнівом і обуренням. Зо два рази гостро поставила його на місце, оператор смертельно образився і назвав мене скандалісткою.

Згодом я збагнула, у чому його слабкість. Він безмежно сором'язливий. Тож треба було задобрити його найсильніший інстинкт — змусити повірити, що я захоплююся ним.

Отож я вголос почала нахвалювати його роботу, терпляче вислуховувала давні історії про те, як він у ролі звукооператора об'їздив пів земної кулі в свиті Горбачова. Я довідалася, коли в нього день народження. Ніколи не забувала привітати його й подарувати йому пляшку Абсолюту, його улюбленої горілки (звісно ж, закордонного виробництва).

Одне слово, я прикликала на допомогу всю свою хитрість та улесливість. Це подіяло бездоганно! Ми змогли разом працювати. Не завжди та співпраця йшла гладко, та все ж...

А в день мого народження він покликав мене до своєї кімнатки й з величавою міною простягнув мені подарунок — твердий пакет, загорнений у кольоровий папір.

— Та що ти! Не треба було! — вигукнула я. — Спасибі велике! Невже ти пам'ятав, коли у мене день народження!

Чоловік ледь не лускав від гордощів. Подарунком виявилася книжка Затишний дім, у якій йшлося про те, як облаштувати свою домівку. Головне покликання жінки...

Я так і не збагнула, хотів він поглузувати з мене чи зробити мені приємність, можливо, і те, і те. Та в будь-якому разі розчулив мене до сліз.

На жаль, трапляються випадки, коли не допомагають ні підфарбовані вії, ані жіночі хитрощі — людині не вірять і крапка. На похороні Єльцина я стояла поруч зі згаданим оператором і своїми фінськими колегами перед Храмом Христа Спасителя, щоб зняти standup, короткий усний репортаж перед камерою. Доки мій колега робив свою справу, я пішла глянути, чи велика черга до церкви.

Не минуло й двох секунд, як налетіла міліція.

— Дівчино, тут стояти не можна. Станьте на кінці черги!

— Усе гаразд, — мовила я, машинально виймаючи акредитаційну картку російського міністерства закордонних справ. — Я журналіст...

Молодий міліціонер навіть не глянув на акредитацію, натомість грубо схопив мене за лікоть.

— Негайно забирайтеся звідси і станьте в чергу! Тут заборонено зупинятися!

— Та що за чорт! Он стоїть моя знімальна група, я зараз робитиму репортаж. Ви заважаєте мені працювати! — верескнула я у відповідь.

Міліціонер волочив мене геть, я впиралася і репетувала на все горло. Нарешті прибігло начальство. Старший уважно вивчав мою акредитацію. Потім взяв мене під руку, підвів до знімальної групи й звернувся до людини, яка, на його думку, мабуть, заслуговувала на найбільшу довіру, тобто до нашого майже шістдесятилітнього оператора.

— Це ваша дівчина?

Зайве, напевно, й говорити, що оператор решту дня тільки те й робив, що без упину розповідав персоналові нашого офісу, як він порятував Аню з міліцейських пазурів. І це чиста правда! З погляду міліції, я була звичайним загубленим дівчиськом. Вони навіть не потурбувалися перевірити моїх документів, відразу погнали геть, бо довіра до мене від першої ж миті дорівнювала нулеві. А от оператор — зовсім інша річ! Поважного чоловіка майже шістдесятирічного віку нема потреби перевіряти, йому й так довіряють.

Чоловічий шовінізм у російському суспільстві відвертий і неприхований. Цілком нормально, скажімо, опублікувати анонс такого змісту:

«Потрібний секретар, жінка, до 25 років, ріст не нижчий 175 см».

Я бачила й анонси, де працедавець відкрито повідомляв, що на вакансію потрібний чоловік, хоча та посада аж ніяк не передбачала важкої фізичної праці. У Фінляндії такий підхід до добору персоналу заборонений законом.

Коли ми з моїм оператором спізнювалися на рейс до Петрозаводська, в аеропорту оголосили тільки його ім'я.

— Чому ви не повідомили, що й моя колега спізнюється? — запитав Ілля, коли ми, ледве переводячи дух, прибігли на посадку.

— Та ж дівчина з вами! — украй роздратовано відповіла стюардеса.

Тут у людей що на умі, то й на язиці. У цьому сенсі Росія ліберальна, не скута жодними путами. Ніхто не дбає про політес і коректність, А це означає, що полеміка буває відвертішою, аніж навіть у західному світі. Росіяни живуть в аж ніяк не демократичному суспільстві, однак порівняно, скажімо, зі шведами, я часом запитую себе, який з цих двох народів вільніший у ментальному сенсі. На жаль, така свобода дозволена й у висловлюваннях про жінок. Жінок оцінюють за зовнішніми якостями, навіть тих, на яких лежить відповідальність за ухвалення рішень.

У книжці Ми і вони відомий журналіст Володимир Соловйов змальовує політиків, які були гостями в його студії. У книжці він подає світлину відомої опозиціонерки Ірини Хакамади з коментарем: «Ну, як можна не любити такої жінки?»

Ірина Хакамада — одна з очільниць російської опозиції, колишня віце-спікерка Думи, її знають і поважають поза межами партії. Вона має гострий розум, добре підвішений язик і відвагу говорити те, що думає; вона справжня зірка на всіх теледебатах, де затьмарює більшість російських політиків умінням чітко й доступно формулювати свої висловлювання. Проте, зображуючи в книжці цю жінку, автор удостоює уваги лише її зовнішність.

Власне кажучи, нічого принизливого в цьому немає. У Росії прийнято захоплюватися жінками, кажучи компліменти про їхню вроду. Всіма жінками без винятку, навіть такими, як відома на весь світ журналістка Анна Політковська. Коли її убили, Новая газета, де вона працювала, опублікувала некролог з фото на всю першу сторінку. Некролог починався словами: «Вона була красунею...»

Анна Політковська була надзвичайно відважною жінкою, яка невтомно викривала жахливі порушення прав людині в Чечні. Це було справою її життя. Та коли її холоднокровно вбили, колеги вирішили вшанувати її як людину, а що була вона жінкою, то, природно, насамперед згадали про її вроду. Це не шовінізм, це спосіб пошанівку покійного в російській традиції.

Самі жінки протестують рідко. У Росії нема потужного феміністичного руху, а більшість знайомих мені жінок відчувають співчуття та жаль до феміністок, не розуміють, чого цим поборницям прав жінок бракує у житті.

— Ми й так заправляємо чоловіками, як заманеться. Хист у тому, щоб створити ілюзію, ніби це вони все вирішують, — пояснює мені Таня.

Чоловік — голова, а жінка — шия, крутить головою, куди хоче. Так каже російське прислів'я і виразно ілюструє російський погляд на взаємостосунки між статями. Повне зрівняння у правах чоловіків та жінок — це ж нудно. Значно веселіше й цікавіше бавитися у гру, ніби чоловік — голова родини, хоча всі знають, хто насправді головний.

— Чоловіки повинні відчувати свою перевагу, Аню. Ти просто маєш навчитися вдавати трохи слабшу й безпораднішу, аніж є, — повчає мене Катя, моя найліпша подруга з Санкт-Петербурга.

— Невже це правда? — не йму я віри. — І чоловікам від цього не стає нудно? Невже цікаво жити з людиною, яка погоджується з усім, що б він не сказав?

— Але ж і дурневі ясно, жодний чоловік не захоче, аби дружина була мудрішою за нього! На що це буде схоже? — одностайно вигукують Коля та Ілля, коли я цікавлюся їхньою думкою.

— Та це ж смертельно скучно, коли ніхто тобі не суперечить! — не поступаюсь я.

— Аню, ти хочеш мати чоловіка чи ні?

Вочевидь, найнадійніше схована таємниця Росії у тому, що жінки не є ні дурнішими, ані слабшими за чоловіків, навпаки. Але зізнаватися про це перед чоловіками негоже.

Статистика — річ об'єктивна. Російські чоловіки помирають приблизно в п'ятдесятидев'ятирічному віці, жінки в середньому доживають до сімдесяти двох років. Алкоголізм набагато більша проблема серед чоловіків, аніж серед жінок. Російські чоловіки частіше гинуть від нещасних випадків на виробництві, бо в Росії ще чимало суто чоловічих галузей промисловості, де потрібна груба фізична сила і де чхати хотіли на правила безпеки. Найтривожніший приклад — шахти.

Жінки здобувають освіту, працюють, доглядають домівку, піклуються про дітей і успішно плекають ілюзію, ніби чоловік — голова родини.

Очевидно, причина в тому, що жінки переважають кількісно. А що чоловіки вмирають раніше, то й жінок у Росії значно більше. Серед чоловіків, що зосталися, не так легко знайти такого, який: а) не п'є, б) має роботу і в) неодружений. У Росії надмір вродливих, освічених, професійно компетентних жінок, зате бракує тверезих чоловіків, які мають роботу.

— Усі вони або алкоголіки, або безробітні, або одружені. У цій країні не вистачає нормальних чоловіків, — каже Таня.

Іншими словами: знайшла такого, як треба, тримайся хоч зубами! Боротьба за так званих «нормальних чоловіків» іде жорстока.

— Ніколи не залишай свого хлопця на довгий час самого. Чоловіки, як діти. Щойно послабиш віжки, він собі знайде іншу, — радить ще одна моя російська подруга.

Я цілком інакше ставилася до цього, коли розлучалася зі своїм російським хлопцем. Тому абсолютно не розуміла реакції своїх товаришок: співчуття, ніби хтось помер у моїй родині...

Коли ж я розповіла, що вирішальний крок зробила я, а не він, вони ледь не розсердилися. Це ж треба бути такою дурепою! Він же роботу мав!

Нині я вже краще розумію, чому Лена вирішила прооперувати груди. Для неї це був насамперед спосіб побільшити шанси в шаленій конкуренції. Гарних, самотніх і тих, які мають роботу, мам у Росії хоч гать гати, на ринку дружин не така вже й велика перевага. Гарних, самотніх і з роботою мам з силіконовими грудьми теж стає дедалі більше, але Лєна готова піти на ризик. Бо не хоче залишатися самотньою. Це тісно пов'язано з соціальною стигмою. Статус «старої діви» аж ніяк не престижний у Росії, у Москві навіть не існує культури «сексу в великому місті». Поруч з жінкою мусить бути чоловік, з яким можна почуватися, мов за кам'яною стіною, як каже моя подруга Юлія.

Проблема лиш у тому, що більшість жінок змушені самі бути отією кам'яною стіною... Без жіноцтва Росія вже б давно розсипалася на порох. Та жінки навіть бровою не ведуть: життя стає легшим, якщо хоча б ілюзію підтримувати про себе як про слабку, безпомічну істоту, яка потребує сильного чоловічого плеча.