У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 1 ПРО ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Ледь не весь червень авта в Москві їздять містом з чорно-оранжевими стрічками, прив'язаними до радіоантен. Запилюжені Лади, які пролітають повз мене з тріпотливими, брудними до непізнаваності кольорів стрічками на антенах, наштовхують на дві думки:

1) звісно, це чудово, коли люди пишаються своєю країною, чудово, що вони знають свою історію і черпають з неї силу;

2) ось їде хтось, хто не може собі дозволити іншого авта, окрім Жигулів, бо живе у країні, яка дбає лише про сильних світу цього. Та він все одно прославляє систему! Бідака!

Росіяни, на загал, дуже пишаються своєю країною. Усвідомлення свого історичного місця на землі вони всмоктали з молоком матері. Історія невідступно присутня у їхньому буденному житті від дитячого садочка до дорослого віку. Всі все знають про Велику Вітчизняну війну, тобто про Другу світову.

Росія врятувала Європу від фашизму — Європа здобула спасіння ціною російської крові та російських сліз. Це переконання глибоко закоренилося у душах росіян і щорічно виявляється 9 травня, коли вся країна святкує День Перемоги, а Москва рябіє так званими геройськими чорно-оранжевими стрічками. Ці кольори позичені у відомої військової відзнаки, Георгіївського хреста.

Георгіївський хрест був однією з найпочесніших нагород у царській армії. Тому, чесно кажучи, не варто було б його прив'язувати до історії СРСР, Радянського Союзу, який знищив царську Росію, вимордував царську родину, зрівняв із землею стару імперію, щоб побудувати на ній новий, радянський світ.

Але нинішня Росія охоче змішує несхожі між собою елементи історії, застосовуючи їх у вигідному для себе контексті задля підвищення власної самооцінки, зміцнення відчуття національного єднання, усвідомлення своєї належності до великої держави з великою історією.

І це діє! Це відчуття глибоко вросло у свідомість навіть тих. кого зрадила система, навіть незаможних і зубожілих. У Росії всі пишаються Днем Перемоги, бо це спільне свято, свято для всіх, без поділу на касти.

Я, правду кажучи, й сама не знаю, як ставитися до цього феномену, бо він, як і все інше в Росії, багатошаровий. Часто мене охоплює сум від гнітючого відчуття якогось масового психозу саме цього дня, бо ж насправді йдеться лише про одне: прославляння військової могутності Радянського Союзу. Розуміння того, чим обернулася перемога Радянського Союзу для Східної Європи, немає. Розуміння того, що дуже багато з тих двадцяти семи мільйонів, які наклали головами у війні, загинули надарма, бо керівництву держави начхати було на втрати, також немає. Єдине, що є, якесь невиразне, розмите, без чіткої дефініції, зате надзвичайно впевнене розуміння належності до народу, який врятував Європу від зла.

І водночас я не можу й не хочу стояти осторонь святкувань. День Перемоги — це не лише воєнні марші та бундючні промови про славну історію Росії, це ще й радість. Радість спілкування — те, до чого так добре надаються росіяни.

Ветерани, обвішані медалями, з оберемками квітів у руках, крокують вулицями Москви. Їх щиро вітають. Для всіх вихідний день. У парках юрмиться молодь, родини з дітьми, смажать ковбаски й шашлики, п'ють пиво. Москва радіє і співає.

День Перемоги — це насамперед день, коли можна гарно відпочити, повеселитись з друзями. Свій перший День Перемоги в Москві я відсвяткувала разом зі своїми російськими друзями на лавочці над Москвою-рікою, смажачи на багатті ковбаски. Ми співали пісень, грали на гітарі й не надто замислювалися про війну чи про те, що ось тут разом сидять представники двох народів, які колись воювали між собою.

Приємно, коли літніх людей гідно вшановують усією громадою, як оце російських ветеранів 9 травня. Мушу визнати, є щось надзвичайно симпатичне в російському хисті разом згадувати своє минуле і своїх ветеранів, разом тішитися закінченням війни, разом берегти й плекати колективну історичну пам'ять. На противагу громадянам багатьох західноєвропейських держав росіяни знають свою історію. (Ми, європейці, можливо, не завжди погоджуємося з їхнім тлумаченням історії, але це вже інша річ.) Росіяни дуже гостро відчувають свою причетність до минулого країни, до великого й могутнього процесу — тріумфального маршу Росії до перемог. Іноді це відчування, на жаль, виявляється у ксенофобії і правому екстремізмі, та все ж переважно воно єднає людей, усюди дає їм змогу почуватися, як удома...

Гадаю, це є однією з причин, чому росіяни так несподівано добре обізнані з історією Фінляндії. Росіяни, на загал, чимало знають про нас, чого не можна сказати про наших західних сусідів, шведів. Вони відчувають певну спорідненість душ з фінами, бо ж і ми колись були частиною Росії. Контраст, порівняно зі Швецією, велетенський. Ті, хто стикався з часто повною, тотальною некомпетентністю шведів щодо Фінляндії, зрозуміють, що я маю на увазі. Фінляндія була провінцією Швеції сім століть! Велике Князівство Фінляндське проіснувало заледве понад сто років, однак росіяни незрівнянно краще за шведів орієнтуються у фінській історії.

Чим же пояснити, що така велетенська країна як Росія, більше знає про своїх сусідів, ніж маленька Швеція? Очевидно, тим, що історія тут завжди жива й присутня. Вона є частиною політики, суспільства та свідомості в цілком інакший спосіб, аніж на Заході.

Ми сидимо на березі річки, смажимо ковбаски, співаємо пісень. Виявляється, мої друзі знають безліч давніх пісень, і радянських, і навіть з часів Громадянської війни. Їм усім від 20 до 35 років, багато хто з них не застав комуністичної Росії, хіба в ранньому дитинстві. Та, попри це, вони все ж знають давні пісні!

День Перемоги — насамперед день єднання, колективне свято. У Росії відчуття належності до колективу відіграє нечувано велику роль. Загальні ритуали обмежені кількома церемоніями, що зосталися з комуністичних часів і стають, здається, щороку дедалі важливішими, щоразу прибираючи нових форм. Вигадці з так званими героїчними георгіївськими стрічками від сили лише кілька років, але вона швидко прижилася. Їх безкоштовно роздають на кожному кроці, пришпилюють на комір піджака, чіпляють до автомобільних антен, дівчата пов'язують на вишукані торбинки.

Це сприяє моєму розумінню Дня Перемоги, розумінню, чому цей день такий важливий для росіян. Та щоразу, коли його святкують, у мені зринає відчуття спротиву, а на душі стає сумно. День Перемоги оповитий флером брехливості, і вона стає відчутнішою, що помпезніше святкування. Друга світова війна продемонструвала некомпетентність радянського керівництва. Москва вистояла тільки завдяки кільком досвідченим і мудрим генералам, а ще своїм майже невичерпним людським ресурсам, які дозволяли напихати ненажерливу утробу фронтів новими солдатами навзамін полеглих. Радянське керівництво посилало на фронт мільйони вояків, як гарматне м'ясо, — без вишколу і навіть без гідного озброєння. За час війни загинуло від 20 до 30 мільйонів радянських громадян — це перевищує втрати всіх країн-учасниць разом. Левова частка цих втрат спричинена не неминучою необхідністю, а лише некомпетентністю.

Вочевидь, не існує жодної іншої системи, яка б забрала життя стількох людей, як комунізм.

Жодний з цих історичних моментів у Росії не обговорюється. Аж ніяк не є предметом дискусії анексія країн Балтії чи концтабори ҐУЛАҐу. Не обговорюється жодна з ран у російській історії, які ще досі кривавлять і не загояться доти, доки Росія вдаватиме, ніби їх ніколи й не було. Мертвотна тиша замовчування страждань російського народу і жахливих прорахунків російського керівництва оглушує...

— Я все своє життя присвятив одній справі: пробудити народ і змусити його іншими очима подивитися на нашу історію. Доки ми не глянемо їй відкрито в обличчя, суспільство не зможе рухатися уперед, — сказав Ігор Чубайс, москвич, доктор історичних наук і опозиціонер з ліберальними поглядами. Ігор один з тих, з ким я познайомилася завдяки своїй роботі, і який став згодом моїм щирим другом.

Ігор Чубайс веде ток-шоу на радіостанції Говорит Москва. Ми зустрічаємося, коли він запрошує мене поговорити про Фінляндію, про те, чому фінська економіка дає собі раду ліпше, аніж російська. Або ж поставивши запитання на російський лад: чому фіни живуть набагато ліпше за росіян?

Таке запитання прозвучало з вуст Ігоря в прямому ефірі. Я мала лише одну відповідь: бо в нас не було комунізму.

Неможливо уявити собі всієї тієї біди, якої комунізм завдав Росії, та принаймні спробую коротко сформулювати: комунізм знищив російське суспільство і зруйнував російську економіку. І це головна причина, чому Фінляндія процвітає, а Росія нидіє, хоча тут комунізм остаточно повалено ще 1991 року. Але росіяни так і не зуміли усвідомити цього...

Мій приятель Микола з Санкт-Петербурга часто гуляє у модній червоній бобці з літерами СССР почерез усі груди. Коля (ласкаве зменшувальне ім'я від Микола) носить її не тому, що хоче повернення совєтських часів, а тому що це прикольно — старі радянські символи нині модні. А ще тому, що вважає радянський період епохою могутності Росії. Це природний для Росії стан.

Коли навесні 2007 року не на жарт розгорівся конфлікт між Росією та Естонією з приводу пам'ятника солдатові-визволителю. я торкнулася цієї теми в розмові з Колею та Янсоном, моїми найближчими друзями. Обидва з вищою освітою, вивчали економіку в Санкт-Петербурзькому університеті. Янсон працює в телекомунікаційній компанії у Санкт-Петербурзі, Коля — на фірмі Рено в Парижі. Обоє мої ровесники, тридцятилітні. Критично налаштовані до Путіна і нинішнього російського режиму. Володіють іноземними мовами, мають ліберальні погляди, багато подорожують. Таких, як Коля та Янсон, я завжди згадую, як приклад, критикуючи фінську журналістську братію за застарілі погляди на Росію. І ось вони сидять переді мною і затято захищають ідіотичну російську політику супроти Естонії. Лише з однієї причини — йдеться ж бо про Велику Вітчизняну війну!

— Є речі, яких не можна прощати. Естонці зневажили Росію і нашу історію, — каже Янсон.

Я погоджуюся, що момент для демонтування пам'ятника — за кілька тижнів до Дня Перемоги — вибрано невдало. До того ж, не надто мудро з боку естонського уряду провадити свою внутрішню політику коштом стосунків з Москвою. Чесно кажучи, естонський уряд трохи несповна розуму. Однак факт залишається фактом: естонці мають право зносити всі пам'ятники, які їм лиш заманеться, на своїй території.

Я запитую Колю та Янсона, чому так важко збагнути, що Естонія просто ніколи НЕ ХОТІЛА бути частиною Радянського Союзу. Тому тепер так прагне перенести пам'ятника.

— Як це, хотіла чи не хотіла! Це було зафіксовано в Ялтинській угоді! — обурюється Коля.

— Так, але ж ніхто не питався естонців!

— Дорогенька Анно-Лєно! Гадаєш, хтось питатиме такі маленькі країни, коли йдеться про велику політику?

Отоді я розсердилася. Трапляються у Росії такі речі, на які, якщо ти фін, реагуєш спонтанно, відчуваючи їх не головою, а спинним мозком.

— Можу сказати лише те, що я, особисто, НЕЙМОВІРНО вдячна, що Фінляндії пощастило в Другій світовій війні відбити навалу Червоної армії. Інакше ми нині не жили б так добре, як живемо, — уїдливо зауважила я.

Коля відразу квапиться пояснити, що Фінляндія це ж зовсім інша річ. Ви майже були незалежними ще в російську епоху. Естонія ж ніколи не була повноцінною, справжньою країною...

Існує не так вже й багато питань, щодо яких я неспроможна дискутувати зі своїми російськими друзями, але це — одне з них. Ми просто уриваємо суперечку й переводимо розмову в інше річище. Немає сенсу сваритися увесь день, а саме це й станеться, якщо продовжимо розмову.

Друга світова війна — щось таке священне й недоторканне для росіян, що їм абсолютно нецікаві інші тлумачення. У цьому немає нічого унікального, усі народи схожі між собою. Однак у відкритих суспільствах раніше чи пізніше виникає потреба сказати правду або ж викласти інші її версії. Німці були змушені вдатися до Vergangenheitsbewdltigung[1], французи мали визнати всі злочини, вчинені під час Алжирської війни.

Нинішня Росія за всю свою історію ще ніколи не була такою відкритою, як тепер. Але ця відкритість нова і ще дуже крихка. Водночас російська самовпевненість тісно пов'язана з усвідомленням себе могутньою державою з величною історією. Відмова від такого самосприйняття була б надто болісною, та росіяни й не бачать у цьому потреби. Росія ніколи не мала і далі не має традиції критичного дослідження історії чи критичного суспільного діалогу в тому сенсі, як це розуміють на Заході. Так, дискусій не бракує — росіяни дуже люблять подискутувати. Однак дебати навколо тлумачення історії обмежуються невеликою групою ліберально налаштованих інтелектуалів. Решті ж абсолютно байдуже, а найбільш байдуже державним очільникам.

У епоху Єльцина настав короткий перепочинок. Оприлюднювалися архіви, відкрито заговорили про табори ҐУЛАҐу. Борис Єльцин став першим російським президентом, який визнав за Радянським Союзом розв'язання Зимової війни. Єльцин розумів, що комуністична система зруйнувала Росію, тому й хотів, аби правда вийшла на білий світ.

Тепер усе знову під сімома замками, а комуністичні злочини вважаються частиною славетної минувшини Росії. Керівництво держави свідомо використовує радянську історію, тугу й ностальгію, яку відчуває багато росіян за тими часами, коли країна була великою та могутньою. Нас боялись...

Тому святкування Дня Перемоги справа непроста. Західний світ небагато може зробити, щоб змінити погляд росіян на свою історію — зміни мають відбутися зсередини. А тут потрібний час.

Сама я докладаюся до цього, раз на рік сварячись зі своїми друзями. Досі ми ні в чому не дійшли згоди, хіба от лиш мої друзі тепер вважають, що Фінляндія споконвіку була самостійною державою.