У них щось негаразд з головою у тих росіян...

РОЗДІЛ 14 ПРО РОСІЙСЬКІ КОНТРАСТИ

Іноді в московському метрі ніс раптом забиває різким запахом, ні, смородом бомжа.

Звиклі до цього явища москвичі миттю визначають, де саме в вагоні лежить безхатченко. Суміш запахів не піддається описуванню, тхне немитим тілом, сечею, випорожненнями й перегаром. Метро — одне з небагатьох місць, де безхатченки хоч трохи можуть зігрітися і поспати. Іноді вони займають усю лавку, бо ніхто не наважується сісти поряд — людей відлякує нестерпний сопух.

Рано чи пізно міліціонери в сірих уніформах витягають їх з вагонів. Це відбувається швидко й непомітно, навіть потяг не стоїть довше, ніж треба на те, щоб зайшли та вийшли пасажири. Я ніколи не бачила, аби бомжі протестували, вони мовчки й покірно дають стягнути себе з лави й виволокти на перон. Тоді двері вагона зачиняються, і потяг їде собі далі. Ніхто з пасажирів і бровою не поведе. Це — Москва, місто, де або випливеш, або потонеш.

Москва не єдине місто в світі, де є безхатченки. Не бракує їх і в Гельсінкі, не кажучи вже про великі центральноєвропейські міста. Навіть скандинавські держави загального добробуту не зуміли дати собі ради з маргіналізацією у суспільстві. Тому я зовсім не хочу бути «всезнайком» у цьому питанні.

Однак існує таки відмінність — у кількості. На будь-якій великій станції московського метра повно безхатченків, які влаштовують собі десь у кутку тимчасове лігво, доки їх звідти не виженуть. У Росії, а надто в Москві, не існує жодного соціального захисту. Хто падає, то вже на саме дно...

Усе, що є в Москві бридкого, злиденного й брудного, бридкіше, злиденніше й брудніше, ніж можна собі уявити. А все гарне, величне й грандіозне вражає до глибини душі. Золотої середини не існує. Я ніколи не сприймала митей життя так реально й виразно, як у Москві. Тут весільна процесія може пройти повз людей, які

помирають — у буквальному значенні цього слова. Це місто пропахло людською сечею, випорожненнями, Ів Сен-Лораном і Шанель.

Я жила в багатьох країнах, але ніде не почувалася такою живою, як у Москві. Місто без кінця і краю. І водночас тут усе зовсім поряд. Життя і смерть. Сучасність і традиція. Злидні й розкіш. Висока культура і кіч.

Життя крихке. Щастя зрадливе. Усе, що маєш, будь-якої миті можуть відібрати — рубль обвалиться, урядники вирішать знести твій дім, бізнес доведуть до банкрутства. А трапиться так, не буде на кого опертися, окрім друзів та рідних, з якими ти — будемо сподіватися — зберіг добрі стосунки. Твоє буття беззахисне, жодні гаті не врятують...

Це жорстоко, це крає серце і це велично водночас. Навряд чи змогла б я прожити тут усе своє життя.

Коли я тільки приїхала до Москви, не могла позбутися мук сумління, проходячи повз жебраків у метрі. Особливо зворушували пенсіонери — до сліз. Та з часом я звикла до них, як і всі москвичі. Водночас я дуже гостро усвідомлюю, що живу ледь не в розкошах поряд із зубожілими людьми. З моральної боку це негідно, але що я можу вдіяти. Якщо ж дивитися з особистого кута зору, чи маю я право проходити повз тих, хто старцює, не давши їм милостиню?

З іншого боку: намагатися відкупитися від свого сумління копійкою, дарованою старцеві, — не що інше, як самообман. Окрім того, жебрацтво — бізнес, принаймні в тому разі, коли старцюють малі діти.

Для мене можливе єдине розв'язання проблеми — регулярно давати гроші зубожілим пенсіонерам. їм їх бракує, це я, принаймні знаю достеменно.

Більшість москвичів іноді байдуже тицяють дрібняки в руку жебракам і квапляться далі. Злидні — частина життя. Несправедливість і жахіття існування — частина суспільства. Москвичі не вважають своїм обов'язком якось боротися з несправедливістю, їм головне самим не потрапити в лапи несправедливості.

— Я приїхала до Москви без копійки в кишені. Влаштувалася на роботу й стала на ноги. Неправда, що в Росії можуть вижити тільки багаті, — каже моя подруга Ольга.

Вона переїхала до Москви з Кандалакші, вивчала іноземні мови в інституті, який закінчила з червоним дипломом, тобто з відзнакою. Нині працює на одній німецькій фірмі. На початку вона заробляла саме стільки, скільки коштувала оренда її помешкання — п'ятсот доларів. Ольга з чоловіком, викручувалися, як могли, заощаджуючи кожну копійку. Тепер їй підвищили платню, і вона може дозволити собі невеличку розкіш, як-от інтернет удома й місячний абонемент у тренажерній залі. Рівень життя зростає, хоч повільно, але неухильно, проте Ользі нічого не дістається задарма. Тому вона не розуміє, чому повинна відчувати солідарність з ізгоями суспільства — їй самаій доводиться щодня боротися за власне виживання.

Москва — місто вульгарно багатих та зубожілих людей. І все ж небезпека тут загрожує не більше, аніж у будь-якому іншому місті світу такого ж масштабу. За певних обставин між незнайомими людьми виникає тендітна довіра, яка особисто мені видається неймовірною. Скільки разів уночі, у п'ятницю або суботу, я вирішувала їхати додому з бару чи з гостини, виходила надвір, зупиняла перше-ліпше авто, домовлялася про ціну й сідала до водія. Так роблять усі. У Москві купа «чорних» таксі, самотні жінки сідають уночі до цілком незнайомих водіїв. У Гельсінкі, Стокгольмі чи Осло я б зроду не сіла в авто до незнайомця, а в Москві — жодних проблем!

Водії таксі переважно кавказці або вихідці з Середньої Азії — люди, які приїхали до Москви, щоб прогодувати свої родини. Вони часто охоче показують світлини дружин та дітей, яких бачать лише кілька разів на рік. Ці чоловіки смертельно стомлені й виснажені, але вперто ніч за ніччю ведуть борню з утомою, щоб вислати додому грошей, вивчити в університеті дітей — дати їм ліпше життя. Коли я розповідаю їм, що бувала в їхніх країнах у відрядженні, вони невимовно радіють, потішені такою честю. Небагато москвичів виказують хоч якесь зацікавлення до колишніх радянських провінцій.

Кажучи «Щасливо!» на прощання й зачиняючи за собою дверцята авта, я часто відчуваю окриленість, вдячність та радість. Радість від цієї теплої, людяної зустрічі посеред ночі, посеред метушливої Москви, зустрічі, яка ніколи-ніколи не повториться.

Як журналіст, я часто опиняються у складній ситуації, не знаючи, як описати нинішню Росію. У Фінляндії міцно усталилося уявлення про Росію як про оплот дикого капіталізму. Здається, навіщо додавати факти, як-от про безхатченків, які тільки підтвердять вироблені погляди. Мабуть, ліпше розповісти про щось, чого фіни не знають, скажімо, про таких людей, як Ольга, про амбіції молодого покоління простих росіян і про дивовижну здатність триматися на плаву.

З іншого боку: бідність — це проблема Росії, як расизм і брак культури безпеки. Не сказати про них — обдурити слухачів і глядачів. Росіяни часто скаржаться, що західні засоби масової інформації надто однобоко зображують їхню країну, і вони мають цілковиту рацію.

Біда в тому, що немає способу, як уникнути цієї проблеми в країні, де ледь не щомісяця гинуть шахтарі, падають літаки, відбуваються теракти — журналіст не має іншого виходу, як повідомляти про ці події. Тому й новини однобокі, ніщо не допоможе, хай журналіст хоч розіпнеться, розповідаючи про інші, позитивні феномени Росії.

Річ ще й у тім, що зрозуміти, збагнути Росію — справа надзвичайно складна й невдячна. Коли мене запитують, як я витримую жахливий російський сервіс, я не можу не визнати за тими людьми рації, бо, й справді, рівень обслуговування часто не витримує жодної критики.

Але не завжди і не всюди. Як і в усьому іншому, треба знати, куди йти. Новачок повинен розвинути в собі вміння орієнтуватися у середовищі й опанувати тонкощі поведінки, щоб полегшити собі життя. Життя в Росії змушує усвідомити, що справи тут робляться не так. як у Фінляндії. Якщо я викладаю певну суму у фінському ресторані, то й очікую відповідного обслуговування; зателефонувавши до будь-якої фірми таксі, я можу бути впевненою у надійності водія. А тут доводиться маневрувати, з'ясовувати методом «втику», які ресторани варті витрачених коштів, які фірми таксі гідні, щоб мати з ними справу, де можна одягнутися за розумну ціну.

У Росії нема нічого очевидного чи передбачуваного. Ні на що не можна покластися. Росія — калейдоскопічне суспільство, яке постійно змінює форму й забарвлення. Існує лише один спосіб навчитися навігації поміж підводними каменями — жити тут. Уперше потрапивши до Москви, я раз у раз, щоднини, застрягала на мілині. А скільки зазнала штурханів, скільки було розчарувань і вибухів гніву! Я й далі гніваюся і впадаю у відчай, бо залишаюся у душі скандинавом-протестантом, та принаймні я наполегливо тренувала свій мозок, щоб навчити думку йти слов'янським, російсько-православним шляхом. Іншими словами, перестати вірити очам. Бо майже все в Росії не є тим, чим видається на перший погляд.

Росія, як романи Достосвського. Незбагненні, важкодоступні, невдячні в сприйнятті. Росія, як і Достоєвський, повна прихованого змісту, невисловлених угод, нюансів та ієрархічних умовностей, які треба навчитися розуміти. Одне слово, на те, щоб збагнути Росію, піде чимало часу, бо спершу, крок за кроком, доведеться продертися крізь всі пласти її історії.

Нинішня Росія — це суспільство, для якого характерні численні суперечності. Іноземець, опинившись тут уперше, буває прикро вражений тим, якими похмурими й неприязними видаються росіяни. Купити квиток на автобус — це грандіозний захід, а ставлення офіціантки в ресторані ображає зумисною байдужістю.

Та паралельно існує чарівлива, старомодна галантність. Це в московському метрі молоді хлопці, що дудлять пиво, миттю підхоплюються з місць, коли до вагона заходить якась бабуня. Це в Росії, щойно увійдеш до вагона потяга, підбіжить який юний джентльмен з пропозицією занести речі в купе і висадити їх на полицю.

Скільки разів я шаленіла від зневажливого ставлення чиновників, охоронців правопорядку й обслуги, та водночас я й не знаю, чи стикалася десь з такою доброзичливістю й уважністю співгромадян, як у Росії.

Росія — країна з давніми культурними традиціями, дався взнаки й французький вплив у XIX та на початку XX століть. Комуністи за сімдесят років панування не зуміли викоренити ввічливості в головах росіян.

Зате успішно викоренили будь-яку здатність бути приязними до клієнта. Навіщо ввічливо поводитися з покупцями, якщо ніхто за це не відплатить чи то чайовими, підвищенням платні, а чи погрозою звільнення. Суспільство було статичним, працювати з віддачею не виплачувалося. Постійне відчуття безсилля підштовхувало багатьох скористатися хоч однією доступною владою — дати зрозуміти покупцям й відвідувачам ресторану, що їхня покупка або обід залежать від примх настрою персоналу, а не є чимось само собою зрозумілим.

Це моя доморощена теорія, без жодного наукового підгрунтя, але я не бачу іншої причини, чому люди, які працюють у сфері обслуговування, часто з таким задоволенням демонструють свою зверхність над клієнтами. Хочуть показати, мовляв, хто тобі сказав, що ти купиш саме цього квитка... А те, що de facto все має відбуватися навпаки, тобто покупець має право на послугу, бо він за неї заплатив, ще не прижилося у свідомості росіян.

У російській історії є багато конкретних прикладів дивовижних ляпів. У сучасній російській мові не існує звичайного способу звертання до жінки, якій за тридцятку. Звертання судариня і баришня, які були в ужитку до революції, звучать доволі старомодно. За радянських часів усіх називали товаришами, але тепер це слово майже зникло. Зате скрізь можна почути звертання дєвушка, однак лише до молодих жінок.

Дехто розв'язує проблему, називаючи жінок середнього віку женщина, звертання, яке багатьом моїм російським подругам, та й мені самій, видається вульгарним. У випадку чоловіків жодних проблем у цьому сенсі не виникає: геть до всіх дорослих осіб чоловічої статі залюбки можна звертатися господін.

Отож Росія старомодна й модерна водночас. Суспільство складається з різних, численних прошарків. Вони часто змішуються і вростають одні в одних так, що зовнішні вияви російської культури й російських норм спілкування можуть видатися незрозумілими.

Та все ж я помітила одну річ. Якщо в Росії виявляють почуття, то їх таки розуміють. Сміх, регіт, прохання, благання, плач або крик — мова, яку росіяни розуміють краще за фінів. Бо вони не такі буквалісти, як ми. Зате в них розвинені емоції та інтуїція.