У війни не жіноче обличчя

«Я ЦІ ОЧІ І ТЕПЕР ПАМ’ЯТАЮ...»

Пошук триває... Але цього разу мені не треба далеко їхати...

Вулиця, на якій я живу в Мінську, носить ім’я Героя Радянського Союзу Василя Захаровича Коржа — учасника громадянської війни, героя боїв в Іспанії, партизанського комбрига у Велику Вітчизняну. Кожен білорус читав книжку про нього, хоча б у школі, або бачив кінофільм. Білоруська легенда. Сотні разів залишаючи його ім’я на конвертах і бланках телеграм, я ніколи не думала про нього як про реальну людину. Міф уже давно замінив живу людину. Став його двійником. Але цього разу я йшла знайомою вулицею з новим почуттям: півгодини проїхати тролейбусом до іншого кінця міста, і я побачу його дочок — обидві вони воювали на фронті, — побачу його дружину. Перед моїми очима легенда оживе і перетвориться на людське життя, спуститься на землю. Велике стане малим. Хоч би як я любила дивитися на небо або на море, все одно більше мене заворожує піщинка під мікроскопом. Світ однієї краплі. Те велике й неймовірне життя, яке я там відкриваю. Як назвати мале малим, а велике великим, коли те й те таке нескінченне? Я вже давно їх не розрізняю. Для мене одна людина — це так багато. У ній є все — можна загубитися.

Знаходжу потрібну адресу, це знову масивна і незграбна багатоповерхівка. Ось і третій під’їзд, натискаю в ліфті кнопку сьомого поверху...

Двері відчинила молодша із сестер — Зінаїда Василівна. Ті самі широкі темні брови і вперто-відкритий погляд, як і в батька на фотографіях.

— Ми всі зібралися. Уранці сестра Оля приїхала з Москви. Вона там живе. Викладає в Університеті імені Патріса Лумумби. І мама наша тут. Ось завдяки вам і зустрілися.

Обидві сестри, Ольга Василівна і Зінаїда Василівна Корж, були санінструкторами у кавалерійських ескадронах. Сіли поруч і подивилися на матір — Феодосію Олексіївну.

Вона й почала:

— Горить усе... Сказали нам евакуюватися... Довго їхали. Доїхали до Сталінградської області. Жінки з дітьми до тилу рухаються, а чоловіки звідти. Комбайнери, трактористи, всі їдуть. Повні полуторки. Один, пам’ятаю, підвівся з дощок і гукає: «Матусі, сестрички!!! Їдьте до тилу, збирайте хліб, щоб ми перемогли ворога!» І ось вони всі свої шапки поскидали і дивляться на нас. А ми — все, що встигли із собою взяти, — це своїх дітей. Тримаємо їх. Хто на руках, хто за руки. Він просить: «Матусі, сестрички! Їдьте в тил, збирайте хліб...»

Більше під час нашої розмови вона не промовила ні слова. А дочки іноді тихенько гладитимуть її руки, заспокоюючи.

Зінаїда Василівна:

— Жили ми в Пінську... Мені було чотирнадцять із половиною років, Олі — шістнадцять, а братові Льоні — тринадцять. Олю ми якраз тими днями відправили до дитячого санаторію, а з нами батько хотів їхати до села. До його рідних... Але тієї ночі він фактично вдома не ночував. Він працював в обкомі партії, вночі його викликали, а повернувся додому лише вранці. Забіг на кухню, щось поїв і каже:

— Діти, почалася війна. Нікуди не йдіть. Чекайте мене.

Уночі ми їхали. У батька була найдорожча для нього згадка про Іспанію — мисливська рушниця, дуже цінна, з патронташем. Це була нагорода за хоробрість. Він залишив рушницю братові:

— Ти найстарший тепер, ти чоловік, маєш доглядати маму, сестричок...

Цю рушницю ми зберігали протягом війни. Усе, що ми мали з добрих речей, продали або обміняли на хліб, а рушницю зберегли. Не хотіли з нею розлучитися. Це була наша згадка про батька. Ще він кинув нам на машину великий такий кожух, то була його найтепліша річ.

На станції пересіли на поїзд, але на під’їзді до Гомеля потрапили під сильний обстріл. Команда: «З вагонів, по кущах — лягай!» Коли обстріл скінчився... Спочатку тиша, а відтак галас... Усі бігом... Мама з братиком встигла вскочити до вагона, а я залишилася. Дуже злякалася... Дуже! Я зроду на самоті не залишалася. А тут — сама. Мені здається, що я на якийсь час навіть втратила мову... Я оніміла... Хтось у мене щось питав, а я мовчала... Потім приліпилася до якоїсь жінки, допомагала їй перев’язувати поранених — вона була лікарем. Її називали «товариш капітан», і я поїхала далі з її санітарною частиною. Вони приголубили, нагодували мене, але незабаром спохопилися:

— А скільки тобі років?

Я зрозуміла, якщо скажу правду, відправлять мене до якогось дитячого будинку. Ось так із ходу збагнула. Ну, а я вже не хотіла втрачати цих сильних людей. Я хотіла, як і вони, воювати. Нас же завжди переконували, і батько казав, що ми воюватимемо на чужій території, це все тимчасово, війна невдовзі скінчиться перемогою. І як без мене? Такі були в мене дитячі думки. Я сказала, що мені шістнадцять років, і мене залишили. Незабаром відправили на курси. Місяців чотири я навчалася на цих курсах. Навчалася і водночас доглядала поранених. Звикала до війни... Звісно, треба було звикати... Навчалася не в училищі, а на місці, в медсанбаті. Ми відступали, поранених везли із собою.

Дорогами ми не йшли, дороги бомбили, обстрілювали. Йшли болотами, вздовж узбіч. Йшли врозбрід. Різні частини. Десь концентрувалися, десь, бува, давали бої. І ось так ішли, йшли і йшли. Полями йшли. Який там урожай! Йшли, жито топтали. А урожай того року був небачений, хліба стояли високі-високі. Зелена трава, сонце таке, а вбиті лежать, кров... Убиті люди і тварини. Дерева чорні... Зруйновані станції... На чорних вагонах висять згорілі люди... Дійшли ми так до Ростова. Там під час бомбардування я дістала поранення. Опритомніла в поїзді, чую — літній солдат — українець лає молодого: «Жінка твоя так не плакала, коли народжувала, як ти плачеш». А мені, коли побачив, що я очі розплющила, каже: «А ти покричи, люба, покричи. Легше стане. Тобі можна». Я маму згадала і заплакала...

Після госпіталю мені належала якась відпустка, і я спробувала розшукати свою маму. А мама мене шукала, і сестра Оля нас шукала. О диво! Ми знайшлися всі через одних знайомих у Москві. Усі на їхню адресу написали і так познаходилися. Диво! Мама жила під Сталінградом у колгоспі. І я туди поїхала.

Це був кінець сорок першого року...

Як вони жили? Брат на тракторі працював, ще зовсім дитина, тринадцять років. Спочатку він був причіпником, а коли забрали на фронт усіх трактористів, став трактористом. І вдень і вночі працював. Мама йшла за трактором або сиділа поруч, вона боялася, хоч би він не заснув і не звалився. Вони вдвох на підлозі у когось спали... Не роздягалися, бо нічим було накритися. Ось таке їхнє життя... Невдовзі приїхала Оля, її влаштували рахівником. Але вона писала до військкомату, просилася на фронт, а їй щоразу приходила відмова. І ми вирішили — я вже була воякою, — поїдемо вдвох до Сталінграда і там знайдемо якусь частину. Маму ми заспокоїли, обдурили, що поїдемо на Кубань, у багаті місця, там у батька були знайомі...

У мене стара шинель, гімнастерка, дві пари штанів. Віддала одні Олі, у неї зовсім нічого немає. І чоботи у нас теж одні на двох. Мама нам сплела з овечої вовни чи то шкарпетки, чи то щось подібне до капців, щось тепле. Ми йшли шістдесят кілометрів пішки, до самого Сталінграда: одна чоботи натягне, друга — в маминих капцях, потім мінялися. По морозу йшли, лютий місяць, обморозились, голодували. Що мама нам приготувала на дорогу? З кісток якихось холодець і кілька коржів. І ми такі голодні-голодні... Якщо засинали і снилися сни, то лише з якоюсь їжею. Уві сні буханки хліба наді мною літали.

Дісталися Сталінграда, а там не до нас. Ніхто нас слухати не хоче. Тож ми вирішуємо їхати, як мама нас посилала, на Кубань, за татовою адресою. Влізли до якогось товарняка: я надягну шинель, сиджу, а Оля в цей час під полицями. Потім ми перевдягаємося, і вже я лізу під полиці, Оля сидить. Військових не чіпали. А у нас же грошей немає...

Потрапили на Кубань... Якимось дивом... Знайшли знайомих. І там ми дізналися, що формується добровольчий козачий корпус. То був четвертий кавалерійський козачий корпус, потім він став гвардійським. Він формувався лише з добровольців. Там були люди різного віку: і козаки, яких колись Будьонний, Ворошилов в атаки водили, і молодь. Нас узяли. Досі не знаю — чому? Напевно, тому що ми багато разів просилися. І нам нікуди було подітися. Зарахували до одного ескадрону. Дали нам кожній обмундирування і коня. Коня свого треба було годувати, поїти, доглядати, геть усе. Добре, що в нас ще в дитинстві був кінь, і я звикла до нього, полюбила. І коли дали мені коня, сіла — і ніскілечки не страшно. Не відразу все вийшло, але я не боялася. У мене була маленька конячка, хвіст до землі, але прудка, слухняна, і я якось швидко навчилася їздити. Навіть фасонила... Згодом вже скакала на угорських, на румунських конях. І так я полюбила коней, так їх пізнала, що й тепер повз коня байдуже не пройду. Обійму його. Ми під ногами у них спали, він тихенько ніжку пересуне, але людину не зачепить. Він на мертвого зроду не наступить, а від живого, якщо він лише поранений, зроду не піде і не покине. Дуже розумна тварина. Для кавалериста кінь — друг. Відданий друг.

Перше бойове хрещення... То коли наш корпус під станицею Кущівська брав участь у відбитті танків. Після Кущівської битви — то була знаменита кінна атака кубанських козаків — корпусу присвоїли звання гвардійського. Бій був страшний... А для нас з Олею — найстрашніший, бо ми ще дуже боялися. Я, котра вже вважала, що воювала і знала, що це таке... Але ось... Коли кавалеристи пішли лавою — черкески майорять, шаблі вийняті, коні хропуть, а кінь, коли летить, він таку силу має... Ось та вся лавина пішла на танки, на артилерію — то було як у потойбічному сні. У нереальності... А фашистів було багато, їх було більше, вони йшли з автоматами напереваги, поряд із танками йшли — і вони не витримали, розумієте, вони не витримали тієї лавини. Вони кидали автомати... Покидали гармати і тікали... Ось така картина...

Ольга Василівна про той бій:

— Я перев’язувала поранених... Поруч лежав фашист, я гадала, він мертвий, і не звернула на нього уваги, а він поранений... І він хотів мене вбити... Я наче відчула, наче хтось мене штовхнув, і до нього повернулася. Встигла вибити ногою автомат. Я його не вбила, але й не перев’язала, пішла. Він мав поранення в живіт...

Зінаїда Василівна продовжує:

— А я веду пораненого і раптом бачу: два німці з-поза танкетки виходять. Танкетку підбили, а вони, напевне, встигли вискочити. Одна секунда! Якщо б я не встигла чергу дати, вони б мене з пораненим розстріляли. Так несподівано все сталося. Я після бою підійшла до них, вони лежали з розплющеними очима. Я ці очі й тепер пам’ятаю... Один такий гарний, молодий німець... Було шкода, хоч це фашист, але все одно... Якось довго це почуття не полишало: немає бажання вбивати, розумієте. У душі така ненависть: навіщо вони прийшли на нашу землю? Але спробуй сама вбити, і це страшно. От немає іншого слова... Дуже страшно. Коли сама...

Бій скінчився. Козачі сотні знімаються зі своїх місць, а Олі немає. Я їду за всіма, їду остання, постійно оглядаюся. Уже вечір. А Олі немає... Передають ланцюжком, що вони — вона і ще кілька людей — залишилися підбирати поранених. Я нічого не могла робити, я лише чекала її. Відстану від своєї сотні, почекаю, потім знову всіх наганяю. Плачу: невже в першому бою втратила сестру? Де вона? Що з нею? Може, десь помирає, кличе мене...

Оля... Оля теж у сльозах... Знайшла мене вночі... Усі козаки плакали, коли побачили, як ми зустрілися. Повисли на шиї одна в одної, не можемо відірватися. І тоді ми зрозуміли, що не можна нам, нестерпно бути разом. Краще розлучитися. Серце не витримає, якщо одна загине на очах у другої. Вирішили, що я повинна проситися до іншого ескадрону. А як розлучитися... Як?

Але далі воювали окремо, спочатку в різних ескадронах, потім навіть у різних дивізіях. Тільки привіт передаєш, якщо випаде нагода, дізнаєшся, чи жива... Смерть що не крок стерегла. Пантрувала... Я пам’ятаю, як під Араратом... Ми стояли в пісках. Арарат був узятий німцями. І було Різдво, німці святкували. У нас відібрали ескадрон і батарею сорокаміліметрову. Десь годині о п’ятій ми рушили, всю ніч ішли.

І на світанку зустріли наших розвідників, розвідники вийшли раніше.

Село лежало внизу... Як у чаші... Німці ніяк не думали, що ми в таких пісках зможемо пройти, і оборону виставили малу. Ми пробралися їхніми тилами дуже тихо. Спустилися з гори — відразу взяли вартових і увійшли до того села, влетіли. Німці вискакували абсолютно голі, лише автомати в руках. Там у них стояли ялинки... Вони всі п’яні... А на кожному дворі було не менш ніж два-три танки. Танкетки стояли, бронетранспортери... Уся техніка. Ми відразу ж на місці її підривали, і це така стрілянина, такий гуркіт, така паніка... Усі метушилися... Там обстановка була така, що кожний у свого боявся влучити. Усе горіло... І горіли різдвяні ялинки...

У мене вісім поранених... Підняла їх угору, на гору... Але ми, напевне, помилилися: не перерізали зв’язок. І німецька артилерія накрила нас вогнем — і мінометним, і далекобійним. Я своїх поранених мерщій на санітарний візок посадила, і вони поїхали... І тут набій влучив у ту бричку, і все розлетілося. Коли я подивилася, там лише один живий зостався. А тут уже німці піднімаються на гору... Поранений просить: «Залишай мене, сестро... Залишай мене, сестро... Я вже вмираю...» У нього живіт розпанаханий... Ну, кишки... Усе це... Він сам збирає їх і назад заштовхує...

Гадала, що кінь мій через того пораненого весь закривавлений, а подивилася: він теж поранений у бік, пакет індивідуальний весь вмістився туди. Вийняла, було в мене кілька шматочків цукру, дала йому той цукор. Уже з усіх боків стріляють, не зрозумієш: де німець, а де наші. Метрів з десять проїдеш і натрапляєш на поранених... Думаю: треба бричку шукати, підібрати всіх. Їду й бачу спуск, а внизу — три шляхи: і туди дорога, і туди дорога, і прямо дорога. Я розгубилася... Куди їхати? А я тримала повід міцно. Кінь ішов туди, куди я направляла. Ну, а тут, не знаю, якийсь інстинкт мені підказав, десь я чула, що коні чують дорогу, і, не доїжджаючи до цієї розвилки, я повід опустила, і кінь пішов зовсім не в той бік, у який я сама б поїхала. Пішов, пішов і пішов.

Я вже сиджу без сил, мені вже все одно, куди він піде. Що буде, те й буде. Він так ішов-ішов, а потім веселіше-веселіше, крутить головою, я вже й повід підняла, тримаю. Нагнулася і його рану притримую рукою. Він веселіше, веселіше, потім: і-і-і — ...заіржав так, почув когось. Я побоююсь: раптом це німці. Вирішила пустити спочатку коня, але вже сама побачила свіжий слід: коні натоптали, з тачанки колесо — пройшло не менше ніж п’ятдесят осіб. І метрів за двісті-триста кінь уперся прямо у візок. На возі були поранені, тут я побачила рештки нашого ескадрону.

Але до нас уже йшла допомога, брички, тачанки... Був наказ: забрати всіх. Під кулями, під обстрілом збирали своїх, всіх до єдиного забрали — і поранених, і вбитих. Я теж поїхала на тачанці. Усіх там знайшла, і того пораненого в живіт, усіх їх вивезла. Тільки коні розстріляні залишилися. Уже добре розвиднилося, їдеш і бачиш — табун цілий лежить. Гарні, міцні коні... Вітер розвіває їхні гриви...

Уся стіна у великій кімнаті, де ми сидимо, обвішана збільшеними довоєнними та фронтовими фотографіями сестер. Ось вони ще школярки — в капелюшках, із квітами. Знімок зроблений за два тижні до початку війни. Звичайні дитячі обличчя, сміхотливі, трохи упокорені важливістю моменту і бажанням здаватися дорослими. А ось вони вже в козачих черкесках, кавалерійських бурках. Сфотографувалися в сорок другому році. За часом рік різниці, а обличчя вже інше, людина інша. А цей знімок Зінаїда Василівна надіслала матері з фронту: на гімнастерці перша медаль «За відвагу». На цьому — обидві сфотографовані в День Перемоги... Запам’ятовую рух обличчя: з м’яких дитячих рис — до впевненого жіночого погляду, навіть певної жорсткості, суворості. Важко повірити, що ця зміна відбувалася протягом лічених місяців, років. Зазвичай час робить це значно повільніше і непомітніше. Довго ліпиться людське обличчя. Повільно вимальовується на ньому душа.

А війна швидко створювала свій образ людей. Писала свої портрети.

Ольга Василівна:

— Ми зайняли велике село. Дворів зо триста. І там залишився німецький шпиталь. У будівлі місцевої лікарні. Перше, що я побачила: на дворі вирита велика яма, і частина хворих лежить розстріляна — перед відступом німці самі розстріляли своїх поранених. Вони, напевне, вирішили, що ми так чинитимемо. Діятимемо так, як вони поводилися з нашими пораненими. Одна палата залишилася, до цих, вочевидь, не дійшли, не встигли, а може, покинули, бо вони всі були без ніг.

Коли ми зайшли до їхньої палати, вони з ненавистю дивилися на нас: мабуть, вважали, що прийшли їх убивати. Перекладач сказав, що ми поранених не вбиваємо, а лікуємо. Тоді один навіть став вимагати: мовляв, вони три дні нічого не їли, їх три дні не перев’язували. Я подивилася — справді, це було страхіття. Їх давно не дивився лікар. Рани загноїлися, бинти вросли в тіло.

— І вам їх було шкода?

— Я не можу назвати те, що відчувала тоді, жалістю, жалість — це все ж таки співчуття. Цього я не відчувала. Це інше... У нас був такий випадок... Один солдат ударив полоненого... Так от, мені це здавалося неможливим, і я заступилася, хоча я розуміла... Це в нього крик душі... Він мене знав, він був, звісно, старший за мене, вилаявся. Але вже не став бити...

А крив мене матом: «Ти забула... мать! Ти забула, як вони

мать...» Я нічого не забула, я пам’ятала ті чоботи... Коли німці виставили перед своїми траншеями ряди чобіт з відрізаними ногами. Це було взимку, вони стояли, наче кілки... Ці чоботи... Усе, що ми побачили від наших товаришів... Що залишилося...

Пам’ятаю, як прийшли нам на допомогу моряки... І багато хто з них підірвався на мінах, ми натрапили на великі мінні поля. Ці моряки, вони лежали довго. Лежали на сонці... Трупи здулися, і через тільники здавалося, що це кавуни. Великі кавуни на великому полі. Гігантські.

Я не забула, я нічого не забула. Але я не могла б ударити полоненого, хоча б тому, що він уже беззахисний. Ось це кожен вирішував для себе, і це було важливо.

Зінаїда Василівна:

— У бою під Будапештом. Була зима... І я тягла, значить, сержанта пораненого, командира кулеметної обслуги. Сама я була вдягнена в штани і тілогрійку, на мені шапка-вушанка. Тягну і бачу: чорний сніг такий... Обвуглений... Я зрозуміла, що це глибока воронка, те, що мені й треба. Спускаюся до цієї воронки, а там хтось живий — я відчуваю, що живий, і скрегіт якогось заліза... Повертаюсь, а там німецький офіцер поранений, в ноги поранений, лежить, і автомат на мене наставив. А в мене волосся з-під шапки вибилося, сумка санітарна через плече, і на ній червоний хрест. Коли я повернулася, він побачив моє обличчя, зрозумів, що це дівчина, і ось так: «Ха-а-а!» У нього, значить, нервове напруження спало, і він цей автомат відкинув. Йому байдуже стало...

І ми втрьох в одній воронці — наш поранений, я і цей німець. Воронка маленька, ноги наші разом. Я вся в їхній крові, кров наша змішалася. У німця величезні такі очі, і він дивиться на мене цими очима: що я робитиму? Фашист проклятий! Автомат він відкинув відразу, розумієте? Цю сцену... Наш поранений не тямить, в чім річ, за пістолет хапається... Чи тягнеться і задушити німця хоче... А той на мене дивиться... Я ці очі й тепер пам’ятаю... перев’язую нашого, а той лежить у крові, він спливає кров’ю, одна нога в нього геть перебита. Ще трохи — і він помре. Добре це усвідомлюю. І, ще не закінчивши перев’язувати нашого пораненого, розриваю йому, цьому німцеві, одяг, перев’язую його і накладаю джгут. А потім вже знову повертаюся до свого. Німець каже: «Гут. Гут». Тільки це слово повторює. Наш поранений, поки не знепритомнів, щось мені кричав... Погрожував... Я гладила його, заспокоювала. Прийшла санітарна лінійка, витягла їх обох... І завантажила. Німця теж. Розумієте?

Ольга Василівна:

— Якщо чоловіки бачили жінку на передовій, їхні обличчя змінювалися, навіть звук жіночого голосу їх переміняв. Якось уночі я сіла біля землянки і тихенько заспівала. Я думала, що всі сплять, ніхто мене не чує, а вранці мені командир сказав: «Ми не спали. Така туга за жіночим голосом...»

Перев’язую танкіста... Бій іде, гуркіт. Він запитує: «Дівчино, як вас звуть?» Навіть комплімент якийсь. Мені так дивно було вимовляти в тому гуркоті, в тому кошмарі своє ім’я — Оля. Завжди я намагалася бути підтягнутою, стрункою. І мені часто говорили: «Господи, хіба вона була в бою, така чистенька». Я дуже боялася, якщо мене вб’ють, то лежатиму негарна. Я бачила багато вбитих дівчаток... У бруді, у воді... Ну... Як це... Мені не хотілося так померти... Іноді ховаєшся від обстрілу і не так думаєш про те, хоч би тебе не вбило, а ховаєш обличчя. Руки. Мені здається, всі наші дівчата про це думали. А чоловіки з нас сміялися, їм це здавалося кумедним. Що не про смерть думають, а біс його знає про що, про дурниці. Про жіноче казна-що.

Зінаїда Василівна:

— Смерть не приручити... Ні... Не звикнути до неї... Ми йшли від німців у гори. І залишалося п’ять тяжкопоранених брюшняків. Вони всі поранені в живіт, ці рани смертельні, день, два — і вони помруть. А забрати їх не могли, не було на чому везти. Мене та другого санінструктора Оксаночку залишили з ними в сараї, пообіцявши: «За два дні повернемося, заберемо вас». Прийшли за нами через три дні. Три доби ми були з тими пораненими. Вони цілком притомні, сильні чоловіки. Не хотіли вмирати... А у нас лише якісь порошки, більше нічого немає... Весь час вони просили пити, а їм пити не можна. Хтось розумів, а хтось матюкався. Стояв мат-перемат. Той кухлем запустив, той чоботом... То були три найстрашніших дні за моє життя. Помирали вони на наших очах, один за одним, а ми лише дивилися...

Перша нагорода... Мене виставили на медаль «За відвагу». Але я її отримувати не пішла. Я образилася. Смішно, їй-богу! Розумієте, що? Мою подругу нагородили медаллю «За бойові заслуги», а мене медаллю «За відвагу». А вона лише в одному бою була, а я вже під станцією Кущівська та ще в деяких операціях брала участь. І мені стало прикро: у неї за один бій вже «бойові заслуги», багато заслуг, а в мене, виходить, тільки «За відвагу», начебто лише раз я себе проявила. Приїхав командир, ну і сміявся, коли дізнався, у чім річ. Пояснив мені, що медаль «За відвагу» — найбільша медаль, це майже орден.

Під Макіївкою, на Донбасі, мене поранило, поранило в стегно. Вліз ось такий осколок, як камінчик, сидить. Відчуваю — кров, я індивідуальний пакет склала і туди, і далі бігаю, перев’язую. Соромно кому сказати, поранило дівчину, і куди — в сідницю. У дупу... У шістнадцять років це соромно хоч кому сказати. Ніяково зізнатися. Ну, і так я бігала, перев’язувала, поки не знепритомніла через втрату крові. Повні чоботи натекло...

Наші подивилися, вирішили, напевне: убита. Прийдуть санітари, підберуть. Бій пішов далі. Ще трохи, і я загинула б. Але йшли в розвідку танкісти і помітили — дівчина на полі бою. Я без шапки лежала, шапка відкотилася. Вони побачили: кров з-під мене тече, виходить, жива. Привезли до медсанбату. Звідти мене до госпіталю, до одного, потім до другого. А-а-а... Незабаром скінчилася моя війна... Через півроку мене комісували за станом здоров’я. Мені вісімнадцять років... А здоров’я вже немає: три поранення, важка контузія. Але я ж дівчина, і я, звісно, це приховувала, про поранення казала, а контузію приховувала. І вона дала про себе знати. Мене знову поклали до госпіталю. Мені дали інвалідність... Ну, і я? Я ці документи порвала і викинула, навіть гроші якісь не стала отримувати. Там треба було ходити на комісії, перекомісовуватися. Розповідати про себе: коли контузило, коли поранило. Куди?

У госпіталі прийшли мене відвідувати командир ескадрону і старшина. Командир ескадрону мені дуже подобався під час війни, але там він мене не помічав. Гарний чоловік, йому дуже пасувала форма. Чоловікам усім форма пасує. А жінки який мали вигляд? У штанях, коси — не належить, всі стрижені під хлопчика. Це вже наприкінці війни нам зачіски іноді дозволяли носити, не стригтися. У госпіталі моє волосся відросло, я вже заплітала довгу косу, видужала, і вони... Смішно, їй-богу! Обидва закохалися в мене... З ходу! Всю війну опліч пройшли, нічого такого не було, а тут удвох: і командир ескадрону, і старшина освідчилися мені. Кохання! Любов... Як нам усім хотілося любові! Щастя!

Це був кінець сорок п’ятого року...

Після війни хотілося швидше забути війну. Нам із сестрою батько допоміг. Тато був мудрий чоловік. Він узяв наші медалі, ордени, подяки від командування, сховав і каже:

— Була війна, воювали. А тепер забудьте. То була війна, а тепер почалося інше життя. Черевички взуйте. Ви в мене гарні дівчата. Треба вчитися, треба заміж виходити.

Оля якось не могла відразу до іншого життя звикнути, вона горда була. Не хотіла знімати солдатську шинель. І я пам’ятаю, як батько казав матері: «Це я винен, що дівчата такі малі на війну пішли. Хоч би вона їх не зламала... Тоді провоюють протягом усього життя».

Дали мені за мої ордени і медалі якісь такі спеціальні талони, щоб я могла піти до військторгу і купити що-небудь. Я купила собі чобітки гумові, тоді наймодніші, купила пальто, сукню, черевики. Шинель вирішила продати. Іду на ринок... Я прийшла в літньому, світлій сукні... Зі шпилькою у волоссі... І що я там побачила? Молоді хлопці без рук, без ніг... Увесь народ воював... З орденами, з медалями... У кого руки цілі, той ложками саморобними торгує. Жіночими бюстгальтерами, трусиками. А той... Без рук, без ніг... Сидить і сльозами вмивається. Копієчку просить... Ніяких інвалідних колясок у них не було, вони їздили на саморобних дошках, штовхаючи їх руками, у кого вони були. П’яні. Співали «позабыт — позаброшен». Ось такі сцени... Я пішла, я не продала свою шинель. І скільки я жила в Москві, років п’ять, напевно, я не могла ходити на ринок. Я боялася, що хтось із цих калік мене впізнає і крикне: «Навіщо ти мене тоді з-під вогню витягла? Навіщо врятувала?» Я згадувала одного молодого лейтенанта... У нього ноги... Одна відрізана осколком, друга ще на чомусь висіла... Я його перев’язувала... Під бомбами... А він кричав мені: «Не тягни! Добий!!! Добий... Я тобі наказую...» Розумієте? І ось я завжди боялася зустріти цього лейтенанта...

А коли я в госпіталі лежала, там усі знали молодого гарного хлопця. Танкіст Мишко... Ніхто не знав його прізвища, всі знали його ім’я... Йому ноги ампутували, праву руку, сама ліва залишилася. У нього була висока ампутація, ноги відрізали до тазостегнового суглоба, так що протези не можна носити. Його возили на візку. Зробили спеціально для нього високу коляску і возили всі, кожний, хто міг. Приходило до госпіталю багато цивільних із населення, допомагали доглядати, над усе таких важких поранених, як Мишко. І жінки, і школярі. Навіть діти. Цього Мишка на руках носили. І він не сумував. Він так хотів жити! Йому лише дев’ятнадцять років, він ще навіть не жив. Не пам’ятаю, чи мав він кого з рідних, але він знав — його в біді не залишать, він вірив — його не забудуть. Хоча, звісно, війна пройшла нашою землею, скрізь розруха. Коли ми визволяли села, вони всі спалені. Лише земля в людей залишилася. Лише земля.

Ми із сестрою не стали лікарями, хоча перед війною обидві мріяли. Можна було вступити до медінституту без всяких іспитів, ми мали такі права, як фронтовички. Але такого надивилися, як страждали, як помирали люди, що вже бачити це не було сил. Навіть уявляти. І вже за тридцять років я своїй дочці відрадила вступати до медичного, хоч вона дуже хотіла. За десятки років... Лише заплющу очі — бачу... Весна... Ми йдемо якимось полем, де щойно бій пройшов, шукаємо поранених. Поле потоптане. Натикаюся на двох убитих — молодий наш солдат і молодий німець. У молодій пшениці лежать і на небо дивляться... На них ще навіть смерті не помітно. Просто на небо дивляться... Я ті очі досі пам’ятаю...

Ольга Василівна:

— А мені з останніх днів на війні ось що запам’яталося. Їдемо ми — і раптом звідкілясь музика. Скрипка... Ось цього дня для мене скінчилася війна... Це було таке диво: раптом музика. Інші звуки... Я неначе прокинулася... Нам усім здавалося, що після війни, після такого моря сліз настане прекрасне життя. Гарне. Після Перемоги... Після цього дня... Нам здавалося, що всі люди стануть дуже добрими, лише любитимуть одне одного. Усі стануть братами й сестрами. Як ми чекали цього дня...