У війни не жіноче обличчя

І нарешті — Перемога...

Якщо раніше життя було розділеним для них на світ і війну, то тепер — на війну і Перемогу.

Знову — два різних світи, два різні життя. Навчившись ненавидіти, треба було знову навчитися любити. Згадати забуті почуття. Забуті слова.

Людина війни мала стати людиною не війни...

Про останні дні війни, коли вбивати противно

«Ми були щасливі...

Перейшли кордон — Батьківщина визволена. Наша земля... Я не впізнавала солдатів, це були інші люди. Усі усміхалися. Надягнули чисті сорочки. Звідкись квіти в руках, таких щасливих людей я не знала. Раніше не бачила. Я думала, що коли ми увійдемо до Німеччини, то в мене жалості до них не буде, ні до кого пощади не буде. Так багато ненависті назбиралося в грудях! Образи! Чому я маю пожаліти його дитину? Чому повинна пожаліти його матір? Чого б не зруйнувати його будинок? Він не жалів... Він убивав... Палив... А я? Я... я... я... Чому? Чом-му-у? Хотілося побачити їхніх дружин, матерів, які народили таких синів.

Як вони дивитимуться нам у вічі? Я хотіла подивитися їм у вічі...

Я думала: що ж воно буде зі мною? З нашими солдатами? Ми все пам’ятаємо... Як ми це витримаємо? Які потрібні сили, щоб це витримати? Прийшли до якогось селища, діти бігають — голодні, нещасні. Бояться нас... Ховаються... Я, яка клялася, що їх усіх ненавиджу... Я збирала у своїх солдатів все, що в них є, що залишалося від пайка, будь-який шматочок цукру, і віддавала німецьким дітям. Зрозуміло, я не забула... Я все пам’ятала... Але дивитися спокійно в голодні дитячі очі я не могла. Рано-вранці вже стояла черга німецьких дітей побіля наших кухонь, давали перше і друге. У кожної дитини через плече перекинута сумка для хліба, на поясі бідончик для супу і щось для другого — каші, гороху. Ми їх годували, лікували. Навіть гладили... Я вперше погладила... Злякалася... Я... Я! Гладжу німецьку дитину... У мене пересохло в роті від хвилювання. Але невдовзі звикла. І вони звикли...»

Софія Адамівна Кунцевич,

санінструктор

«Дійшла до Німеччини... Від Москви йшла...

Я була старшим фельдшером у танковому полку. У нас "тридцятьчетвірки", вони швидко горіли. Дуже страшно. Я до війни не чула навіть пострілу з гвинтівки. Якось десь далеко-далеко бомбили, коли ми їхали на фронт, так мені здавалося: вся земля дрижить. Сімнадцять років було, щойно технікум закінчила. І так сталося, що я приїхала і відразу в бій. Вилізла з танка... Вогонь... Небо горить... Земля горить... Залізо горить... Тут мертві, а там волають: "Врятуйте... Допоможіть"... Такий мене жах пойняв! Я не знаю, як я не побігла. Як я не втекла з поля бою? Це ж так страшно, що слів таких немає, лише почуття. Я раніше не витримувала, а тепер вже можу переглядати стрічки про війну, але все одно плачу.

Дійшла до Німеччини...

Перше, що побачила на німецькій землі, — саморобний плакат біля самої дороги: "Ось вона — проклята Німеччина!"

Ми увійшли до селища... Ставні у всіх зачинені. Вони все кидали і тікали на велосипедах. Геббельс їх переконав, що росіяни прийдуть, будуть рубати, колоти, різати. Відчиняєш двері до будинку: нікого немає або всі лежать убиті, отруєні. Діти лежать. Вони стрілялися, труїлися... Що ми відчували? Радість, що ми перемогли і їм тепер боляче, як і нам. Почуття помсти. А дітей було шкода...

Знайшли одну стару.

Я їй кажу:

— Ми перемогли.

Вона заплакала:

— У мене два сини в Росії загинуло.

— А хто винен? Скільки у нас загинуло!

Вона відповідає:

— Гітлер...

— Гітлер сам не вирішував. Це ж ваші діти, чоловіки...

Вона тоді мовчить.

Дійшла до Німеччини...

Хотіла мамі розповісти... А моя мати померла під час війни з голоду, в них ні хліба, ні солі, нічого не було. А брат лежав у госпіталі важко поранений. Лише сестра чекала мене. Вона писала, що, коли увійшли наші війська в Орел, то вона всіх військових дівчат за шинель хапала. Їй здавалося, що я неодмінно буду там. Я мала повернутися...»

Ніна Петрівна Сакова,

лейтенант, фельдшер

«Дороги Перемоги...

Ви уявити собі не можете доріг Перемоги! Йшли звільнені в’язні — з візками, з вузлами, з національними прапорами. Росіяни, поляки, французи, чехи... Усі перемішалися, кожен ішов у свій бік. Усі обіймали нас. Цілували.

Зустріли російських дівчат. Я заговорила з ними, і вони розповіли... Одна з них була вагітна. Найгарніша. Її зґвалтував господар, у якого вони працювали. Змусив із ним жити. Вона йшла і плакала, била себе в живіт: "Ну, фрица додому не повезу! Не понесу!" Вони її вмовляли... Але вона повісилася... Разом зі своїм маленьким фрицем...

Ось тоді треба було слухати — слухати і записувати. Шкода, що нікому не спало на думку нас вислухати, всі повторювали слово "Перемога", а решта здавалося неважливим.

Ми з подругою їхали одного разу на велосипедах. Іде німкеня, як я пам’ятаю, троє дітей у неї — двоє в колясці, один поруч із нею, за спідницю тримається. Вона така змучена. І ось, ви розумієте, вона порівнялася з нами — стала на коліна і кланяється. Ось так... До землі... Ми не розуміємо, що вона каже. А вона прикладає руку туди, де серце, і на дітей показує. Загалом, ми зрозуміли, вона плаче, кланяється і дякує нам, що її діти залишилися живі...

То ж була дружина чиясь. Її чоловік, напевно, воював на Східному фронті... У Росії...»

Анастасія Василівна Воропаєва,

єфрейтор, прожектористка

«У нас один офіцер закохався в німецьку дівчину... Дійшло до начальства... Його розжалували й відправили в тил. Якби зґвалтував... Це... Звісно, було... У нас мало пишуть, але це — закон війни. Чоловіки так довго без жінок обходилися, і, звісно, ненависть. Увійдемо до містечка чи села — перші три дні на грабіж і... Ну, звісно не озвучували... Самі розумієте... А через три дні вже можна було й під трибунал потрапити. Під гарячу руку. А три дні пили й... А тут-любов. Офіцер сам зізнався в особовому відділі — любов. Звісно, це — зрада... Закохатися в німкеню — в дочку чи дружину ворога? Це... І... Ну, якщо коротко, забрали в нього фотографії, її адресу. Звісно...

Я пам’ятаю... Звичайно, я пам’ятаю зґвалтовану німкеню. Вона лежала гола, граната засунута між ніг... Тепер соромно, а тоді я сорому не відчувала. Почуття, звісно, змінювалися. Одне ми відчували в перші дні, а інше — пізніше... За кілька місяців... До нашого батальйону... До нашого командира прийшли п’ятеро німецьких дівчат. Вони плакали... Гінеколог оглянув: у них там — рани. Рани рвані. Усі труси в крові... Їх усю ніч ґвалтували. Солдати стояли в черзі...

Не записуйте... Вимкніть магнітофон... Правда! Усе — правда! Вишикували наш батальйон... Цим німецьким дівчатам сказали: йдіть і шукайте, якщо когось упізнаєте — розстріляємо на місці. Без огляду на звання. Нам соромно! Але вони сиділи і плакали. Вони не хотіли... Вони вже не хотіли крові. Так і сказали... Тоді їм кожній дали по буханці хліба. Звісно, все це війна... Звісно...

Гадаєте, легко було пробачити? Бачити цілі... білі... будиночки під черепичним дахом. З трояндами... Я сама хотіла, щоб їм було боляче... Так... Хотіла бачити їхні сльози... Стати хорошою відразу неможливо. Правильною й доброю. Такою хорошою, як ви тепер. Жаліти їх. Для цього мені треба було, щоб десятки років минуло...»

А. Раткіна,

молодший сержант, телефоністка

«Рідна земля визволена... Помирати стало зовсім нестерпно, ховати стало зовсім нестерпно. Умирали за чужу землю, ховали в чужій землі. Нам пояснювали, що ворога треба добити. Ворог ще небезпечний... Усі розуміли... А вмирати так шкода... Уже нікому не хочеться...

Я запам’ятала багато плакатів уподовж доріг, вони були схожі на хрести: "Ось вона — проклята Німеччина!" Цей плакат запам’ятали всі...

І всі чекали цього моменту... Ось зараз ми зрозуміємо... Ми побачимо... Звідки вони? Яка в них земля, які будинки? Невже це звичайні люди? І вони жили звичайним життям? На фронті я не уявляла собі, що зможу знову читати вірші Гейне. Свого улюбленого Ґете. Я вже не могла б слухати Ваґнера... До війни — а я виросла в сім’ї музикантів — я любила німецьку музику — Баха, Бетховена. Видатного Баха! Усе це я викреслила зі свого світу. Потім ми бачили, нам показали крематорії... Табір Освенцим... Гори жіночого одягу, дитячих черевичків... Сіра зола... Її на поля вивозили, під капусту. Під салати... Я не могла більше слухати німецьку музику... Багато води спливло, поки я повернулася до Баха. Стала грати Моцарта.

Нарешті ми на їхній землі... Перше, що нас здивувало, — гарні дороги. Великі селянські будинки... Горщики з квітами, ошатні фіранки на віконцях навіть у сараях. У будинках білі скатертини. Цінний посуд. Фарфор. Я там уперше побачила пральну машину... Ми не могли зрозуміти: навіщо їм було воювати, якщо вони так добре жили? У нас люди в землянках туляться, а в них білі скатертини. Кава в маленьких чашках... А я лише в музеї їх бачила. Ці чашечки... Я забула розповісти про одне потрясіння, всіх нас потрясло... Ми пішли в наступ, і ось перші німецькі окопи, які ми захопили... Заскакуємо туди, а там у термосах ще гаряча кава. Запах кави... Галети. Білі простирадла. Чисті рушники. Туалетний папір... У нас усього цього не було. Які простирадла? Спали ми на соломі, на гілках. Іноді по два-три дні жили без гарячого. І наші солдати розстрілювали ці термоси... Цю каву...

А в німецьких будинках я бачила розстріляні кавові сервізи. Горщики з квітами. Подушки... Дитячі коляски... Але все одно ми не здатні були сподіяти їм те саме, що вони нам накоїли. Змусити їх страждати так, як ми страждали.

Нам важко було збагнути, звідки їхня ненависть? Наша зрозуміла. А їхня?

Дозволили посилати додому посилки. Мило, цукор... Хтось взуття посилав, у німців міцне взуття, годинники, шкіряні речі. Усі шукали годинники. Я не могла, мені було огидно. Я нічого не хотіла в них брати, хоча я знала, що мама з моїми сестричками живуть у чужій хаті. Нашу спалили. Коли повернулася додому, розповіла мамі, вона обійняла мене: "Я теж нічого не могла б у них узяти. Вони вбили нашого тата".

Томик Гейне я взяла в руки за десятки років після війни. І платівки з німецькими композиторами, які любила до війни...»

Аглая Борисівна Нестерук,

сержант, зв’язкова

«Це вже в Берліні... Зі мною був такий випадок: йду вулицею, а назустріч мені вискакує хлопчисько з автоматом — фольксштурм, уже кінець війни. Останні дні. У мене рука на автоматі. Напоготові. Він на мене подивився, закліпав і заплакав. І я не вірю собі — і в мене сльози. Мені так його шкода стало, стоїть пацан із цим автоматом безглуздим. І я його пхаю до зруйнованого будинку в підворіття, кажу: ховайся. А він злякався, що я його пристрелю зараз — у мене шапка на голові, незрозуміло, дівчина чи хлопець. За руку мене хапає. Реве! Я погладила його по голові. Він онімів. Війна — як не як... Так, я сама оніміла! Я ж їх усю війну ненавиділа! Справедливо-несправедливо, а все одно противно вбивати, особливо в останні дні війни...»

Альбіна Олександрівна Гантімурова,

старший сержант, розвідниця.

«Шкодую... Я не виконала одного прохання...

Привезли до нашого госпіталю одного німецького пораненого. Мені здається, це був льотчик. У нього було перебите стегно, і почалася гангрена. Якось так шкода мені його стало. Лежить і мовчить.

Я трохи німецьку мову розуміла. Питаю його:

— Пить хочеш?

— Ні.

Поранені знали, що в палаті німецький поранений. Він окремо лежав. Я йду, вони обурюються:

— Так ви ворогові воду несете?

— Він помирає... Я повинна йому допомогти...

Нога вся в нього синя, нічого вже не зробиш. Зараження моментально зжирає людину, людина згоряє за добу.

Даю я йому воду, а він на мене дивиться і раптом каже:

— Гітлер капут!

А це сорок другий рік. Ми під Харковом в оточенні.

Я питаю:

— Чому?

— Гітлер капут!

Тоді я йому у відповідь:

— Ти так думаєш і говориш тепер, бо ти тут лежиш. А там ви вбиваєте...

Він:

— Я не стріляв, я не вбивав. Мене змусили. Але я не стріляв...

— Усі так виправдовуються, коли в полон потрапляють.

І раптом він мене просить:

— Я дуже... дуже... прошу, фрау... — і дає мені пакет із фотографіями. Показує, що ось його мама, він, його брати, сестри... Гарна така фотографія. На звороті він пише адресу: — Ви будете там. Будете! — І це говорив німець у сорок другому році під Харковом. — Так ви киньте, будь ласка, це в поштову скриньку.

Він написав адресу на одній фотографії, а там був повний конверт. І я ці фотографії довго із собою возила. Переживала, коли під час сильного бомбардування загубила їх. Конверт пропав, коли ми вже увійшли до Німеччини..»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Пам’ятаю бій...

У тому бою ми захопили дуже багато німецьких полонених. Були з-поміж них поранені. Ми перев’язували їх, вони стогнали, як наші хлопці. А сонце пряжить... Спекота! Знайшли чайник, дали попити. Місце голе. Нас обстрілюють. Наказ: терміново окопатися, замаскуватися.

Ми почали копати окопи. Німці дивляться. Їм пояснили: допоможіть, мовляв, копати, попрацюйте. Вони, коли зрозуміли, чого ми від них хочемо, з жахом на нас озиралися, вони так зрозуміли, що, коли викопають ями, ми їх поставимо біля цих ям і розстріляємо. Вони цього ждали... Треба було бачити, з яким жахом вони копали... Їхні обличчя...

А коли побачили, що ми їх перев’язали, напоїли водичкою і сказали їм, щоб ховалися в окопах, які самі вирили, вони не могли прийти до тями, вони розгубилися... Один німець заплакав... Це був літній чоловік, він плакав і ні від кого не ховав своїх сліз...»

Ніна Василівна Іллінська,

медсестра

Про твори з дитячими помилками і кінокомедії

«Війна підходила до кінця...

Викликає замполіт:

— Віро Йосипівно, доведеться вам працювати з німецькими пораненими.

А на той час уже були вбиті два брати.

— Не буду.

— Але, розумієте, треба.

— Я не можу: в мене загинули два брати, очі мої їх би не бачили, я готова їх різати, а не лікувати. Зрозумійте ж мене...

— Це наказ.

— Якщо наказ, тоді я підкоряюся. Я — військова людина.

Я лікувала цих поранених, робила все, що треба, але мені було важко. Торкатися до них, полегшувати біль. Тоді я знайшла в себе перше сиве волосся. Саме тоді. Я їм робила все: оперувала, годувала, знеболювала — все, як годиться. Лише єдине я не могла робити — це вечірній обхід. Уранці ти перев’язуєш пораненого, слухаєш пульс, словом, дієш, як медик, а під час вечірнього обходу треба поговорити з хворими, запитати, як вони почуваються. Ось цього я не могла. Перев’язати, прооперувати — могла, а говорити з ними — ні. Я так і замполіта відразу попередила:

— Вечірнього обходу їм я не робитиму...»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург

«У Німеччині... У наших госпіталях вже з’явилося багато німецьких поранених...

Пам’ятаю свого першого німецького пораненого. У нього почалася гангрена, йому ампутували ногу... І він лежав у моїй палаті...

Увечері мені кажуть:

— Катю, йди подивися свого німця.

Я пішла. Може, кровотеча чи ще що. Він прокинувся, лежить. Температури немає, нічого.

Він так дивиться-дивиться, потім витягає маленький такий пістолетик:

— На...

Він говорить німецькою, я вже не пам’ятаю, але я зрозуміла, наскільки стало запасу шкільних уроків.

— На... — каже, — я хотів вас убивати, але тепер ти вбий мене.

Мовляв, що його врятували. Він нас убивав, а ми його врятували. А я не можу сказати йому правду, що він помирає...

Іду з палати і несподівано помічаю в себе сльози...»

Катерина Петрівна Шалигіна,

медсестра

«У мене могла бути зустріч... Я боялася цієї зустрічі...

Коли я навчалася в школі, а я навчалася в школі з німецьким ухилом, до нас приїжджали німецькі школярі. До Москви. Ми ходили з ними до театру, разом співали. Я в одного німецького хлопчика... Він так гарно співав. Ми з ним подружилися, я навіть у нього закохалася... І ось усю війну думала: а що, коли зустріну його і пізнаю? Невже він теж із-поміж цих? Я така емоційна, з дитинства надзвичайно вразлива. Дуже!

Якось іду полем, щойно бій прокотився... Своїх убитих ми підібрали, залишилися німці... Мені здалося, що він лежав... Ну, такий схожий молодий хлопець... На нашій землі... Я довго над ним стояла...»

Марія Анатоліївна Флєровська,

політпрацівник

«Хочете дізнатися правду? Я її сама лякаюся...

Один наш солдат... Як вам пояснити? У нього всі родичі загинули. Він... Нерви... Може, п’яний? Що ближче була перемога, то більше пили. У будинках і підвалах завжди можна було знайти вино. Шнапс. Пили і пили. Він узяв автомат і кинувся до німецького будинку... розрядив обойму... Ніхто за ним не встиг. Побігли... А в будинку вже самі трупи... Діти лежать... Забрали в нього автомат, зв’язали. Він матюками: "Дайте я сам застрелюсь".

Його заарештували і судили — розстріл. Я його жаліла, всі його жаліли. Він усю війну провоював. До Берліна дійшов...

А чи можна про це писати? Раніше не можна було...»

А. С-ва,

зенітниця

«Війна на мене чекала...

Як виповнилося мені вісімнадцять років... Принесли повістку: з’явитися до райвиконкому, взяти з собою на три доби продуктів, пару білизни, кухоль, ложку. Це називалося: мобілізація на трудфронт.

Привезли нас до міста Новотроїцьке Оренбурзької області. Стали ми працювати на заводі. А морози стояли такі, що пальто в кімнаті замерзало, візьмеш, воно важке, як поліно. Чотири роки без відпусток, без вихідних працювали.

Чекали і чекали, коли війні настане кінець. Остання крапка. О третій годині ночі шум у гуртожитку, прийшли директор заводу і решта начальства: "Перемога!" А я встати з ліжка не в змозі, мене посадять, а я назад падаю. Цілий день підняти не могли. Від радості, від сильного почуття мене паралізувало. Лише наступного ранку я встала... Вийшла на вулицю, мені хотілося кожного обійняти і поцілувати...»

Ксенія Климентіївна Бєлко,

боєць трудфронту

«Яке гарне слово — перемога...

Я розписалася на рейхстазі... Написала вугіллям, тим, що до рук потрапило: "Перемогла вас російська дівчина із Саратова". Усі щось залишали на стіні, якісь слова. Свідчення і прокльони...

Перемога! У мене подруги запитують: "Ти ким будеш?" А ми під час війни так наголодувались... Несила... Хотіли наїстися бодай один раз досхочу. У мене мрія була — отримаю першу післявоєнну зарплату і куплю ящик печива. Ким буду після війни? Звісно, кухарем. І досі працюю в громадському харчуванні.

Друге запитання: "Коли заміж?" Якомога швидше... Я мріяла, як буду цілуватися. Страшенно хотілося цілуватися... Ще хотілося — співати. Співати! Ну ось...»

Олена Павлівна Шалова,

комсорг стрілецького батальйону

«Я навчилася стріляти, кидати гранати... Ставити міни. Надавати першу медичну допомогу...

Але за чотири роки... Протягом війни я забула всі правила граматики. Усю шкільну програму. Могла розібрати автомат із заплющеними очима, але твір під час вступу до інституту написала з дитячими помилками і майже без ком. Урятували мене мої бойові нагороди — до інституту зарахували. Почала навчатися. Читаю книжки — і не розумію, читаю вірші — і не розумію. Я забула ці слова...

Ночами діймали кошмари: есесівці, гавкіт собак, останні крики... Умираючи, людина часто щось шепоче, це страшніше, ніж крик. Усе до мене поверталося... Людину ведуть на розстріл... В очах страх... І ясно, що не вірить, до останньої хвилини не вірить. І цікавість теж, і цікавість є. Стоїть перед автоматом і в останню хвилину затуляється руками. Обличчя затуляє... Уранці моя голова розпухала від крику...

Під час війни я не замислювалася, а тут почала думати. Прокручувати... Усе це повторювалося і повторювалося... Я не спала... Лікарі заборонили мені навчатися. Але дівчата — сусідки по кімнаті в гуртожитку — сказали, щоб забула про лікарів, і взяли наді мною шефство. Щовечора вони почергово тягли мене до кіно, на комедію. "Ти маєш навчитися сміятися. Багато сміятися". Хотіла чи ні — вели. Комедій було мало, і кожну я дивилася по сто разів, разів сто — мінімум. Спочатку сміялася, як плакала...

Але кошмари відступили. Змогла вчитися...»

Тамара Устимівна Воробєйкова,

підпільниця

Про Батьківщину, Сталіна і червоний ситець

«Була весна...

Гинули молоді хлопці, вони гинули навесні... У березні, квітні... Запам’ятала, що навесні, на ту пору, коли садки цвіли і всі чекали на перемогу, ховати людей було найтяжче. Навіть якщо про це вам уже казали, ще раз запишіть. Міцно вкарбувалося...

Два з половиною роки я була на фронті. Тисячі перев’язок зробили мої руки, тисячі ран промили... перев’язувала й перев’язувала... Якось пішла перемінити косинку, притулилася до віконної рами і відключилася. Спохопилася і почуваюся відпочилою. Зустрічає мене лікар і починає лаяти. Я нічого не розумію... Він пішов, але перед цим дав мені два наряди поза чергою, і моя напарниця мені пояснила, в чім річ: мене не було понад годину. Отже, я заснула.

Тепер здоров’я мало, нерви погані. А коли запитують: "Які у вас нагороди", — соромлюся зізнатися, що немає в мене нагород, не встигли мене нагородити. І, мабуть, тому не встигли, що багато нас було на війні й кожен робив, що міг... Що було йому під силу... Хіба можна було нагородити всіх? Але всі ми отримали найбільшу нагороду — 9 травня. День Перемоги!

Я пам’ятаю незвичайну смерть... Ніхто тоді не розібрався, не під пору було... А я згадую... У нас помер один капітан першого дня, коли ми ступили на німецьку землю. У нього, ми знали, вся сім’я загинула в окупації. Це був хоробрий чоловік, він так чекав... Він боявся загинути раніше. Не дожити до того дня, коли він побачить їхню землю, їхнє лихо, їхнє горе. Як вони плачуть, як вони страждають... Побачить розбите камінюччя замість їхніх будинків... Помер він просто так, не поранений, нічого. Дійшов, подивився — і помер.

Я й тепер іноді згадаю: чому він помер?»

Тамара Іванівна Кураєва,

медсестра

«Я попросилася на передову з поїзда... Відразу... Йшла частина — я до неї. Тоді в мене було таке поняття, що з передової я хоч на день, але раніше додому прийду, ніж із тилу. Маму вдома залишила. Наші дівчата й тепер згадують: "Вона не хотіла в санроті бути". І справді, прийду до санроти, помиюся, білизну якусь візьму — і назад до свого окопу. На передові позиції. Про себе не думала. Повзеш, біжиш... От лише запах крові... До запаху крові я звикнути не могла...

Після війни до пологового відділення влаштувалася акушеркою — але мало там затрималася. Мало... Коротко... У мене алергія на запах крові, просто не сприймав її організм. Стільки я цієї крові на війні бачила, що вже не витримувала. Більше організм її не сприймав. Пішла з "родилки", пішла на "швидку допомогу". У мене кропив’янка була, я задихалася.

А пошила якось із червоної матерії блузку, по руках у мене за день розповзлися якісь плями. Пухирі. Ні червоного ситцю, ні червоних квітів — троянд чи гвоздик, мій організм не сприймав. Нічого червоного, нічого кольору крові... У мене й тепер нічого червоного в домі немає. Не знайдеш. Людська кров дуже яскрава, ні в природі, ні в художників на картинах я не бачила такого яскравого кольору. Сік граната трохи схожий, і то не дуже. Стиглого граната...»

Марія Яківна Єжова,

гвардії лейтенант,

командир санвзводу

«Ох-ох-ох... Ха-ха-ха... Усе охають та охають, яка я розмальована. Розцяцькована. Я й на війні була такою. Не військовою. Різні дрібнички на мені... Добре, що командир у нас був, як тепер би сказали, демократ. Не з казарми, а з університету. Уявіть собі, доцент. З хорошими манерами. За тих часів... Рідкісний птах... Рідкісний птах до нас залетів...

Я люблю каблучки, нехай не коштовні, але щоб багато, на обох руках. Люблю гарні парфуми. Модні. Усякі брязкальця. Різні й багато. У нашій родині завжди сміялися: "Що нашій божевільній Оленці подарувати на день народження? Звісно, — каблучку". Після війни першу каблучку брат випиляв мені з консервної банки. А кулон точив-точив і виточив із пляшкового скла, із зеленого шматочка. Ще один — із світло-коричневого.

Усе на себе чіпляю, як сорока, все блискуче. Ніхто не вірить, що я була на війні. Сама вже не вірю. І в оцю хвилину, коли з тобою сидимо й розмовляємо, не вірю. А в скриньці лежить орден Червоної Зірки... Найошатніший орден... Справді, гарний? Його мені спеціально дали. Ха-ха-ха... Якщо серйозно... Для історії, так? Ця штука у тебе пише... Значить, для історії... Скажу так: якщо не бути жінкою, то на війні не виживеш.

Я зроду не заздрила чоловікам. Ні в дитинстві, ні в юності. Ні на війні. Я завжди раділа, що я жінка. Кажуть, що зброя — автомат, пістолет — гарне, в ньому багато людської думки, пристрасті, а мені воно ніколи не здавалося гарним. Я бачила, з яким захопленням чоловіки дивляться на хороший пістолет, мені це було незрозуміло. Я жінка.

Чому я залишилася одна? Женихи в мене були. Вистачало женихів... Але ось одна... Сама себе звеселяю. Усі подруги в мене молоді. Я люблю молодість. Я старості боюся більше, ніж війни. Ти пізно прийшла... Я тепер про старість думаю, а не про війну...

А штука твоя пише, так? Для історії, так?»

Олена Борисівна Звягінцева,

рядова, зброяр

«Я — вдома... Удома всі живі... Мама врятувала всіх: дідуся з бабусею, сестричку і брата. І я повернулася...

За рік приїхав наш тато. Тато повернувся з великими нагородами, я привезла орден і дві медалі. Але в нашій родині було так: головна героїня — мама. Вона всіх урятувала. Урятувала сім’ю, врятувала будинок. У неї була найстрашніша війна. Тато ніколи не надягав ні ордена, ні орденські колодки, він вважав, що козиряти йому перед мамою соромно. Ніяково. У мами ж нема нагород...

Нікого так у житті я не любила, як свою маму...»

Рита Михайлівна Окуневська,

рядова, мінер

«Я повернулася іншою... У мене довго тривали ненормальні стосунки зі смертю. Дивні, я б так сказала...

У Мінську пустили перший трамвай, і я в тому трамваї їхала. І раптом трамвай став, усі кричать, жінки плачуть: "Людину вбило! Людину вбило!" А я єдина сиджу у вагоні, я зрозуміти не можу, чому всі плачуть. У мене не з’являлося такого відчуття, що це страшно. Стільки вбитих на фронті бачила... Я не реагувала. Я звикла жити серед них. Убиті завжди поруч... Біля них курять, їдять. Розмовляють. Вони не десь там, не в землі, як у мирному житті, а завжди тут. З нами.

А потім повернулося це почуття, знову стало страшно, якщо побачу мертву людину. У труні. Через кілька років до мене це почуття повернулося. Я стала нормальна... Схожа на інших...»

Белла Ісааківна Епштейн,

сержант, снайпер

«Випадок довоєнний...

Я була в театрі. Під час антракту, коли загорілося світло, я побачила... Усі його побачили... Піднявся шквал оплесків. Грім! В урядовій ложі сидів Сталін. Мій батько був заарештований, зник у таборах старший брат, незважаючи на це, я була в такому захваті, що у мене ринули сльози з очей. Я завмирала від щастя! Весь зал... Весь зал устав! Стояв і аплодував десять хвилин.

Така я приїхала на війну. Воювати. А на війні я почула тихі розмови... Уночі поранені курять у коридорі. Хтось спить, а хтось не спить. Розмовляли про Тухачевського, про Якіра... Зникли тисячі! Мільйони людей! Куди? Українці розповідали... Як їх до колгоспів заганяли. Утихомирювали... Як Сталін улаштував голод, називали вони його самі — голодомор. Збожеволілі матері їли своїх дітей... А земля там така багата, що посадиш прутик, верба виросте. Полонені німці її в посилки насипали і додому відправляли. Така вона жирна, та земля. Метр чорнозему. Родючого шару. Розмови були тихими... Напівголосно... ніколи таких розмов не було в групі, а завжди, якщо двоє. Третій зайвий, третій донесе...

Анекдот розповім... Розповім, щоб не заплакати. Отже, так... Ніч. Барак. Ув’язнені лежать і розмовляють. Питають один одного: "За що посадили?" Перший каже — за правду, другий — через батька... А третій відповідає: "Через лінощі". Як?! Усі дивуються. Розповідає: "Сиділи ввечері в одній компанії і розповідали анекдоти. Додому повернулися пізно. Дружина запитує: "Зараз підемо донесемо чи вранці?" — "Давай уранці. Спати хочу". А вранці за нами прийшли..."

Смішно. А сміятися не хочеться. Плакати треба. Плакати.

Після війни... Усі чекали рідних із війни, а ми з мамою чекали їх із табору. Із Сибіру... Як же! Ми перемогли, ми довели свою вірність, свою любов. Тепер нам повірять.

Брат повернувся в сорок сьомому, а тата ми не знайшли... Нещодавно я їздила до своїх фронтових подруг на Україну. Живуть вони у великому селі під Одесою. Стоять посеред села два обеліски: півсела померло з голоду, а всі мужики загинули під час війни. Дяк у Росії порахувати? Ще люди живі, йдіть і питайте. Таких, як ти, моя дівчинко, на нашу історію треба сотні. Щоб описати всі наші страждання. Море наших сліз. Моя ти дівчинко...»

Наталія Олександрівна Купріянова,

хірургічна медсестра