У війни не жіноче обличчя

Відмикаю вранці свою поштову скриньку...

Моя пошта дедалі більше нагадує пошту військкомату або музею: «Привіт від льотчиць авіаполку Марини Раскової», «Пишу Вам за дорученням партизанок бригади "Железняк"», «Вітають... мінські підпільниці... Бажаємо успіху в розпочатій роботі...», «Звертаються рядові польового банно-прального загону...» За весь час пошуків було лише кілька відчайдушних відмов: «Ні, це як страшний сон... Не можу! Не буду!» Або: «Не хочу згадувати! Не хочу! Довго забувала...»

Запам’ятала ще один лист, без зворотної адреси:

«Мій чоловік, кавалер орденів Слави, після війни отримав десять років таборів... Так Батьківщина зустрічала своїх героїв. Переможців! Написав у листі своєму товаришеві по університету, що йому важко пишатися нашою перемогою — російську і чужу землю завалили своїми трупами. Залили кров’ю. Його відразу ж заарештували... Зняли погони...

Повернувся з Казахстану після смерті Сталіна... Хворий. Дітей у нас немає. Мені не треба згадувати про війну, я воюю протягом усього життя...»

Написати свої спогади наважуються не всі, та й не у всіх виходить — висловити на папері свої почуття і думки. «Сльози заважають...» (А. Буракова, сержант, радистка). І листування, усупереч сподіванню, дає лише адреси та нові імена.

«Металу в мені досить... Осколок від поранення під Вітебськом ношу в легенях за три сантиметри від серця. Другий осколок — праворуч у легенях. Два — в ділянці живота...

Ось моя адреса... Приїжджайте. Не можу далі писати, нічого не бачу крізь сльози...»

В. Громова,

санінструктор

«Нагород великих не маю, лише медалі. Не знаю, чи зацікавить вас моє життя, але хотілося б комусь його розповісти...»

В. Воронова,

телефоністка

«...Жили ми з чоловіком на Крайній Півночі, в Магадані. Чоловік працював шофером, я — контролером. Щойно почалася війна, ми обидва попросилися на фронт. Нам відповіли, що працюйте там, де ви потрібні. Тоді ми послали телеграму на ім’я товариша Сталіна, що вносимо п’ятдесят тисяч рублів (на ті часи великі гроші, це все, що у нас було) на побудову танка і хочемо удвох іти на фронт. Нам прийшла подяка від уряду. І в сорок третьому році мені й чоловікові дали направлення до Челябінського танко-технічного училища, яке ми закінчили екстерном.

Там же одержали танк. Ми обидва стали старшими механіками-водіями, а в танку має бути лише один механік-водій. Командування вирішило призначити мене командиром танка "ІС-122" а чоловіка — старшим механіком-водієм. І так ми дійшли до Німеччини. Обидва поранені. Маємо нагороди.

Було чимало дівчат-танкісток на середніх танках, а ось на важкому — я єдина. Іноді думаю: записати б комусь із письменників моє життя. Сама я не вмію як слід...»

А. Бойко,

молодший лейтенант, танкіст

«Сорок другий рік... Мене призначили командиром дивізіону. Комісар полку попередив: "Майте на увазі, капітане: ви приймаєте не звичайний, а "дівочий" дивізіон. Половина його складу — дівчата, і до них має бути особливий підхід, особлива увага й турбота". Я, звісно, знав, що в армії служать дівчата, але не чітко собі це уявляв. Ми, кадрові офіцери, трохи насторожено спостерігали, як "слабка стать" опановує військову справу, яка споконвіку вважалася чоловічою. Ну, скажімо, медичні сестри — то звично. Вони добре себе зарекомендували ще за часів Першої світової війни, потім — у громадянську. А що робити дівчатам у зенітній артилерії, де треба тягати пудові набої? Як розмістити їх на батареї, де лише одна землянка, а до складу обслуги входять і чоловіки? Їм доведеться годинами сидіти на приладах, а ті залізні, сидіння на гарматах теж залізні, а це ж дівчата, їм не можна. Де вони будуть, нарешті, мити і сушити волосся? Виникало безліч запитань, така то була незвичайна справа...

Почав ходити на батареї, придивлятися. Зізнаюся, що трохи незручно було: дівчина на посту з гвинтівкою, дівчина

на вишці з біноклем — я ж із передової прийшов, з фронту. І такі різні вони — сором’язливі, боязкі, манірні й рішучі, з запалом. Підкорятися військовій дисципліні вміють не всі, жіноча натура противиться армійському ладу. То вона забула, що їй наказано було зробити, то отримала з дому листа і ранок весь проплакала. Покараєш, а іноді скасуєш покарання — шкода. Думки були такі: "Пропав я з цим народом!" Але невдовзі мені довелося відмовитися від усіх своїх сумнівів. Дівчата стали справжніми солдатами. Пройшли ми з ними тяжкий шлях. Приїжджайте. Будемо довго говорити...»

І. А. Левицький,

колишній командир п’ятого дивізіону

сімсот вісімдесят четвертого

зенітно-артилерійського полку

Адреси різні: Москва, Київ, місто Апшеронськ Краснодарського краю, Вітебськ, Волгоград, Ялуторовськ, Суздаль, Галич, Смоленськ... Як охопити? Країна величезна. І тут у пригоді стає випадок. Несподівана підказка. Одного дня пошта приносить запрошення від ветеранів шістдесят п’ятої армії генерала П. І. Батова: «Збираємося ми зазвичай шістнадцятого-сімнадцятого травня в Москві на Красній площі. І традиція, і обряд. Приїжджають усі, кому ще під силу. Їдуть із Мурманська і Караганди, з Алма-Ати та Омська. Звідусіль. З усією нашої неосяжної Батьківщини... Словом, чекаємо...»

...Готель «Москва». Місяць травень — місяць Перемоги. Скрізь обіймаються, плачуть, фотографуються. Не розібрати, де

квіти, притиснуті до грудей, а де ордени та медалі. Я входжу до цього потоку, він піднімає і несе мене, тягне за собою нестримно, і незабаром я опиняюся в майже незнайомому світі. На незнайомому острові. Серед людей, яких впізнаю і не впізнаю, але єдине знаю — я їх люблю. Зазвичай вони губляться поміж нас, непомітні, бо вже відходять, їх стає чимдалі менше й менше, а нас більше, але раз на рік вони сходяться, щоб хоч на мить потрапити у свій час. А їхній час — це їхні спогади.

На сьомому поверсі в п’ятдесят другій кімнаті зібрався госпіталь п’ять тисяч двісті п’ятдесят сьомий. На чолі столу Олександра Іванівна Зайцева, військовий лікар, капітан. Зраділа мені й охоче знайомить з усіма, неначе ми з нею давно знаємо одне одного. А я зовсім випадково постукала в ті двері. Навмання.

Нотую: Галина Іванівна Сазонова, хірург, Єлизавета Михайлівна Айзенштейн, лікар, Валентина Василівна Лукіна, хірургічна медсестра, Ганна Гнатівна Горелик, старша операційна сестра, і медсестри: Надія Федорівна Потужна, Клавдія Прохорова Бородуліна, Олена Павлівна Яковлева, Ангел і на Миколаївна Тимофєєва, Софія Камалдіновна Мотренко, Тамара Дмитрівна Морозова, Софія Филимонівна Семенюк, Лариса Тихонівна Дейкун.

Про ляльки і гвинтівки

«Ех-ех, дівчатка, яка вона підла та війна... Подивитися на неї нашими очима. Жіночими... Так вона страшніше страшного. Тому нас і не запитують...»

«Пригадуєте, дівчата: їдемо в теплушках... І солдати сміються, як ми тримаємо гвинтівки. Тримаємо не так, як зброю тримають, а ось так... Тепер навіть і не покажу... Як ляльок тримаємо...»

«Люди плачуть, кричать... Я чую слово: "Війна!" І гадаю: "Яка війна, якщо у нас завтра в інституті іспит? Іспит — це так важливо. Яка може бути війна?"

А за тиждень почалися бомбардування, ми вже рятували людей. Три курси медінституту — це вже щось у такий час. Але в перші ж дні я стільки побачила крові, що почала її боятися. Ось тобі і півлікаря, ось тобі і "п’ятірка" з практичних. Але люди поводилися надзвичайно. І це надихало.

Дівчата, я вам розповідала... Скінчилося бомбування, бачу — земля попереду мене ворушиться. Біжу туди і починаю копати. Руками відчула обличчя, волосся... То була жінка... Відкопала її і почала над нею плакати. А вона, коли розплющила очі, не запитала, що з нею, вона захвилювалася:

— Де моя сумочка?

— Навіщо вам зараз сумочка? Знайдеться.

— У мене там лежать документи.

Її думки були не про те, як вона, чи ціла, а де її партквиток і військовий квиток. Я відразу почала шукати її сумочку. Знайшла. Вона поклала її собі на груди і заплющила очі. Невдовзі під’їхала санітарна машина, і ми її завантажили. Я ще раз перевірила, як її сумочка.

А ввечері приходжу додому, розповідаю мамі і кажу, що вирішила піти на фронт...»

«Відступали наші... Ми всі вийшли на дорогу... Іде мимо літній солдат, зупинився коло нашої хати, просто в ноги кланяється моїй матері: "Прости, мати... А дівчинку рятуй! Ой, рятуйте дівчинку!" Мені тоді було шістнадцять років, у мене коса велика... І ось такі! — вії чорні...»

«Я пригадую, як ми їхали на фронт... Повна машина дівчат, велика крита машина. Ніч, темно, і гілки стукають по брезенту, і таке напруження, здається, що це кулі, нас обстрілюють... З війною змінилися і слова, і звуки... Війна... Ех, та це ж тепер завжди поряд! Кажеш "мама" — і то вже зовсім інше слово, кажеш "дім" — і то теж зовсім інше слово. Щось до них ще додалося. Додалося більше любові, більше страху. Щось іще...

Але від першого дня я була впевнена, що вони нас не переможуть. Така велика наша країна. Нескінченна...»

«Мамина донька... Я зроду не виїжджала зі свого міста, не ночувала в чужому домі, і я потрапила молодшим лікарем до мінометної батареї. Що зі мною коїлося! Почнуть міномети стріляти, я відразу глухну. Мене всю неначе обпікає. Сяду і шепочу: "Мамо, мамочко... Мамочко..." Стояли ми в лісі, вранці вийдеш — тихо, роса висить. Невже це війна? Коли так гарно, коли так добре...

Нам сказали вдягнути все військове, а я метр п’ятдесят. Улізла в штани, і дівчатка в мене над головою їх зав’язали. І я ходила у своїй сукні, а від начальства ховалася. Ну, і мене за порушення військової дисципліни посадили на гауптвахту...»

«Зроду б не повірила... Я не знала про себе, що зможу спати на ходу. Ідеш і в строю спиш, наштовхнешся на того, хто попереду йде, прокинешся на секунду, далі спиш. Солдатський сон усюди солодкий. А якось у темряві мене не вперед, а вбік хитнуло, я і пішла полем, іду і сплю. Аж поки в якусь канаву не впала, тоді прокинулася — і бігом наздоганяти своїх.

Солдати сядуть на привалі — одна самокрутка на трьох. Поки перший курить, другий і третій сплять. Навіть похропують...»

«Не забуду: привезли пораненого, зняли з нош... Хтось узяв його руку: "Ні, він мертвий". Відійшли. І тут поранений зітхнув. Я встала на коліна перед ним, коли він зітхнув. Заголосила і кричу: "Лікаря! Лікаря!" Лікаря піднімають, трясуть, а він знову падає, як сніп, так міцно спить. Не спромоглися його розбудити навіть нашатирем. Він перед цим три доби не спав.

А які важкі поранені взимку... Задубілі гімнастерки — через кров і снігову воду, кирзові чоботи в крові з льодом — не розрізати. Усі вони холодні, як мерці.

У вікно подивишся — зима і краса невимовна. Чарівні білі ялинки. На секунду все забудеш... І знову...»

«Це був батальйон лижників... Там лише десятикласники... їх із кулемета прошили... Його такого привозять, він плаче. І ми їхнього віку, але вже старшими почувалися. Обіймеш його: "Дитя любе". А він: "Побувала б ти там, не сказала б тоді — дитя". Він помирає і кричить усю ніч: "Мамо! Мамо!" Там було курських двоє хлопців, ми їх звали "курські солов’ї". Прийдеш будити, він спить, у нього слина на губах. Зовсім малесенькі...»

«Цілодобово стояли біля операційного столу... Стоїш, а руки самі падають. Буває, увіткнешся головою прямо в оперованого. Спати! Спати! Спати! У нас набрякали ноги, не вміщалися в кирзові чоботи. Так очі втомляться, що важко їх заплющити...

У моєї війни три запахи: крові, хлороформу і йоду...»

«О-ох! А рани... Великі, глибокі, рвані... Можна було збожеволіти... Осколки з куль, гранат, набоїв у голові, в кишках — у всьому тілі, водночас із металом виймаємо з тіла солдатські ґудзики, шматки шинелі, гімнастерки, шкіряних ременів. В одного солдата всі груди розкидано, серце можна побачити... Ще б’ється, але він вмирає... Роблю останню перев’язку і ледве тримаюся, щоб не заплакати. Швидше, думаю, скінчити і де-небудь забитися в куток і наплакатися. А він мені: "Дякую, сестричко..." і простягає в руці щось маленьке, металеве. Я розгледіла: схрещена шабля і рушниця. "Навіщо віддаєш?" — запитую. — "Мама казала, що цей талісман врятує мене. Але він мені вже не потрібен. Може, ти щасливіша за мене?" — сказав так і відвернувся до стінки.

Ввечері кров у волоссі, пробивається через халат до тіла, вона на шапочках і масках. Чорна, тягуча, змішана з усім, що міститься всередині людини. Із сечею, з калом...

А іноді покличе хтось: "Сестричко, у мене нога болить". А ноги немає... Більше за все боялася носити мертвих, вітерець підніме простирадло — і він на тебе дивиться. Не могла нести, якщо був із розплющеними очима, візьму і прикрию...»

«Привезли пораненого... Лежить на ношах весь забинтований, у нього було поранення голови, його ледве видно.

Ледь-ледь. Але, мабуть, я йому когось нагадала, він мене кличе: "Ларисо... Ларисо... Лорочко..." Напевно, дівчину, яку він кохав. А це — моє ім’я, але я знаю, що ніколи цього чоловіка не зустрічала, а він кличе мене. Я підійшла, ніяк не зрозумію, все придивляюся. "Ти прийшла? Ти прийшла?" Я за руку його взяла, нагнулася... "Я знав, що ти прийдеш..." Він щось шепоче, але я не розумію, що він шепоче. І тепер не можу спокійно розповідати, як згадаю той випадок, сльози пробиваються. "Я, — каже, — коли йшов на фронт, не встиг тебе поцілувати. Поцілуй мене..."

І я нахилилася над ним і поцілувала. У нього сльоза випорснула і попливла в бинти, сховалася. І кінець. Він помер...»

Про смерть і подив перед смертю

«Люди не хотіли помирати... Ми на кожен стогін відгукувалися, на кожен крик. Мене один поранений, як відчув, що помирає, ось так за плече обхопив, обійняв і не відпускає. Йому здавалося, якщо хтось поруч із ним, якщо сестра поруч, то від нього життя не піде. Він прохав: "Ще б п’ять хвилинок пожити. Ще би дві хвилинки..." Одні помирали нечутно, потихеньку, інші кричали: "Не хочу помирати!" Лаялися: твою мать... Один раптом заспівав... Заспівав молдавську пісню... Людина помирає, але все одно не усвідомлює, не вірить, що помирає. А ти бачиш, як з-під волосся повзе жовтий-жовтий колір, як тінь спочатку рухається обличчям, йде під одяг... Уже лежить мертвий, а на обличчі якийсь подив, ніби він лежить і гадає: як це я помер? Невже я помер?

Доки він чує... До останнього моменту кажеш йому, що ні-ні, хіба можна померти? Цілуєш його, обіймаєш: що ти, що ти? Він уже мертвий, очі в стелю, а я йому щось іще шепочу... Заспокоюю... Прізвища ось стерлися, пішли з пам’яті, а обличчя залишилися...»

«Несуть поранених... Вони плачуть... Плачуть не від болю, а від безсилля. Першого дня, як їх привезли на фронт, деякі жодного разу не вистрілили. Їм не встигли видати гвинтівки, бо зброя в перші роки була на вагу золота. А в німців танки, міномети, авіація. Товариші падали, вони підбирали їхні гвинтівки. Гранати. З голими руками пішли в бій... Як у бійку...

І наскочили відразу на танки...»

«Коли вони помирали... Як вони дивилися... Як вони...»

«Мій перший поранений... Куля влучила йому в горло, він жив ще кілька днів, але нічого не говорив...

Відрізають руку чи ногу, крові немає... Там біле чисте м’ясо, кров потім. Я й тепер не можу обробляти курку, якщо біле чисте м’ясо. У мене солоно-солоно в роті робиться...»

«У полон військових жінок німці не брали... Відразу розстрілювали. Або водили перед строєм своїх солдатів і показували: ось, мовляв, не жінки, а виродки. І ми завжди два патрони для себе тримали, два — на випадок осічки.

У нас потрапила в полон медсестра... Через день, коли ми відбили те село, скрізь валялися мертві коні, мотоцикли, бронетранспортери. Знайшли її: очі виколоті, груди відрізані...

Її посадили на палю... Мороз, і вона біла-біла, і волосся все сиве. Їй було дев’ятнадцять років.

У рюкзаку в неї ми знайшли листи з дому і гумову зелену пташку. Дитячу іграшку...»

«Ми відступаємо... Нас бомблять. Перший рік відступали й відступали. Фашистські літаки літали близько-близько, ганялися за кожним. А завжди здається — за тобою. Я біжу... Я бачу і чую, що літак прямує на мене... Бачу льотчика, його обличчя, і він бачить, що дівчата... Санітарний обоз... Строчить уздовж возів і ще посміхається. Він бавився... Така зухвала, страшна посмішка... І гарне обличчя...

Я не витримую... Я кричу... Біжу в кукурудзу — він туди, я до лісу — він мене притискає до землі. Уже — кущі... Заскочила до лісу, в якесь старе листя. У мене тече кров із носа зі страху, не знаю: жива я чи не жива? Та ні, жива... Відтоді дуже боялася літаків. Він ще десь, а я вже боюся, я вже ні про що не думаю, а лише, що він летить, де мені сховатися, куди мені забитися, щоб не бачити й не чути. Досі звук літака не витримую. Не літаю...»

«Ех-ех, дівчата...»

«Перед війною я збиралася заміж... За свого вчителя музики. Божевільна історія. Я серйозно закохалася... І він... Але мама не пустила: "Мала ще!!!"

Невдовзі почалася війна. Я попросилася на фронт. Хотіла поїхати з дому, стати дорослою. Родичі плакали і споряджали мене в дорогу. Теплі шкарпетки, білизна...

Першого вбитого я побачила першого дня... Випадково на двір школи, де розташувався госпіталь, залетів осколок і смертельно поранив нашого фельдшера. І я подумала: для заміжжя, мама вирішила, я маленька, а для війни — ні... Моя люба мама...»

«Щойно зупинимося... Поставимо госпіталь, завантажать нас пораненими, і тут — наказ: евакуюватися. Поранених тих завантажимо, а тих — ні. Бракує машин. Нас кваплять: "Залишайте. Ідіть самі". Ти збираєшся, вони на тебе дивляться. Проводжають очима. У їхніх поглядах все: смиренність, образа... Просять: "Брати! Сестрички! Не залишайте нас німцям. Пристрельте". Така печаль! Така печаль!!! Хто може підвестися, той іде з нами. Не може — лежить. І ти нікому з них вже не в змозі допомогти, боїшся очі звести... Молодою була, плачу-плачу...

Коли вже наступали, ми жодного нашого пораненого не залишали. Навіть німецьких поранених підбирали. І я якось із ними працювала. Звикну, перев’язую, наче нічого. А як згадаю сорок перший рік, як своїх поранених залишали і що вони з ними... Як вони з ними... Ми бачили... Здається, до жодного більше не підійду... А назавтра йду і перев’язую...»

«Ми рятували... Але деякі шкодували, що вони медики і можуть лише перев’язувати, а не ступають зі зброєю. Не стріляють. Я пам’ятаю... Я пам’ятаю це почуття. Пам’ятаю, що на снігу запах крові надто сильний... Убиті... Вони лежали на полях. Птахи повитягали їхні очі, подзьобали обличчя, руки. Ой, неможливе життя...»

«Наприкінці війни... Я боялася писати додому листи. Не буду, думаю, писати, бо раптом мене вб’ють, і мама плакатиме, що війна скінчилася, а я загинула саме перед Перемогою.

Ніхто про це не казав, але всі про це думали. Уже ми відчували, що невдовзі переможемо. Уже весна почалася.

Я раптом побачила, що небо синє...»

«Що мені запам’яталося... Що запало в пам’ять? Тиша, незвичайна тиша в палатах, де лежали важкі поранені... Найважчі... Вони не розмовляли один з одним. Нікого не кликали. Багато хто непритомний. А найчастіше лежить і мовчить. Думає. Кудись убік дивиться і думає. Гукнеш — не чує.

Про що вони думали?»

Про коней і птахів

«А ми їхали, їхали...

Стоять на станції поряд два ешелони... Один із пораненими і другий — із кіньми. І ось почалося бомбардування. Ешелони запалали... Ми почали відчиняти двері, рятувати поранених, щоб вони йшли, а вони всі кинулися рятувати коней. Коли поранені люди кричать, страшно, але немає нічого страшнішого, ніж коли іржуть поранені коні. Вони ж ні в чому не винні, вони за людські справи не відповідають. І ніхто не побіг у ліс, а всі кинулися рятувати коней. Усі, хто міг. Усі!

Я хочу сказати... Я хочу сказати, що фашистські літаки літали побіля самої землі. Низько-низько. Я потім думала: німецькі льотчики все бачили, невже їм не було соромно? Що вони думали...»

«Я пригадую один випадок... Прийшли ми до селища, а там коло лісу лежать убиті партизани. Як над ними знущалися, я переказати не зможу, серце не витримає. Їх різали на шматочки... Кишки випотрошили, як у свиней... Вони лежать... А недалеко коні пасуться. Вочевидь, коні партизанські, навіть із сідлами. Або вони втекли від німців і повернулися, або їх не встигли забрати, — незрозуміло. Вони далеко не відходили. Трави багато. І теж думка: як це люди таке перед конями творили? Перед тваринами. Коні на них дивилися...»

«Горіло поле і ліс... Курився луг. Я бачила згорілих корів і собак... Запах незвичний. Незнайомий. Я бачила... Згорілі бочки з помідорами, з капустою. Птахи горіли. Коні... Багато... Багато чого чорного валялося на дорогах. До того запаху теж треба було звикнути...

Я тоді зрозуміла, що горіти може все... Навіть кров горить...»

«Під час бомбування прибилася до нас коза. З нами лягла. Просто поруч лягла і кричить. Кинули бомбити, вона з нами іде і все тулиться до людей, ну, жива ж істота, теж боїться. Дійшли до якогось села і кажемо якійсь жінці: "Візьміть, шкода". Хотілося врятувати...»

«У моїй палаті лежали двоє... Лежали німець і наш обпалений танкіст. Я заходжу до них:

— Як почуваєтеся?

— Я добре, — відповідає наш танкіст. — А цей погано.

— Це ж фашист...

— Ні, я нічого, а йому погано.

Уже вони не вороги, а люди, просто двоє поранених поруч лежать. Між ними з’являється людське. Не раз спостерігала, як це швидко відбувалося...»

«Це як же... Ну, як... Пригадуєте... Летять восени птахи... Довгі-довгі зграї. Артилерія наша і німецька б’є, а вони летять. Як до них догукатися? Як їх попередити: "Сюди не можна! Тут стріляють!" Як?! Птахи падають, падають на землю...»

«А до нас привезли на перев’язку есесівців... есесівських офіцерів. Підходить до мене сестричка:

— Як ми їх перев’язуватимемо? Рвати чи нормально?

— Нормально. Це поранені...

І ми їх перев’язували нормально. Двоє потім втекли. Їх піймали, і, щоб вони не втекли ще раз, я їм ґудзички зрізала на кальсонах...»

«Коли мені сказали... Ось ці слова: "Скінчилася війна!.." Я взяла і сіла на стерильний стіл. Ми з лікарем домовилися, що, коли оголосять: "Скінчилася війна!", ми сядемо на стерильний стіл. Щось таке вчинимо, неймовірне. Я ж нікого не підпускала до столу, не підпускала на гарматний постріл. У мене пальчатки, я в масці, на мені стерильний халат, і я сама подавала всім, що треба: тампони, інструменти... А тут узяла тай сіла на цей стіл...

Про що ми мріяли? По-перше, звісно, — перемогти, по-друге — залишитися живими. Одна: "Скінчиться війна, і я понароджую купу дітей", друга: "Я вступлю до інституту", а хтось: "А я з перукарні не буду вилазити. Стану гарно вбиратися, себе доглядати". Або: "Куплю гарні парфуми. Шарфик куплю і брошечку".

І ось цей час настав. Усі раптом притихли...»

«Відбили село... Шукаємо, де набрати води. Зайшли у двір, на якому помітили колодязний журавель. Різьблений дерев’яний колодязь... Лежить на дворі розстріляний господар... А біля нього сидить його собака. Побачив нас, почав скавчати. Не відразу до нас дійшло, а він кликав. Повів нас до хати... Пішли за ним. На порозі лежить дружина і троє діток...

Собака сів коло них і плаче. По-справжньому плаче. По-людськи...»

«Ми входили до наших сіл... Там тільки печі стояли — і більш нічого. Самі печі! На Україні ми визволяли місця, де нічого не залишилося, лише кавуни росли, люди їли тільки ці кавуни, і більше нічого в них не було. Вони зустрічали нас і несли кавуни... Замість квітів...

Я повернулася додому. У землянці — мати, троє дітей, песик наш варену лободу їв. Наварять лободи, самі їдять, дадуть цьому собаці. І він їв... У нас перед війною багато солов’їв було, а після війни два роки їх ніхто не чув, вся земля була перевернута, підняли, як кажуть, дідівський гній. Переорали. Солов’ї на третій рік тільки з’явилися. Де вони були? Ніхто не знає. На свої місця вони повернулися через три роки.

Люди хати поставили, то й солов’ї прилетіли...»

«Як побачу польові квіти — війну згадую. Тоді ми квітів не рвали. А якщо збирали букети, то лише тоді, коли ховали... Коли прощалися...»

«Ех-ех, дівчата, яка вона підла... Ця війна... Пом’янемо наших подруг...»