У війни не жіноче обличчя

«ПАНЯНКИ! А ВИ ЗНАЄТЕ: КОМАНДИР САПЕРНОГО ВЗВОДУ ЖИВЕ ЛИШЕ ДВА МІСЯЦІ...»

Я завжди говорю про одне... Так чи інакше до цього повертаюся...

Найчастіше я говорю про смерть. Про їхні стосунки зі смертю — вона ж повсякчас кружляла поряд. Так близько і вже звично, як і життя. Я намагаюся збагнути, як можна було вціліти серед цього нескінченного досвіду вмирання? Дивитися день у день. Думати. Мимоволі примірятися.

Чи можна про це розповісти? Що піддається словам і нашим почуттям? А що — невимовне? Запитань у мене дедалі стає більше, а відповідей менше.

Іноді я повертаюся додому після зустрічей з думкою, що страждання — це самотність. Глуха ізоляція. Іноді мені здається, що страждання — особливий вид знання. Міститься щось у людському житті, що іншим шляхом неможливо передати і зберегти, найпаче у нас. Так створений наш світ, так створені ми.

З однією з героїнь цієї глави ми зустрілися в аудиторії Білоруського державного університету. Студенти шумно й весело складали свої зошити після лекції. «Якими ми були тоді? — відповіла вона запитанням на моє перше запитання. — Ось такі, як вони, мої студенти. Тільки одяг не такий і прикраси у дівчат простенькі. Залізні каблучки, скляне намисто. Прогумовані капці. Не було ще цих джинсів, магнітофонів».

Я дивилася вслід студентам, а розповідь вже починалася...

«До війни ми з подругою закінчили університет, під час війни — саперну школу. Їхали на фронт уже офіцерами... Молодшими лейтенантами... Зустріли нас так: "Молодці, дівчатка! Добре, що приїхали, дівчатка. Але нікуди ми вас не відправимо. Залишитесь у нас при штабі". Це нас так зустріли в штабі інженерних військ. Тоді ми розвертаємося і йдемо шукати командувача фронтом Малиновського. Коли ми ходили, селищем рознеслося, що якісь дві дівчини шукають командувача. Підходить до нас офіцер і каже:

— Покажіть свої документи.

Подивився.

— Чому ви шукаєте командувача, вам же треба до штабу інженерних військ?

Ми йому відповідаємо:

— Нас прислали командирами саперних взводів, а хочуть залишити при штабі. А ми добиватимемося, щоб тільки — командирами саперних взводів і тільки — на передову.

Тоді той офіцер знову веде нас до штабу інженерних військ. І довго вони там всі говорили й говорили, набилася повна хата людей, і кожний радить, а хто й сміється. А ми наполегливо тримаємося свого, що, кажемо, ми маємо направлення, ми маємо бути тільки командирами саперних взводів. Тоді цей офіцер, який нас привів, розлютився:

— Панянки! А ви знаєте, скільки живе командир саперного взводу? Командир саперного взводу живе лише два місяці...

— Знаємо, тому й хочемо на передову.

Нічого не вдієш, виписують нам направлення:

— Ну, гаразд, ми вас відправимо до п’ятої ударної армії. Що означає "ударна армія", ви, мабуть, знаєте, сама назва про це свідчить — завжди передова.

Яких тільки страхів ми від них наслухалися. А ми раді:

— Згодні!!!

Приїхали до штабу п’ятої ударної, там сидить такий інтелігентний капітан, він нас дуже красиво прийняв, але як почув, що ми маємо намір бути лише командирами саперних взводів, схопився за голову:

— Ні-ні! Що ви? Знайдемо вам роботу тут, при штабі. Ви що, жартуєте, там же лише чоловіки, і раптом за командира буде жінка — це нісенітниця. Що ви, що ви!!!

Протягом двох днів вони нас там обробляли. Прямо сказати... Умовляли. Ми не відступили: лише командирами саперних взводів. Від свого — ані кроку. Але й це ще не кінець. Нарешті... Нарешті отримали призначення. Привели мене до мого взводу... Солдати дивляться: хто з глузливою посмішкою, хто зі злістю навіть, а той так поведе плечима — відразу все зрозуміло. Коли командир батальйону представив, що ось, мовляв, вам новий командир взводу, всі відразу завили: "У-у-у-у..." Один навіть сплюнув: "Тьху!"

А за рік, коли мені вручали орден Червоної Зірки, ті самі хлопці, хто залишився живим, мене на руках до моєї землянки несли. Вони мною пишалися.

Якщо запитаєте, якого кольору війна, я вам скажу — кольору землі. Для сапера... Чорного, жовтого, глиняного кольору землі...

Десь ми йдемо... Ночуємо в лісі. Розклали багаття, і горить це багаття, і всі сидять тихо-тихо, а деякі вже й поснули. Я засинаю, дивлячись на вогонь, я сплю з розплющеними очима: якісь метелики, якісь мошки летять на вогонь, летять всю ніч, ні звуку, ні шереху, вони безмовно зникають у цьому великому багатті. Наступні вслід летять... Прямо сказати... Ось так і ми. Йшли і йшли. Котили потоком.

Через два місяці мене не вбило, через два місяці мене поранило. Вперше поранило легко. І я покинула думати про смерть...»

Станіслава Петрівна Волкова,

молодший лейтенант,

командир саперного взводу

«У дитинстві... Я розпочну зі свого дитинства... А на війні я найбільш боялася згадувати дитинство. Саме дитинство. Найніжніше на війні не можна згадувати... Ніжне не можна... Тут — табу.

Отож... У дитинстві батько стриг мене під корінь машинкою-нульовкою. Про це я згадала, коли нас постригли, і з дівчат ми раптом перетворилися на молоденьких солдатиків. Деякі дівчата злякалися... А я якось легко звикла. Моя стихія. Недарма батько зітхав: "Не дівка, а хлопчисько росте". А в усьому була винна одна моя пристрасть, через яку не раз перепадало від батьків. Узимку я стрибала з крутого яру в занесену снігом Об. Після уроків брала у батька старі ватяні штани, одягала їх і зав’язувала на валянках. Ватяну фуфайку заправляла в штани й міцно затягувалася ременем. На голові шапка-вушанка, зав’язана під підборіддям. У такому вигляді, перевалюючись, як ведмідь, з ноги на ногу, йду до річки. Розбігаюся з усієї сили і стрибаю з обриву вниз...

Ох! Яке відчуття, поки летиш у прірву і ховаєшся з головою під снігом. Перехоплює дух! Поривалися зі мною інші дівчата, але в них не виходило гладко: то ногу звихне, то ніс розіб’є об твердий сніг, то іще щось трапиться. Я ж була вправніша за хлопців.

Про дитинство згадала... Бо не хочеться відразу про кров... Але я розумію — це важливо, це, звісно, важливо. Я люблю книжки читати. Я розумію...

Прибули ми до Москви у вересні сорок другого... Цілий тиждень нас возили по залізничному кільцю. Зупинялися на станціях: Кунцево, Перово, Очаково, і скрізь з ешелону висаджувалися дівчата. Приходили, як кажуть, "покупці", командири з різних частин і родів військ, агітували нас у снайпери, санінструктори, радисти... Мене все це не спокушало. Нарешті з усього ешелону нас залишилося тринадцять душ. Усіх помістили до однієї теплушки. У тупику стояло лише два вагони: наш і штабний. Дві доби до нас ніхто не з’являвся. Ми сміялися і співали пісню: "Позабыт-позаброшен". Наприкінці другого дня ввечері ми побачили, що до наших вагонів разом із начальником ешелону прямують три офіцери.

"Покупці"! Вони були високі, стрункі, затягнуті портупеями. Шинелі новісінькі, чоботи начищені до блиску, зі шпорами. Оце так! Таких ми ще не бачили. Вони позаходили до штабного вагона, а ми притиснулися до стінки послухати, що там казатимуть. Начальник показував наші списки і коротко характеризував: хто така і звідки родом, освіта. Нарешті ми почули: "Всі згодяться".

Тоді начальник вийшов із вагона і наказав нам шикуватися. Запитали: "Чи бажаєте навчитися мистецтву воювати?" Ну, як же ми можемо не бажати, звісно, бажаємо. Дуже! Мріємо! Навіть ніхто з нас не запитав: де навчатися і на кого? Наказ: "Старший лейтенанте Митропольський, везіть дівчат до училища". Кожна наділа на плечі свій "сидір", стали по двоє, і повів нас офіцер вулицями Москви. Улюблена Москва... Столиця... Навіть у цей важкий час гарна... Рідна... Офіцер ішов швидко, сягнистими кроками, ми не встигали за ним. Тільки на зустрічі в Москві на день тридцятиріччя Перемоги Сергій Федорович Митропольський зізнався нам, колишнім курсанткам Московського Військово-інженерного училища, як він соромився вести нас по Москві. Він намагався подалі відійти від нас, щоб на нього не звертали уваги. На цей дівочий табун... Ми цього не знали і майже бігом наздоганяли його. Гарні ж ми, напевно, були!

Так от... З перших же днів занять схопила два наряди поза чергою: то аудиторія холодна мене не влаштовувала, то іще щось. Знаєте, шкільні звички. Ну, і отримувала по заслузі — один наряд позачергово, другий... Незабаром ще і ще. Під час розводу на вулиці курсанти побачили мене й почали сміятися: штатний днювальний. Їм, звісно, смішно, а я на заняття не ходжу, вночі не сплю. Удень постійно стою коло дверей на тумбочці, а вночі натираю в казармі підлогу мастикою. Як тоді робилося? Зараз поясню... Детально... Це не так, як тепер, тепер бувають різні щітки, натирачі тощо. А тоді... Після відбою знімаєш чоботи, щоб не забруднити мастикою, обмотуєш ноги шматками старої шинелі, робиш мов би постоли, замотуєш шпагатом. Розкидаєш мастику по підлозі, розтираєш щіткою, та не капроновою, а волосяною, від якої прилипають жмути, і тоді вже починаєш шурувати ногами. Терти потрібно до дзеркального блиску. Ото за ніч натанцюєшся! Ноги гудуть і німіють, спину не розігнеш, потом умиваєшся. Уранці навіть немає сили прокричати роті: "Підйо-о-ом!" А вдень теж присісти ніколи, бо днювальний завжди має стояти коло тумбочки. Одного разу зі мною стався казус... Смішно... Стою коло тумбочки, тільки впоралася з прибиранням у казармі. Так захотілося спати, що відчуваю — зараз упаду. Оперлася на тумбочку і задрімала. І раптом чую, що хтось відчиняє двері до приміщення, підхопилася — переді мною стоїть черговий по батальйону. Я скинула руку і доповілаї: "Товаришу старший лейтенант, рота перебуває на відпочинку". А він так пильно дивиться на мене і не може приховати усмішку. І тут я здогадалася, що я, як лівша, поспіхом приклала до шапки ліву руку. Спробувала швидко змінити її на праву, але було вже пізно. Знову проштрафилася.

До мене довго не доходило, що це не гра якась і не школа, а військове училище. Підготовка до війни. Наказ командира — закон для підлеглого.

На останньому іспиті запам’ятала останнє запитання:

— Скільки разів у житті помиляється сапер?

— Сапер помиляється єдиний раз у житті.

— Отож бо, дівоньки...

А вслід звичайне:

— Ви вільні, курсанте Байрак.

І ось — війна. Справжня війна...

Привели мене до мого взводу. Команда: "Взвод, струнко!", а взвод і вухом не веде: той лежить, той сидить і курить, а хтось потягається до хрускоту в кістках: "Е-ех!" Взагалі, вдавали, що мене не помічають. Їм прикро, що вони, бувальці чоловіки-розвідники, повинні підкорятися якійсь двадцятирічній дівчині. Я добре зрозуміла і змушена була подати команду: "Відставити!"

Тут почався обстріл... стрибнула в канаву, а шинель новенька, так я лягла не вниз у багно, а збоку на нерозталий сніжок. Ось ізмолоду так буває — шинель цінуєш більше, ніж життя. Дурне дівча! Ну, і мої солдати сміються.

Так ось... Що означає інженерна розвідка, яку ми проводили? Вночі бійці копали парний окопчик на нейтральній смузі. Перед світанком я й один із командирів відділення повзли до того окопчика, і бійці нас маскували, і так ми лежали весь день, боячись навіть поворухнутися. За годину-дві вже мерзнуть руки і ноги, попри те що ти у валянках і кожушку. За чотири години — чистісінька бурулька. Йде сніг... перетворюєшся на снігову бабу... То взимку... Улітку ж доводилося лежати на сонці або під дощем. Протягом цілісінького дня уважно за всім стежимо і складаємо карту спостереження передової: в яких місцях з’явилися зміни земної поверхні. Якщо виявили горбки і грудочки землі, забруднення снігу, прим’яту траву або стерту росу на траві — саме те, що треба... Наша мета... Зрозуміло: там німецькі сапери проклали мінні поля. Якщо ж вони поставили дротове загородження, то слід з’ясувати довжину і ширину загородження. Які використані міни — протипіхотні, протитанкові чи міни-сюрпризи? Засікали вогневі точки супротивника...

Перед наступом наших військ працювали вночі. Сантиметр за сантиметром промацували місцевість. Робили коридори на мінних полях... Весь час по землі греблися... На пузі... Я ж, як човник, снувала від одного відділення до іншого. "Моїх" мін завжди більше.

У мене різних випадків... Та їх на кіно стане... На багатосерійну стрічку.

Запросили офіцери поснідати з ними. Я погодилася, саперам не завжди випадало поїсти гарячого, здебільшого перебивалися всухом’ятку. Коли всі розмістилися за кухонним столом, я звернула увагу на руську піч, затулену заслінкою. Підійшла й почала розглядати заслінку. Офіцери жартують: мовляв, жінка міни навіть у горщиках бачить. Я відповідаю на жарти і тут помічаю в самому низу з лівого боку заслінки маленьку дірочку. Придивляюсь уважніше й бачу тоненький проводок, який веде всередину пічки. Швидко повертаюся до тих, що сидять: "Будинок заміновано, прошу залишити приміщення". Офіцери притихли і з недовірою втупилися в мене, жодному не хочеться вставати з-за столу. М’ясо пахне, смажена картопля... Я ще раз повторила: "Негайно очистити приміщення!" Із саперами розпочали роботу. Спочатку прибрали заслінку. "Перекусили" ножицями дріт... Ну і там... Там... У грубці лежало кілька зв’язаних шпагатом емальованих літрових кухлів. Мрія солдата! Краще, ніж казанок. А в глибині пічки, обмотані чорним папером, два великих згортки. Кілограмів із двадцять вибухівки. Ось вам і горщики.

Ішли ми Україною, це була вже Станіславська, нині Івано-Франківська область. Взвод отримав завдання: терміново розмінувати цукровий завод. Кожна хвилина лічена: невідомо, у який спосіб замінований завод, якщо під’єднано годинниковий механізм, то вибуху можна чекати з хвилини на хвилину. Прискореним маршем вийшли на завдання. Було тепло, йшли без нічого. Коли проходили позиції артилеристів-далекобійників, раптом один вихопився з траншеї і закричав: "Повітря! Рама!" Я підвела голову і шукаю на небі "раму". Ніякого літака не виявляю. Кругом тихо, ні звуку. Де ж та "рама"? Тут один із моїх саперів попросив дозволу вийти зі строю. Дивлюся, він прямує до того артилериста і дає йому ляпаса. Не встигла я бодай щось збагнути, як артилерист закричав: "Хлопці, наших б’ють!" Із траншеї повискакували решта артилеристів і оточили нашого сапера. Мій взвод, не довго думаючи, покидав щупи, міношукачі, речмішки і кинувся до нього на виручку. Зчинилася бійка. Я не могла зрозуміти, що трапилося. Чому взвод затіяв бійку? Не можна гаяти жодної хвилини, а тут така колотнеча. Даю команду: "Взвод, шикуйсь!" Ніхто не звертає на мене уваги. Тоді я вихопила пістолет і вистрілила в повітря. З бліндажа вискочили офіцери. Поки всіх втихомирили, минуло чимало часу. Підійшов до мого взводу капітан і спитав: "Хто тут старший?" Я доповіла. У нього округлилися очі, він навіть розгубився. Потім спитав: "Що тут сталося?" Я не могла відповісти, бо насправді не знала причини. Тоді вийшов мій помкомвзводу і розповів, як усе сталося. Так я дізналася, що то за "рама", яким це образливим було словом для жінки. Щось типу повії. Фронтова лайка...

А знаєте... У нас чесна розмова... Я ні про кохання, ні про дитинство намагалася на війні не згадувати. І про смерть теж. М-м-м... У нас чесна розмова... Так от... Я вже казала: у мене було багато забороненого, щоб вижити. Особливо ласкаве й ніжне я собі заборонила. Навіть думати про це. Згадувати. Пам’ятаю, що вперше у визволеному Львові дали нам кілька вільних вечорів. Уперше за всю війну... У міському кінотеатрі батальйон дивився кінофільм. Спочатку якось незвично було сидіти в м’яких кріслах, бачити красиву обстановку. Затишно й тихо. Перед початком сеансу грав оркестр, виступали артисти. У фойє влаштували танці. Танцювали полечку, краков’як, падеспань і закінчували незмінною "Російською". Так дивно діяла на мене музика... Навіть не вірилося, що десь стріляють і нам невдовзі знову на передову. Десь поряд смерть.

Але вже за день моєму взводу було наказано прочесати пересічену місцевість від містечка до залізниці. Там підірвалося кілька машин. Міни... Уздовж шосе пішли розвідники з міношукачами. Мрячив холодний дощик. Усі змокли до рубця. Чоботи мої розбухли, стали важкими, ніби підошви із заліза. Я підіткнула поли шинелі за ремінь, щоб не плуталися під ногами. Попереду мене на повідку йшла моя собачка Нелька. Знайде набій або міну, сяде біля неї і чекає, поки розміновують. Мій вірний дружок... І ось Нелька сіла... Чекає і скавчить... А тут передають ланцюгом: "Лейтенанте, до генерала".

Озирнулася: на путівці стояв "віліс". Я перестрибнула через кювет, на ходу осмикнула поли шинелі, поправила ремінь і пілотку. Усе одно вигляд у мене був затрапезний.

Підбігши до машини, відчинила дверцята і почала доповідати:

— Товаришу генерал, за вашим наказом...

Почула:

— Відставити...

Витягнулася по стійці "струнко". Генерал навіть не повернувся до мене, а крізь скло машини дивиться на дорогу. Нервує і часто поглядає на годинник. Я стою. Він звертається до свого ординарця:

— Де ж той командир саперів?

Я знову спробувала доповісти:

— Товаришу генерал...

Він нарешті повернувся до мене і з досадою:

— На біса ти мені потрібна!

Я все зрозуміла і мало не розреготалася. Тоді його ординарець першим здогадався:

— Товаришу генерал, а може, вона і є командиром саперів?

Генерал втупився в мене:

— Ти хто?

— Командир саперного взводу, товаришу генерал.

— Ти — командир взводу? — обурився він.

— Так, товаришу генерал!

— Це твої сапери працюють?

— Так точно, товаришу генерал!

— Завела: генерал, генерал...

Виліз із машини, пройшов кілька кроків вперед, потім повернувся до мене. Постояв, зміряв очима. І до свого ординарця:

— Бачив?

А в мене спитав:

— Скільки ж тобі років, лейтенанте?

— Двадцять, товаришу генерал.

— Звідки родом?

— Сибірячка.

Він ще довго розпитував мене, запропонував перейти до їхньої танкової частини. Обурювався, що я була в такому затрапезному вигляді: він би не допустив цього. Їм сапери конче потрібні. Потім відвів мене вбік і показав на лісок:

— Он там стоять мої коробочки. Я хочу пропустити їх цією залізницею. Рейки і шпали зняті, але дорога може бути замінованою. Допоможи танкістам, перевір дорогу. Тут зручніше і ближче рухатися до передової. Знаєш, що зветься раптовим ударом?

— Знаю, товаришу генерал.

— Ну, бувай здорова, лейтенанте. Неодмінно доживи до перемоги, вона вже близько. Розумієш!

Залізниця справді була замінована. Ми перевірили.

Усім хотілося дожити до перемоги...

У жовтні сорок четвертого наш батальйон у складі двісті десятого окремого загону розмінування разом із військами Четвертого українського фронту вступив на територію Чехословаччини. Усюди нас радісно зустрічали. Кидали квіти, фрукти, пачки сигарет... Розстилали на мостових килими... Те, що дівчина командує взводом чоловіків та ще сама сапер-мінер, стало сенсацією. Я була пострижена під хлопчика, ходила в штанях і кітелі, повадки з’явилися чоловічі, словом, була схожою на підлітка. Іноді в’їжджала до села на коні верхи, тут уже дуже важко було визначити, що за вершник, але жінки чуттям вгадували і придивлялися до мене. Жіноча інтуїція... Було смішно... Здорово! Я приходила на квартиру, де мала пристати, і тут господарі дізнавалися, що їх постоялець офіцер, але не чоловік. З подиву багато хто стояв, розтуливши рота... Німе кіно! Але мені це... М-м-м... Мені це навіть подобалося. Подобалося дивувати в такий спосіб. Те саме було в Польщі. Пам’ятаю, в одному селі старенька погладила мене по голові. Я здогадалася: "Цо пані роги на мнє шука?" Вона зніяковіла і сказала, мовляв, ні, просто хотіла пожаліти мене, "таку млоду панєнку".

А міни — на кожному кроці. Мін було багато. Якось зайшли до будинку, хтось першим побачив хромові чоботи, що стояли біля шафи. Уже простягнув руку, щоб узяти їх. Я крикнула: "Не чіпати!" Коли підійшла й почала розглядати, то з’ясувалося, що вони заміновані. Траплялися заміновані крісла, комоди, серванти, ляльки, люстри... Селяни просили розмінувати грядки з помідорами, картоплею, капустою. Щоб спробувати вареників, взводу довелося в одному селі розміновувати поле з пшеницею і навіть ціп, щоб обмолотити снопи...

Так ось... Пройшла Чехословаччину, Польщу, Угорщину, Румунію, Німеччину... А вражень у пам’яті залишилося мало, здебільшого згадується лише зорове фотографування рельєфу місцевості. Валуни... Висока трава... Чи то справді вона була висока, чи то нам так здавалося, бо нею неймовірно важко було пробиратися і працювати щупами й міношукачами. Трава стара... Лопухи вищі від кущів... Пригадується ще безліч струмочків та ярів. Лісові хащі, суцільні дротяні загородження з підгнилими кілками, зарослі мінні поля. Занедбані квіткові клумби. Там завжди ховалися міни, німці любили клумби. Якось на сусідньому полі копали лопатою картоплю, а ми поряд викопували міни...

У Румунії в місті Деж я квартирувала в молодої румунки, яка добре розмовляла російською. Виявилося, що її бабуся росіянка. У жінки було троє дітей. Чоловік загинув на фронті, причому в румунській добровольчій дивізії. Але вона любила сміятися, веселитися. Одного разу й мене запросила піти з нею на танці. Запропонувала своє вбрання. Спокуса була велика. Я наділа штани, гімнастерку, хромові чоботи, а поверх усього — румунський національний костюм: довгу вишиту полотняну сорочку і вовняну картату вузьку спідницю, а в талії перехопила її чорним паском. На голову накинула кольорову хустку з великими китицями. А якщо додати, що, поки повзала по горах, за літо я від засмаги почорніла, лише на скронях стирчали білі вихори, та полупився ніс, то вже мене не відрізнити від справжньої румунки. Румунської дівчини.

Клубу в них не було, збиралася молодь у чиємусь будинку. Коли ми прийшли, вже грала музика, танцювали. Я побачила майже всіх офіцерів свого батальйону. Спочатку боялася, що мене впізнають і викриють, тому відсиджувалася осторонь, не привертаючи до себе уваги, навіть трохи прикриваючись хусткою. Хоча б подивитися на все... Ну, подивлюся здалеку...

Але після того, як мене запросив кілька разів на танець один із наших офіцерів і не впізнав із нафарбованими губами й підведеними бровами, мені стало смішно й весело. Я веселилася від душі... Мені подобалося, коли казали, що я гарна. Чула компліменти... Танцювала й танцювала...

Скінчилася війна, а ми ще цілий рік розміновували поля, озера, річки. У війну все скидали у воду, головне було — пройти, встигнути вчасно до цілі. А тепер треба було думати про інше... Про життя... Для саперів війна скінчилася через кілька років після війни, вони воювали довше за всіх. А як це — чекати вибуху після Перемоги? Чекати цієї миті... Ні-ні! Смерть після Перемоги — найстрашніша смерть. Двічі смерть.

Так от... У подарунок до Нового сорок шостого року мені видали десять метрів червоного сатину. Я пожартувала: "Ну, навіщо він мені? Хіба після демобілізації пошию собі червону сукню. Сукню Перемоги". Як у воду дивилася... Невдовзі прийшов наказ про мою демобілізацію... Як було заведено, мені влаштували в нашому батальйоні врочисті проводи. На вечорі офіцери подарували велику, тонкого плетіння синю хустку. Ту хустку я мала викупити піснею про синю хустинку. І я їм весь вечір співала.

А в поїзді в мене піднялася температура. Набрякло обличчя, рот не могла розтулити. Росли зуби мудрості... Я поверталася з війни...»

Апполіна Никонівна Ліцкевич-Байрак,

молодший лейтенант,

командир саперно-мінерного взводу