У війни не жіноче обличчя

«ЦЕ БУЛА НЕ Я...»

Що найкраще запам’ятовується?

Запам’ятовується тихий, часто розгублений голос людини. Людина сама собі дивується, тому, що з нею було. Минуле зникло, засліпило гарячим вихором і сховалося, а вона залишилася. Залишилася серед буденного життя. Усе навколо звичайне, крім її пам’яті. І я теж стаю свідком. Свідком того, про що люди згадують і як згадують, про що згодні говорити, а що намагаються забути або відсунути до найдальшого закутка пам’яті. Завісити. Як вони впадають у відчай, шукаючи слова, але хочуть відновити те, що щезло, сподіваючись, що на відстані зможуть збагнути його цілковито. Побачити й усвідомити те, що не побачили й не усвідомили раніше. Там. Роздивляються себе, зустрічаються наново із собою. Найчастіше це вже дві людини — та людина і ця, молода і стара. Людина на війні й людина після війни. За багато років після війни. Мене аніяк не полишає відчуття, що я чую водночас два голоси...

Там, у Москві, в День Перемоги, я зустріла Ольгу Яківну Омельченко. Усі жінки були у весняних сукнях, світлих хустинках, а вона — у військовій формі й військовому береті. Висока, сильна. Не говорила і не плакала. Завжди мовчала, але то було якесь особливе мовчання, в ньому вчувалося більше, ніж сказано, ніж у словах. Вона неначе весь час розмовляла сама із собою. Ніхто їй уже не був потрібний.

Ми познайомилися, а потім я приїхала до неї в Полоцьк.

Переді мною розгорнулася ще одна сторінка війни, перед якою принишкне будь-яка фантазія...

Ольга Яківна Омельченко, санінструктор стрілецької роти:

«Мамин талісман... Мама хотіла, щоб я евакуювалася разом із нею, вона знала, що я рвуся на фронт, і прив’язала мене до підводи, на якій везли наші речі. Але я тихенько відв’язалася і пішла, обривок цієї мотузки в мене на руці і залишився...

Усі їдуть... Біжать... Куди подітися? І як потрапити на фронт? У дорозі зустрілася з групою дівчат. Одна з них каже: "Тут моя мама поряд, ходімо до мене". Прийшли ми вночі, постукали. Відчиняє її мати, як глянула на нас, а ми брудні, обірвані, — наказала: "Стійте на порозі". Ми стоїмо. Вона притягла величезні чавуни, з нас усе познімала. Вимили ми голови золою (мила вже не було) і полізли на піч, і я міцно заснула. Уранці мати цієї дівчини зварила щі, хліб спекла з висівок із картоплею. Яким смачним здався нам той хліб і щі такими солодкими! І так пробули ми там чотири дні, вона нас підгодовувала. Давала потрошку, бо боялася, що переїмо і помремо. На п’ятий день вона нам сказала: "Ідіть". А перед тим прийшла сусідка, ми сиділи на печі. Мати показала нам пальцем, щоб мовчали. Навіть сусідам вона не зізналася, що дочка вдома, всі знали — дочка її на фронті. А ця дівчинка в неї одна-єдина, і вона її не жаліла, не могла пробачити ганьби, що та повернулася. Не воює.

Уночі вона нас підняла, дала вузлики з їжею. Обняла кожну і кожній сказала: "Ідіть..."

— І навіть не намагалася утримати свою дочку?

— Ні, вона її поцілувала зі словами:"Батько воює, і ти йди воюй".

Уже дорогою ця дівчина мені розповіла, що вона медсестра, потрапила в оточення...

Довго мене всюди кидало, і нарешті потрапила я до міста Тамбова, улаштувалася до госпіталю. У госпіталі було добре, я після голодування погладшала, така повненька стала. І ось коли мені виповнилося шістнадцять років, мені сказали, що я можу, як і всі медсестри, лікарі, здавати кров. Почала я здавати кров щомісяця. У госпіталі постійно потрібні були сотні літрів, бракувало її. Здавала відразу по п’ятсот кубиків, по півлітра крові два рази на місяць. Отримувала донорський пайок: кілограм цукру, кілограм манки, кілограм ковбаси, щоб відновити сили. Я дружила з нянечкою тіткою Нюрою, у неї було семеро дітей, а чоловік загинув на початку війни. Старший хлопчик, якому одинадцять років, пішов за продуктами і загубив картки, так я свій донорський пайок віддавала їм. Якось лікар мені каже: "Напишімо твою адресу, раптом з’явиться той, кому увіллють твою кров". Ми написали адресу і пристебнули цей папірець до пляшечки.

І ось через якийсь час, місяці два минуло, як не більше, я змінилася після чергування і пішла, спати лягла. Смикають мене:

— Вставай! Вставай, до тебе брат приїхав.

— Який брат? Немає в мене брата.

Наш гуртожиток був на останньому поверсі, я спустилася вниз, дивлюся: стоїть лейтенант молодий, гарний. Питаю:

— Хто тут кликав Омельченко?

Він відповідає:

— Я кликав. — І показує мені записку, яку ми з лікарем написали. — Ось... Я твій брат по крові...

Привіз мені два яблука, мішечок цукерок, тоді цукерок ніде було купити. Боже! Які ж то були смачні цукерки! Пішла до начальника госпіталю: "Брат приїхав!" Пустили мене у звільнення. Він запросив: "Ходімо до театру". А я ще жодного разу в житті в театрі не була, а тут до театру та ще з хлопцем. Хлопець гарний. Офіцер!

За кілька днів він поїхав, у нього було направлення на Воронезький фронт. Коли він прийшов попрощатися, я відчинила вікно і помахала йому рукою. У звільнення мене не пустили: саме привезли багато поранених.

Ні від кого листів не одержувала, навіть не уявляла, як це — одержати лист. І раптом мені вручають трикутничок, розгорнула, а там написано: "Ваш друг, командир кулеметного взводу... поліг у бою як герой..." Це той, мій брат по крові. Він сам із дитячого будинку, і, мабуть, єдина адреса, яка в нього була, — моя. Моя адреса... Їдучи, він дуже просив, щоб я залишалася в цьому госпіталі, після війни йому легше буде мене знайти. "На війні, — боявся, — легко загубитися". І за місяць я отримую ось цей лист, що він загинув... І мені так стало страшно. Мене вдарило в серце... Я вирішила хоч би там що піти на фронт і помститися за свою кров, я знала, що десь пролилася моя кров...

Але на фронт піти не так просто. Три рапорти написала начальнику госпіталю, а на четвертий раз прийшла до нього на прийом:

— Якщо ви мене не відпустите на фронт, то я втечу.

— Ну гаразд. Я тобі дам направлення, раз ти така вперта.

Найстрашніший, звісно, перший бій. Ну, тому що іще нічого не знаєш... Небо гуде, земля гуде, здається, серце розірветься, шкіра на тобі ось-ось лусне. Не думала, що земля може тріщати. Усе тріщало, усе гриміло. Колихалося... Уся земля... Я просто не могла... Як мені все це пережити... Гадала, що не витримаю. Мені дуже страшно стало, і ось я вирішила: щоб не злякатися, вийняла свій комсомольський квиток, вмочила в кров пораненого і поклала собі до кишеньки коло серця, застебнула. І ось саме в такий спосіб я дала собі клятву, що маю витримати, найголовніше — не злякатися, бо якщо я злякаюся під час першого бою, то вже далі не ступлю ані кроку. Мене заберуть із передової, відправлять до медсанбату. А я хотіла бути тільки на передовій, я хотіла коли-небудь побачити хоч одного фашиста в обличчя... Особисто... І ми наступали, йшли по траві, а трава виросла до пояса. Там уже кілька років не сіяли. Йти було дуже важко. Це на Курській дузі...

Після бою викликав мене начальник штабу. Якась хатинка зруйнована, там нічого немає. Стоїть один стілець, і він стоїть. Посадив мене на цей стілець:

— Ну, ось дивлюся я на тебе і гадаю: що змусило тебе піти в це пекло? Уб’ють, як муху. Бо це ж війна! М’ясорубка! Давай переведу хоча б у санчастину. Ну, добре, коли вб’ють, а якщо залишишся без очей, без рук? Про це ти думала?

А я відповідаю:

— Товаришу полковник, я думала. І про одне прошу: залиште мене в роті.

— Гаразд, іди! — як крикне на мене, я навіть злякалася. І відвернувся до вікна...

Бої важкі. У рукопашній була... Це жах... Це не для людини... Б’ють, колють багнетом, душать за горло один одного. Ламають кістки. Виття стоїть, крик. Стогін. І той хруст... Той хруст! Його не забудеш ніколи. Хрускіт кісток... Ти чуєш, як череп тріщить. Розколюється... Навіть для війни це кошмар, нічого людського там немає. Нікому не повірю, якщо скаже, що на війні не страшно. Ось німці піднялися і йдуть, вони йдуть завжди із закасаними по лікоть рукавами, ще п’ятьдесять хвилин — і атака. Тебе починає тіпати. Морозить. Але це до першого пострілу... А тоді... Як почуєш команду, вже нічого не тямиш, разом з усіма піднімаєшся і біжиш. І вже не думаєш про страх. А ось наступного дня ти вже не спиш, тобі вже страшно. Усе згадуєш, усі подробиці, і потроху усвідомлюєш, що тебе могли вбити, і стає шалено страшно. Відразу після атаки краще не дивитися на обличчя, це якісь зовсім інші обличчя, не такі, як зазвичай у людей. Вони й самі не можуть один на одного очей підвести. Навіть на дерева не дивляться. Підійдеш до нього, а він: "В-відійди! Ві..." Я слів не доберу, як це пояснити. Здається, що всі трошки ненормальні, і навіть щось звірине миготить. Краще не бачити. Я досі не вірю, що живою залишилася. Жива... І поранена, і контужена, але ціла, не вірю...

Очі заплющу, все знову перед собою бачу...

Снаряд улучив у склад із боєприпасами, спалахнув вогонь. Солдат стояв поблизу, охороняв, його обпалило. Це вже був чорний шматок м’яса... Він лише стрибає... Підскакує на одному місці... А всі дивляться з окопчиків, і ніхто з місця не рушить, всі розгубилися. Схопила я простирадло, підбігла, накрила цього солдата і відразу лягла на нього. Притиснула до землі. Земля холодна... Ось так... Він скидався, поки не розірвалося серце, і затих...

Я геть закривавлена... Хтось зі старих солдатів підійшов, обійняв, чую — каже: "Скінчиться війна, і якщо вона залишиться жива, з неї людини все одно не буде, їй тепер кінець". Мовляв, що я серед того страхіття, і зазнати такого жаху, та ще в такому молодому віці! Мене трясло, як у лихоманці, відвели під руки до землянки. Ноги не тримали... Трясло, ніби крізь мене струм пропустили... Невимовне почуття...

А тут знову бій почався... Під Севськом німці атакували нас по сім-вісім разів на день. І я ще того дня виносила поранених і їхню зброю. До останнього підповзла, а в нього рука зовсім перебита. Бовтається на шматочках... На жилах... Закривавлений весь... Йому слід терміново відрізати руку, щоб перев’язати. По-іншому ніяк. А в мене немає ні ножа, ні ножиць. Сумка теліпалася-теліпалася на боці, і вони випали. Що робити? І я зубами гризла цю м’якоть. Перегризла, забинтувала... бинти, а поранений: "Швидше, сестро. Я ще повоюю". У лихоманці...

За кілька днів, коли на нас пішли танки, двоє злякалися. Вони побігли... І весь цеп розгубився... Багато хто з наших товаришів загинув. Поранені, яких я стягнула до воронки, потрапили в полон. За ними мала прийти машина... А коли ті двоє злякалися, почалася паніка. І поранених покинули. Ми прийшли потім на місце, де вони лежали: хто з виколотими очима, хто з животом розпоротим... Я, коли те побачила, за ніч почорніла. То ж я їх докупи зібрала... Я... Мені дуже страшно стало...

Уранці вишикували весь батальйон, вивели тих боягузів, поставили попереду. Зачитали, що розстріляють їх. І потрібно сім чоловік, щоб виконати вирок. Троє вийшли, решта стоять. Я взяла автомат і вийшла. Коли я вийшла... Дівча... Усі за мною... Не можна було їм пробачити. Через них такі хлопці загинули!

І ми виконали вирок... Опустила автомат, і мені стало страшно. Підійшла до них... Вони лежали... В одного на обличчі жива посмішка...

Не знаю, пробачила б я їм тепер? Не скажу... Не стану казати неправду. Іноді хочу поплакати. Не виходить...

Я на війні все забула. Своє колишнє життя. Усе... І про любов забула...

Закохався в мене командир роти розвідників. Записочки через своїх солдатів пересилав. Я прийшла до нього якось на побачення. "Ні, — кажу. — Я люблю того, кого вже давно немає серед живих". Він ось так близько до мене присунувся, прямо в очі подивився, розвернувся і пішов. Стріляли, а він ішов і навіть не пригинався... Потім — це вже на Україні було — визволили ми велике село. Я думаю: "Дай пройдуся, подивлюся". Погода стояла світла, хатки білі. І за селом — могилки, земля свіжа... Тих, хто в бою за це село загинув, там поховали. Сама не знаю, ну як потягнуло мене. А там фотографія на дощечці та прізвище. На кожній могилі... І раптом дивлюся — знайоме обличчя... Командир роти розвідників, який мені в коханні освідчився, і прізвище його... І так мені ніяково стало. Страх такої сили... Немов він мене бачить, ніби він живий... У цей час ідуть до могили його хлопці, з його роти. Вони всі мене знали, вони записочки мені носили. Жоден на мене не подивився, немов мене не було. Я — невидима. Утім, коли я їх зустрічала, мені здається... Отак я думаю... Вони хотіли, щоб і я загинула. Їм важко було бачити, що я... жива... Це я відчувала... Ніби я перед ними винна... І перед ним...

Повернулася я з війни і тяжко захворіла. Довго по лікарнях мандрувала, поки не потрапила до старого професора. Він став мене лікувати... Лікував мене більш словами, ніж ліками, він пояснив мені мою хворобу. Казав, що якби я пішла на фронт у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, організм був би зміцнілий, а через те що я потрапила в шістнадцять — це дуже ранній вік, — мене сильно травмувало. "Звісно, ліки — це одне, — пояснював він, — можна підлікуватися, але, якщо хочете відновити здоров’я, хочете жити, моя єдина порада: треба вийти заміж і якомога більше мати дітей. Тільки це може врятувати. З кожною дитиною організм відроджуватиметься".

— А скільки вам було років?

— Як скінчилася війна, йшов двадцятий рік. Звісно, я заміж не думала виходити.

— Чому?

— Я відчувала себе дуже втомленою, значно старшою за своїх однолітків, навіть старою. Подружки танцюють, розважаються, а я не можу, я дивилася на життя старими очима. З іншого світу... Стара жінка! До мене молоді хлопці залицялися. Пацани. Але вони не бачили мою душу, що там усередині коїться. Ось я вам розповіла єдиний день... Про бої під Севськом. Лише єдиний день... Після якого вночі з вух у мене ринула кров. Уранці прокинулася, як після важкої хвороби. Подушка в крові...

А в госпіталі? У нас стояло за ширмою в операційній велике корито, до якого ми складали відрізані руки, ноги... З передової приїхав капітан, привіз свого пораненого товариша. Як він там опинився, не знаю, але він побачив це корито і... зомлів.

Можу згадувати і згадувати. Не зупинитися... А що найголовніше?

Я пам’ятаю звуки війни. Усе навколо гуде, брязкає, тріщить від вогню... На війні у людини старіє душа. Після війни я вже не бувала молодою... Ось — головне. Моя думка...

— Заміж вийшли?

— Вийшла заміж. Народила і виховала п’ятьох синів. П’ятьох хлопчиків. Дівчаток Бог не дав. Мені найдивніше, що після такого сильного страху і жаху я спромоглася народити гарних дітей. І доброю мамою стала, і доброю бабусею.

Я тепер згадую все, і мені здається, що це була не я, а якась інша дівчина...»

Я поверталася додому, везла чотири касети (два дні розмови) з «іще однією війною», переживаючи різні почуття: потрясіння і страх, подив і захоплення. Цікавість і розгубленість, ніжність. Удома переказувала деякі епізоди друзям.

Несподівано для мене всі реагували однаково: «Надто страшно. Як вона витримала? Не збожеволіла?» Або: «Ми звикли читати про іншу війну. На цій війні є чітка межа: вони — ми, добро — зло. А тут?» Але в усіх я помічала сльози, і всі замислювалися. Напевно, саме про те саме, про що і я. Ось уже були на землі тисячі воєн (нещодавно прочитала, що їх нарахували понад три тисячі — великих і маленьких), але війна як була, напевно, однією з головних людських таємниць, так нею і залишилася. Нічого не змінилось. Я намагаюся велику історію звести до людини, щоб хоч щось зрозуміти. Добрати слів. Але на тій, здавалося б, уже невеликій і зручній для огляду території — просторі однієї людської душі — все ще більш незрозуміле, менш передбачуване, ніж в історії. Тому що переді мною — живі сльози, живі почуття. Живе людське обличчя, яким під час розмови пробігають тіні болю і страху. Іноді навіть закрадається крамольна думка про ледве відчутну красу людського страждання. Тоді я лякаюся самої себе...

Шлях єдиний — полюбити людину. Зрозуміти її любов’ю.