У війни не жіноче обличчя

«ТЕЛЕФОННА ТРУБКА НЕ СТРІЛЯЄ...»

Зустрічають і розповідають не однаково...

Деякі починають розповідати відразу, вже телефоном: «Я пам’ятаю... Я все-все тримаю в пам’яті, ніби це було вчора...» Деякі довго відкладають зустріч і розмову: «Треба зібратися... Не хочу знову потрапити до того пекла...» Валентина Павлівна Чудаєва з тих, хто довго боїться, неохоче впускає до свого потривоженого світу, протягом кількох місяців я час від часу їй телефонувала, але якось ми проговорили дві години і, нарешті, вирішили зустрітися. Негайно — наступного дня.

І ось я прийшла...

— Їстимемо пироги. Зранку клопочуся — весело обіймає мене біля порога господиня. — А з розмовою встигнемо. Ще наплачемося... Я давно живу зі своїм смутком... Передусім — пироги. З черемхою. Як у нас у Сибіру. Нумо, проходь.

Прости, що відразу на «ти». Це фронтове: «Ану, дівчата! Нумо, дівчата!» А ми всі такі, ти вже знаєш... Чула... Кришталю, бачиш, не нажили. Усе, чого набули з чоловіком, у жерстяній коробці з-під цукерок зберігаємо: два ордени та медалі. Лежать у серванті, згодом покажу. — Проводить до кімнати. — Меблі, бачиш, теж старі. Шкода міняти. Якщо речі довго живуть в домівці, то в них з’являється душа. Я вірю.

Знайомить зі своєю подругою Олександрою Федорівною Зєнченко, комсомольським працівником у блокадному Ленінграді.

Я сідаю за накритий стіл: ну що ж, пироги так пироги, тим більше сибірські, з черемхою, які я ніколи не куштувала.

Три жінки. Гарячі пироги. А розмова відразу ж — про війну.

— Ви її тільки не перебивайте запитаннями, — попереджає Олександра Федорівна. — Якщо зупиниться, плакати почне. А після сліз замовкне... Не перепиняйте...

Валентина Павлівна Чудаєва, сержант, командир зенітної гармати:

«Я — із Сибіру... Що спонукало мене, дівча з далекого Сибіру, йти на фронт? З кінця світу, що називається. А щодо кінця світу мене на одній зустрічі французький журналіст спитав. Якось він до мене пильно придивлявся в музеї, я навіть почала бентежитися. Що він хоче? Чому так дивиться? Наприкінці він підійшов і через перекладача попросив, щоб пані Чудаєва дала інтерв’ю. Я, звісно, дуже розхвилювалася. Гадаю: ну, що він хоче? Він же мене в музеї слухав? Але його, напевно, не те цікавило. Насамперед я почула від нього комплімент: "Ви така молода... Як це ви змогли пройти війну?" Я йому відповідаю: "Це є доказом того, як ви розумієте, що ми дуже юними пішли на фронт". А його не те хвилювало: як я потрапила на фронт із Сибіру — з краю світу! "Ні, — здогадалася я, — вас, напевно, все ж таки хвилює, чи не було у нас тотальної мобілізації, чому я, школярка, пішла на фронт?" Тут він киває головою, що це так. "Гаразд, — кажу, — я вам відповім на це запитання". І я йому розповіла все своє життя, як і тобі зараз розповім. Він плакав... Француз плакав... Наприкінці зізнався: "Ви не ображайтеся на мене, пані Чудаєва. Для нас, французів, Перша світова війна була більш сильним потрясінням, ніж Друга світова. І ми про неї пам’ятаємо — скрізь могили та пам’ятники. А про вас ми мало знаємо. Багато хто сьогодні вважає, що це лише сама Америка перемогла Гітлера, найпаче молоді люди. Про ту ціну, яку радянські люди заплатили за перемогу — двадцять мільйонів людських життів за чотири роки, — мало відомо. І про ваші страждання. Неймовірні. Дякую — ви зворушили моє серце".

...Я не пам’ятаю своєї матері. Вона рано загинула. Батько був уповноваженим Новосибірського укома, у двадцять п’ятому році його відрядили до села, звідки він родом, за хлібом. Країна потребувала, а куркулі ховали хліб, гноїли. Мені було тоді дев’ять місяців. Мати захотіла на батьківщину разом із батьком, і він її взяв. Вона мене прихопила і сестричку, не було куди нас подіти. Тато там колись наймитував, у того куркуля, якому ввечері на зборах пригрозив: ми знаємо, де хліб лежить, якщо самі не віддасте, знайдемо і заберемо силоміць. Заберемо в ім’я справи революції.

Скінчилися збори, всі рідні зібралися, а в тата було п’ять братів, жоден не повернувся з Великої Вітчизняної війни, як і батько. Ну, тож сіли вони за столи — традиційні сибірські пельмені. Лавки уздовж вікон стоять... І мати потрапила в простінок, одним плечем — до вікна, другим — до батька, а батько сидів там, де якраз не було вікна. Квітень місяць... У Сибіру в такий час ще заморозки бувають. Матері, певно, холодно стало. Я вже потім, дорослою зрозуміла. Вона встала, накинула кожух батька і почала мене годувати грудьми. У той час пролунав постріл з обрізу. Стріляли в батька, по кожухові мітили... Мати встигла лиш сказати: "Та..." і впустила мене на гарячі пельмені... Було їй двадцять чотири роки...

І в цьому ж селі потім головою сільради був мій дідусь. Його отруїли стрихніном, у воду насипали. У мене фотографія збереглася, як дідуся ховають. Полотнище над труною, і на ньому написано: "Загинув від руки класового ворога".

Батько мій — герой громадянської війни, командир бронепоїзда, що діяв проти заколоту чехословацького корпусу. У тридцять першому році він був нагороджений орденом Червоного Прапора. Тоді такий орден мали одиниці, тим більше у нас, в Сибіру. То була велика пошана, велика повага. У батька на тілі дев’ятнадцять ран, геть побитий. Мати розповідала — не мені, звісно, а рідним, — що батька білочехи засудили до двадцяти років каторги. Вона попросила побачення з ним і була тоді на останньому місяці вагітності Тасею, моєю старшою сестрою. Там, у в’язниці, був такий довгий коридор, їй не дали піти до батька, їй сказали: "Більшовицька сволота! Повзи..." І вона за кілька днів до пологів повзла уздовж цього довгого цементного коридору. Ось як їй улаштували побачення. Вона батька не впізнала, у нього вся голова посивіла. Сивий, старий. А йому було тридцять років.

Могла я байдуже сидіти, коли ворог знову прийшов на мою землю, якщо я росла в такій сім’ї, з таким батьком? Я ж його кров... Кровинка... Йому багато довелося зазнати... На нього донесли у тридцять сьомому році, його хотіли обмовити. Перетворити його на ворога народу. Ну, ці страшні сталінські чистки... "Єжовщина"... Як сказав товариш Сталін, ліс рубають, тріски летять. Була оголошена нова класова боротьба, щоб країна продовжувала жити під страхом. У покорі. Але батько домігся прийому в Калініна, і його добре ім’я відновили. Батька знали всі.

Але про це мені потім рідні розповіли...

І ось — сорок перший рік... У мене останній шкільний дзвоник. У нас у всіх були якісь плани, свої мрії, ну, дівчата ж. Після випускного вечора ми поїхали на Об, на острів. Такі веселі, щасливі... Ще, як кажуть, неціловані, у мене ще навіть хлопця не було. Повертаємося, світанок на острові зустріли... Місто вирує, люди плачуть. Довкола: "Війна! Війна!" Скрізь радіо увімкнено. До нас нічого не доходило. Яка війна? Ми такі щасливі, у нас такі грандіозні плани: хто де навчатиметься, хто ким стане. І раптом війна! Дорослі плакали, а ми не злякалися, ми запевняли один одного, що не мине й місяця, як дамо по шапці фашистам. Співали довоєнних пісень. Звісно, наша армія розіб’є ворога на його території. Ані тіні сумніву... Ані крихітки...

Почали все усвідомлювати, коли додому пішли похоронки. Я просто захворіла: "Як же це, виходить, все брехня?" Німці вже готувалися до параду на Красній площі...

Батька мого на фронт не брали. Але він наполегливо ходив до військкомату. Потім батько пішов. Це з його здоров’ям, з його сивою головою, з його легенями: у нього був застарілий туберкульоз. Трохи підлікований. І вік який? Але він пішов. Записався до Сталевої, або, як її називали, Сталінської дивізії, там було багато сибіряків. Нам теж здавалося, що без нас війна не війна, ми теж маємо воювати. Негайно зброю нам давай! Побігли всім класом до військкомату. І десятого лютого я пішла на фронт. Мачуха дуже плакала: "Валю, не йди. Що ти робиш? Ти така слабка, така худа, ну який з тебе вояка?" Я була рахітичною, довго, дуже довго. Це після того, як маму вбили. Я до п’яти років не ходила... А тут звідки сили взялися!

Два місяці нас везли в теплушках. Дві тисячі дівчат, повний ешелон. Сибірський ешелон. Що ми бачили, коли під’їжджали до фронту? Я пам’ятаю один момент... Ніколи не забуду: розбита станція, а по перону стрибають на руках матроси. У них немає ні ніг, ні милиць. Вони ходять на руках... Їх повний перон... І вони ще курять... Побачили нас — сміються. Жартують. Серце — стук-стук... Стук-стук... Куди ми зібралися? Їдемо? Куди? Для хоробрості співали, багато співали.

З нами були командири, вони нас навчали. Підтримували. Ми вивчали зв’язок. Приїхали на Україну, і нас там вперше бомбили. А ми були якраз у санпропускнику, в лазні. Коли ми йшли митися, там дядечко чергував, він за лазнею дивився. Ми його соромилися, ну, дівчата, дуже молоденькі. А як стали бомбити, ми всі разом до того дядечка, тільки б врятуватися. Абияк одяглися, я загорнула голову рушником, у мене червоний рушник був, вискочили. Старший лейтенант, теж хлопчисько, кричить:

— Дівчино, в бомбосховище! Покиньте рушник! Демаскуєте...

А я від нього тікаю:

— Нічого не демаскую! Мені мама наказувала з вогкою головою не ходити.

Він потім після бомбардування мене знайшов:

— Чому мене не слухаєш? Я твій командир.

Я йому не повірила:

— Ще цього бракувало, ти мій командир...

Лаюся з ним, як із хлопчиськом. Ровесники.

Шинелі нам дали великі, грубі, ми в них, як снопи, не ходимо, а перекочуємося. Спочатку навіть чобіт на нас не шили. Чоботи є, але розміри всі чоловічі. Потім замінили нам чоботи, дали інші — головка чобіт червона, а халяви — кирза чорна. То ми вже ними хизувалися! Всі худі, чоловічі гімнастерки висять на нас. Хто вмів шити, трохи на себе підігнали. А нам же ще щось потрібно. Дівчата ж! Ну, старшина почав нам обмір робити. І сміх і гріх. Приїжджає комбат: "Ну, що, старшина всі ваші жіночі штучки видав?" Старшина каже: "Обміряли. Будуть".

І стала я в зенітній частині зв’язковою. На "капе" чергувала, на зв’язку, І, мабуть, так би й до кінця війни залишилася зв’язковою, коли б не одержала повідомлення, що загинув батько. Немає в мене вже мого улюбленого тата. Найріднішої мені людини. Єдиної. Я почала благати: "Хочу помститися. Хочу розрахуватися за смерть мого батька". Хотіла вбивати... Стріляти хотіла... Хоч мені й доводили, що телефон в артилерії — це дуже важливо. Але телефонна трубка сама не стріляє... Я написала рапорт командиру полку. Він відмовив. Я тоді, недовго думаючи, звернулася до командира дивізії. Приїжджає до нас полковник Красних, вишикував всіх і запитує: "Де тут та, що хоче стати командиром гармати?" Я вийшла зі строю: шия худа, тонка, а на цій шиї автомат висить, автомат важкий, сімдесят один патрон. І, певно, в мене був такий жалібний вигляд, що він навіть усміхнувся. Наступне запитання: "Ну, що ти хочеш?" А я йому кажу: "Стріляти хочу". Не знаю, що він там собі подумав. Довго мовчав. Ані слова. Потім повернувся круто і пішов. "Ну, гадаю: все, відмовить". Прибігає командир: "Дозволив полковник..."

Тобі це зрозуміло? Це можна зрозуміти тепер? Я хочу, щоб ти мої почуття зрозуміла... Без ненависті стріляти не станеш. Це — війна, а не полювання. Я пам’ятаю, як на політзаняттях нам читали статтю Іллі Еренбурга "Убий його!" Скільки разів зустрінеш німця, стільки разів його убий. Знаменита стаття, її тоді всі читали, вивчали напам’ять. На мене вона справила сильне враження, у мене в сумці всю війну лежала ця стаття і батькова похоронка... Стріляти! Стріляти! Я повинна помститися...

Завершила короткострокові курси, дуже короткострокові — три місяці навчалася. Навчалася стріляти. І ось я командир гармати. І, отже, мене — до тисяча триста п’ятдесят сьомого зенітного полку. Перший час із носа і вух кров ішла, шлунок геть не працював... Горло пересихало до блювоти... Вночі ще не так страшно, а вдень дуже страшно. Здається, що літак прямо на тебе летить, саме на твою гармату. На тебе таранить! Це єдина мить... Зараз він геть перетворить тебе на нінащо. Кінець! Це не для дівчини... Не для її слуху, не для її очей... У нас спочатку "вісімдесятип’ятки" були, вони себе добре під Москвою показали, вони пішли потім проти танків, нам дали "тридцятисемиміліметровки". Це на Ржевському напрямку... Там такі бої йшли... Навесні крига скресла на Волзі... І що ми бачили? Ми бачили, як пливе червоно-чорна крижина і на крижині два-три німці й один російський солдат. Так вони гинули, учепившись один в одного. Вони вмерзли в цю крижину, і ця крижина вся закривавлена. Вся матінка Волга була закривавленою...»

І раптом зупинилася: «Треба перепочити... Ато ридати почну, зустріч нашу зіпсую...» Відвернулася до вікна, щоб перебороти себе. За хвилину вже усміхалася: «Правду кажучи, не люблю плакати. Змалку вчилася не плакати...»

«А я блокадний Ленінград згадала, слухаючи Валю, — зайшла в розмову Олександра Федорівна Зєнченко, яка досі мовчала. — Особливо один випадок, який всіх нас приголомшив. Нам розповіли, що якась літня жінка щодня відчиняє вікно і з корячка вихлюпує на вулицю воду, і щоразу у неї виходить далі та й далі. Спочатку гадали: ну, напевно, божевільна, чого тільки ми в блокаду не надивилися, — і пішли до неї з’ясувати, в чім річ. Послухайте, що вона нам сказала: "Якщо прийдуть до Ленінграда фашисти, ступлять на мою вулицю, я буду їх шпарити окропом. Я стара, ні на що вже не здатна, так я буду їх шпарити окропом". І вона тренувалася... Щодня... Блокада тільки почалася, ще була гаряча вода... Це була дуже інтелігентна жінка. Я навіть пам’ятаю її обличчя.

Вона обрала спосіб боротьби, на який у неї ставало сили. Треба уявити собі той момент... Ворог уже був поблизу міста, бої йшли біля Нарвських воріт. Обстрілювали цехи Кіровського заводу... Кожен міркував, що він може зробити для оборони міста. Померти було надто просто, треба було ще щось здійснити. Якийсь вчинок. Тисячі людей так думали...»

«Я хочу знайти слова... Як мені слів добрати на це все? — запитує чи то нас, чи то себе Валентина Павлівна. — З війни я повернулася калікою. Мене поранило осколком у спину.

Рана була невелика, але мене відкинуло далеко в замет. А я декілька днів не сушила валянки, чи то дров не було, чи то моя черга сушити за ніч не підійшла, пічка маленька, а нас навколо неї багато. І поки мене знайшли, я сильно відморозила ноги. Мене, мабуть, снігом закидало, але я дихала, і утворився в снігу отвір... Така трубка... Знайшли мене санітарні собаки. Розрили сніг і шапку-вушанку мою принесли. Там у мене був паспорт смерті, у кожного були такі паспорти: хто рідні, куди повідомляти. Мене відкопали, поклали на плащ-намет, був повний кожушок крові... Але ніхто не звернув уваги на мої ноги...

Протягом шести місяців я лежала в госпіталі. Збирались ампутувати ногу, ампутувати вище коліна, бо починалася гангрена. І я тут трошки легкодухість виявила, не хотіла жити калікою. Навіщо мені жити? Кому я потрібна? Ні батька, ні матері. Тягар на все життя. Ну, кому я потрібна, обрубок! Задушусь... І я попросила у санітарки замість маленького рушника великий... А мене в госпіталі всі дражнили: "А тут бабуся... Бабуся стара лежить". Бо коли начальник госпіталю побачив мене вперше, то спитав: "Ну, а скільки ж тобі років?" Я йому скоренько: "Дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять невдовзі буде". Він засміявся: "О! Стара, стара. Це вже неабиякий вік". І санітарка тітка Маруся мене так дражнила. Вона мені каже: "Я дам рушник, оскільки тебе до операції готують. Але дивитимуся за тобою. Щось не подобаються, дівка, мені твої очі. Чи не надумала ти чого поганого?" Я мовчу... Але бачу, що й справді: готують до операції. Я хоча й не знала, що означає операція, ні разу не різана, це тепер географічна мапа на тілі, але здогадалася. Сховала великий рушник під подушку і чекаю, коли всі затихнуть. Позасинають. А ліжка були залізні, думаю: зав’яжу рушник за ліжко і задушусь. Тільки б сили стало... Але тітка Маруся не відходила від мене всю ніч. Врятувала вона мене, молоду. Не заснула... Врятувала дурну...

А мій палатний лікар, молодий лейтенант ходить за начальником госпіталю і вмовляє: "Дайте я спробую. Дайте я спробую.. "А той йому: "Що ти спробуєш? У неї вже один палець чорний. Дівчині дев’ятнадцять років. Через нас із тобою загине". Виявляється, мій палатний лікар був проти операції, він пропонував інший спосіб, новий на ті часи. Спеціальною голкою вводити під шкіру кисень. Кисень живить... Ну, я точно не скажу як, я не медик... І він, цей молодий лейтенант, умовив начальника госпіталю. Не стали вони мені ногу різати. Почали лікувати в той спосіб. І за два місяці я вже ходила. На милицях, звісно, ноги, як ганчірки, немає ніякої опори. Я їх не відчувала, я їх лише бачила. Потім навчилася ходити без милиць. Мене вітали: народилася вдруге. Після госпіталю слід було відпочити. А який відпочинок? Куди? До кого? Поїхала я до своєї частини, до своєї гармати. Вступила там у партію. У дев’ятнадцять років...

День Перемоги зустріла у Східній Пруссії. Уже протягом кількох днів було затишшя, ніхто не стріляв, а серед ночі раптом сигнал: "Повітря!" Ми всі підхопилися. І тут кричать: "Перемога! Капітуляція!" Капітуляція — це добре, а от перемога — до нас дійшло: "Війна скінчилася! Війна скінчилася!" Всі почали стріляти, хто з чого, у кого що було: автомат, пістолет... З гармат стріляли... Той сльози втирає, той танцює: "Я — живий.

Я — живий!" Третій впав на землю й обіймає, обіймає пісок, каміння. З радості... А я стою, і до мене доходить: раз скінчилася війна, то мій тато ніколи додому не повернеться. Війна скінчилася... Командир потім погрожував: "Ну що ж, демобілізації не буде, поки за набої не заплатите. Що ви накоїли? Скільки ви набоїв випустили?" Нам здавалося, що на землі буде завжди мир, що ніхто ніколи не захоче війни, всі набої мають бути знищені. Навіщо вони? Ми втомилися ненавидіти. Втомилися стріляти.

Аж як захотілося додому! Нехай там і тата не було, і мами не було. Дім — це щось, що більше, ніж люди, які в ньому живуть, і більше, ніж сам будинок. Це щось таке... У людини має бути дім... Земний уклін моїй мачусі, вона мене як мати зустріла. Я її згодом мамою називала. Вона мене чекала, ой як чекала. Хоча начальник госпіталю встиг написати, що мені ампутують ногу, привезуть до неї каліку. Щоб вона приготувалася. Обіцяв, що я трохи в неї поживу, а потім мене заберуть... Але вона хотіла, щоб я повернулася додому...

Вона мене чекала... Я була дуже схожою на тата...

Ми вісімнадцяти-двадцятирічними пішли на фронт, а повернулися двадцяти-двадцятичотирьохрічними. Спочатку радість, а потім страшно: а що ми робитимемо на "цивілці"? Страх перед мирним життям... Подружки інститути встигли закінчити, а хто ми? Ні до чого не пристосовані, без спеціальності. Усе, що знаємо, — війна, все, що вміємо, — війна. Хотілося швидше звільнитися від війни. З шинелі швиденько пошила собі пальто, ґудзики перешила. На базарі продала кирзові чоботи і купила черевички. Одягла вперше сукню, сльозами вмивалася. Сама себе в дзеркалі не впізнала, ми ж чотири роки — у штанях. Кому мені було говорити, що я поранена, контужена. Спробуй скажи, а хто тебе потім на роботу прийме, хто заміж візьме? Ми мовчали, як риби. Нікому не зізнавалися, що воювали на фронті. Так один із одним зв’язок тримали, листувалися. Це потім вшановувати нас почали, через тридцять років... Запрошувати на зустрічі... А спершу ми таїлися, навіть нагороди не носили. Чоловіки носили, а жінки ні. Чоловіки — переможці, герої, женихи, у них була війна, а на нас дивилися зовсім по-іншому. Зовсім по-іншому... У нас, скажу я вам, забрали перемогу. Тихенько виміняли її на звичайне жіноче щастя. Перемогу з нами не розділили. І було прикро... Незрозуміло... Бо на фронті чоловіки ставилися до нас чудово, завжди оберігали, мені не траплялося в мирному житті, щоб вони так ставилися до жінок. Коли відступали, ляжемо відпочити — земля гола, вони самі залишаться в гімнастерках, а нам віддадуть свої шинелі: "Дівчаток... Дівчаток треба вкрити..." Знайдуть десь клаптик вати, бинта: "На, візьми, тобі знадобиться..." Сухариком останнім поділяться. Крім добра, крім тепла ми нічого на війні не бачили. Не знали. А після війни? Я мовчу... Мовчу... Що заважає нам згадувати? Неймовірно тяжкі спогади...

Приїхали з чоловіком до Мінська. У нас нічого немає: ні простирадла, ні кухлика, ні виделки... Дві шинелі, дві гімнастерки. Знайшли мапу, вона добра була, на бязі, ми її відмочували... Велика мапа... Ось це бязеве простирадло — перше простирадло у нас було. Потім, коли донька народилася, на пелюшки її пустили. Мапуту... Як тепер пам’ятаю, політична мапа світу... А спала донька у валізі... Фанерна валіза, з якою чоловік повернувся з фронту, була замість люльки. Крім любові, нічого вдома не було. Так скажу... Чоловік якось прийшов: "Ходімо, я бачив викинутий старий диван..." І ми пішли за тим диваном — вночі, щоб ніхто не бачив. Як ми раділи тому дивану!

Усе ж таки ми були щасливі. У мене з’явилося стільки подруг! Час важкий, але ми не сумували. Отоваримо картки і телефонуємо одна одній: "Приходь, я цукор одержала. Чай питимемо". Нічого над нами не було, нічого під нами не було, ні в кого ще цих килимів, кришталю... Нічого... І ми були щасливими. Щасливими, бо залишилися живі. Розмовляємо, сміємося. Ходимо вулицями... Я все милувалася, хоча милуватися не було чим — навколо розбитий камінь, навіть дерева покалічені. Але нас гріло почуття любові. Якось потрібна була людина людині, всі дуже потребували один одного. Це потім ми розбіглися, кожен до себе, до своєї домівки, у свою сім’ю, а тоді ще були укупі. Плече до плеча, як в окопі на фронті...

Тепер мене часто запрошують на зустрічі до військового музею... Просять провести екскурсію. Тепер так. Через сорок років! Сорок! Нещодавно я виступала перед молодими італійцями. Вони довго розпитували: у якого лікаря я лікувалася? На що хворіла? Чомусь вони з’ясовували, чи не зверталася я до психіатра. І які сни мені сняться? Чи сниться війна? Мовляв, російська жінка, яка воювала зі зброєю, для них — загадка. Що це за жінка, яка не лише рятувала, перев’язувала рани, але сама стріляла, підривала... Убивала чоловіків... Їх цікавило: чи вийшла я заміж? Вони були впевнені, що ні. Самотня.

А я сміялася: "Усі нагороди везли з війни, а я везла чоловіка. Я маю доньку. Тепер онуки ростуть". Я про любов тобі не розповіла... Уже не зможу, бо серця не стане. Іншим разом... Була любов! Була! Хіба без любові людина може жити? Може вижити? На фронті закохався в мене наш комбат... Усю війну оберігав, нікого не підпускав, а демобілізувався і розшукав у госпіталі. Тоді зізнався... Ну, про любов потім... Ти приходь, неодмінно приходь. Другою донькою будеш. Звісно, я мріяла мати багато дітей, я люблю дітей. Але одна в мене донька... Донечка... Не було здоров’я, не було сил. І вчитися я не могла — часто хворіла. Мої ноги, все — мої ноги... Вони мене підводять... Працювала до пенсії лаборанткою в Політехнічному інституті, але мене всі любили. Професори і студенти. Тому що в мене самої було багато любові, багато радості. Я так розуміла життя, я тільки так хотіла жити після війни. Бог не створив людину для того, щоб вона стріляла, він створив її для любові. Як ти гадаєш?

Два роки по тому гостював у мене наш начальник штабу Іван Михайлович Гринько. Він уже давно на пенсії. За цим же столом сидів. Я теж пирогів напекла. Розмовляють вони з чоловіком, згадують... Про дівчаток наших заговорили... А я як зареву: "Пошана, кажете, повага. А дівчата майже всі самотні. Незаміжні. Живуть у комуналках. Хто їх пожалів? Захистив? Куди ви поділися всі після війни? Зрадники!!!" Словом, святковий настрій я їм зіпсувала...

Начальник штабу ось на твоєму місці сидів. "Ти мені покажи, — стукав кулаком по столу, — хто тебе ображав. Ти мені його лише покажи!" Вибачався: "Валю, я нічого тобі не можу сказати, крім сліз" А не треба нас жаліти. Ми — горді. Нехай десять разів історію перепишуть. Зі Сталіним або без Сталіна. Але це залишиться — ми перемогли! І наші страждання. Те, що ми пережили. Це — не мотлох і не попіл. Це — наше життя.

Більше жодного слова...»

Перед тим як мені йти, вручають пакет із пирогами: «Це сибірські. Особливі. У магазині таких немає...» Я отримую ще один довгий список з адресами та телефонами: «Усі тобі радітимуть. Чекають. Я тобі поясню: страшно згадувати, але ще страшніше не згадувати».

Тепер я розуміючому вони все ж говорять...