У війни не жіноче обличчя

За кілька років записані вже сотні розповідей... На книжкових полицях у мене розсортовані сотні касет і тисячі друкованих сторінок. Вслухуюся і вчитуюся...

Світ війни повертається до мене дедалі більш несподіваним боком. Раніше я не ставила перед собою запитань: як можна було, наприклад, рік у рік спати в окопах неповного профілю або біля багаття на голій землі, ходити в чоботях і шинелях і, нарешті, — не сміятися, не танцювати? Не носити літніх суконь? Забути про черевички і квіти... Їм же було по вісімнадцять-двадцять років! Я звикла думати, що жіночому життю немає місця на війні. Воно є неприродним, майже забороненим. Але я помилялася... Невдовзі, вже під час перших зустрічей, помітила: хоч би про що жінки говорили, навіть про смерть, вони завжди згадували (так!) про вроду, вона була невикорінною часткою їхнього існування: «Вона лежала в труні така гарна... Немов наречена...» (А. Строцева, піхотинець) або: «Мені мали вручати медаль, а в мене стара гімнастерка. Я підшила собі комірець марлею. Усе ж білий... Мені здавалося, що я така цієї хвилини гарна. А дзеркальця не було, я себе не бачила. Усе в нас розбомбили...» (Н. Єрмакова, зв’язкова). Радісно й охоче розповідали вони про свої наївні дівочі хитрощі, маленькі секрети, невидимі знаки, які давали їм змогу в «чоловічому» побуті війни та в «чоловічій» справі війни все ж таки залишатися собою. Не зрадити свою природу. Пам’ять їхня напрочуд (авжеж сорок років минуло!) зберегла велику кількість дрібниць військового побуту. Деталей, відтінків, барв і звуків. У їхньому світі побут і буття поєднувалися, і плин буття був цінним сам по собі, вони згадували про війну, як про відтинок життя. Не подій, а життя, я не раз спостерігала, як маленьке в їхніх розмовах перемагало велике, навіть історію. «Шкода, що гарною я була тільки на війні... Там минули мої найкращі роки. Згоріли. Потім я швидко постаріла...» (Анна Галай, автоматниця).

Через багато літ одні події раптом більшали, інші — маліли. І зростало людське, інтимне, воно ставало і мені, і, найцікавіше, — навіть їм самим, більш цікавим і близьким. Людське перемагало нелюдське лише тому, що воно людське. «Ти не бійся моїх сліз. Не жалій. Нехай мені боляче, але я тобі вдячна, що згадала себе молодою...» (К. С. Тихонович, сержант, зенітниця).

Цієї війни я теж не знала. І навіть не підозрювала про неї...

Про чоловічі чоботи й жіночі капелюшки

«Жили ми в землі... Як кроти... Але якісь дрібнички у нас зберігалися. Навесні гілочку принесеш, поставиш. Тішишся. Адже завтра тебе може і не стати, — це подумки тримали. І запам’ятовуєш, запам’ятовуєш... Дівчинці одній прислали з дому сукню вовняну. Ми заздрили, хоча носити свій одяг не дозволялося. А старшина, це ж чоловік, бурчав: "Краще б тобі простирадло прислали. Корисніше". У нас цього не було, подушок теж. Ми спали на гілках, на соломі. Але в мене були приховані сережки, я вночі одягну і сплю з ними...

Коли мене вперше контузило, я не чула і не говорила. Сказала собі: якщо не відновиться голос, кинуся під потяг. Я так співала, і раптом голосу немає. Але голос повернувся.

Щаслива я, сережки наділа. Приходжу на чергування — кричу з радості:

— Товаришу старший лейтенант, доповідає чергова така-то...

— А це що?

— Як що?

— Геть звідси!

— У чому річ?

— Негайно висмикнути сережки! Що це за солдат?

Старший лейтенант був дуже гарний. Усі наші дівчата були в нього трішки закохані. Він нам казав, що на війні потрібні солдати і тільки солдати. Потрібен був солдат... А хотілося бути ще й гарною... Я всю війну боялася, щоб ноги не покалічило. У мене гарні були ноги. Чоловікові — що? Йому не так страшно, якщо навіть ноги втратить. Усе одно — герой. Наречений! А жінку покалічить, так це долю занапастить. Жіночу долю...»

Марія Миколаївна Щолокова,

сержант, командир відділення зв’язку

«Я всю війну усміхалася... Я вважала, що маю усміхатися якомога частіше, тому що жінка має світити. Перед відправкою на фронт старий професор нас так учив: "Ви повинні кожному пораненому казати, що ви його любите. Найсильніші ваші ліки — це любов. Любов зберігає, дає сили вижити". Лежить поранений, йому так боляче, що він плаче, а ти йому: "Ну, мій любесенький. Ну, мій гарнесенький..." — Ти мене любиш, сестричко?" (Вони нас усіх, молоденьких, звали сестричками.) — "Звісно, люблю. Тільки одужуй скоріше". Їм можна було ображатися, лаятися, а нам аніяк. За єдине лайливе слово нас карали аж до гауптвахти.

Важко... Звісно, важко... Навіть ось у спідниці залізти на машину, коли лише чоловіки кругом. А вантажівки високі, спеціальні санітарні машини. Видерися на саму гору! Спробуй...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Дали нам вагони... Товарняк... Нас дванадцятеро дівчат, решта всі чоловіки. Десять-п’ятнадцять кілометрів проїдемо, і поїзд стоїть. Десять-п’ятнадцять кілометрів — і знову нас у глухий кут. Ні води, ні туалету... Зрозуміло?

Чоловіки розкладуть вогнище на зупинці, трусять вошей, обсихають. А нам де? Побіжимо за якесь укриття, там і роздягаємось. У мене був светрик плетений, так воші сиділи на кожному міліметрі, у кожній петельці. Подивишся — занудить. Воші бувають головні, натільні, лобкові... У мене були вони всі... Але не буду ж я коло чоловіків... Не буду разом із ними вошей цих смажити. Соромно. Викинула светр і залишилася в самій сукні. На якійсь станції чужа жінка винесла мені кофтинку, черевики старі.

Довго їхали, а потім ще довго йшли пішки. Був мороз. Я йшла і все тримала люстерко: чи не обморозилася? Увечері бачу, що обморозила щоки. Яка ж бо дурна була... Чула, як обморозити щоки, то вони білі. А в мене червоні-червоні. Ось, думаю, нехай би вони завжди у мене були обмороженими. А назавтра вони почорніли...»

Надія Василівна Алексєєва,

рядова, телеграфістка

«У нас було багато вродливих дівчат... Пішли до лазні, а при лазні перукарня працювала. Ну і, одна на одну дивлячись, брови всі пофарбували. Давав же нам чосу командир: "Ви воювати приїхали чи на бал? "Усю ніч плакали, відтирали. Уранці ходив і повторював кожній: "Мені потрібні солдати, а не жінки. Дами на війні не виживають". Дуже суворий командир. До війни він був учителем математики...»

Анастасія Петрівна Шелег,

молодший сержант, аеростатниця

«Мені здається, я два життя прожила — чоловіче і жіноче... Коли потрапила до училища, там відразу військова дисципліна: і на навчанні, і в строю, і в казармі — все за статутом. Потурань нам, як дівчатам, ніяких. Тільки й чули: "Припинити розмови!" "Розмови!" Увечері хочеться посидіти, повишивати... Ну, щось жіноче згадати... Не дозволялося в жодному разі. А ми залишилися без дому, без домашніх турбот, і було якось ніяково. Давали лише годину відпочинку: сиділи в ленінській кімнаті, писали листи, можна було постояти вільно, поговорити. Але ні сміху, ні гучного крику — усе це заборонялося.

— Пісню можна було заспівати?

— Ні, не можна.

— А чому не можна?

— Не дозволяється. Ось у строю йди, співай, якщо дадуть команду. Команда: "Пісню! Заводь!"

— А так не можна?

— Не можна. Це не за статутом.

— Важко було звикати?

— Мені здається, я і не звикла. Тільки встигнеш заснути, раптом: "Підйом!" Як вітром здуває нас із ліжок. Починаєш одягатися, а в жінок одежин більше, ніж у чоловіків, то те летить із рук, то те. Нарешті ремінь у руки — і бігом до роздягальні. На ходу хапаєш шинель і мчиш до збройниці. Там одягаєш чохол на лопату, просмикуєш крізь ремінь, одягаєш підсумок на нього, абияк застібаєш. Хапаєш гвинтівку, на ходу закриваєш затвор і з четвертого поверху сходами буквально скочуєшся вниз. У строю опоряджаєшся. І на все це даються лічені хвилини.

А це вже на фронті... Чоботи в мене на три розміри більші, загнулися, пил у них в’ївся. Господиня принесла два яйця: "Візьми на дорогу, така худенька, що скоро переломишся".

А я тихенько, щоб вона не бачила, розбила ці два яйця, вони маленькі були, і почистила чоботи. Звісно, хотілося їсти, але перемогло жіноче — бути гарною. Ви не знаєте, як шинельтре, яке воно все важке, яке воно все чоловіче — і ремінь, і все. Мені дуже не подобалося, що шинель шию тре, і ще ті чоботи. Крок змінювався, все змінювалося...

Я згадую, що ми були сумними. Завжди ходили сумними...»

Станіслава Петрівна Волкова,

молодший лейтенант,

командир саперного взводу

«Не так легко було перетворити нас на солдатів... Не так просто...

Отримали обмундирування. Старшина вишикував:

— Вирівняти носки.

Ми вирівнюємо. Носки рівні, а самі ми позаду, бо чоботи сорокового-сорок першого розмірів. Він:

— Носочки, носочки!

А потім:

— Курсантки, груди четвертої людини!

У нас це, звісно, не виходить, і він на повний голос:

— Що ви там до кишень гімнастерок поклали?

Ми сміємося.

— Відставити сміх, — кричить старшина.

Щоб чітко і правильно відпрацювати прийом вітання, все — від стільців до вивішених плакатів — змушував вітати. Ох, і намучився він із нами.

У якомусь місті привели нас строєм до лазні. Чоловіки — до чоловічого відділення, а ми — до жіночого. А там жінки кричать, хто що прикриває: "Солдати йдуть!" Нас не розрізниш — дівчата ми чи хлопчаки: ми і підстрижені, і форма на нас військова. А якось пішли до туалету — жінки міліціонера привели. Ми йому кажемо:

— Так куди нам іти?

Він тоді нумо на жінок кричати:

— Це ж дівчата!

— Які то дівчата, то солдати...»

Марія Миколаївна Степанова,

майор, начальник зв’язку

в батальйоні стрілецького корпусу

«Пригадую тільки дорогу. Дорогу... То вперед, то назад...

Коли ми прибули до Другого Білоруського фронту, нас хотіли в штабі дивізії залишити, мовляв, ви жінки, навіщо вам на передову. Ми: "Ні, ми — снайпери, нас посилайте куди слід". Тоді вони нам кажуть: "Відправимо вас до одного полку, там хороший полковник, він дівок береже". Різні командири були. Нам так і сказали.

Той полковник нас зустрів такими словами: "Дивіться мені, дівки, приїхали воювати, воюйте, а іншими справами не займайтеся. Кругом чоловіки, а жінок немає. Біс його знає, як вам іще цю штуку пояснити. Війна, дівки..." Він розумів, що ми ще геть дрібнота. Вперше налетіли літаки. Я присіла і затулила голову руками, потім вирішила, що руки теж шкода. Не була ще готовою до смерті.

Пам’ятаю, як у Німеччині... Ой, смішно! В одному німецькому селищі нас розмістили ночувати в жилому замку. Багато кімнат, цілі зали. Такі зали! У шафах повно гарного одягу. Дівчатка — кожна сукню для себе вибрала. Мені жовтенька одна сподобалося і ще халат, не передати словами, який це був гарний халат — довгий, легкий... Пушинка! А вже спати треба лягати, всі втомилися страшно. Ми надягли ці сукні й лягли спати. Одяглися в те, що нам сподобалося, і відразу заснули. Я лягла в сукні й халат ще наверх...

А якось у покинутій капелюшній майстерні вибрали собі по капелюшку і, щоб побути в них хоча б трохи, спали всю ніч сидячи. Уранці встали... Подивилися ще раз у дзеркало... І все зняли, наділи знову свої гімнастерки, штани. Нічого з собою не брали. У дорозі і голка важка. Ложку за халяву увіткнеш, та й годі...»

Белла Ісааківна Епштейн,

сержант, снайпер

«Чоловіки... Вони такі... Не завжди нас розуміли...

Але свого полковника Птіцина ми дуже любили. Звали "Батя". Він не був схожий на інших, розумів нашу жіночу душу. Під Москвою, це ж відступ, найважчий час, а він нам каже:

— Дівчата, Москва поряд. Я привезу вам перукаря. Фарбуйте брови, вії, завивки робіть. Нехай це не годиться, але я хочу, щоб ви були гарними. Війна довга... Швидко не скінчиться...

І привіз якусь перукарку. Ми зробили завивки, пофарбувалися. І такі щасливі...»

Зінаїда Прокопівна Гомарева,

телеграфістка

«Побігли по льоду Ладозького озера... У наступ. Відразу потрапили під сильний обстріл. Кругом вода, поранять — людина йде відразу на дно. Я повзаю, перев’язую, підповзла до одного, у нього ноги перебиті, втрачає свідомість, але мене відштовхує й у свій "сидір" — мішок, значить, лізе. Свій "НЗ" шукає. Поїсти — хоча б перед смертю... А ми, коли пішли по льоду, отримали продукти. Я хочу його перев’язати, а він — у мішок лізе і хоч би що: чоловікам якось дуже важко було голод перетерпіти. Голод для них був страшніший за смерть...

А я про себе ось що запам’ятала... Спочатку боїшся смерті... У душі по сусідству і подив, і цікавість. А потім ні першого, ні другого — від втоми. Завжди на межі сил. За межами. Залишається наостанку лише страх — бути негарною після смерті. Жіночий страх... Тільки б не розірвало на шматки набоєм... Я знаю, як це... Сама підбирала...»

Софія Костянтинівна Дубнякова,

санінструктор

«Йшли і йшли дощі... Біжимо по багнюці, люди падають у ту багнюку. Поранені, убиті. Так не хочеться гинути в цьому болоті. У чорному болоті. Ну, як юній дівчині там лежати... А якось, це вже в білоруських... Оршанських лісах, там дрібні кущі з черемхою. Проліски блакитні. Весь лужок у блакитній барві. Загинути б ось у таких кольорах! Тут лежати... Дурненька ще, сімнадцять років... Це я собі так смерть уявляла...

Я думала, що померти — це наче кудись полетіти. Якось ми вночі розмовляли про смерть, але лише раз. Боялися вимовляти це слово...»

Любов Іванівна Осмоловська,

рядова, розвідниця

«Наш полк був цілковито жіночий... Вилетіли на фронт у травні сорок другого року...

Дали нам літак "По-2". Маленький, тихохідний. Літав лише на малій висоті, часто на бриючому польоті. Над самою землею! До війни на ньому вчилася літати молодь в аероклубах, але ніхто й гадки не мав, що його використовуватимуть, щоб воювати. Літак був дерев’яної конструкції, суцільно з фанери, обтягнутої перкалем. Узагалі — марлею. Досить було єдиного прямого влучення, як він спалахував — і згорав у повітрі, не долітаючи до землі. Як сірник. Єдина солідна металева деталь — це сам мотор М-II. Потім уже, лише наприкінці війни, нам видали парашути і поставили кулемет у кабіні штурмана, а раніше не було ніякої зброї, чотири бомботримача під нижніми площинами — і більше нічого. Тепер би нас назвали камікадзе, напевно, ми й були камікадзе. Так! Були! Але перемога цінувалася вище, ніж наше життя. Перемога!

Ви запитуєте, як ми витримували? Я вам відповім...

Перед тим як піти на пенсію, я захворіла від самої думки: як це я не буду працювати? Навіщо ж після п’ятдесяти років закінчила другий інститут? Стала істориком. А так — протягом усього життя геолог. Але хороший геолог завжди в полі, а я вже була не при тій силі. Приїхав лікар, зробили кардіограму, і мене запитують:

— У вас коли був інфаркт?

— Який інфаркт?

— У вас усе серце в рубцях.

А ті рубці, мабуть, із війни. Ти заходиш над ціллю, тебе всю трясе. Усе тіло вкривається дрожем, бо внизу вогонь: винищувачі стріляють, зенітки розстрілюють... Декілька дівчат змушені були піти з полку, не витримали. Літали ми здебільшого вночі. Якось нас спробували посилати на завдання вдень, але відразу відмовилися від цього наміру. Наші "По-2" підстрілювали з автомата...

Робили до дванадцяти вильотів за ніч. Я бачила знаменитого льотчика — аса Покришкіна, коли він повертався з бойового вильоту. Це був кремезний чоловік, йому не двадцять років і не двадцять три, як нам: поки літак заправляли, технік встигав зняти з нього сорочку і викрутити. З неї текло, ніби він під дощем побував. Тепер можете легко собі уявити, що робилося з нами. Прилетиш — і не можеш навіть із кабіни вийти, нас витягали. Не могли вже планшет нести, тягли по землі.

А праця наших дівчат-зброярів! Їм треба було чотири бомби — це чотири сотні кілограмів — підвісити до машини вручну. І так усю ніч — один літак злетів, другий — сів. Організм так перебудовувався, що ми всю війну не були жінками. Ніяких у нас жіночих справ... Місячних... Ну, ви самі розумієте... А після війни не всі спромоглися народити.

Ми всі курили. І я курила, таке відчуття, що ти трішки заспокоюєшся. Прилетиш — вся тремтиш, закуриш — заспокоїшся. Ходили ми в шкірянках, штанях, гімнастерці, взимку ще хутряна куртка. Мимоволі і в ході, і в рухах з’являлося щось чоловіче. Коли скінчилася війна, нам пошили сукні хакі. Ми раптом відчули, що ми дівчата...»

Олександра Семенівна Попова,

гвардії лейтенант, штурман

«Вручили мені нещодавно медаль... Від Червоного Хреста... Золоту міжнародну медаль "Флоренс Найтінгейл". Усі вітають і дивуються: "Як це ви змогли витягнути сто сорок сім поранених? Така мініатюрна дівчинка на воєнних фотографіях". Так, я їх, може, й двісті витягла, хто тоді рахував? Мені це й на думку не спадало, ми цього не розуміли. Йде бій, люди стікають кров’ю, а я буду сидіти й записувати. Я ніколи не чекала, поки скінчиться атака, повзала під час бою і підбирала поранених. Якщо в нього осколкове поранення, а я приповзу до нього за годину-дві, то мені там нічого робити, людина залишиться без крові.

Тричі поранена і тричі контужена. На війні хто про що мріяв: хто додому повернутися, хто дійти до Берліна, а я про одне загадувала — дожити б до дня народження, щоб мені виповнилося вісімнадцять років. Чомусь мені страшно було померти раніше, не дожити хоча б до вісімнадцяти. Ходила я в штанях, у пілотці, завжди обірвана, бо повсякчас на колінах повзеш, та ще під вагою пораненого. Не вірилося, що коли-небудь можна встати і йти по землі, а не повзти. Це мрія була! Приїхав якось командир дивізії, побачив мене й питає: "А що це у вас за підліток? Чого ви його тримаєте? Його б треба послати навчатися".

Пам’ятаю, бракує бинтів... Такі страшні кульові поранення, що кладеш на рану цілий пакет. Із себе всю білизну розірвала і хлопців прошу: "Ану зніміть кальсони, нижні сорочки, у мене люди гинуть". Вони познімали, порвали на шматки. Я їх не соромилася, ось наче з братами, як хлопчисько серед них жила. Йдемо, тримаємося втрьох за руки, і середній спить годину-дві. Тоді міняємося.

Дійшла до Берліна. Розписалася на рейхстазі: "Я, Софія Кунцевич, прийшла сюди, щоб убити війну".

Побачу братську могилу, я перед нею на коліна стаю. Перед кожною братською могилою... Тільки на колінах...»

Софія Адамівна Кунцевич,

старшина,

санінструктор стрілецької роти

Про дівочий дискант і матроські забобони

«Чула я... Слова... Отрута... Слова, як камені... Кажуть, це було чоловічим бажанням — піти воювати. Хіба може жінка вбивати?! Це — ненормальні, не повноцінні жінки...

Ні! Тисячу разів ні! Ні, це було людським бажанням. Йшла війна, я жила звичайним життям. Дівочим... Але сусідка одержала листа — чоловіка поранило, лежить у госпіталі. Я подумала: "Він поранений, а замість нього хто?" Той прийшов без руки — замість нього хто? Той повернувся без ноги — замість нього хто? Я писала, просила, благала взяти мене в армію. Так нас виховували, що без нас нічого не може діятися в нашій країні. Нас навчили її любити. Захоплюватися. Позаяк почалася війна, ми зобов’язані чимось допомогти. Потрібні медсестри — треба йти в медсестри. Потрібні зенітниці — треба йти в зенітниці.

Хотіли ми на фронті бути схожими на чоловіків? Спочатку дуже хотіли: зробили короткі стрижки, навіть ходу змінили. А потім ні, зась! Потім дуже захотілося фарбуватися, цукор не їли, а берегли, щоб гривку ним накрохмалити. Яка то була втіха, коли щастило роздобути казанок води, щоб помити голову. Якщо довго йшли, шукали м’якої трави. Рвали її — і ноги... Ну, розумієте, травою змивали... Ми ж свої особливості мали, дівчата... Армія про це не подбала... Ноги у нас зеленими були... Добре, якщо старшина був літній чоловік і все розумів, не забирав із речового мішка зайву білизну, а якщо молодий, неодмінно викине зайве. А яке воно зайве для дівчат, яким треба, буває, двічі на день переодягнутися. Ми відривали рукава від нижніх сорочок, адже їх тільки два. Це лише чотири рукави...»

Клара Семенівна Тихонович,

старший сержант, зенітниця

«До війни я любила все військове... Чоловіче... Зверталася до авіаційного училища, щоб прислали правила прийому. Мені личила військова форма. Любила шик, чіткість, уривчасті слова команди. З училища відповіли: "Закінчіть спочатку десять класів".

Звісно, коли почалася війна, з моїми настроями я не могла сидіти вдома. Але на фронт мене не брали. Ну ніяк, тому що мені шістнадцять років. Воєнком казав, мовляв, що думатиме про нас ворог, якщо війна тільки почалася, а ми таких дітей беремо на фронт, дівчаток неповнолітніх.

— Ворога бити треба.

— Без вас розіб’ють.

Я переконувала його, що я висока, що мені ніхто не дасть шістнадцять років, а неодмінно більше. Стою в кабінеті, не йду: "Напишіть вісімнадцять, а не шістнадцять років". — "Це ти зараз так кажеш, а потім ким мене згадаєш?"

А після війни я вже не хотіла, ось уже якось не могла піти на жодну військову спеціальність. Швидше б зняти із себе все захисне... А штани мені й досі огидні, я їх не надягаю навіть тоді, коли їду в ліс. По гриби, по ягоди. Хотілося носити щось звичайне, жіноче...»

Клара Василівно Гончарова,

рядова, зенітниця

«Війну ми відчули відразу... Закінчили училище, і того ж таки дня у нас з’явилися "покупці", так називали тих, хто приїжджав із частин, відісланих на переформування, за новими людьми. Це були завжди чоловіки, відчувалося, що вони нас жаліють. Ми на них одними очима дивилися, вони на нас — іншими: ми рвалися з лави вперед, скоріше б нас взяли, помітили, скоріше б нам себе проявити, а вони втомлені, вони на нас дивилися, знаючи, куди нас відправляють. Усе розуміли.

...Полк наш був чоловічим, лише двадцять дві жінки. Це вісімсот сімдесятий далекобомбардувальний полк. Узяли дома дві-три пари білизни, багато не набереш. Розбомбили нас, залишилися в чому були, в чому втекти встигли. Чоловіки пішли на пересильний пункт, їх там переодягли. А для нас нічого немає. Дали нам онучі, ми з них трусики, бюстгальтери пошили. Командир дізнався, нас вибатькував.

Минуло півроку... І через перевантаження ми перестали бути жінками... У нас припинився... Збився біологічний цикл... Зрозуміло? Дуже страшно! Лячно й подумати, що ти вже ніколи не зможеш бути жінкою...»

Марія Несторівна Кузьменко,

старший сержант, зброяр

«Ми намагалися... Ми не хотіли, щоб про нас казали: "Ох, ці жінки!" І докладали більше зусиль ніж чоловіки, ми ще мали довести, що не гірші за чоловіків. А до нас довго було зверхнє, поблажливе ставлення: "Навоюють вони..."

А як бути чоловіком? Неможливо бути чоловіком. Наші думки — це одне, а наша природа — це інше. Наша біологія...

Йдемо... Душ із двісті дівчат, а позаду душ із двісті чоловіків. Спека стоїть. Марш-кидок — тридцять кілометрів. Тридцять! Ми йдемо, а за нами червоні плями на піску... Сліди червоні... Ну, справи ці... Наші... Як ти тут що сховаєш? Солдати йдуть слідом і вдають, що нічого не помічають... Не дивляться під ноги... Штани на нас засихали, як зі скла ставали. Різали. Там рани були, і завжди був чутний запах крові. Нам же нічого не видавали... Ми вартували: коли солдати розвісять на кущах свої сорочки. Кілька поцупили... Вони потім вже здогадувалися, сміялися: "Старшина, дай нам ще білизни. Дівчата нашу забрали". Вати і бинтів для поранених бракувало... А не те, що... Жіноча білизна, мабуть, лише за два роки з’явилася. У чоловічих трусах ходили і майках. Ну, йдемо... У чоботях! Ноги теж спеклися. Йдемо... До переправи, там чекають пороми. Дісталися до переправи, і тут нас почали бомбити. Бомбардування страшне, чоловіки — хто куди ховатися. Нас кличуть... А ми бомбардування не чуємо, нам не до бомбардування, ми швидше до річки. До води... Вода! Вода! І сиділи там, відмокали... Під осколками... Ось воно як... Сором був страшніший за смерть. І декілька дівчат у воді загинуло...

Може, вперше тоді мені захотілося бути чоловіком... Уперше...

І ось — Перемога. Я спочатку, було, йду вулицею — і не вірю, що Перемога. Я сяду за стіл — і не вірю, що Перемога. Перемога!!! Наша Перемога...»

Марія Семенівна Каліберда,

сержант, зв’язкова

«Звільняли вже Латвію... Ми стояли під Даугавпілсом. Ніч, я лише прилягти налагодилася. Чую, вартовий когось гукає: "Стій! Хто йде?" І вже за десять хвилин мене кличуть до командира. Заходжу до командирської землянки, там сидять наші товариші і якийсь чоловік у цивільному. Я добре його запам’ятала. Усі роки бачила чоловіків тільки у військовому, в шинелях, а цей був у чорному пальті з плюшевим коміром.

— Потрібна ваша допомога, — каже мені цей чоловік. — За два кілометри звідси народжує моя дружина. Вона сама, більше в будинку нікого немає.

Командир запитує:

— Це на нейтральній смузі? Самі знаєте — небезпечно.

— Народжує жінка. Я маю їй допомогти.

Дали мені п’ять автоматників. Напакувала сумку перев’язувального матеріалу, нещодавно видали мені нові фланелеві онучі — теж взяла із собою. Пішли. Постійно обстрілюють — то недоліт, то переліт. І ліс такий темний, що місяця навіть не видно. Нарешті з’явився силует якоїсь будівлі. То був хутір.

Коли ми зайшли до будинку, я побачила жінку. Вона лежала на підлозі, вся в якихось старих ганчірках. Чоловік став відразу завішувати вікна. Два автоматники — на дворі, два — біля дверей, один мені ліхтариком світить. Жінка ледве стримувала стогони, їй дуже боляче.

Я все просила її:

— Терпи, рідненька. Не можна кричати. Терпи.

Це ж нейтральна смуга. Якщо противник щось помітить, то нас закидають набоями. Але коли солдати почули, що дитина народилася... "Ура! Ура!" — тихо так, майже пошепки. На передовій народилася дитина!

Принесли води. Кип’ятити не було де, обтерла дитинку холодною. Загорнула у свої онучі. У будинку нічого не знайдеш, самі старі ганчірки, на яких лежала мати.

І так я пробиралася на той хутір кілька ночей. Востаннє прийшла перед наступом і прощаюся:

— Більше я до вас прийти не зможу. Їду.

Жінка про щось спитала чоловіка латиською. Він переклав мені:

— Дружина запитує, як вас звати?

— Ганна.

Жінка знову щось сказала. І чоловік знову переклав:

— Вона каже, що дуже гарне ім’я. І на вашу честь ми назвемо свою дочку Ганною.

Жінка трохи підвелася — встати вона ще не могла — і простягнула мені гарну перламутрову пудреницю. Це була, мабуть, її найдорожча річ. Я відкрила пудреницю, і цей запах пудри вночі, коли кругом стріляють, рвуться набої... Це було щось таке... Я й тепер плакати хочу... Запах пудри, ця перламутрова кришечка... Маленька дитина... Дівчинка... Щось таке домашнє, щось зі справжнього жіночого життя...»

Ганна Миколаївна Хролович,

гвардії лейтенант, фельдшер

«Жінка на флоті... Це було щось заборонене, навіть неприродне. Вважалося, що через неї стаються нещастя на кораблі. Сама я родом з-під Фастова, в нашому селі до смерті маму дражнили баби: кого ти народила — дівку чи хлопця? А я писала самому Ворошилову, щоб мене взяли до Ленінградського артилерійсько-технічного училища. І тільки за його особистим розпорядженням мене туди прийняли. Єдину дівчину.

Закінчила училище, все одно хотіли залишити на суходолі. Тоді я не стала зізнаватися, що я жінка. Урятувало українське прізвище "Руденко". Але одного разу все ж таки виказала себе. Драїла палубу, раптом чую шум, обернулася: матрос проганяє кішку, невідомо, як вона потрапила на корабель, де. Напевно, ще від перших мореплавців залишилося марновірство, що кішки й жінки завдають на морі лиха. Кішці не хотілося залишати корабель, і вона робила такі фінти, що їй позаздрив би футболіст світового класу. На кораблі — сміх. Але в той момент, коли кішка мало не впала у воду, я злякалася і закричала. І, напевно, це був такий дівочий дискант, що чоловічий сміх ураз урвався. Запала тиша.

Чую голос командира:

— Вахтовий, на корабель проходила жінка?

— Ні, товаришу командир.

Тут знову паніка — на кораблі жінка.

...Я була першою жінкою, кадровим офіцером Військово-Морського флоту. У війну озброювала кораблі, морську піхоту. Тоді й з’явилося в англійській пресі, що якесь незрозуміле створіння — чи то чоловік, чи то жінка — воює у росіян на флоті. І, мовляв, цю "леді з кортиком" ніхто заміж не візьме. Мене заміж не візьме?! Ні, помиляєшся, пане хороший, візьме, найгарніший офіцер...

Я була щасливою дружиною і залишилася щасливою матір’ю і бабусею. Не моя провина, що чоловік загинув на війні. А флот я любила і люблю протягом усього життя...»

Таїсія Петрівна Руденко-Шевелєва,

капітан, командир роти

Московського флотського екіпажу,

нині підполковник у відставці

«Я працювала на заводі... На ланцюговому заводі в нашому селі Михальчиково Кстовського району Горьківської області. Щойно почали призивати чоловіків і відправляти їх на фронт, мене поставили на верстат виконувати чоловічу роботу. Звідти перевели молотобійцем до гарячого цеху, в якому кували корабельні ланцюги.

Просилася на фронт, але заводське начальство вигадувало різні приводи, щоб затримати мене на заводі. Тоді я написала до райкому комсомолу і в березні сорок другого отримала призовну повістку. Нас ішло декілька дівчат, проводжати вийшло все село. Тридцять кілометрів до Горького йшли пішки, а там нас розподілили по різних частинах. Мене відрядили до сімсот вісімдесят четвертого зенітного артилерійського полку середнього калібру.

Невдовзі призначили першим номером-навідником. Але мені й цього мало, я хотіла стати заряджальником. Справді, ця робота вважалася суто чоловічою: треба було піднімати шістнадцатикілограмові набої і вести інтенсивний вогонь із темпом п’ять секунд на залп. Але ж недаремно я працювала молотобійцем. За рік мені присвоїли звання молодшого сержанта і призначили командиром другої гармати, на якій були дві дівчини і четверо чоловіків. Через сильний вогонь стволи гармат розпікалися до червоного і ставало небезпечно стріляти, доводилося, всупереч усім правилам, охолоджувати їх змоченими водою ковдрами. Гармати не витримували, а люди витримували. Я — витримала, сильна дівчина, але знаю, що на війні була здатною на більше, ніж у мирному житті. Навіть фізично. Звідкілясь піднімалися невідомі сили...

Почувши по радіо про Перемогу, я підняла обслугу гармати по тривозі й подала свою останню команду:

— Азимут — п’ятнадцять нуль-нуль. Кут сходу — десять нуль. Підривник сто двадцять темп десять!

Сама підійшла до замка і почала салютувати чотирма набоями на честь нашої Перемоги після чотирьох років війни.

На постріли вибігли всі, хто був на позиції батареї, а також комбат Слатвінський. За самовольство він при всіх наказав посадити мене під арешт, але потім скасував своє рішення. І ми всі враз салютували тепер уже з особистої зброї, обнімалися й цілувалися. Пили горілку, співали пісень. А потім плакали всю ніч і весь день...»

Клавдія Василівна Коновалова,

молодший сержант,

командир зенітної гармати

«У мене на плечах ручний кулемет... Я ніколи не зізнаюся, що він важкий. Хто мене тоді другим номером залишить? Неповноцінний боєць, треба замінити. Відішлють на кухню. А це соромно. Не дай Боже всю війну пробути на кухні. Я б плакала...

— Жінок посилали на завдання нарівні з чоловіками?

— Нас намагалися оберігати. Треба було проситися на бойове завдання або заслужити. Проявити себе. Потрібна була сміливість, відчайдушність натури для такої справи. А на це не кожна дівчина була здатна. Працювала в нас на кухні Валя. Вона така м’яка, сором’язлива, її з гвинтівкою й уявити не можна було. У крайньому разі вона б, звісно, стріляла, але на завдання вона не рвалася. Я? Я рвалася. Я мріяла!

А в школі була тихою дівчинкою... Непомітною...»

Галина Ярославівна Дубовик,

партизанка дванадцятої кавалерійської

партизанської бригади імені Сталіна

«Наказ: прибути на місце за двадцять чотири години... Направлення — до польового пересувного госпіталю сімсот тринадцять...

Пам’ятаю, що з’явилася до госпіталю в чорній маркізетовій сукні й босоніжках, а зверху на мені була плащ-накидка чоловіка. Відразу видали військове обмундирування, але я відмовилася його отримувати: все було на три-чотири номери понад мій розмір. Начальникові госпіталю доповіли, що я не підкоряюся військовій дисципліні. Він ніяких заходів вживати не став, мовляв, почекаємо, за кілька днів переодягнеться сама.

За кілька днів ми переїжджали на інше місце, і нас дуже бомбили. Ховалися ми в картопляному полі, а невдовзі перед тим був дощ. Можете собі уявити, на що перетворилася моя сукня з маркізету і якими стали босоніжки? Наступного дня я вже одяглася солдатом. У повному обмундируванні.

Так почався мій військовий шлях... До самої Німеччини...

У сорок другому році в перших числах січня ми увійшли до села Афонівка Курської області. Лютували морози. Два шкільних будинки були напхом напхані пораненими: лежали на ношах, на підлозі, на соломі. Бракувало машин і бензину, щоб вивезти всіх у тил. Начальник госпіталю прийняв рішення організувати кінний обоз з Афонівки та сусідніх сіл. На ранок обоз прийшов. Управляли кіньми тільки жінки. На санях лежали домоткані ковдри, кожухи, подушки, у деяких — навіть перини. Досі не можу згадати без сліз, як це було... Ці сцени... Кожна жінка вибрала собі свого пораненого, стала готувати в дорогу і тихенько голосити:"Синочку рідненький!", "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький!" Кожна принесла трохи домашньої їжі, навіть теплої картоплі. Вони вкутували поранених своїми домашніми речами, обережно укладали на сани. Досі стоїть у мене у вухах ця молитва, це тихе жіноче голосіння: "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький..." Шкода, навіть тепер відчуваю докори сумління, що тоді ми не запитали прізвищ у цих жінок.

Ще я запам’ятала, як ми рухалися визволеною Білоруссю і в селах взагалі не зустрічали чоловіків. Стрічали нас лише жінки. Самі жінки залишилися...»

Олена Іванівна Варюхіна,

медсестра

Про безмовність жаху і красу вигадки

«Хіба я знайду такі слова? Про те, як я стріляла, я можу розповісти. А про те, як плакала, ні. Це залишиться невисловленим. Знаю єдине: на війні людина стає страшною й незбагненною. Як її зрозуміти?

Ви — письменниця. Вигадайте що-небудь самі. Щось гарне. Без вошей і бруду, без блювотини... Без запаху горілки і крові... Не таке страшне, як життя...»

Анастасія Іванівна Медвєдкіна,

рядова, кулеметниця

«Не знаю... Ні, я розумію, про що ви питаєте, але мені бракує слів... Мої слова... Як описати? Треба... Щоб... Душив спазм, як він душить мене: вночі лежу в тиші й раптом згадаю. Задихаюся. У лихоманці. Ось так...

Десь є ці слова... Потрібен поет... Як Данте...»

Ганна Петрівна Калягіна,

сержант, санінструктор

«Буває, почую музику... Або пісню... Жіночий голос... І там знайду те, що я тоді відчувала. Щось подібне...

А дивлюся кіно про війну — неправда, книжку читаю — неправда. Ну, не те... Не те виходить. Сама починаю говорити — теж не те. Не так страшно і не так красиво. Знаєте, яким чудовим буває на війні ранок? Перед боєм... Ти дивишся і знаєш: він може стати для тебе останнім. Земля така гарна... І повітря... І сонечко...»

Ольга Микитівна Забєліна,

військовий хірург

«До гетто ми жили за колючим дротом... Я навіть пригадую, що це сталося у вівторок, чомусь я потім звернула увагу, що то був вівторок. Вівторок... Число і місяць не пам’ятаю. Але то був вівторок. Випадково підійшла до вікна. На лавці навпроти нашого будинку сиділи хлопчик і дівчинка і цілувалися. Кругом погроми, розстріли. А вони цілуються! Я була вражена такою мирною картиною...

А з того кінця вулиці — наша вулиця була коротка — з’явився німецький патруль. Вони теж усе побачили, у них добрий огляд. Я нічого не встигла збагнути. Звісно, не встигла... Крик. Гуркіт. Постріли... Я... Ніяких думок... Перше почуття — страх. Я лиш побачила, що хлопчик і дівчинка — р-раз встали — і ось уже падають. Вони впали разом.

А потім... День минув, другий... Третій... А я безперервно про це думаю. Це ж треба зрозуміти: вони цілувалися не вдома, а на вулиці. Чому? Вони хотіли так померти... Знали, що все одно загинуть у гетто, і хотіли померти інакше. Звісно, це любов. А що — інше? Що може бути інше... Тільки любов.

Розповіла вам... Ну це ж, справді, вийшло — красиво. А в житті? У житті я зазнавала жаху... Так... Що іще? Я зараз подумаю... Вони боролися... Вони хотіли красиво померти. Це, я впевнена, був їхній вибір...»

Любов Едуардівна Кресова,

підпільниця

«Я? Я не хочу говорити... Хоча ні... Словом... Про це не можна говорити...»

Ірина Мойсеївна Лепицька,

рядова, стрілок

«Містом бродила божевільна жінка... Ніколи вона не вмивалася, не розчісувалася. У неї вбили п’ятьох дітей. Усіх. І вбили по-різному. Першому в голову стріляли, другому — у вушко...

Вона підходила до людей на вулиці... До будь-кого... І казала: "Я розповім тобі, як убили моїх дітей. З якого почати? З Василька... Йому в вушко стріляли? А Толику — в голівку... Ну, з кого?"

Від неї всі тікали. Вона була божевільною, тому вона могла розповідати...»

Антоніна Альбертівна Вижутович,

партизанська медсестра

«Ось лише пам’ятаю: гукнули — перемога! Весь день стояв крик... Перемога! Перемога! Браття! Я спочатку не повірила, так звикли вже до війни — начебто це і є життям. Перемога! Ми перемогли... Ми були щасливі! Щасливі!!!»

Ганна Михайлівна Перепілка,

сержант, медсестра