У війни не жіноче обличчя

Не бачу кінця цього шляху. Зло мені здається нескінченним. Я вже не можу ставитися до нього як до історії. Хто б мені відповів: з ким я маю справу — з часом чи з людиною? Часи змінюються, а людина? Думаю про тупу повторюваність життя.

Вони розповідали як солдати. Як жінки. Багато з них були матерями...

Про купання дитини і про маму, схожу на тата

«Я біжу... Нас кілька людей біжать. Тікаємо... За нами женуться. Стріляють. А там моя мама вже стоїть під автоматами. Але вона бачить, як ми біжимо... І я чую її голос, вона кричить. Мені потім люди розповідали, як вона кричала. Вона кричала: "Добре, що ти сукню білу надягла... Донечко... Тебе вже нікому буде одягнути..." Вона була впевненою, що мене вб’ють, і раділа, що я буду лежати вся в білому... А перед тим ми налагодилися гостювати до ближнього села. На Великдень... До наших родичів...

Була така тиша... Перестали стріляти. Лише моя мама кричала... А може, стріляли? Я не чула...

За війну вся наша сім’я загинула. Скінчилася війна, а мені чекати нікого...»

Любов Ігорівна Рудковська,

партизанка

«Почали бомбити Мінськ...

Я кинулася бігом до дитячого садка за сином, а дочка в мене була за містом. Їй саме виповнилося два рочки, вона була в яслах, а ясла виїхали за місто. Я вирішила забрати сина й відвести додому, а потім бігти за нею. Хотілося швидше зібрати всіх докупи.

Підходжу до дитсадка, а літаки над містом, десь бомблять. Чую за парканом голос синочка, йому було неповних чотири рочки:

— Ви не бійтеся, мама сказала, німців розіб’ють.

Заглядаю у хвіртку, а їх там багато, і це він так заспокоює решту. А побачив мене, почав тремтіти, плакати, виявляється, він страшно боявся.

Привела його додому, попросила свекруху доглянути, а сама пішла за дівчинкою. Бігом! На тому місці, де мають бути ясла, нікого не знайшла. Сільські жінки підказали, що дітей кудись повели. Куди? Хто? Кажуть, що, напевно, до міста. Було з ними дві виховательки, машини вони не дочекалися і пішли пішки. До міста десять кілометрів... Але це ж такі маленькі діти — від одного до двох. Люба моя, я шукала їх два тижні... По різних селах... Коли зайшла до будинку і мені сказали, що це саме ці ясла, ці діти, я не повірила. Вони лежали, вибачте, у випорожненнях, з температурою. Як мертві... Завідувачка ясел дуже молода жінка, вона стала сива. Вони, виявляється, весь шлях до міста пройшли пішки, губилися дорогою, померло декілька дітей.

Ходжу між ними і не впізнаю свою дочку. Завідувачка мене заспокоює:

— Не впадайте у відчай, шукайте. Вона має бути тут. Я її пам’ятаю.

Я знайшла свою Еллочку за єдиним черевичком... Інакше б я її зроду не впізнала...

Потім згорів наш будинок... Ми залишилися на вулиці, залишилися в чому були. Це вже німецькі частини увійшли до міста. Нам було нікуди подітися, кілька днів я ходила з дітьми по вулиці. Зустрічаю Тамару Сергіївну Синицю, до війни ми з нею були трохи знайомими. Вона вислухала мене й каже:

— Ходімо до мене.

— Мої діти на кашлюк хворіють. Як я можу до вас іти?

У неї теж були маленькі діти, вони могли заразитися. А то ж такий час... Ліків немає, лікарні вже не працюють.

— Ні, ходімо.

Люба моя, таке хіба забудеш? Вони картопляним лушпинням із нами ділилися. Зі своєї старої спідниці я пошила синові штанці, щоб хоч щось йому подарувати на день народження.

Але ми мріяли про боротьбу... Дошкуляла бездіяльність... Яке щастя було, коли з’явилася можливість виконувати завдання підпільників, не сидіти, склавши руки. Чекати. Сина — він більший, він старший — я про всяк випадок відправила до свекрухи. Вона поставила мені умови: "Візьму онука, але щоб твоєї ноги тут більше не було. Через тебе і нас усіх уб’ють". Три роки я не бачила сина, боялася до будинку підійти. А дочку, коли за мною вже почали стежити, німці напали на слід, я взяла із собою, разом із нею пішла в партизани. Я несла її на руках п’ятдесят кілометрів. П’ятдесят кілометрів... Ми йшли два тижні...

Більше року вона була там зі мною... Часто думаю: як ми з нею все пережили? Спитайте мене — не скажу. Люба моя, таке витримати неможливо. Від слова "партизанська блокада" у мене й сьогодні всередині все дрижить.

Травень сорок третього... Мене відправили з друкарською машинкою до сусідньої партизанської зони. Борисівської. У них була наша машинка, з нашим шрифтом, а знадобилася з німецьким шрифтом, така була лише в нас. То була машинка, яку я за завданням підпільного комітету винесла з окупованого Мінська. Коли я прийшла туди, до озера Палик, за кілька днів почалася блокада. Ось куди я потрапила...

А я прийшла не сама, я прийшла з донькою. Коли йшла на операцію на день-два, я її залишала на чужих людей, а залишити її на тривалий час не було де. І, звісно, дитину я взяла із собою. І ми потрапили з нею в блокаду... Німці оточили партизанську зону... З неба бомблять, із землі розстрілюють... Якщо чоловіки йшли тільки з гвинтівкою, то я несла гвинтівку, друкарську машинку й Еллочку. Йдемо, я спіткнулася, вона через мене — і в болото. Пройдемо — і знову летить... І так два місяці! Я клялася, що, якщо виживу, то не підійду до болота, я його більше бачити не можу.

— Я знаю, чому ти не лягаєш, коли стріляють. Ти хочеш, щоб нас разом убили. — Це дитина мені казала, чотири рочки. А я не мала сил лягти, якщо я ляжу, то вже і не встану.

Партизани іноді пожаліють:

— Досить. Давай ми доньку понесемо.

А я нікому не довіряла. Раптом почнеться обстріл, раптом без мене її вб’ють, і я не почую? Раптом загубиться...

Зустрів мене комбриг Лопатін.

— Ну й жінка! — Був він приголомшений. — За таких умов дитину несла і машинку не покинула. То ж не кожен чоловік зміг би.

Узяв Еллочку на руки, обіймає, цілує. Вивернув всі свої кишені — висипав їй хлібні крихти. Вона запила болотною водою. І за його прикладом решта з партизанів вивернули свої кишені і висипали їй крихти.

Коли ми вийшли з блокади, я була дуже хвора. Уся у фурункулах, шкіра сповзала з мене. А на руках дитина... Чекали літак із Великої землі, сказали, якщо він прилетить, відправлять найважчих поранених і можуть взяти мою Еллочку. І ось я пам’ятаю цю хвилину, коли її відправляла. Поранені тягнуться до неї: "Еллочко, до мене". — "Давай до мене. Тут досить місця..." Вони всі її знали, вона в госпіталі співала їм: "Эх как бы дожить бы до свадьбы-женитьбы".

Льотчик запитує:

— Ти з ким тут, дівчинко?

— З мамою. Вона за кабінкою залишилася...

— Поклич маму, щоб вона летіла з тобою.

— Ні, мама не може відлітати. Вона має бити фашистів.

Ось такими вони були, наші діти. А я дивлюся на її личко,

і в мене судоми — чи побачу я її коли-небудь?

Я вам ще розповім, як ми із сином зустрілися... Це вже після визволення. Іду до будинку, де свекруха жила, а ноги — як не мої. Жінки в загоні, старші, попередили:

— Ти, якщо побачиш його, нізащо не признавайся відразу, що ти його мати. Ти уявляєш, чого він без тебе зазнав?

Біжить сусідська дівчинка:

— Ой! Мама Льоні. А Льоня живий...

У мене ноги не йдуть далі: син живий. Вона розповіла, що свекруха померла від тифу, а Льоню взяла сусідка.

Заходжу до них у двір. У чому я? У німецькій гімнастерці, в заштопаних чорних ватниках, в чоботях старих. Сусідка мене одразу впізнала, але мовчить. А син сидить, босий, обірваний.

— Як тебе звати, хлопчику? — запитую.

— Льоня...

— А з ким ти живеш?

— Жив раніше з бабусею. Коли вона померла, я її поховав. Я приходив до неї кожного дня і просив, щоб вона забрала мене до могилки. Я боявся один спати...

— А де твої тато з мамою?

— Тато живий, він на фронті. А маму вбили фашисти. Так бабуся казала...

Зі мною було двоє партизанів, вони ховали своїх товаришів. І вони слухають, як він мені відповідає, і плачуть.

Тут я не витримала:

— Чому ж ти свою маму не впізнаєш?

Він кинувся до мене:

— Тату!!! — Я в чоловічому одязі, в шапці. А потім обійняв із криком: — Мамо!!!

Це був такий крик. Така істерика... Він місяць мене нікуди не відпускав, навіть на роботу. Я брала його із собою. Йому мало було бачити мене, що я поруч, треба було за мене триматися. Ось ми сядемо за стіл, він однією рукою тримається за мене, а другою їсть. Називав тільки: "Мамочко". І тепер так зве... Мамочко... Мамуленько...

Коли ми зустрілися з чоловіком, тижня було замало, щоб все розповісти. Я йому і вдень, і вночі розповідала...»

Раїса Григорівна Хосеневич,

партизанка

«Війна — це весь час похорон... Ховати партизанів доводилося часто. То на засідку наткнеться група, то в бою загинуть. Я вам розповім про один похорон...

Був дуже важкий бій. У тому бою ми втратили багато людей, в тому бою і я була поранена. І ось після бою похорон. Зазвичай над могилою говорили стислі промови. Спочатку виступали командири, потім друзі. А тут між загиблими був один місцевий хлопець, і на похорон прийшла його мати. Стала вона оплакувати: "А мій же ти синочку! А ми ж тобі хаточку будували! А ти ж обіцяв, що нам молоду приведеш! А ти ж вінчався із земелькою..."

Стрій стоїть, всі мовчать, її не чіпають. Потім вона підвела голову і побачила, що вбитий не лише її син, а багато молодих лежить, і вона за тими, чужими синами стала плакати: "А мої ж ви синочки рідні! А ваші ж матусі не бачать вас, вони не знають, що вас у земельку кладуть! А земелька така холодна. А надворі зима люта. Так поплачу я замість них, всіх вас пожалію. Мої ви рідні... Рідненькі..."

Вона тільки сказала: "всіх вас пожалію" і "мої ви рідні" — всі чоловіки вголос почали плакати. Ніхто стриматися не міг, були не в змозі. Стрій ридає. І тоді командир крикнув: "Салют!" І салют усе заглушив.

І ось мене вразило, я й тепер про це думаю, велич серця матері. У такому великому горі, коли ховають її сина, у неї стало серця, щоб оплакати й інших синів... Оплакати, як рідних...»

Лариса Леонтіївна Коротка,

партизанка

«Повернулася я до свого села...

Граються коло нашого будинку діти. Я дивлюся й думаю: "Яке ж моє?" Всі однакові. І стрижені, як раніше овець стригли — рядами. Свою дочку я не впізнала, запитала, хто з них Люся. І дивлюся, один із малюків у довгій сорочці підхопився і побіг до будинку. Важко було розібрати, хто дівчинка, а хто хлопчик, так вони були всі одягнені. Я знову запитую:

— Так хто ж із вас Люся?

Вони показують пальцем, що, мовляв, побігла. І я зрозуміла, що це була моя дочка.

За якусь хвилину веде її за руку бабуся, це вже моєї матері мати. Вона веде її мені назустріч:

— Йдемо, йдемо. Ми зараз цій мамі дамо за те, що вона нас покинула.

Була я в чоловічому військовому одязі, у пілотці й на коні, а маму дочка, звісно, уявляла, як бабусю, як інших жінок. А тут приїхав солдат. Довго вона до мене не йшла на руки, лякалася. І тут хоч ображайся, хоч не ображайся, а я ж її не ростила, вона росла з бабусями.

У подарунок я привезла із собою мило. На ті часи то був розкішний подарунок, і коли почала її мити, вона кусала його зубами. Хотіла його спробувати і з’їсти. Так вони жили. Матір свою я пам’ятала молодою жінкою, а зустріла мене старенька, їй сказали, що донька приїхала, вона вибігла з городу на вулицю. Побачила мене, руки розпростерла і біжить. І я її впізнала, біжу до неї. Вона не добігла до мене кілька кроків, впала без сил. Я поруч упала. Цілую матір. Цілую землю. І така в серці любов, і така ненависть.

Я пам’ятаю, як лежить поранений німець і руками хапається за землю, йому боляче, а наш солдат підійшов до нього: "Не чіпай, це моя земля! Твоя там, звідки ти прийшов..."»

Марія Василівна Павловець,

партизанський лікар

«Я пішла на війну слідом за чоловіком...

Дочку свою я залишила у свекрухи, але та невдовзі померла. У чоловіка була сестра, і вона взяла дівчинку. А після війни, коли я демобілізувалася, вона не хотіла мені віддавати мою дитину. Казала щось подібне до того, що в тебе не може бути дочки, раз ти покинула її маленьку й пішла воювати. Як це мати може покинути свою дитину, та ще таку безпорадну? Я повернулася з війни, моїй дочці вже було сім років, а я її залишила на три роки. Мене зустріла доросла дівчинка. Маленька, вона недоїдала, недосипала, поряд був шпиталь, вона ходила туди, виступала, танцювала, їй давали хліба. Вона мені потім розповіла... Чекала спочатку тата й маму, а потім — лише маму. Тато загинув... Вона розуміла...

Я часто доньку згадувала на фронті, я про неї ані на хвилиночку не забувала, вона мені снилася. Дуже сумувала. Плакала, що не я їй казки на ніч читаю, вона засинає і встає без мене... Хтось їй кіски заплітає... І я не образилася на зовицю. Розуміла... Вона дуже любила брата, він був сильний, гарний, важко повірити, що такого можуть убити. А загинув відразу, в перші місяці війни... Їхні літаки розбомбили вранці на землі. Перші місяці й навіть, напевно, весь перший рік війни — господарями в небі були німецькі льотчики. І він загинув... Їй не хотілося віддавати те, що від нього залишилося. Останнє.

І вона була з тих жінок, для яких сім’я, діти — найголовніше в житті. Бомбардування, обстріл, а в неї єдина думка: як це дитину сьогодні не купали? Я не можу її засуджувати...

Вона казала, що я жорстока... Що в мене немає жіночої душі... А ми ж на війні дуже страждали... Без сім’ї, без дому, без дітей... У багатьох діти залишилися вдома, не лише в мене. Сидимо під парашутом, чекаємо завдання. Чоловіки курять, грають у доміно, а ми, поки ракети немає для вильоту, сидимо, вишиваємо хусточки. Ми залишалися жінками. Знаєте, ось мій штурман. Вона хотіла фотографію додому послати, так ми їй — у когось знайшлася хустка — пов’язали ту хустку, щоб погони сховати, закрили гімнастерку ковдрою. І вона ніби в сукні... І ось так сфотографувалася. Це була її улюблена фотографія...

З дочкою ми подружилися... Дружимо все життя...»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант,

старший льотчик

Про Червону Шапочку і про радість зустріти на війні кота

«Я довго до війни звикала...

Пішли в наступ. І коли в пораненого пішла артеріальна кров — раніше я такого не бачила — б’є фонтаном, — я кинулася по лікаря. Асам поранений кричить: "Куди? Ти куди? Перев’язуй ременем!" І лише тоді я прийшла до тями...

Про що шкодую? Одного хлопчика... Семирічний хлопчик без мамки залишився. Мамку вбили. Хлопчик сидів на дорозі біля мертвої матері. Він не розумів, що її вже немає, він чекав, коли вона прокинеться, і просив їсти...

Командир наш не відпустив цього хлопчика, взяв до себе: "У тебе немає мами, синку, але буде багато тат". Так він із нами й ріс. Як син полку. З семи років. Набивав патрони до диска автомата ППШ.

От ви підете, а мій чоловік буде мене сварити. Він не любить таких розмов. Війну не любить. Але він на війні не був, молодий, молодший за мене. У нас дітей немає. Я все згадую того хлопчика. Міг би бути моїм сином...

Мені після війни всіх було шкода. І людину... І півня, й собаку... Я й тепер не можу чужого болю перетерпіти. Працювала в лікарні, хворі мене любили, бо ласкава. У нас садок великий. Жодного яблука жодного разу не продала, жодної ягідки. Так роздам — роздам людям... З війни це в мене і залишилося... Таке серце...»

Любов Захарівна Новик,

медсестра

«Тоді я не плакала...

Я боялася одного... Як схоплять товаришів — кілька днів нестерпного очікування: витримають тортури чи ні? Якщо не витримають, почнуться нові арешти. Через якийсь час стає відомо, що їх страчуватимуть. Дають завдання: йти подивитися, кого сьогодні будуть вішати. Ідеш вулицею, бачиш: уже готують мотузку... Плакати не можна, затриматися й на секунду не можна, бо скрізь шпики. І скільки треба було, нехороше тут слово — мужності, скільки треба сили душевної, щоб мовчати. Без сліз пройти мимо.

Тоді я не плакала...

Я знала, на що йду, але зрозуміла, відчула все, коли мене заарештували. Забрали до в’язниці. Били і чобітьми, і батогами. Дізналася, що означає фашистський "манікюр". Руки твої кладуть на стіл, і якась така машинка встромляє тобі під нігті голки... Водночас під кожен ніготь... Пекельний біль! Відразу знепритомнієш. Навіть не пам’ятаю, знаю, що біль страшний, а не пам’ятаю. Мене розтягували на колодах. Може, це не точно, може, неправильно. Але я пам’ятаю ось що: тут така колода і тут, а тебе між ними кладуть... І якась машинка починає працювати... І ти чуєш, як у тебе хрускотять-вивертаються кістки... Довго це? Теж не пам’ятаю... Мене катували на електричному стільці... Це коли я плюнула одному з катів в обличчя... Молодий, старий — нічого не пам’ятаю. Вони роздягнули мене догола, і цей підійшов і взяв мене за груди... Я могла тільки плюнути... Я більше нічого не могла. І я плюнула йому в обличчя. Вони посадили мене на електричний стілець...

Я відтоді дуже погано переношу електрику. Пам’ятаю, що ось тебе починає кидати... І тепер навіть білизну прасувати не можу... На все життя це в мене — починаю прасувати, і по всьому тілу відчуваю струм. Нічого робити не можу, що пов’язано з електрикою. Може, потрібна була якась психотерапія після війни? Не знаю. Але вже прожила життя так...

Не знаю, чого це я сьогодні розплакалася. Тоді я не плакала...

Засудили мене до страти через повішення. Помістили до камери смертників. Там були ще дві жінки. Знаєте, ми не плакали, не впадали в розпач: адже ми знали, йдучи до підпілля, що нас чекає, і тому трималися спокійно. Розмовляли про поезію, згадували улюблені опери... Багато говорили про Анну Кареніну... Про любов... Ми навіть не згадували про своїх дітей, ми про них боялися згадувати. Навіть усміхалися, один одного підбадьорювали. Так ми провели дві з половиною доби... Третьої доби вранці мене викликали. Ми попрощалися, розцілувалися без сліз. Страху не було: мабуть, я так звикла до думки про смерть, що страх уже зник. І сльози теж. Якась порожнеча була. Уже ні про кого не думалося...

Довго ми їхали, я навіть не пам’ятаю скільки, адже я прощалася з життям... Але машина стала, і ми — нас було душ із двадцять — не могли злізти з машини, такими понівеченими були. Нас, як мішки, скинули на землю, і комендант наказав повзти до бараків. Підганяв батогом... Стоїть біля одного барака жінка і годує грудьми дитину. І якось знаєте... І собаки тут, і охорона, всі остовпіли, стоять і не чіпають. Комендант побачив цю картину... Підскочив. Вихопив із рук матері дитину... І, знаєте, там була колонка, колонка — воду качати, так він дитину б’є об це залізо. Мізки потекли... Молоко... І я бачу: мати падає, я розумію, адже я лікар... Я розумію, що в неї розірвалося серце...

...Нас ведуть на роботу. Ведуть містом, знайомими вулицями. Тільки почали спускатися, в одному місці був великий підйом, і раптом я почула голос: "Мамо, мамочко!" І бачу: стоїть моя тітка Дата, а з тротуару біжить моя донька. Вони випадково йшли по вулиці й побачили мене. Донька як бігла, так відразу кинулася мені на шию. І ви уявіть, там собаки, вони спеціально навчені кидатися на людей, але жоден собака не рушив з місця. Підійдеш, він же розриває, вони на це навчені, а тут жоден не рушив з місця. Донька кинулася до мене, я не плакала, тільки казала: "Доню! Наталочко, не плач. Я невдовзі буду вдома". І охорона стояла, і собаки. І ніхто її не зайняв...

І тоді я не плакала...

Моя дочка в п’ять років читала молитви, а не вірші. Тьотя Даша вчила, як треба молитися. Вона молилася за тата і маму, щоб ми залишилися живі.

У сорок четвертому, тринадцятого лютого, мене відправили на фашистську каторгу... Потрапила до концтабору Кроазет на березі Ла-Маншу.

Навесні... У День Паризької комуни французи влаштували нам втечу. Я пішла в "маки".

Нагороджена французьким орденом "Бойовий хрест"...

Після Перемоги повертаюся додому... Я пам’ятаю... Перша зупинка на нашій землі... Ми всі повихоплювалися з вагонів, ми цілували землю, обіймали... Пам’ятаю: я була в білому халаті, впала на землю, цілую її, і за пазуху жменями кладу. Невже, думаю, я ще коли-небудь із нею розлучатимусь, з такою рідною...

Приїхала до Мінська, а чоловіка вдома немає. Дочка в тітки Даші. Чоловіка заарештувало НКВС, він — у в’язниці. Я йду туди... І що я там чую... Мені кажуть: "Ваш чоловік — зрадник". А ми разом із чоловіком працювали в підпіллі. Удвох. Це мужній, чесний чоловік. Я розумію, що на нього донос... Наклеп... "Ні, — кажу, — мій чоловік не може бути зрадником. Я вірю йому. Він — справжній комуніст". Його слідчий... Він як закричить на мене: "Мовчати, французька повія! Мовчати!" Жив у окупації, потрапив у полон, відвезли до Німеччини, сидів у фашистському концтаборі — до всіх була підозра. Єдине запитання: як живий залишився? Чому не загинув? Навіть мертві були під підозрою... І вони теж... І до уваги не брали, що ми боролися, всім жертвували заради перемоги. Перемогли... Народ переміг!!! А Сталін все одно народу не довіряв. Ось так нам віддячила Батьківщина. За нашу любов, за нашу кров...

Я ходила... Писала до всіх інстанцій. Чоловіка звільнили через півроку. Йому зламали одне ребро, відбили нирку... Фашисти, коли він потрапив до них у в’язницю, розбили йому голову, зламали руку, він там посивів, а в сорок п’ятому в НКВС його остаточно зробили інвалідом. Я виходжувала його роками, витягала з хвороб. Але я нічого не могла сказати проти,

він слухати не хотів... "Це була помилка", — та й годі. Головне, вважав він, ми перемогли. І кінець — годі, і я йому вірила. Не плакала. Тоді я не плакала...»

Людмила Михайлівна Кашечкіна,

підпільниця

«Як пояснити дитині? Як їй пояснити смерть...

Я йду з сином вулицею, а лежать убиті — і по сей бік і по той. Я йому про Червону Шапочку розповідаю, а довкола убиті. То коли ми з біженців поверталися. Приходимо до матері, і з ним негаразд: залазить під ліжко і сидить там цілими днями. П’ять років йому було, на вулицю його не вигнати...

Рік я з ним мучилася. Ніяк не могла домогтися: у чому ж річ? А ми жили в підвалі — коли хто йде вулицею, то бачиш лише чоботи. І ось він якось виліз з-під ліжка, побачив чиїсь чоботи у вікні і як закричить... Потім я згадала, що фашист ударив його чоботом...

Ну, якось так у нього минуло. Грається надворі з дітьми, прийде ввечері додому і питає:

— Мамо, як це — тато?

Я йому пояснюю:

— Він біленький, гарний, він воює в армії.

А коли Мінськ визволяли, то першими до міста увірвалися танки. І ось мій син прибігає додому і плаче:

— Мого тата немає! Там усі чорні, немає білих...

Це був липень, танкісти всі молоді, засмаглі.

Чоловік повернувся з війни інвалідом. Прийшов не молодий, а старий, і в мене біда: син звик думати, що батько — біленький, гарний, а прийшов хворий старий чоловік. І син довго не визнавав його за батька. Не знав, як називати. Мені довелося їх привчати один до одного.

Чоловік приходить пізно з роботи, я його зустрічаю:

— Що ж ти так пізно? Діма хвилювався: "Де мій татко?" Адже він теж за шість років війни (він був ще на японській) відвик від сина. Від дому.

А коли щось куплю, синові кажу:

— Це татко купив, він про тебе піклується...

Незабаром вони подружилися...»

Надія Вікентіївна Хатченко,

підпільниця

«Моя біографія...

З двадцять дев’ятого року я працювала на залізниці. Помічником машиніста. Тоді жінок-машиністів не було ніде в Радянському Союзі. А я мріяла. Начальник паровозного депо руками розводив: "От, дівчисько, неодмінно їй потрібна чоловіча професія". А я домагалася. І в тридцять першому році стала першою... Я була першою жінкою-машиністом. Ви не повірите, коли я їхала на паровозі, на станціях збиралися люди: "Дівчинка веде паровоз".

У нас паровоз саме стояв на продувці, тобто в ремонті. Ми з чоловіком їздили по черзі, тому що в нас вже була дитина, і ми влаштувалися так: якщо він поїхав — я з дитиною, я поїхала — він удома сидить. Якраз того дня чоловік повернувся, а я мала їхати. Уранці прокинулася, чую: щось ненормальне на вулиці, шумно. Увімкнула приймач: "Війна!"

Я до чоловіка:

— Льоню, вставай! Війна! Вставай, війна!

Він побіг до депо, приходить весь у сльозах:

— Війна! Війна! Ти знаєш, як це — війна?

Що робити? Куди подіти дитину?

Евакуювали мене із сином до Ульяновська, в тил. Дали двокімнатну квартиру, квартира була добра, у мене такої й тепер немає. Сина влаштували до дитячого садка. Усе добре. Любили всі мене. Іще б пак! Жінка-машиніст, та ще й перша... Ви не повірите, пожила я там недовго, півроку не прожила. І не можу: як же, всі Батьківщину боронять, а я вдома сиджу!

Приїхав чоловік:

— Що, Марусю, в тилу будеш сидіти?

— Ні, — кажу, — поїдемо.

Саме в той час організовувалася колона особливого резерву для обслуговування фронту. Ми з чоловіком попросилися туди. Чоловік був старшим машиністом, а я машиністом. Чотири роки в теплушці їздили, і син разом із нами. Він у мене за всю війну навіть кота не бачив. Коли спіймав під Києвом кішку, наш ешелон страшно бомбили, налетіло п’ять літаків, а він обійняв її: "Кицюню мила, як я радий, що я тебе побачив. Я не бачу нікого, ну, посидь зі мною. Дай я тебе поцілую". Дитина... У дитини все має бути дитяче... Він засинав зі словами: "Мамо, у нас є киця. У нас тепер справжній дім". Таке не придумаєш, не вигадаєш... Ти не пропусти... Неодмінно запиши про кішку...

Нас завжди бомбили, обстрілювали з кулеметів. І стріляють якось по паровозу, їм головне — вбити машиніста, знищити паровоз. Літаки опускалися низько і били по теплушці й по паровозу, а в теплушці мій син сидить. Я найбільше боялася за сина. Не описати... Коли бомбили, брала його з теплушки із собою на паровоз. Схоплю його, притисну до серця: "Нехай уб’є одним осколком". Але хіба так уб’є! Тому, напевне, і живі залишилися. І це ти запиши...

Паровоз — моє життя, моя молодість, моє найкрасивіше в житті. Я б і тепер хотіла водити поїзди, але мене не пускають — стара...

Як страшно мати одну дитину. Як нерозумно... Ось ми тепер живемо... Я живу із сім’єю сина. Він — лікар, завідувач відділення. У нас невелика квартира. Але я нікуди не їду у відпустку, ніколи путівок не беру... Не описати... Я не хочу розлучатися із сином, із онуками. Мені на один день страшно з ними розлучитися. І син мій нікуди не їздить. Ось уже буде двадцять п’ять років, як він працює, і жодного разу нікуди не їздив за путівкою. На роботі всі дивуються, що він жодного разу не попросив путівки. "Мамочко, я краще побуду з тобою", — ось що він каже. І невістка у мене така. Не описати... Ми дачі не маємо тільки через те, що не можемо розлучитися навіть на кілька днів. Я не можу жити без них ані хвилини.

Хто був на війні, той знає, як воно — розлучитися на день. На один лише день...»

Марія Олександрівна Арестова,

машиніст

Про мовчання тих, хто вже може говорити

«Я й тепер кажу пошепки... Про... Це... Пошепки. Через сорок із гаком років...

Війну забула... Бо й після війни я жила в страхові. Я жила в пеклі.

Уже — Перемога, уже — радість. Ми вже цеглу збирали, залізо, почали чистити місто. Працювали вдень, працювали вночі, я не пам’ятаю, коли ми спали і що ми їли. Працювали й працювали.

Вересень... Вересень був теплий, я пам’ятаю багато сонця. Пам’ятаю фрукти. Багато фруктів. На базарі відрами продавали антонівку. І цей день... Я розвішувала білизну на балконі... Запам’ятала все до дрібниць, бо з цього дня в моєму житті все змінилося. Усе луснуло. Перевернулося. Розвішую білизну... Білу білизну — вона завжди в мене була білою. Мама навчила, як піском замість мила прати. За піском ходили до річки, я там місце одне знала. І ось... Білизна... Сусідка знизу кличе, кричить не своїм голосом: "Валю!!! Валю!!!" Я швидше — вниз, перша думка: а де син? А тоді, знаєте, хлопчаки бігали серед руїн, грали у війну і знаходили справжні гранати, справжні міни. Підривалися... Залишалися без рук, без ніг... Я пам’ятаю, як ми не відпускали їх від себе, а це — хлопчаки, їм цікаво. Накричиш: сиди вдома — а за п’ять хвилин його вже немає. Їх тягнуло до зброї... Після війни найпаче... Я — швидше вниз. Спускаюся у двір, а у дворі мій чоловік... Мій Іван... Чоловіче мій коханий... Іванко!!! Повернувся... Повернувся з фронту! Живий! Я його цілую, я його торкаюся. Гладжу гімнастерку, руки його. Повернувся... У мене ноги підкошуються... А він... Стоїть, як кам’яний, ну, картонний стоїть. І не усміхнеться, не обійме мене. Заморожений якийсь. Я злякалася: напевно, думаю, контужений. Може, глухий. Ну, нічого, головне — повернувся. Виходжу його, виняньчу. Уже надивилася, як інші жінки живуть із такими чоловіками, але їм все одно всі заздрили. Усе це вмить у моїй голові промайнуло, в одну секунду. Ноги у мене від щастя підкошуються. Тремтять. Живий! Ох, люба моя, наша жіноча доля...

Сусіди відразу зібралися. Усі раді, усі обіймаються. А він — кам’яний. Мовчить. Усі помітили.

Я:

— Ваню... Іванку...

— Ходімо в дім.

Гаразд, ходімо. На його плечі повисла... Щаслива! Вся я в радості і в щасті. Горда! Сів він удома на табуретку і мовчить.

— Ваню... Іванку...

— Розумієш... — і не може говорити. Заплакав.

— Ваню...

У нас була одна ніч. Усього одна ніч.

Наступного дня за ним прийшли, постукали у двері вранці. Він курив і чекав, вже знав, що прийдуть. Мені розповідав мало... Не встиг... Пройшов він Румунію, Чехію, нагороди привіз, а повертався в страхові. Його вже допитували, вже було дві держперевірки. Поставили тавро — перебував у полоні. У перші тижні війни... Під Смоленськом потрапив у полон, а зобов’язаний був застрелитися. Він хотів, я знаю, він хотів... У них патрони швидко скінчилися, де там воювати, застрелитися було нічим. Його поранило в ногу, він пораненим потрапив у полон. Перед його очима комісар розбив собі голову каменем... Останній патрон дав осічку... Перед його очима... Радянський офіцер у полон не здається, у нас немає полонених, у нас є зрадники. Так сказав товариш Сталін, він від рідного сина відмовився, який був у полоні. Мій чоловік... Мій... Слідчі йому кричали: "Чому живий? Чому живим залишився?" З полону він утік... Біг у ліс до українських партизанів, коли визволили Україну, попросився на фронт. У Чехії зустрів День Перемоги. Висунули на нагороду...

У нас була єдина ніч... Якби я знала... Я ще хотіла народити, дівчинку хотіла...

Уранці його відвели... Підняли з ліжка... Я сіла за стіл на кухні й чекала, коли прокинеться наш син. Синові виповнилося одинадцять років. Я знала, що він прокинеться і спитає, перше, про що він спитає: "Де наш татко?" Що я йому відповім? Як пояснити сусідам? Мамі?

Чоловік повернувся через сім років... Ми чекали його із сином чотири роки з війни, а після Перемоги ще сім років із Колими. З табору. Одинадцять років чекали. Син виріс...

Навчилася мовчати... Де ваш чоловік? Хто твій батько? У будь-якій анкеті запитання: чи був хто-небудь із родичів у полоні? Мене до школи технічкою не взяли, коли я написала, підлогу не довірили мити. Я стала ворогом народу, дружиною ворога народу. Зрадника. Усе моє життя марно... Була до війни вчителькою, педучилище закінчила, а після війни цеглу на будівництві тягала. Ех, моє життя... Пробачте, що недоладно, плутано в мене виходить. Я поспішаю... Я, бувало, вночі... Скільки ночей я лежала сама і комусь своє життя розповідала й розповідала. А вдень мовчала.

Тепер можна про все говорити. Я хочу... Запитати: хто винен, що в перші місяці війни мільйони солдатів і офіцерів потрапили в полон? Я хочу дізнатися... Хто зітнув голову армії перед війною, розстрілявши і оббрехавши — німецький шпигун, японський шпигун — червоних командирів? Я хочу... Хто вірив у кінноту Будьонного, тоді як Гітлер озброювався танками й літаками? Хто нас запевняв: "Наш кордон на замку..." А в перші дні армія вже рахувала патрони...

Я хочу... Можу вже запитати... Де моє життя? Наше життя? Але я мовчу, і мій чоловік мовчить. Нам і сьогодні страшно. Ми боїмося... Так і помремо в страху. Гірко й соромно...»

Валентина Євдокимівна М-ва,

партизанська зв’язкова