У війни не жіноче обличчя

«У НАШІЙ ХАТІ ДВІ ВІЙНИ ЖИВУТЬ...»

Сірий панельний будинок на вулиці Каховській у Мінську, півміста в нас забудовано цими безликими багатоповерхівками, які щороку стають більш похмурими. Але цей будинок все ж особливий. «Тут у нас в одній квартирі дві війни живуть», — почую я, коли мені відчинять двері. Воювала в морській частині на Балтиці старшина першої статті Ольга Василівна Подвишенська. У піхоті сержантом був її чоловік Саул Генріхович.

Усе повторюється... Я знову довго розглядаю сімейні фотоальбоми, ретельно і з любов’ю оформлені, які завжди лежать на помітному місці для гостей. Та й для себе теж. Кожен із цих альбомів має назву: «Наш рід», «Війна», «Весілля», «Діти», «Внуки». І мені подобається ця повага до власного життя, задокументована любов до колишнього і прожитого. До рідних облич. Доволі рідко натрапляю на таке почуття вдома, на те, щоб люди вдивлялися у свій рід, у свою нить, хоча відвідала вже сотні квартир, побувала в різних сім’ях — інтелігентних і простих. Міських і сільських. Напевно, часті війни й революції відучили нас тримати зв’язок із минулим, дбайливо ткати павутину роду. Озиратися в далечінь. Пишатися. Поспішали забути, стерти сліди, бо збережені свідчення могли стати доказом, часто коштували життя. Далі бабусі й дідуся ніхто нічого не знає і не шукає свого коріння. Творили історію, але жили аби день прожити. Короткою пам’яттю.

А тут інакше...

— Невже це я? — сміється Ольга Василівна і сідає поруч зі мною на дивані, бере в руки знімок, де вона в матроській формі, з бойовими нагородами. — Скільки дивлюся на ті фотографії, стільки дивуюся. Саул показав нашій шестирічній онучці, вона спитала: «Бабусю, ти раніше була хлопчиком, так?»

— Ольго Василівно, ви відразу пішли на фронт?

— Війна моя почалася з евакуації... Я залишила свій дім, свою юність. Усю дорогу по ешелону стріляли, бомбили, літаки літали низько-низько. Я пам’ятаю, як із вагона вискочила група хлопчаків із ремісничого училища, вони всі були в чорних шинелях. Це така мішень! Їх усіх розстріляли — літаки йшли над самою землею. Було таке відчуття, що розстрілювали і лічили... Уявляєте?

Ми працювали на заводі, там годували, нам було непогано. Але серце палало... І я писала листи до військкомату. Один — другий — третій... У червні сорок другого одержала повістку. Нас через Ладогу на відкритих баржах під обстрілом переправили до блокадного Ленінграда. Першого ж дня в Ленінграді я запам’ятала білі ночі й загін моряків, ідуть у чорному. Обстановка відчувається напружена, перехожих нікого немає, лише працюють прожектори і йдуть матроси, наче в громадянську війну, підперезані стрічками. Уявляєте? Щось із кіно...

Місто було в облозі. Фронт дуже близько. На третьому номері трамвая можна було доїхати до заводу Кірова, а там вже починалася лінія фронту. Як погода ясна, так і артобстріл. Причому били прямою наводкою. Били, били, били... Великі кораблі стояли біля пірса їх, звісно, замаскували, але все одно можливість ураження не виключалося. Ми стали димозавісниками. Був організований Окремий загін димомаскування, яким командував колишній командир дивізіону торпедних катерів капітан-лейтенант Олександр Богданов. Дівчата здебільшого із середньотехнічною освітою або після перших курсів інституту. Наше завдання — вберегти кораблі, прикривати їх димом. Розпочинається обстріл, моряки чекають: «Скоріше б дівчата дим повісили. З ним спокійніше». Виїжджали на машинах зі спеціальною сумішшю, а всі в цей час ховалися в бомбосховищі. Ми ж, так би мовити, викликали вогонь на себе. Адже німці били по тій димовій завісі...

У нас харчування, знаєте, блокадне, але якось витримували. Ну, по-перше, молодість, це важливо, а по-друге, ми дивувалися саме ленінградцям. Нас же хоча б чимось забезпечували, їжа якась була, нехай мінімальна, а там же люди йшли і з голоду падали. На ходу помирали. До нас приходили звідти діти, і ми їх підгодовували зі своїх мізерних пайків. Це були не діти, це були якісь маленькі старички. Мумії. Вони нам розповідали про блокадне меню, якщо можна так сказати: суп зі шкіряних ременів або шкіряних нових черевиків, заливне зі столярного клею, млинчики з гірчиці... У місті з’їли всіх котів і собак. Зникли горобці, сороки. Навіть щурів і мишей ловили, щоб з’їсти... На чомусь їхтам смажили... Потім діти вже не приходили, а ми їх довго чекали. Напевно, померли. Гадаю, що так... А взимку, коли Ленінград залишився без палива, нас відправили ламати будинки до одного з районів міста, де ще стояли дерев’яні споруди. Найважчий момент — коли підходиш до будинку... Будинок стоїть добрий, там вимерли люди або виїхали, але найчастіше померли. Відчувалося це по залишеному на столі посуду, по речах. Напевно, із півгодини ніхто не міг підняти лом. Уявляєте? Всі стояли і чогось чекали. Тільки коли командир підійде і всадить лом, тоді ми починали валити.

Були на лісозаготівлях, тягали ящики з боєприпасами. Згадую, тягла один ящик, так і впала, він важчий за мене. Це — одне. А друге — нам було важко саме як жінкам. Я потім стала командиром відділення. Всі відділення з молодих хлопчаків. Ми цілий день на катері. Катер невеликий, там немає ніяких гальюнів. Хлопцям за потреби можна через борт, та й годі. Ну, а як мені? Кілька разів я доти дотерпіла, що стрибнула прямо за борт і плаваю. Вони кричать: «Старшина за бортом!» Витягнуть. Ось така елементарна дрібниця... Але яка це дрібниця? Я потім лікувалася... Уявляєте? А сама вага зброї? Це для жінки теж важко. Нам спочатку дали гвинтівки, а гвинтівки були вищими за нас. Дівчата йдуть, а багнети над ними на півметра.

Чоловікові було легше до всього призвичаїтися. До того аскетичного побуту... До тих відносин... А ми сумували, дуже сумували за домівкою, за мамою, за затишком. У нас була одна москвичка, Наташка Жиліна, її нагородили медаллю «За відвагу» і ще — відпустили додому на кілька днів. Так коли вона приїхала, ми її обнюхували. Ну, буквально ставали в чергу й обнюхували, казали, що вона житлом пахне. Така туга була за домом... Така радість лише від вигляду конверта з листом... Від татового почерку... Якщо траплялася хвилина відпочинку, щось вишивали, якісь хусточки. Дадуть нам онучі, а ми з них шарфики вигадаємо, обв’яжемо. Хотілося чогось жіночого. Саме цього жіночого нам бракувало, просто несила була. Шукаєш будь-якого приводу, щоб голку в руки взяти, зашити що-небудь, хоч на деякий час повернутися до свого природного вигляду. Звісно, і сміялися, і раділи, але все це було не так, як до війни. Якийсь особливий стан...

Магнітофон записує слова, зберігає інтонацію. Паузи. Плач і розгубленість. Я розумію, що коли людина говорить, то створюється щось більше, ніж залишається потім на папері. Весь час шкодую, що не можу «записати» очі, руки. Їхнє життя під час розмови, їхнє особисте життя. Окреме. Їхні «тексти».

— У нас дві війни... Це так... — вступає до розмови Саул Генріхович. — Почнемо згадувати, і я відчуваю: вона свою війну запам’ятала, а я свою. От і в мене щось таке було, як вона вам про будинок розповідала, або як вони шикувалися в чергу й обнюхували дівчину, що повернулася з дому. Але я цього не пам’ятаю... Проскочило мимо... Тоді це здавалося дрібницею. Чимось, не вартим уваги. А ще вона вам про безкозирки не розказала. Олю, як же ти таке забула?

— Не забула. Це з самого-самого... Завжди боюся виймати з пам’яті цю історію. Щоразу... А було так: на світанку наші катери пішли в море. Кілька десятків катерів... Незабаром ми почули, як почався бій. Ми чекали... Прислухалися... Бій тривав багато годин, і був момент, коли він наблизився до самого міста. Але десь неподалік затих. Перед сутінками я вийшла на берег: вздовж Морського каналу пливли безкозирки. Одна за одною. Безкозирки і великі червоні плями на воді... Тріски якісь... Це наших хлопців десь скинули у воду... Скільки я стояла, стільки ці безкозирки пливли. Я спочатку лічила, а потім припинила. І не могла піти, і не могла дивитися. Морський канал став братською могилою...

Сауле, де моя хусточка? Я щойно її в руках тримала... Ну, та де ж вона?

— Я багато чого з її оповідань запам’ятав, врізалося — для онуків. Часто не свою, а її війну розповідаю. Їм вона цікавіша, ось що я помітив, — снує далі свою думку Саул Генріхович. — У мене більше конкретного військового знання, а в неї почуття. А почуття завжди яскравіші, вони завжди сильніші фактів. У нас теж у піхоті були дівчата. Досить було хоч одній із них з’явитися серед нас, як ми виструнчувалися. Ви собі не уявляєте... Не уявляєте! — І відразу ж: — Це слівце я теж у неї підхопив. Ви собі уявити не можете, як приємно почути жіночий сміх на війні! Жіночий голос.

Чи була на війні любов? Була! І ті жінки, яких ми зустріли там, прекрасні дружини. Вірні подруги. Хто одружився на війні, це найщасливіші люди, найщасливіші пари. Ось ми теж полюбили одне одного на фронті. Серед вогню і смерті. Це — міцний зв’язок. Не буду заперечувати, що було й інше, тому що довгою була війна, і багато нас було на війні. Але я значно більше пам’ятаю світлого. Благородного.

На війні я став кращим... Безумовно! Як людина я став там кращим, бо там багато страждання. Я бачив багато страждання, і сам багато страждав. І там неголовне в житті відразу відмітається, воно зайве. Там це розумієш... Але війна нам помстилася. Але... У цьому ми самі собі боїмося зізнатися... Вона наздогнала нас... Не у всіх наших дочок склалися особисті долі. І ось чому: їхні мами, фронтовички, виховали так, як вони самі виховувалися на фронті. І тата теж. З тієї моралі. А на фронті людина, я вам уже казав, відразу зрозуміло: яка вона, чого варта. Там не сховаєшся. Їхні дівчата не мали уявлення, що життя може бути не таким, як у їхній родині, їх не попередили про жорстокий спід світу. Ці дівчатка, виходячи заміж, легко потрапляли до рук пройдисвітів, ті їх обманювали, бо обдурити їх дуже легко. Так сталося з багатьма дітьми наших фронтових друзів. І з нашою дочкою теж...

— Дітям ми про війну чомусь не розповідали. Напевно, боялися і жаліли їх. Чи правильно це? — замислюється Ольга Василівна. — Я й орденські колодки не носила. Був випадок, коли зірвала їх і жодного разу більш не приколювала. Після війни я працювала директором хлібозаводу. Приходжу на нараду, і начальник тресту, теж жінка, побачила мої колодки і при всіх каже: «Що ти їх начепила, мов чоловік?» У самої був трудовий орден, він завжди у неї на піджаку, а мої військові нагороди їй чомусь не подобалися. Коли ми залишилися віч-на-віч у кабінеті, я все їй виказала по-моряцьки, їй було ніяково, але в мене якось не стало настрою носити нагороди. І тепер не приколюю. Хоча пишаюся.

Тільки за десятки років відома журналістка Віра Ткаченко написала в центральній газеті «Правда» про нас, про тих, що теж були на війні. І що є жінки-фронтовички, які залишилися самотніми, не влаштували свого життя і досі не мають квартир. А ми перед цими святими жінками в боргу. І тоді якось потрошку почали на жінок-фронтовичок звертати увагу. Їм було по сорок-п’ятдесят років, вони жили в гуртожитках. Нарешті їм почали давати окремі квартири. Моя подруга... Не називатиму її прізвища, раптом образиться... военфельдшер... Тричі поранена. Скінчилася війна, вступила до медичного інституту. Нікого з рідних вона не знайшла, всі загинули. Страшно бідувала, мила вночі під’їзди, щоб прогодуватися. Але нікому не зізнавалася, що інвалід війни і має пільги, всі документи порвала. Я запитую: «Навіщо ти порвала?» Вона плаче: «А хто б мене заміж узяв?» — «Ну, що ж, — кажу, — правильно вчинила». Ще голосніше плаче: «Мені б ці папірці тепер стали в пригоді. Хворію тяжко». Уявляєте? Плаче.

На святкування тридцятип’ятиріччя Перемоги вперше до Севастополя, міста морської російської слави, запросили сто моряків — ветеранів Великої Вітчизняної війни з усіх флотів, з-поміж них і трьох жінок. Дві з них — це ми з подругою. Й адмірал флоту кожній із нас вклонився, привселюдно подякував і руку поцілував. Як забути?!

— А хотілося забути війну?

— Забути? Забути... — перепитує Ольга Василівна.

— Ми не в змозі її забути. Це понад нашу силу, — нарешті перервав тривалу паузу Саул Генріхович. — У День Перемоги, пам’ятаєш, Олю, як зустріли ми стареньку-стареньку матір, і висів у неї на шиї такий же старенький плакатик: «Шукаю Кульнева Томаса Володимировича, пропав безвісти у 1942 році в блокадному Ленінграді». З обличчя видно, що їй далеко за вісімдесят. Це ж скільки років вона його шукає? І до останнього свого подиху шукатиме. Так і ми.

— А я б хотіла забути. Я хочу... — повільно, майже пошепки вимовляє Ольга Василівна. — Я хочу бодай один день прожити без війни. Без нашої пам’яті про неї... Бодай один такий день...

Пам’ять моя закарбувала їх удвох, як і на фронтових знімках, один із яких дарують мені. Там вони молоді, значно молодші за мене. Усе відразу набирає іншого сенсу. Наближається. Я дивлюся на ті молоді знімки і вже по-іншому чую те, що тільки-но чула й записувала. Між нами зникає час.