У війни не жіноче обличчя

Була ще одна війна...

На цій війні ніхто не відзначав на мапі, де проходить нейтральна смуга, а де починається лінія фронту. Ніхто не міг там порахувати всіх солдатів. Одиниць озброєння. Стріляли із зенітних установок, кулеметів, мисливських рушниць. Зі старих берданок. Не було тут перепочинків і генеральних наступів, багато хто воював поодинці. Умирали поодинці. Билася не армія — дивізії, батальйони, роти, а народ — партизани і підпільники: чоловіки, старі, жінки, діти. Толстой називав цей багатолиций запал «дубиною народної війни» і «прихованою теплотою патріотизму», а Гітлер (услід за Наполеоном) скаржився своїм генералам, що «Росія воює не за правилами».

Померти на цій війні було не найстрашнішим. Страшніше інше... Уявімо собі солдата на фронті, оточеного своєю родиною — діти, дружина, літні батьки. Щохвилини треба бути готовим їх теж принести в жертву. Віддати на заклання. Мужності, як і зраді, там часто не знаходилося свідків.

У наших селах у День Перемоги не радіють, а плачуть. Багато плачуть. Тужать. «Було так страшно... Я всіх рідних поховала, я поховала на війні душу».

В. Г. Андросик,

підпільниця

Починають розповідати тихо, а наприкінці майже всі кричать.

«Я — свідок...

Розповім про командира нашого партизанського загону... Не слід називати прізвище, бо ще живі його рідні. Їм буде боляче читати...

Зв’язкові передали до загону: сім’ю командира забрали до гестапо — дружину, двох маленьких доньок і стару матір. Усюди розвішані оголошення, на базарі роздають листівки: якщо командир не здасться, сім’ю повісять. Термін, щоб подумати, — два дні. Поліцаї їздили по селах і проводили серед людей агітацію: червоні комісари не шкодують навіть власних дітей. Вони — чудовиська. Для них немає нічого святого. Скидали листівки також із літака над лісом... Командир хотів здатися, хотів застрелитися. Його не залишали одного увесь той час. Наглядали за ним. Він міг застрелитися...

Зв’язалися з Москвою. Доповіли обстановку. Отримали інструкцію... Того ж дня зібрали в загоні партійні збори. Було прийняте рішення: не піддаватися на німецьку провокацію. Як комуніст, він підкорився партійній дисципліні...

За два дні послали до міста розвідників. Вони принесли страшну звістку: всю сім’ю повісили. У першому ж бою командир загинув... Якось незрозуміло загинув. Випадково. Гадаю, він хотів померти...

У мене сльози замість слів... Як мені переконатися, що говорити потрібно? Як повірити... Люди бажають спокійно і добре жити, а не слухати мене і страждати...»

І я себе переконую, що треба йти далі...

В. Коротаєва,

партизанка

Про кошик із міною і плюшевою іграшкою

«Я виконала завдання... І вже не могла залишатися в селищі, пішла до загону. Матір за кілька днів забрали до гестапо. Брат встиг утекти, а матір забрали. Її там мучили, допитували, де дочка. Протягом двох років вона була там. Два роки фашисти її разом з іншими жінками водили попереду себе, коли йшли на свої операції... Вони боялися партизанських мін і завжди гнали поперед себе місцеве населення — будуть міни, ці люди підірвуться, а німецькі солдати залишаться цілими. Живий щит... Два роки вони так само водили і мою матір...

Не раз було: сидимо в засідці й раптом бачимо, що йдуть жінки, а позаду, за ними — німці. Підійдуть ближче, і бачиш, що там твоя мати. І найстрашніше — це очікувати, коли командир дасть команду стріляти. Усі з острахом очікують цієї команди, тому що той шепоче: "Он моя мати", той: "А он моя сестричка", а хтось дитину свою побачив... Мама моя завжди ходила в білій хусточці. Вона була високою, її завжди першою впізнавали. Я сама не встигну помітити, мені передадуть: "Твоя мама йде..." Дадуть команду стріляти — стріляєш. І сама не знаєш, куди стріляєш, в голові єдине: не випустити з уваги біленьку хустинку — жива вона, чи не впала? Біленьку хустинку... Усі розбіжаться, попадають, і не знаєш, убита мама чи ні. Два дні або більше ходжу сама не своя, поки зв’язкові не прийдуть із селища, не скажуть, що жива. Знову і я жити можу. І так до наступного разу. Мені здається, що тепер я б цього не витерпіла... Але я їх ненавиділа... Мені допомагала ненависть...

У мене досі стоїть у вухах крик дитини, яку кидають в колодязь. Чи чули ви коли-небудь цей крик? Дитина летить і кричить, кричить, мов звідкілясь із-під землі, з того світу. Це не дитячий крик і не людський... А побачити розрізаного пилкою молодого хлопця... Наш партизан... І після цього, коли йдеш на завдання, серце єдиного просить: вбивати їх, вбивати якомога більше, знищувати в найжорстокіший спосіб. Коли я бачила полонених фашистів, мені хотілося вчепитися в будь-кого з них. Душити. Душити руками, гризти зубами. Я б їх не вбивала, це надто легка смерть для них. Я б їх не зброєю, не гвинтівкою...

Перед самим своїм відступом, це вже в сорок третьому році, фашисти розстріляли мою матір... А в мене мама була така, вона сама нас благословила:

— Ідіть, діти, вам слід жити. Ніж вмирати поволі, краще не вмирати.

Мама не казала високих слів, вона знаходила прості жіночі слова. Вона хотіла, щоб ми жили і навчалися, особливо, щоб навчалися.

Жінки, які були разом із нею в камері, розповідали, як щоразу, коли її виводили, вона прохала:

— Ох, жіночки, я плачу про єдине: допоможіть, якщо помру, моїм дітям!

Після війни одна з тих жінок взяла мене до себе, до своєї родини, хоча в неї було двоє маленьких дітей. Хату нашу фашисти спалили, молодший брат загинув у партизанах, маму розстріляли, батько на фронті. Повернувся з фронту поранений, хворий. Пожив недовго, незабаром помер. Так з усієї родини я одна залишилася. Жінка ця й сама була бідною, і двоє своїх дітей у неї, я вирішила піти, кудись виїхати. А вона плакала і не пускала.

Коли я дізналася, що матір мою розстріляли, я збожеволіла. Не знаходила собі місця, мені не було спокою. Мені треба... Я мала її знайти... А їх розстріляли і могилу зарівняли важкими машинами... У великому протитанковому рові... Мені приблизно показали: де, в якому місці вона стояла, і я побігла, копала там, розгортала руками трупи. Я впізнала матір за каблучкою на руці... Як побачила ту каблучку, закричала й нічого більше не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю... Якісь жінки витягли її, омили з консервної банки і поховали. Я ту баночку досі зберігаю.

Уночі іноді лежу й думаю: мати загинула через мене. Ні, не через мене... Якби я, боячись за своїх близьких, не пішла боротися, якби так вчинив і третій, і четвертий — не було б того, що є тепер. Але сказати собі... Забути... Як ішла моя мати... Звучала команда... І я стріляла в той бік, звідки вона з’являлася... Її біленька хустинка... Ви ніколи не дізнаєтеся, як важко з таким жити. І щодалі, то важче. Іноді вночі раптом молодий сміх або голос під вікном, і ти здригнешся, тобі раптом здасться, що то дитячий плач, дитячий крик. А то раптом прокидаєшся і відчуваєш, що не можеш дихати. Душить запах горілого... Ви не знаєте, як пахне палаюче людське тіло, найпаче влітку. Чимось тривожним і солодким. Я і тепер, а в мене така робота в райвиконкомі, як десь пожежа, то треба виїхати на місце, скласти документ. Але якщо скажуть, що загорілася десь ферма, загинули тварини, я ніколи не виїжджаю, я не в змозі... Мені воно нагадує... Той запах... Як люди горіли... І ось вночі прокинешся, біжиш за парфумами, і здається, що і в парфумах цей запах. Скрізь...

Довго боялася заміж виходити. Боялася мати дітей. Раптом війна, я піду на фронт. А як же діти? Тепер полюбила читати книжки про життя після смерті. Що там? З ким я там зустрінуся? Хочу і боюся зустрітися з мамою. Молода не боялася, а ось постаріла...»

Антоніна Олексіївна Кондрашова,

партизанка-розвідниця

Битошської партизанської бригади

«Перше моє враження... Я побачила німця... Неначе тебе вдарили, все тіло болить, кожна клітинка — як це вони тут? Ненависть — вона була сильнішою, ніж страх за своїх близьких, коханих і страх власної смерті. Звісно, ми думали про своїх рідних, але вибору в нас не було. Ворог прийшов зі злом на нашу землю... З вогнем і мечем...

Коли, наприклад, стало відомо, що мене мають заарештувати, я пішла в ліс. До партизанів. Пішла, залишивши вдома сімдесятип’ятилітню матір, притому саму. Ми домовилися, що вона прикинеться сліпою, глухою, і її не чіпатимуть. Звісно, то я себе так заспокоювала.

Наступного дня, як я пішла, фашисти ввірвалися до будинку. Мама прикинулася, що вона сліпа, недочуває, як ми домовилися. Вони її страшенно били, допитувалися, де дочка. Мати довго хворіла...»

Ядвіга Михайлівна Савицька,

підпільниця

«Я така до кінця залишуся... Така, як ми були в той час. Так, наївна, так, романтична. До сивини... Але — це я!

Моя подруга Катя Сімакова була партизанською зв’язковою. У неї дві дівчинки. Обидві невеликі, ну, скільки їм було — років по шість-сім. Вона брала цих дівчаток за руки, йшла містом і запам’ятовувала, де і яка техніка стоїть. Гримне на неї вартовий, вона роззявить рота і прикинеться дурненькою. Так кілька років... Мати жертвувала своїми дівчатками...

Ще в нас була Зажарська, і в неї — дочка Валерія. Дівчинці сім років. Потрібно було підірвати їдальню. Ми вирішили закласти міну в піч, але її треба було пронести. І мати сказала, що міну принесе її дочка. Поклала до кошика міну, а нагору кілька дитячих костюмчиків, плюшеву іграшку, два десятки яєць і масло. І так дівчинка принесла до їдальні міну. Кажуть: материнський інстинкт сильніший за все. Ні, ідея сильніша! І віра сильніша! Я так гадаю... Я навіть у цьому впевнена, що якби не було такої мами, такої дівчинки і вони не пронесли б ту міну, то ми б і не перемогли. Так, життя — це добре. Прекрасно! Але є більш цінні речі...»

Олександра Іванівна Храмова,

секретар Антопольського

підпільного райкому партії

«Були в нас у загоні брати Чимуки... Вони наразилися у своєму селі на засідку, відстрілювалися в якомусь сараї, їх підпалили. Доки не скінчилися патрони, вони стріляли... Потім вийшли обпалені... Їх возили на возі, показували, щоб хтось визнав, чиї вони. Щоб хтось виказав...

Усе село стояло. Стояли їхні батько і мати, ніхто ні звуку не вимовив. Яке серце треба було мати матері, щоб не крикнути. Не відгукнутися. Але вона знала, якщо заплаче, тоді все село спалять. Уб’ють не лише її. Усіх уб’ють. За одного вбитого німецького солдата спалювали село. Вона знала... За різні заслуги існують нагороди, але жодної бракує, найвищої Зірки Героя мало для цієї матері... За її мовчання...»

Поліна Касперович,

партизанка

«У партизани ми прийшли удвох із мамою... Вона прала для всіх, готувала. Треба — і на посту стояла. Одного разу я пішла на завдання, а матері передали, що мене повісили. Коли я за кілька днів повернулася, мама побачила мене, її паралізувало, на кілька годин відняло мову. І все треба було пережити...

Ми підібрали на дорозі жінку, вона знепритомніла. Вона не могла йти, вона повзла і думала, що вже мертва. Відчуває: кров по ній тече, але вирішила, що це вона відчуває так на тому світі, а не на цьому, і коли ми її розворушили, вона прийшла трохи до тями, ми почули... Вона розповіла, як їх розстрілювали, вели на розстріл її і п’ятьох дітей із нею. Поки вели їх до сараю, дітей убивали. Стріляли і при тому веселилися... Залишився хлопчик, останній, іще немовля. Фашист показує: підкидай, я стрілятиму. Мати кинула хлопчика так, щоб убити його самій... Свою дитину... Щоб німець не встиг вистрілити... Вона казала, що не хоче жити, не може після того жити на цьому світі, а лише на тому... Не хоче...

Я не хотіла вбивати, я не народилася, щоб убивати. Я хотіла стати вчителькою. Але я бачила, як палили село... Я не могла крикнути, я не могла голосно плакати: ми йшли в розвідку і якраз підійшли до того села. Я могла лише гризти собі руки, у мене на руках залишилися шрами відтоді, я гризла до крові. До м’яса. Пам’ятаю, як кричали люди... Кричали корови... Кричали кури... Мені здавалося, що всі кричать людськими голосами. Усе живе. Горить і кричить.

То не я кажу, то горе моє каже...»

Валентина Михайлівна Ількевич,

партизанська зв’язкова

«Ми знали... Усі знали, що ми маємо перемогти...

Потім люди думали, що батька залишили, у нього було завдання від райкому партії. Ніхто його не залишав, ніякого завдання. Ми самі вирішили боротися. Я не пам’ятаю, щоб у нашій родині була паніка. Було велике горе — це так, але паніки не було, всі вірили, що ми здобудемо перемогу. Першого дня, коли увійшли німці до нашого села, батько грав увечері на скрипці "Інтернаціонал". Йому хотілося щось таке здійснити. Якийсь протест...

Два місяці минуло чи три... Чи...

Це був єврейський хлопчик... Німець прив’язав його до велосипеда, і той біг за ним, як собачка: "Шнель! Шнель!" Їде і сміється. Молодий німець... Невдовзі йому набридло, він зліз із велосипеда і показує хлопчикові: ставай на коліна... На карачки... І повзи, як собачка... Скакай... "Хундік! Хундік!" Кинув ціпок: принеси! Хлопчик підвівся, прибіг і приніс палицю в руках. Німець розлютився... Почав його бити. Лаяти. Показує: скакай рачки і принеси в зубах. Хлопчик у зубах приніс...

Години зо дві німець грався з цим хлопчиком. А потім знову прив’язав до велосипеда, і вони попрямували назад. Хлопчик біг, як собачка... У бік гетто...

А ви питаєте: чому ми стали боротися? Навчилися стріляти...»

Валентина Павлівна Кожем’якіна,

партизанка

«Як забути... Поранені їли ложками сіль... У строю називають прізвище, боєць виходить і падає разом із гвинтівкою від слабкості. З голоду.

Народ нам допомагав. Якби не допомагав, то партизанський рух не міг би існувати. Народ разом із нами воював. Іноді зі сльозами, але все-таки віддають:

— Діточки, разом станемо горювати. Перемоги чекати.

Останню дрібненьку бульбу висиплють, дадуть хліба. У ліс нам мішки зберуть. Той каже: "Я стільки дам", той — "А я остільки". — "А ти, Іване?" — "А ти, Маріє?" — "Як усі, так і я, але в мене ж діти".

Що ми без населення? Ціла армія в лісі, але без них ми б загинули, вони ж сіяли, орали, дітей та нас виходжували, одягали всю війну. Уночі орали, поки не стріляють. Я пам’ятаю, як прийшли до одного села, а там ховають літнього чоловіка. Його вночі убили. Жито сіяв. Так затиснув зерна в руці, що розігнути пальців не змогли. Із зернами поклали...

У нас же зброя, ми могли оборонятися. А вони? За те, що хліба дав партизану — розстріл, я переночувала й пішла, а якщо хтось донесе, що я в цій хаті ночувала, — їм усім розстріл. А там жінка сама, без чоловіка, а з нею троє маленьких дітей. Вона ж не проганяла нас, коли прийдемо, і пічку витопить, і випере все... Останнє віддасть: "Їжте, хлопчики". А бульба навесні дрібненька-дрібненька, як горошини. Ми їмо, а діти на печі сидять, плачуть. Горошини ці останні...»

Олександра Никифорівна Захарова,

партизанський комісар

двісті двадцять п’ятого полку

Гомельської області

«Перше доручення... Принесли мені листівки. Я зашила їх у подушку. Мама стелила постіль і намацала. Розпорола подушку і побачила ці листівки. Стала плакати. "Ти себе занапастиш і мене". Але потім вона мені допомагала.

До нас часто приїжджали партизанські зв’язкові. Розпряжуть коня, зайдуть. Що ви думаєте, сусіди не бачили? Бачили і здогадувалися. Я казала, що це від брата, з села. Але всі добре знали, що в мене ніякого брата в селі немає. Я їм вдячна, я всій нашій вулиці маю вклонитися. Єдиного слова стало б, щоб ми загинули, вся сім’я. Досить було лише пальцем ткнути в наш бік. Але ніхто... Жодна людина... У війну я так полюбила людей, що ніколи не зможу їх розлюбити...

Після визволення... Я йду вулицею й оглядаюся: вже не могла не боятися, не могла спокійно пройти вулицею. Іду й машини лічу, на вокзалі поїзди... Довго відучувалась...»

Віра Григорівна Сєдова,

підпільниця

«Я вже плачу... Сльози заливають...

Зайшли ми до хати, а там нічого немає, дві голі обстружені лавки і стіл стоїть. Навіть кухля, здається, не було — води напитися. Усе в людей забрали. І лише ікона в кутку, і рушник на ній висить.

Сидять дід із бабою. Один наш партизан зняв чоботи, онучі такі рвані, він їх згорнути вже не може. А дощ, а багнюка, а чоботи рвані. І ось та бабка підходить до ікони, знімає рушник і віддає йому: "Дитинко, а як же ти підеш?"

А більш нічого в тій хаті немає...»

Віра Сафронівна Давидова,

партизанка

«Перші дні... Підібрала я за селом двох поранених... Один був поранений у голову, у другого солдата — осколок у нозі. Сама цей осколок витягла, до рани влила гасу, не знайшла нічого іншого. А я вже знала... Про гас, що він дезінфікує...

Виходила я їх, підняла на ноги. Спочатку один пішов у ліс, а потім другий. Останній, коли йшов, відразу — мені в ноги. Хотів мені ноги цілувати:

— Сестричко люба! Ти мені життя врятувала.

Не було ні імені, нічого. Лише — сестра і брат.

Жінки зберуться ввечері у мене в хаті:

— Кажуть німці, що Москву взяли.

— Ніколи!!!

Із цими жінками піднімали ми після визволення колгосп, мене поставили головою. Було ще в нас чотири діди і п’ять хлопчиків років по десять-тринадцять. Це мої орачі. Було двадцять коней, у них короста, їх треба лікувати. Ото і все наше господарство. Не було ні коліс, ні хомутів. Лопатами жінки землю піднімали, на коровах і бугаях боронували, бичкам хвости повідкручували, вони ляжуть, і їх не підняти. Хлопчики день боронують, а ввечері вузлики розв’яжуть, у всіх їжа однакова — прісні коржики-праснаки. Ви і не знаєте, що це. Насіння щавлю, калачики... Не знаєте? Така трава є. Конюшину щипали. І все це товкли в ступі. І пекли ці праснаки. Такий хліб... Гіркий-гіркий...

Восени прийшла рознарядка: вісімдесят кубометрів лісу повалити. З ким? Узяла свого хлопчика дванадцяти років і дівчинку десяти років. Й інші жінки так само. Здали ми цей ліс...»

Віра Митрофанівна Толкачова,

партизанська зв’язкова

Розповідають

Йосип Георгійович Ясюкевич і його дочка Марія, у війну партизанські зв’язкові загону імені Петракова бригади імені Рокоссовського:

Йосип Георгійович:

— Усе віддав заради перемоги... Найрідніше. Сини мої воювали на фронті. Двох племінників розстріляли за зв’язок із партизанами. Сестру мою, їхню матір, фашисти спалили. У їхній же хаті... Люди переказували, що поки дим не затулив, стояла вона рівненько, як свічка, і ікону тримала. Після війни: сонце заходить — мені здається, щось горить...

Марія:

— Я була дівчинка, тринадцять років. Я знала, що батько допомагає партизанам. Розуміла. Приходили якісь люди вночі. Щось залишали, щось забирали. Часто батько брав мене із собою, посадить на віз: «Сиди і не вставай із цього місця». Коли приїдемо куди треба, він виймає звідти зброю або листівки.

Потім почав мене посилати до станції. Навчив, що треба запам’ятовувати. Я тихенько прокрадуся до кущів і до ночі там, рахую, скільки ешелонів пройшло. Запам’ятовую, що везуть, воно ясно: зброя, танки або солдати їдуть. Два-три рази на день німці прострілювали кущі.

— А не страшно було?

— Я маленька, проберуся завжди так, що мене ніхто не помітить. А той день... Я добре пам’ятаю... Батько два рази намагався виїхати з хутора, де ми жили. Під лісом його чекали партизани. Два рази виїжджав, і два рази його повертали патрулі. Стало темніти. Кличе мене: «Марійко...» А мати в плач: «Не пущу дитя!» Тягне мене від — батька...

Але я побігла через ліс, як він велів. Я там усі стежки напам’ять знала, щоправда, темряви боялася. Партизан знайшла, вони чекали, все передала, що батько сказав. А коли поверталася назад, вже світати почало. Як обійти німецьких патрулів? Кружляла лісом, кружляла і провалилася в озеро, піджак батьківський, чоботи, все потонуло. З ополонки вибралася... Бігла по снігу босоніж... Захворіла, і як злягла, так уже з ліжка і не встала. Ноги віднялися. Лікарів і ліків тоді не було. Мама лікувала відварами з трав. Глину прикладала...

Після війни повезли до лікарів. Але вже було пізно. Залишилася я лежати... Можу посидіти, але небагато, лежу і дивлюся у вікно... Війну згадую...

Йосип Георгійович:

— Я її на руках ношу... Сорок років. Як дитя мале... Два роки тому померла дружина. Усе, сказала мені, пробачила. Гріхи молоді... Усе... А Марійку не пробачила. По очах зрозумів... А я вмирати боюся, тоді Марійка сама залишиться. Хто її на руках носитиме? Хто хреститиме на ніч? Бога проситиме...

Про мамок і татків

Село Ратинці Воложинського району Мінської області. Година їзди від столиці. Звичайне білоруське село — дерев’яні будинки, кольорові палісадники, півні та гуси на вулицях. Діти в піску. Літні жінки на лавочках. Я приїхала до однієї з них, а зібралася вся вулиця. Заговорили. Заголосили на весь світ.

Кожна про своє, а разом про одне. Про те, як орали, сіяли, хліб партизанам пекли, як дітей берегли, ходили до ворожок і циганок, розгадували сни і просили Бога заступитися. Чекали з війни чоловіків.

Записала перші три прізвища: Олена Адамівна Величко, Юстина Лук’янівна Григорович, Марія Федорівна Мазуро. А далі вже було не розібрати через плач...

«Ах, донечко! Золота моя, не люблю я День Перемоги. Плачу! Ой, плачу! Як задумаюся, все воно повертається. Щастя за горами, а біда за плечима...

Спалили нас німці, забрали все дочиста. Залишилися ми на одному сірому, камені. Прийшли з лісу, нічого немає. Лише коти позалишалися. Що їли? Влітку піду ягід назбираю, грибів. У мене повна хата дітей.

А скінчилася війна, до колгоспу пішли. І жала, і косила, і молотила. Плуг на собі тягали замість коней. Коней не було, і їх убили. Собак постріляли. Мама моя так казала: "Як помру, не знаю, що з душею станеться, а руки — так ті відпочинуть". Дівчинці моїй десять років було, вона зі мною жала. Бригадир приїхав подивитися, як така мала і норму до вечора зробить. А ми жнемо і жнемо, сонце за ліс котиться, а нам щоб воно вище піднялося. Нам дня мало. Дві норми давали. А платити нам нічого не платили, лише галочки на трудодні ставили. Ходиш ціле літо в поле, а восени й мішка борошна не отримаєш. Лише на бульбочці дітей ростили...»

«От і скінчилася війна. І залишилася я сама. Я корова, я і бик, я і баба, і мужик. Ой-ой-ой...»

«Війна-біда... У моїй хаті тільки діти. Ані лавки, ні скрині. Геть оголилися. Жолуді їли, навесні — траву... Пішла моя дівчинка до школи, лише тоді я їй перші черевички купила. Вона в них спати лягала, не хотіла скидати. Отак жили! Життя закінчується, а згадати нічого. Лише війна...»

«Чутки прокотилися, що до містечка пригнали наших полонених, хто признає там свого, може забрати. Підхопилися, побігли наші жінки! Увечері хто свого, а хто чужого привів, і таке розповідають, що повірити несила: гниють люди живцем, з голоду помирають, на деревах все листя об’їли... Траву їдять... Корінці із землі викопують... Побігла і я наступного дня, свого не знайшла, думаю, сина комусь урятую. Сподобався мені один чорнявенький, Сашком звали, як тепер мого онука. Йому років вісімнадцять... Дала німцеві сала, яєць, божуся: "Брат". Хрещуся. Прийшли ми додому, він жодного яйця не подужає з’їсти, такий слабкий. Місяця не побули ці люди у нас, і знайшовся гад. Жив, як усі, жонатий, двоє дітей... Пішов до комендатури і заявив, що ми чужих узяли. Назавтра німці приїжджають на мотоциклах. Просимо, на коліна падаємо, а вони обдурили, що відвезуть їх ближче до дому. Я Сашкові костюм дідів віддала... Гадала, він житиме...

А їх вивели за село... І поклали з автоматів... Усіх. До єдиного... Вони ж молоді-молоді, гарні! І ми вирішили, у кого вони були — дев’ять душ, їх поховаємо. П’ятеро з ями витягують, а четверо озираються, щоб німці не налетіли. Руками ніяк, сама спека, а вони чотири доби полежали... І лопатками посікти боїмося... На настільник покладеш і волочиш. І воду брали, і носи зав’язували. Хоч би собі не впасти... Могилку одну в лісі викопали, поклали в рядок... Простирадлами голови понакривали... Ноги...

Рік ми не вщухали, плакали за ними. І кожна думала: а де мій чоловік чи син? Живі вони? Бо з війни дочекаєшся, а з піску ніколи... Ой-ой-ой...»

«Чоловік у мене був хороший, добрий. Ми з ним встигли пожити лише півтора рочки. Коли він ішов, я дитя під грудьми носила. Але він дівчинки не дочекався, без нього народила. Він улітку пішов, а я її восени народила.

Ще я її біля грудей тримала, майже рочок. Сиджу на ліжку, годую... Стук у вікно: "Олено, папірець принесли... На мужика твого..." (Це жінки листоношу не пустили, самі прийшли сказати.) А я як стояла, як дівчинку тримала, так молоко з мене і вдарило, аж на землю. Дівчинка як закричить — вона злякалася. Груди вже не взяла. Це саме у вербну суботу мені сказали. У квітні... Уже сонечко світило... У папірці я прочитала, що загинув мій Іван у Польщі. Під містом Гданськом його могилка. Загинув сімнадцятого березня сорок п’ятого року... Такий маленький тонкий папірець... Уже ми Перемоги чекали, ось-ось наші чоловіки прийдуть. Садки зацвітали...

Дівчинка моя після переляку довго хворіла, аж доки до школи не пішла. Дверима сильно вдарять чи крикне хто — вона вже хвора. Плаче ночами. Я довго з нею мучилася, напевно, сім років не бачила сонечка, воно мені не світило. У мене перед очима було чорно.

Сказали — Перемога! Стали чоловіки додому повертатися. Але повернулося менше, ніж ми відправили. Менше половини. Брат мій Юзик прийшов першим. Щоправда, покалічений. І в нього була така дівчинка, як моя. Чотири рочки, потім п’ять... Моя дівчинка гратися до них ходила, а раз біжить і плаче: "Не піду до них". — "А чого ж ти плачеш?" — питаю. "Олечку (а в них дівчинку Олечкою звали) татко на коліна бере, жаліє. А в мене татка нема. У мене лише мамка". Обнялися ми...

І так роки два-три. Прибіжить із вулиці й до мене: "Я вдома погуляю? Ато татко йтиме, а я з іншими дітьми на вулиці, він мене не впізнає. Він же мене не бачив". Не можу вигнати її з хати на вулицю до дітей. Цілими днями вдома сиділа. Татка чекала. А татко наш не повернувся...»

«Мій, як ішов на війну, так сильно плакав, що дітей маленьких залишає. Жалівся. А діти такі маленькі, що іще не розуміли, що в них татко є. І головне — хлопчики всі. Найменшенького ще на руках носила. Він його як узяв, як притиснув до себе. Я біжу за ним, уже кричать: "У колону всі ставай!" А він відпустити дитя не може, в колону з ним стає... Військовий на нього кричить, а він дитятко сльозами вмиває. Усі пелюшки були мокрими. Бігли ми з дітьми за ним аж за село, кілометрів зо п’ять ще бігли. З нами й інші жінки. Діти мої вже падають, і я цього маленького ледве несу. А Володя, це мій чоловік, обертається, і я біжу й біжу. Остання залишилася... Дітей десь на дорозі покинула. Лише з маленьким його наздоганяю...

А через рік прийшов папірець: загинув ваш чоловік Володимир Григорович у Німеччині, під самим Берліном. Я і могилки його не бачила. Один сусід повернувся, цілком здоровий, другий повернувся без ніжки. Такий жаль мене взяв: нехай би і мій повернувся, нехай би без ніжок, але живий. Я б на руках його носила...»

«У мене троє синочків залишилося... І снопи на собі тягала, і дрова з лісу, бульбочку й сіно. Усе сама... Плуг самотужки, на горбу своєму, волокла і борону. А що ж?! У нас через хату-дві — вдова або солдатка. Позалишалися ми без мужиків. Без коней. Коней теж на війну позабирали. Так я... Я ще в передовиках ходила. Дві почесні грамоти мені дали, а одного разу так і десять метрів ситцю. Ото радість була! Моїм хлопчикам, усім трьом, сорочки пошила».

«Після війни... Сини тих, хто загинув, щойно піднялися. Виростали. Тринадцять-чотирнадцять рочків хлопчикам, а вони вже вважали, що дорослі. Хотіли одружитися. Мужиків немає, а жінки всі молоді...

І от якщо б сказали: віддай корівку — і війни не буде. Віддала б! Щоб мої діти не спізнали того, що зі мною було. Днюю й ночую, а біду свою чую...»

«Гляну у вікно, так ніби він сидить... Буває, під вечір щось здасться... Я вже стара, а його завжди молодим бачу. Таким, яким я його відправила. Якщо присниться, то теж молодий. Там і я молода...

Жінкам усім похоронки прислали, а в мене папірець — "пропав безвісти". Синім чорнилом написано. Перші десять років чекала щодня. І тепер чекаю. Поки людина живе, на все можна сподіватися...»

«А як жінці самій жити? Людина прийшла, допомогла мені або не допомогла. Одна біда. Кожен слово кине... Люди наговорилися, собаки набрехалися... Але подивився би мій Іван на своїх п’ятьох онуків. Я часом стану біля його портрета, фотокартки їхні покажу. Поговорю з ним...»

«Ой-ой-ой... Божечку наш... Милосердний...»

«Приснився мені відразу після війни сон: виходжу у двір, а мій по двору ходить... У військовому... І так кличе мене, прикликає. Вихопилася з-під ковдри, відчинила вікно... Тихо-тихо. Навіть птахів не чути. Сплять. Вітер листочками ворушить... Посвистує...

Уранці взяла десяток яєць і пішла до циганки. "Його вже немає, — кинула вона карти. — Не чекай даремно. То його душа біля хати ходить". А ми з ним зійшлися, бо кохали одне одного. Так кохали...»

«Мене одна ворожка навчила: "Як усі позасинають, надінь чорну хустку і сядь біля великого дзеркала. І ось він звідти з’явиться... Торкатися не слід ні до його самого, ні його одягу. Лише говори з ним..." Я всю ніч просиділа... Під самий ранок він прийшов... Нічого не казав, мовчав і сльози текли. Разів зо три так з’являвся. Покличу — прийде. Плаче. І я перестала його викликати. Шкодую...»

«І я зі своїм зустрічі чекаю... День і ніч йому розповідатиму. Мені нічого від нього не треба, лише — нехай послухає. Він, напевно, теж там постарів. Як і я».

«Моя ти земелько... Копаю бульбочку, буряки... Ось він десь там, і я незабаром до нього прийду... Сестра мені каже: "Ти не в землю, а на небо дивися. Угору. Вони — там". Ось моя хатка... Поряд... Залишайся у нас. Як переночуєш, то більше дізнаєшся. Кров не вода, розливати шкода, а вона ллється. Я по телевізору бачу... Щоднини...

Можеш і не писати про нас... А краще запам’ятай... Ось ми з тобою разом поговорили. Поплакали. І ти, коли простишся з нами, обернися на нас і на наші хати. Не один раз озирнися, як чужа, а двічі. Як своя. І більше нічого не треба. Озирнися...»

Про маленьке життя і велику ідею

«Я завжди вірила... Я вірила Сталіну... Вірила комуністам. Я сама була комуністкою. Вірила в комунізм... Жила заради цього, вижила заради цього. Після доповіді Хрущова на XX з’їзді, коли він розповів про помилки Сталіна, я захворіла, в ліжко злягла. Я не могла повірити, що то правда. У війну я теж кричала: "За Батьківщину! За Сталіна!" Мене ніхто не змушував... Я вірила... Це — моє життя...

Ось воно...

У партизанах воювала два роки... В останньому бою мене поранило в ноги, я знепритомніла, а мороз був сильний, коли прокинулася, відчула, що відморожені руки. Тепер живі, хороші руки, а тоді чорні... І ноги, звісно, теж були відморожені. Якщо б не мороз, напевно, ноги врятували б, а вони були в крові, і я довго лежала. Коли знайшли мене, поклали разом з іншими пораненими, звезли до одного місця, багато нас, а тут німці знову оточують. Загін іде... Проривається... Нас, як дрова, на сани покидали. Нема коли дивитися, жаліти, всіх відвозять глибше до лісу. Ховають. Так відвозили й відвозили, а потім повідомили до Москви про моє поранення. Адже я була депутатом Верховної Ради. Шанована людина, мною пишалися. А я із самих низів, проста селянка, із селянської родини. Я рано вступила в партію...

Ноги пропали... Ноги відрізали... Рятували мене там же, в лісі... Операція проходила в найпримітивніших умовах. Поклали на стіл оперувати, і навіть йоду не було, простою пилкою пиляли ноги, обидві ноги... Поклали на стіл, і немає йоду. За шість кілометрів до іншого загону поїхали за йодом, а я лежу на столі. Без наркозу. Без... Замість наркозу — пляшка самогонки. Нічого не було, крім звичайної пилки... столярної...

Зв’язалися з Москвою, щоб прислали літак. Літак тричі прилітав, покружляв-покружляв, а опуститися не може. Кругом обстрілювали. На четвертий раз сів, але в мене обидві ноги вже були ампутовані. Потім в Іванові, в Ташкенті чотири рази робили реампутацію, чотири рази знову починалася гангрена. По шматочку щоразу різали, і вийшло дуже високо. Спочатку плакала... Ридала... Уявляла, як по землі повзатиму, ходити не зможу, а повзатиму. І сама не знаю, що мені допомогло, утримало... Як я себе вмовила... Звісно, добрих людей зустріла. Багато хороших людей. У нас був хірург, він сам теж без ніг, він казав про мене, це інші лікарі передали: "Я схиляюся перед нею. Я стільки чоловіків оперував, але таких не бачив. Не скрикне". Я трималася... Я звикла бути на людях сильною...

Потім приїхала назад, до Дісни. Свого містечка. Повернулася з милицями.

Це я тепер погано ходжу, бо стара, а тоді бігала містом і всюди пішки. На протезах бігала. І до колгоспів їздила. Поставили мене на посаду заступника голови райвиконкому. На велику роботу. У кабінеті не сиділа. Усе по селах, по полях. Навіть ображалася, якщо поблажку відчувала. Грамотних колгоспних голів тоді було небагато, і якщо якась важлива кампанія, посилали на місце представників із району. І ось по понеділках викликали нас до райкому і давали завдання, кому куди. Сиджу вранці, дивлюся у вікно — всі йдуть і йдуть до райкому, а мені не телефонують. І мені якось болісно, мені хотілося бути, як усі.

І нарешті дзвінок, телефонує перший секретар: "Фекло Федорівно, зайдіть". Яка я тоді щаслива, хоча мені дуже й дуже важко було їздити по селах, мене посилали і за двадцять, і за тридцять кілометрів, де, бувало, під’їдеш, а де і пішки. Іду десь у лісі, упаду, а встати не можу. Сумку покладу, щоб опертися, або за дерево зачеплюся, встану і далі йду. А пенсію отримувала, могла б жити для себе, для самої себе. Але я хотіла жити для інших. Я — комуністка...

Нічого в мене свого немає. Лише ордени, медалі та почесні грамоти. Будинок держава побудувала. Будинок великий, але дітей у ньому немає, ось він і здається таким великим... А стелі такими високими... Живемо в ньому вдвох із сестрою.

Вона — моя сестра, моя мама, моя нянька. Я тепер стара... Уранці сама не підведуся...

Живемо вдвох, живемо минулим. У нас — гарне минуле. Важко жили, але гарно й чесно, і мені за себе не прикро. За своє життя... Я жила чесно...»

Фекла Федорівна Струй,

партизанка

«Нас час створив такими, якими ми були. Показали себе. Такого часу вже не буде. Не повториться. А тоді — ідея наша була молода, і ми молоді. Ленін помер нещодавно. Сталін живий... З якою гордістю я носила піонерський галстук. Комсомольський значок...

І ось — війна. І ось ми такі... Звісно, у нас у Житомирі швидко з’явилося підпілля. Я була там спочатку, це навіть не обговорювали: йти чи не йти, страшно чи не страшно? Це навіть не обговорювали...

За кілька місяців нашу підпільну групу вистежили. Групу зрадили. Мене схопило гестапо... Звісно, було страшно. Мені це навіть страшніше, ніж померти. Я боялася тортур. Тортур боялася... А раптом не витримаю? Кожен із нас так думав... Наодинці... Я, наприклад, змалку ледве витримувала будь-який біль. Але ми ще не знали себе, не знали, які ми сильні...

На останньому допиті, після якого втретє я була занесена до списку на розстріл, у третього за ліком слідчого, який сказав, що він історик за освітою, було так... Цей фашист хотів зрозуміти, чому ми такі люди, чому для нас такі важливі наші ідеї. "Життя понад ідеї", — казав він. Я, звісно, не погоджувалася з цим, він кричав, бив. "Що? Що змушує вас бути такими? Спокійно сприймати смерть? Чому комуністи вважають, що комунізм має перемогти в усьому світі?" — запитував. Він чудово розмовляв російською. І я вирішила йому все сказати, все одно знала, що вб’ють, так хоч недарма, і нехай знає, що ми сильні. Близько чотирьох годин він запитував, а я відповідала, як знала, як встигла на той час вивчити марксизм-ленінізм у школі та університеті. О, що з ним діялося! Хапався за голову, бігав по кімнаті, ставав як укопаний і дивився-дивився на мене, але вперше не бив...

Я стояла перед ним... Половина волосся в мене вирвана, а доти були дві товсті коси. Голодна... Спочатку мріяла: шматочок би хліба малесенький, потім — ну бодай би скоринку, потім — аби хоч крихітки знайти... Я перед ним стою така... Очі палають... Він слухав довго мене. Слухав і не бив... Ні, ще не злякався, ще лише сорок третій рік. Але вже щось відчув... якусь небезпеку. Захотів дізнатися — яку? Я йому відповіла. Але коли я пішла, вніс мене до списків на розстріл...

У ніч перед розстрілом я згадувала своє життя, своє коротке життя...

Мій найщасливіший день у житті, коли батько з матір’ю, від’їхавши під бомбардуваннями кілька десятків кілометрів від дому, вирішили повернутися. Не йти. Залишитися вдома. Я знала — ми будемо боротися. Нам здавалося, що так швидше настане перемога. Неодмінно! Найперше, за що ми взялися, — шукати й рятувати поранених. Вони лежали на полі, в траві, в канавах, у хлів заповзуть до когось. Я вийшла накопати вранці картоплі й одного знайшла на нашому городі. Він помирав... Молодий офіцер, він не мав сили навіть сказати мені своє ім’я. Шепотів якісь слова... Не розібрати... Я пам’ятаю свій відчай. Але мені здається, що зроду я не була така щаслива, як у ті дні... Я знайшла батьків удруге. До того часу я вважала, що мій тато далекий від політики, а він був безпартійний більшовик. Моя мама — малограмотна селянка, вона вірила в Бога. Вона молилася протягом усієї війни. Але як? Падала перед іконою на коліна: "Спаси народ! Врятуй Сталіна! Врятуй комуністичну партію від цього ірода Гітлера". Щодня на допиті в гестапо я очікувала, що відчиняться двері і увійдуть рідні. Тато з мамою... Я знала, куди я потрапила, і я щаслива, що нікого не зрадила. Більше ніж померти, ми боялися зрадити. Коли мене заарештували, я зрозуміла, що настав час мук. Я знала, що дух мій сильний, а тіло?

Не пам’ятаю першого допиту... Я не втрачала пам’яті... Лише раз зомліла, коли якимось колесом викручували руки. Здається, не кричала, хоча перед тим мені показали, як кричать інші. На наступних допитах уже втрачала почуття болю, тіло дерев’яніло. Фанерне тіло. Єдина думка: ні! Перед їхніми очима я не помру. Ні! І лише коли все скінчиться, вкинуть до камери, я починала відчувати біль, я ставала раною. Суцільною раною. Усе тіло... Але витримати. Витримати! Щоб мама дізналася, що я вмираю людиною, нікого не зрадила. Мама!

Били, підвішували. Завжди зовсім роздягнутою. Фотографували. Руками можеш затулити лише груди... Я бачила, як божеволіли... Бачила, як маленький Миколка, йому не було й року, ми його вчили слову "мама", як він, коли його забирали від матері, зрозумів у надприродний спосіб, що втрачає її назавжди, і закричав уперше за своє життя: "Мамо!" То було не слово або не лише слово... Я хочу вам розповісти... Усе розповісти... О, яких людей я там зустріла! Вони помирали в підвалах гестапо, і про їхню мужність знали лише стіни. І тепер, коли минуло сорок років, я подумки опускаюся перед ними на коліна. "Померти — найпростіше", — казали вони. А ось жити... Як хотілося жити! Ми вірили: перемога прийде, лише в тому сумнівалися — чи доживемо ми до того великого дня?

У нас у камері було маленьке віконце, на ньому ґрати, треба було, щоб хто-небудь тебе підсадив, і тоді побачиш — і то навіть не шматочок неба, а шматочок даху. А ми всі такі слабкі, що підсадити одне одного не могли. Але була в нас Аня, парашутистка. Її схопили, коли їх закидали в тил із літака, група потрапила до засідки. І ось вона, вся закривавлена, побита, раптом попросила: "Підштовхніть мене, я вигляну на волю. Хочу туди!"

Хочу — та й край. Ми всі разом її підняли, вона скрикнула: "Дівчата, там квіточка..." І тоді кожна стала проситися: "І мене...", "І мене..." І звідкілясь взялися сили допомогти одна одній. А то була кульбаба, як її занесло на цей дах, як вона там втрималася, збагнути не можу. Кожна щось загадала на цю квітку. Тепер думаю, кожна загадала: чи вийде вона живою з того пекла?

Я так любила весну... Любила, коли цвітуть вишні й біля бузкових кущів пахне бузковими духами... Ви не дивуйтеся моєму стилю, я вірші писала. А тепер я весну не люблю. Це війна стала між нами, між мною і природою. Коли цвіли вишні, я бачила фашистів у рідному Житомирі...

Залишилася я жива дивом... Урятували мене люди, які хотіли віддячити моєму батькові. Мій батько — лікар, на ті часи то було великим ділом. Мене виштовхнули з колони, виштовхнули в темряві, коли нас вели на розстріл. А я нічого не пам’ятала з болю, йшла, як уві сні... Йшла, куди вели... Потім везли... Привезли додому, я вся була в ранах, відразу висипала нервова екзема. Я навіть голосу людського чути не могла. Почую — відразу мені боляче. Мама і тато розмовляли пошепки. Я постійно кричала, замовкала лише в гарячій воді. Маму ні на секунду не відпускала від себе, вона просилася: "Донечко, мені треба ж до печі. На город..." А я трималася за неї... Щойно я відпускала її руку, на мене все знову навалювалося. Усе, що зі мною було. Щоб чимось мене відволікти, мені приносили квіти. Мої улюблені дзвіночки... Листя каштана... Запахи відволікали... Сукню, в якій я була в гестапо, мама тримала в себе. І коли вмирала, вона в неї під подушкою була. До її останньої години...

Уперше я підвелася, коли побачила наших солдатів. Раптом я, яка лежала понад рік, підхоплююсь і вибігаю на вулицю: "Рідні мої! Ріднесенькі... Ви повернулися..." Солдати на руках внесли мене до нашої хати. З піднесенням я на другий і на третій день побігла до військкомату: "Дайте мені роботу!" Батькові сказали, він прийшов за мною: "Дитинко, як ти прийшла? Хто тобі допоміг?" У мене стало сили на кілька днів... І знову почалися болі... Муки... Я кричала цілими днями. Люди йшли повз нашу хату і просили: "Господи, чи прийми її душу, чи допоможи, щоб вона не мучилася".

Урятували мене цілющі грязі Цхалтубо. Урятувало бажання жити. Жити, жити і — більше нічого. Я ще жила. Жила, як усі... Жила... Чотирнадцять років працювала в бібліотеці. То були радісні роки. Найкращі. А тепер життя перетворилося на суцільну боротьбу з хворобами. Старість, що не кажіть, річ кепська. Ще самотність, я залишилася сама-самісінька. Тата й мами давно немає. Ці довгі ночі без сну... Багато років минуло, а мій найстрашніший сон, я прокидаюся в холодному поту. Я не пам’ятаю прізвища Ані... Я не пам’ятаю, чи то вона з Брянщини, чи то зі Смоленщини. Я пам’ятаю, як вона не хотіла вмирати! Закладе білі повні руки за голову й у вікно крізь ґрати кричить: "Я жити хочу!"

Я не знайшла її рідних... Я не знаю, кому про це розповісти...»

Софія Миронівна Верещак,

підпільниця

«Після війни ми дізналися про Освенцим, Дахау... Як після цього народжувати? А я вже вагітна...

Тут мене посилають до села організовувати передплату позики. Державі потрібні гроші, треба відновлювати заводи, фабрики.

Приїхала — села немає, всі в землі... У землянках живуть... Вийшла жінка, який там на ній одяг, страшно дивитися.

Я залізла до землянки, сидять троє дітей, вони всі голодні. Вона їм щось товкла в ступці, якусь траву.

Вона спитала у мене:

— Ти прийшла по передплату позики?

Я кажу:

— Так.

Вона:

— У мене грошей немає, але маю курку. Піду спитаю, якщо сусідка — вона вчора просила у мене — купить, я тобі віддам.

І зараз розповідаю, у мене клубок у горлі. Які були люди! Які люди! У неї чоловіка вбили на фронті, залишилося троє дітей, і нічого немає, лише ця курка, і вона її продає, щоб віддати мені гроші. Ми тоді збирали готівкою. Вона готова все віддати, щоб тільки мир був, щоб діти її залишилися живі. Пам’ятаю її обличчя. І всіх дітей її...

Як вони виросли? Я б хотіла знати... Хотіла б знайти і зустрітися...»

Клара Василівна Гончарова,

зенітниця