У війни не жіноче обличчя

А тепер буде розповідь про кохання...

Любов — єдина особиста подія на війні. Усе інше спільне — навіть смерть.

Що стало для мене несподіванкою? Те, що про любов вони говорили менш відверто, ніж про смерть. Завжди щось недоговорювали, ніби захищалися, щоразу зупиняючись перед якоюсь межею. Пильно її охороняли. Між ними існувала таємна згода — далі не можна. Завіса опускалася. Від чого захищалися — зрозуміло, від повоєнних образ і наклепів. Ох їм і дісталося! Після війни в них була ще одна війна, не менш страшна, ніж та, з якої вони повернулися. Якщо хтось наважувався бути щирим до кінця, вихоплювалося відчайдушне зізнання, то з неодмінним проханням наостанку: «Прізвище моє змініть» або: «У ті наші часи про це не заведено було говорити вголос... непристойно...» Я чула більше про романтичне і трагічне.

Звісно, це не все життя і не вся правда. Але це їхня правда. Як прямо зізнався один із письменників військового покоління: «Хай буде проклята війна — наш зоряний час!» Це — пароль, спільний епіграф до їхнього життя.

А все ж таки: яка вона, любов, там? Побіля смерті...

Про бісову бабу і травневі троянди

«Війна забрала в мене мою любов... Мою єдину любов... Бомблять місто, прибігла до мене сестра Ніна, прощаємося.

Уже гадали — не побачимося. Вона мені каже: "Я піду в сандружинниці, тільки де мені їх знайти". І ось я пам’ятаю: дивлюся на неї, а це було літо, на ній легка сукня, і я бачу в неї на лівому плечі, тут, біля шиї, родима пляма. Це моя рідна сестра, а я вперше її побачила. Дивлюся й думаю: "Я тебе всюди впізнаю".

І таке гостре почуття... Така любов... Серце рветься...

З Мінська всі йшли. Дороги обстрілювали, йшли лісом. Десь дівчинка кричить: "Мамо, війна". Наша частина відступає. Йдемо просторим широким полем, колоситься жито, а біля дороги низька селянська хата. Уже Смоленщина... Біля дороги стоїть жінка, здавалося, що ця жінка вища від своєї хатки, була вона одягнена у все лляне, вишите національним російським візерунком. Вона схрестила руки на грудях і низько кланялася, солдати йшли, а вона їм кланялася і казала: "Нехай вас Господь додому верне". І ви знаєте, кожному вона кланялася і так примовляла. У всіх на очах сльози бриніли...

Я її протягом всієї війни пам’ятала... І вже інше, це було в Німеччині, коли ми німців назад гнали. Якесь селище... Сиділи надворі дві німкені у своїх чепчиках і пили каву. Ніби й не було ніякої війни... І я подумала: "Боже мій, у нас руїни, у нас люди в землі живуть, у нас їдять траву, а ви сидите і п’єте каву". Ідуть поряд наші машини, наші солдати їдуть... Вони п’ють каву...

А потім я їхала по нашій землі... І що я бачила? Замість села залишилася єдина піч. Сидить старий, а позад нього стоять троє онуків, вочевидь, втратив і сина, й невістку. Стара збирає головешки затопити піч. Повісила кожух — значить, з лісу прийшли. І в цій печі нічого не вариться.

І таке гостре почуття... Така любов...

...Наш ешелон зупинився. Не пам’ятаю, що там сталося — чи то ремонт дороги, чи то міняли паровоз. Сидимо ми з однією медсестрою, а поряд двоє наших солдатів готують кашу. І звідкілясь підходять до нас двоє полонених німців, стали просити їсти. А в нас був хліб. Ми взяли буханку хліба, розділили і дали їм. Ті солдати, які кашу готували, чую, теревенять:

— Поглянь, скільки лікарі дали хліба нашому ворогові! — І далі щось у такому дусі, мовляв, хіба вони знають справжню війну, сиділи по госпіталях, звідки їм...

Невдовзі інші полонені підійшли вже до тих солдатів, які варять кашу. І той солдат, який нам нещодавно кидав докори на нашу адресу, каже одному з німців:

— Що — жерти захотів?

А той стоїть... Чекає. Інший наш солдат передає буханець хліба своєму товаришеві:

— Гаразд, відріж йому.

Той відрізав по шматку хліба. Німці взяли хліб і стоять — бачать, що каша вариться.

— Ну, гаразд, — каже один солдат, — дай їм каші.

— Та вона ще не готова.

Ви чули?

І німці, ніби теж розуміють нашу мову, стоять. Чекають. Солдати засмачили кашу салом і дали їм у жерстянці з-під консервів.

Ось вам душа російського солдата. Вони засуджували нас, а самі дали хліба, та ще каші, і тільки тоді, коли затовкли салом. Ось що я пам’ятаю...

І таке гостре почуття... Таке сильне...

Війна давно скінчилася... Я лагодилася на курорт... Якраз це була Карибська криза. Знову у світі неспокійно стало. Усе захиталося. Укладаю валізу, сукні взяла, кофтинки склала. Ну, здається, нічого не забула? Виймаю сумочку з документами і беру звідти свій військовий квиток. Міркую: "Щось станеться, я там відразу піду до військкомату".

Уже я на морі, відпочиваю — і візьми розкажи комусь за столиком в їдальні, що їхала сюди і взяла військовий квиток. Я так сказала, без жодної думки або бажання похизуватися. А один чоловік за нашим столиком аж розхвилювався:

— Ні, це лише російська жінка, їдучи на курорт, може взяти із собою військовий квиток і думати, що як щось таке закрутиться, то вона відразу піде до військкомату.

Я пам’ятаю його захват. Його захоплення. Так на мене мій чоловік дивився. Цим поглядом...

Вибачте за довгий вступ... Я не вмію говорити почергово. Думка завжди у мене скаче, почуття рвуться...

Ми разом із чоловіком пішли на фронт. Удвох.

Я багато чого забула. Хоча згадую щодня...

Скінчився бій... Не вірилося, що така тиша. Він гладив траву руками, трава м’яка... І дивився на мене. Дивився... Такими очима...

Вони пішли групою в розвідку. Чекали їх два дні... Я не спала два дні... Задрімала. Прокидаюся через те, що він сидить поруч і дивиться на мене. "Лягай спати". — "Шкода спати".

І таке гостре почуття... Така любов... Серце рветься...

Я багато чого забула, майже все забула. А вважала, що не забуду. Нізащо не забуду.

Ми вже йшли Східною Пруссією, вже всі говорили про Перемогу. Він загинув... Загинув миттю... Від осколка... Моментальною смертю. За секунду мені передали, що їх привезли, я прибігла... Я його обняла, я не дала його забрати. Ховати. У війну ховали швидко: вдень загинув, якщо бій швидкий, то відразу збирають всіх, звозять звідусіль і риють велику яму. Засипають. Іноді тільки сухим піском. І якщо довго на цей пісок дивитися, то здається, що він рухається. Тремтить. Колишеться цей пісок. Бо там... Там для мене ще живі люди, вони нещодавно були живими... Я бачу їх, я з ними розмовляю... Не вірю... Ми всі ходимо і не віримо іще, що вони там... Де?

І я не дала його відразу ховати. Хотіла, щоб іще була в нас одна ніч. Сидіти біля нього. Дивитися... Гладити...

Уранці... Я вирішила, що заберу його додому. До Білорусі. А це — кілька тисяч кілометрів. Військові дороги... Плутанина... Усі вважали, що з горя я збожеволіла. "Ти маєш заспокоїтись. Тобі треба поспати". Ні! Ні! Я йшла від генерала до генерала, так дійшла до командувача фронтом Рокоссовського. Спочатку він відмовив... Ну, божевільна якась! Скільки вже у братських могилах поховано, лежить у чужій землі...

Я ще раз домоглася до нього на прийом:

— Хочете, я встану перед вами на коліна?

— Я вас розумію... Але він уже мертвий...

— У мене немає від нього дітей. Будинок наш згорів. Навіть фотографії пропали. Нічого нема. Якщо я його привезу на Батьківщину, залишиться хоча б могила. І мені буде куди повертатися після війни.

Мовчить. Ходить по кабінету. Ходить.

— Ви коли-небудь любили, товаришу маршал? Я не чоловіка ховаю, я любов ховаю.

Мовчить.

— Тоді я теж хочу тут померти. Навіщо мені без нього жити?

Він тривалий час мовчав. Потім підійшов і поцілував мені руку.

Мені дали спеціальний літак на одну ніч. Я увійшла до літака... Обняла труну... І знепритомніла...»

Єфросинія Григорівна Бреус,

капітан, лікар

«Розлучила нас війна... Чоловік — на фронті. Я евакуювалася спочатку до Харкова, а потім до Татарії. Улаштувалася там працювати. І ось одного разу мене розшукують, а моє дівоче прізвище Лісовська. Гукають усі: "Совська! Совська!" І я тоді відгукуюся: "Це я!" Мені кажуть: "Ідіть у НКВС, беріть пропуск і їдьте до Москви". Чому? Мені ніхто нічого не пояснив, і я не знала. Воєнний час... Їду й думаю, може, чоловік поранений, може, мене до нього викликають.

А я вже чотири місяці від нього нічого не отримувала, ніяких звісток. У мене такий намір, якщо я його знайду без рук, без ніг, каліку, заберу і відразу додому. Якось житимемо.

Приїжджаю до Москви, заходжу за адресою. Там написано: "ЦК КПБ", тобто наш білоруський уряд, і там таких, як я, дуже багато. Ми цікавимося: "Що? Чому? Навіщо нас зібрали?" Кажуть: "Про все дізнаєтеся". Зібрали нас усіх у великому залі: там наш секретар ЦК Білорусі, товариш Пономаренко, інші керівники. У мене запитали: "Чи хочете ви туди, звідки приїхали?" Ну, звідки я приїхала — з Білорусі. Звісно, хочу. І мене направляють до спецшколи. Починають готувати, щоб відправити в тил ворога.

Сьогодні закінчили навчання, а вже наступного дня посадили нас на машини і повезли до лінії фронту. Потім ми пішки пішли. Я не знала, який той фронт і яка вона — нейтральна смуга. Команда: "Приготуватися! Готовність — номер один". "Бах!" — вистрілили ракети. Сніг, бачу, білий-білий, а тут смуга людей, це ми один за одним лягли. Нас багато. Ракета згасла, пострілів немає. Нова команда: "Бігом!" — і ми побігли. І так пройшли...

У партизанський загін якимось дивом мені прийшов лист від чоловіка. Було стільки радості, так несподівано, два роки я про нього нічого не знала. А тут — літак скинув їжу, боєприпаси... І пошту... І в цій пошті, в тому мішку брезентовому мені — лист. Тоді я звертаюся письмово до ЦК. Я написала, що все робитиму, аби лише ми з чоловіком були разом. І цей лист тихесенько від командира нашого загону я передала льотчику. Невдовзі дізнаюся новини: передали по зв’язку — після виконання завдання нашу групу чекають у Москві. Усю нашу спецгрупу. Пошлють на нове місце... Усі мають летіти, а Федосенко — так та неодмінно.

Чекаємо ми літака, а це ніч, темно, як у бочці. І якийсь літак кружляє вгорі, а потім як дасть по нас бомбами. Це був "мессершмітт", німці нашу стоянку засікли, він пішов на новий розворот. А тим часом наш літак опускається — "У-2", і якраз під ялинку, де я стояла. Цей льотчик трохи присів над землею і давай відразу підніматися, тому що він побачив: німець зараз розвернеться і знову піде стріляти. Я зачепилася за крило і кричу: "Мені до Москви! У мене дозвіл!" Він навіть матюкнувся: "Сідай!" Так ми і летіли з ним удвох. Не було ні поранених... Нікого.

У травні місяці в Москві я ходила у валянках. Прийшла до театру у валянках. І було прекрасно. Пишу чоловікові: як нам зустрітися? Я поки в резерві... Але мені обіцяють... Усюди прошу: пошліть мене туди, де чоловік, дайте мені хоча б два дні, мені лише раз подивитися на нього, а потім я повернуся і посилайте куди хочете. Усі знизують плечима. Але я все ж таки дізнаюся за номером пошти, де мій чоловік воює, і їду до нього. Приїжджаю спочатку до обкому партії, показую цю адресу чоловіка, документи, що я дружина, і кажу, що хочу зустрітися з ним. Мені відповідають, що це неможливо, він на передовій, рушайте назад, а я вся така побита, така голодна, і як це — назад? Пішла до військового коменданта. Він подивився на мене і наказав, щоб мені дали трохи одягнутися. Дали мені гімнастерку, ремінь підперезатися. І він почав мене відмовляти:

— Ну що видам дуже небезпечно, де ваш чоловік...

Я сиджу і плачу, тоді він зглянувся, дав мені перепустку.

— Вийдете, — мовить, — на шосе, там стоятиме регулювальник, і він вам покаже, як їхати.

Знайшла це шосе, знайшла цього регулювальника, посадив він мене на машину, і я їду. Приїжджаю до частини, там всі дивуються, всі кругом військові. "А ви хто?" — питають. Я не можу сказати — дружина. Ну, як таке скажеш, кругом бомби рвуться... Я відповідаю — сестра. Навіть не знаю, чому я так сказала — сестра. "Почекайте, — кажуть мені, — ще шість кілометрів туди треба йти". Як це я буду чекати, коли я так далеко добиралася? А якраз звідти машина за обідом прийшла, і там був старшина такий рудуватий, веснянкуватий. Він каже:

— О, я Федосенка знаю. Але то в самій траншеї.

Ну, вмовила я його. Посадили мене, їду, ніде нічого не видно... Ліс... Лісова дорога... Мені це в новину: передова, але ніде нікого. Зрідка десь пострілюють. Приїхали. Старшина запитує:

— А де Федосенко?

Йому відповідають:

— Вони вчора пішли в розвідку, їх застав світанок, і вони там пережидають.

Але зв’язок у них є. І йому по зв’язку сказали, що приїхала сестра. Яка сестра? Кажуть: "Руда". А сестра в нього чорна. Ну, раз руда, він відразу здогадався, яка сестра. Не знаю, як він там виповз, але Федосенко незабаром з’явився, і ми там влаштували зустріч. Радості було...

Пробула я з ним один день, другий і вирішую:

— Іди до штабу і доповідай. Я з тобою тут залишуся.

Він пішов до начальства, а я й не дихаю: ну, що коли скажуть, щоб за двадцять чотири години ноги її не було? Це ж фронт, це зрозуміло. І раптом бачу — йде до землянки начальство: майор, полковник. Вітаються за руку всі. Потім, звісно, сіли ми в землянці, випили, і кожен сказав своє слово, що дружина знайшла чоловіка в траншеї, це ж справжня дружина, документи є. Це ж така жінка! Дайте подивитися на таку жінку! Вони такі слова говорили, вони всі плакали. Я той вечір протягом усього життя згадую... Що в мене ще залишилося?

Зарахували санітаркою. Ходила з ним у розвідку. Б’є міномет, бачу — впав. Думаю: убитий чи поранений? Біжу туди, а міномет б’є, і командир кричить:

— Куди ти преш, бісова баба!!!

Підповзу — живий... Живий!

Коло Дніпра вночі при місяці мені вручили орден Червоного Прапора. А наступного дня чоловік був поранений, важко. Ми разом бігли, ми разом ступали тим болотом, разом повзли. Кулемети били й били, а ми повзли й повзли, і його поранило в стегно. Поранило розривною кулею, і спробуй накласти пов’язку, це ж сідниця. Усе порвалося, і бруд, і земля — все туди. А ми виходили з оточення. Вивозити поранених нікуди, медикаментів у мене теж ніяких. Єдина надія, що прорвемося. Коли прорвалися, чоловіка я супроводжувала аж до госпіталю. Поки я його довезла, було вже загальне зараження крові. Це був Новий рік... Наставав сорок четвертий рік... Він помирає... Я розуміла, що він вмирає... А він був багато разів нагороджений, я зібрала всі його ордени, поклала біля нього. Був якраз обхід, а він спав. Лікар підходить:

— Вам треба піти звідси. Він уже мертвий.

Я відповідаю:

— Тихо, він ще живий.

Чоловік якраз розплющив очі й каже:

— Щось стеля блакитна стала.

Я дивлюся:

— Ні, вона не блакитна. Стеля, Василю, біла. — А йому здавалося, що блакитна.

Сусід йому каже:

— Ну, Федосенку, якщо ти залишишся жити, то ти свою дружину маєш на руках носити.

— І носитиму, — погоджується він.

Я не знаю, він, напевно, відчував, що вмирає, бо взяв мене за руки, нахилив до себе і поцілував. Ось як востаннє цілують:

— Любочко, так шкода, у всіх Новий рік, а ми з тобою тут... Але ти не шкодуй, у нас ще все буде...

І коли залишилося йому кілька годин жити... У нього трапилася ця біда, що потрібно було поміняти йому постіль... Я йому постелила чисті простирадла, ногу перев’язала, а на подушку його треба підтягти, це ж чоловік, важкий, я його тягну, нахилилася низько-низько, і відчуваю, що це вже все, що ось за одну-дві хвилини і його не стане... Це був вечір. Десять годин п’ятнадцять хвилин... До хвилини запам’ятала... І мені теж захотілося померти... Але я носила під серцем нашу дитину, і лише це мене спинило, я пережила ті дні. Поховала я його першого січня, а за тридцять вісім днів у мене народився син, він із сорок четвертого року, сам уже має дітей. Чоловіка звали Василь, син у мене Василь Васильович, і онук у мене Вася... Василько...»

Любов Хомівна Федосенко,

рядова, санітарка

«Бачила... Кожного дня... Але не могла примиритися. Молодий, гарний чоловік помирає... Хотілося встигнути, ну... поцілувати його. Щось жіноче для нього зробити, якщо нічим не можеш допомогти як лікар. Тоді хоча б усміхнутися. Погладити. Узяти за руку...

За багато років після війни мені один чоловік зізнався, що пам’ятає мою молоду усмішку. А для мене це був звичайний поранений, я його навіть не запам’ятала. Він говорив, що ця усмішка повернула його до життя, з того світу, що називається... Жіноча усмішка...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Прибули на Перший Білоруський фронт... Двадцять сім дівчат. Чоловіки на нас дивилися захоплено: "Не пралі, не телефоністки, а дівчата-снайпери. Ми вперше бачимо таких дівчат. Які дівчата!" Старшина на нашу честь вірші написав. Зміст такий, щоб дівчата були зворушливими, як травневі троянди, щоб війна не покалічила їхні душі.

їдучи на фронт, кожна з нас дала клятву: ніяких романів там не буде. Усе буде, якщо ми вціліємо, після війни. А до війни ми не встигли навіть поцілуватися. Ми суворіше дивилися на ці речі, ніж молодь сьогодні. Поцілуватися для нас було — полюбити на все життя. На фронті любов була мовби забороненою, якщо дізнавалося командування, як правило, одного із закоханих переводили до іншої частини, просто розлучали. Ми її берегли-зберігали. Ми не дотримали своїх дитячих клятв... Ми кохали...

Гадаю, коли б я не закохалася на війні, то я б не вижила. Любов рятувала. Мене вона врятувала...»

Софія Кригель,

старший сержант, снайпер

«Про любов питаєте? Я не боюся сказати правду... Я була "пепеже", те, що розшифровується — похідно-польова жінка. Дружина на війні. Друга. Незаконна.

Перший командир батальйону...

Я його не любила. Він добрий був, але я його не любила. А пішла до нього в землянку за кілька місяців. Куди подітися? Лише чоловіки навколо, так краще з одним жити, ніж усіх боятися. У бою не так страшно було, як після бою, найпаче, коли відпочинок, на переформування відійдемо. Як стріляють, вогонь, вони звуть: "Сестричко! Сестричко!", а після бою кожен тебе стереже... Із землянки вночі не вилізеш... Казали вам це інші дівчата чи не зізнаються? Посоромилися, напевно... Промовчали. Горді! А воно все було, бо вмирати не хотілося. Прикро вмирати, коли ти молодий... Ну, і для чоловіків важко чотири роки без жінок... У нашій армії борделів не було, і таблеток ніяких не давали. Десь, може, за цим стежили. У нас ні.

Чотири роки... Лише командири могли щось собі дозволити, а простий солдат ні. Дисципліна. Але про це мовчать... Не заведено... Ні... Я, наприклад, у батальйоні була єдиною жінкою, жила в спільній землянці. Поряд із чоловіками. Відокремили мені місце, але яке воно окреме — вся землянка шість метрів. Я прокидалася вночі через те, що махала руками — то тому дам по щоках, по руках, то тому. Мене поранило, потрапила до госпіталю і там махала руками. Нянечка вночі розбудить: "Ти — чого?" Кому розкажеш?

Першого командира вбило осколком міни.

Другий командир батальйону...

Я його кохала. Я йшла з ним у бій, я бажала бути поруч. Я його любила, а в нього була кохана дружина, двоє дітей. Він показував мені їхні фотографії. І я знала, що після війни, якщо залишиться живий, він повернеться до них. До Калуги. Ну і що? У нас були такі щасливі хвилини! Ми зазнали такого щастя! Ось повернулися... Страшний бій... А ми живі. У нього ні з ким це не повториться! Не вийде! Я знала... Я знала, що щасливим він без мене не буде. Не зможе бути таким щасливим ні з ким, якими ми були з ним щасливі на війні. Не зможе... Ніколи!

Наприкінці війни я завагітніла. Я так хотіла... Але нашу доньку я виростила сама, він мені не допоміг. Палець об палець не вдарив. Жодного подарунка чи листа... чи карточки. Скінчилася війна, і скінчилася любов. Як пісня... Він поїхав до законної дружини, до дітей. Залишив мені на згадку свою фотокартку. А я не хотіла, щоб війна закінчувалася... Страшно так сказати... Відкрити своє серце... Я — божевільна. Я кохала! Я знала, що водночас із війною скінчиться і кохання. Його кохання... Але все одно я йому вдячна за ті почуття, які він мені дав і яких я з ним зазнала. Ось я його любила протягом усього життя, я пронесла свої почуття крізь роки. Мені вже нема чого брехати. Я вже стара. Так, через усе життя! І я не шкодую.

Дочка мені дорікала: "Мамо, за що ти йоголюбиш?"А я люблю... Нещодавно дізналася — він помер. Я багато плакала. І ми навіть через це посварилися з моєю дочкою: "Чого ти плачеш? Він для тебе давно помер". А я його й тепер люблю. Згадую війну як найкращий час мого життя, я там була щасливою...

Але, будь ласка, без прізвища. Заради моєї дочки...»

Софія К-вич,

санінструктор

«Під час війни...

Привезли мене до частини... На передову. Командир зустрів словами: "Зніміть, будь ласка, шапку". Я здивувалася... Зняла... У військкоматі нас стригли під хлопчиків, але поки ми перебували у військових таборах, поки добиралися до фронту, волосся моє трохи відросло. Почало завиватися, воно в мене кучеряве. Баранчик невеликий... Тепер не здогадаєшся... Уже стара стала... І ось він дивиться й дивиться на мене: "Я два роки жінки не бачив. Хочу подивитися".

Після війни...

Я жила в комунальній квартирі. Сусідки всі були з чоловіками, кривдили мене. Знущалися: "Ха-ха-а... Розкажи, як ти там б... з мужиками... "До моєї каструлі з картоплею оцту наллють. Всиплють ложку солі... Ха-ха-а...

Демобілізувався з армії мій командир. Приїхав до мене, і ми одружилися. Розписалися в рагсі — ото й усе. Без весілля. А за рік він пішов до іншої жінки, завідувачки нашої фабричної їдальні: "Від неї парфумами пахне, а від тебе несе чобітьми й онучами".

Так і живу сама. Нікого в мене немає на всьому білому світі. Дякувати, що ти прийшла...»

Катерина Микитівна Санникова,

сержант, стрілок

«А мій чоловік... Добре, що його немає, він на роботі. Він суворо мені наказав... Знає, що я люблю про нашу любов розповідати... Як я весільну сукню собі за одну ніч із бинтів пошила. Сама. А бинти ми з дівчатами місяць збирали. Бинти трофейні... У мене була справжня весільна сукня! Збереглася фотографія: я в цій сукні й у чоботях, але чоботи не помітні, це я пам’ятаю, що була в чоботях. А поясок я зробила зі старої пілотки... Чудовий поясок. Але що це я... За своє... Чоловік наказав про любов ні слова, ні-ні, а розповідати про війну. Він у мене суворий. За мапою вчив... Два дні мене вчив, де який фронт стояв... Де наша частина... Я зараз візьму, я за ним записала. Прочитаю...

Що ти смієшся? Ой, як добре ти смієшся. Я теж сміялася... Ну, який із мене історик! Я краще фотографію, де я в сукні з бинтів, покажу.

Я так собі там подобаюся... У білій сукні...»

Анастасія Леонідівна Жардецька,

єфрейтор, санінструктор

Про дивну тишу перед небом і загублену каблучку

«Пішла я з Казані на фронт дев’ятнадцятирічним дівчиськом...

А за півроку писала мамі, що мені дають двадцять п’ять-двадцять сім років. Щодня — страхіття, жах. Осколок летить, так здається: з тебе знімають шкіру. І люди помирають. Помирають щодня, щогодини, таке відчуття, ніби щохвилини. Ряднини бракувало накрити. У спідній білизні складали. Дивна тиша стояла в палатах. Такої тиші я більше ніде не пам’ятаю. Коли людина помирає, вона завжди дивиться вгору, ніколи не дивиться вбік або на тебе, якщо ти поруч. Лише вгору... У стелю... Але так дивиться, наче на небо...

І я казала собі, що жодного слова любові в цьому пеклі я чути не зможу. Не зможу повірити. От скільки років війна йшла, я навіть ніяких пісень не пам’ятаю. Навіть знамениту "Землянку" не пам’ятаю. Жодної... Пам’ятаю лише: коли йшла з дому на фронт, у нас в садку цвіли вишні. Іду й оглядаюся... Утім, напевно, мені траплялися садки на дорогах, вони ж і у війну цвіли. Але я не пам’ятаю... У школі така смішлива була, а тут ніколи не сміялася. Якщо я бачила, що хтось із дівчат вищипав брови або нафарбував губи, я обурювалася. Категорично відкидала: як це можна, як це вона хоче в такий час комусь подобатися?

Навколо поранені, навколо стогін... У мертвих такі жовто-зелені обличчя. Ну, як ти можеш думати про радість? Про своє щастя? Я не хотіла поєднувати любов із цим. Ось із цим...

Мені здавалося, що тут, у таких умовах любов загине миттю. Без пишності, без краси — яка може бути любов? Скінчиться війна, настане красиве життя. І кохання. А тут... Тут — ні. А раптом я загину, і той, хто мене полюбить, страждатиме. І мені так шкода. Ось таке було відчуття...

Мій теперішній чоловік, він до мене залицявся, ми зустрілися на фронті. А я не хотіла його слухати: "Ні-ні, скінчиться війна, лише тоді ми зможемо говорити про це". Не забуду, як одного разу він повернувся з бою і попросив: "У тебе немає якоїсь кофтинки? Надягни, будь ласка. Дай подивитися, яка ти в кофтині". А в мене нічого не було, крім гімнастерки.

Я і подружці своїй, вона вийшла заміж на фронті, казала: "Квітів не дарував. Не женихався. І раптом — заміж. Хіба це любов?" Я її почуттів не підтримувала.

Війна скінчилася... Ми дивилися одне на одного і не вірили, що війна скінчилася, і ми живі залишилися. Ось тепер ми почнемо жити... Любити... А ми все це вже забули, не вміли. Приїхала я додому, пішла з мамою шити собі сукню. Моя перша післявоєнна сукня.

Ось моя черга, і мене запитують:

— Який вам фасон?

— Я не знаю.

— Як це ви прийшли до ательє і не знаєте, яку хочете сукню?

— Не знаю...

А я п’ять років жодної сукні не бачила. Я забула навіть, як шиється сукня. Що треба якісь там виточки, якісь розрізи... Низька талія, висока талія... Це мені було незрозуміло. Купила черевики на підборах, пройшла по кімнаті та й зняла їх. Поставила в куток і думаю: "Я ніколи не навчуся в них ходити..."»

Марія Селівестрівна Божок,

медсестра

«Я хочу згадати... Я хочу сказати, що надзвичайно гарне почуття я винесла з війни. Ну, просто словами не перекажеш, із яким захватом і захопленням ставилися до нас чоловіки. Я з ними жила в одній землянці, спала на одній підлозі, ходила на ті самі завдання, що й вони, і, коли я замерзала так, що чула, як селезінка, замерзає, як язик у роті замерзає, що ще трохи — і зомлію, просила: "Мишко, розстебни шубу, погрій". Він погріє: "Ну, як, легше?" — "Легше".

Я такого більше не зустрічала ніколи. Але про щось особисте не можна було думати, коли Батьківщина в небезпеці.

— Але була любов?

— Так, була любов. Я її зустрічала... Але вибачте, може, це й не так, і це не дуже природно, але я в душі засуджувала цих людей. Я вважала, що не час кохатися. Навкруги — зло. Ненависть. Мені здається, що так багато хто гадав...

— А якою ви були до війни?

— Я співати любила. Сміятися любила. Хотіла стати льотчицею. Які там думки про любов! Я не вважала її чимось головним у житті. Головне — Батьківщина. Тепер я розумію, що ми були наївними...»

Олена Вікторівна Кленовська,

партизанка

«У госпіталі... Вони всі були щасливі. Вони були щасливі бо залишилися живими. Лейтенант двадцятирічний хвилювався, у нього однієї ноги не було. Але тоді здавалося серед спільного горя, що це щастя — він живий, у нього, он лише однієї ноги немає. Головне — живий. І любов у нього буде, і дружина в нього буде, і все буде. Це тепер залишитися без однієї ноги — жах, а тоді вони всі стрибали на одній нозі, курили, сміялися. Вони герої і взагалі! Ви що?!

— Ви там закохувалися?

— Звісно, ми ж такі юні. Щойно нові поранені надходили, ми неодмінно в кого-небудь закохувалися. Подружка моя закохалася в одного старшого лейтенанта, він був весь поранений. Вона мені показала — ось він. Але і я, звісно, вирішила теж у нього закохатися. Коли його відвозили, він попросив у мене картку. А в мене була одна картка, десь на станції ми сфотографувалися. Я взяла ту картку, щоб йому віддати, але потім думаю: а раптом це не любов, а я йому картку подарую? І ось його вже забирають, я руку йому простягнула, у жмені картка, а розтиснути не наважилася. Ось і вся любов...

Потім Павлик був, теж лейтенант. Йому було дуже боляче, так я йому шоколад під подушку поклала. І от коли ми зустрілися, вже після війни, через двадцять років, він став дякувати моїй подрузі Лілі Дроздовій за той шоколад. Ліля каже: "Який шоколад?" Тоді я зізналася, що то я... І він мене поцілував... Через двадцять років поцілував...»

Світлана Миколаївна Любич,

сандружинниця

«Одного разу після концерту... У великому евакогоспіталі... До мене підійшов головлікар і просить: Тут у нас в окремій палаті лежить тяжкопоранений танкіст. Він майже ні на що не реагує, може, йому допоможе ваша пісня". Іду до палати. Скільки буду жити, не забуду того чоловіка, який дивом виліз із палаючого танка й обгорів з голови до ніг. Він лежав, нерухомо витягнувшись на ліжку, з чорним, без очей, обличчям. Горло перехопила судома, і я кілька хвилин не могла опанувати себе. Потім почала тихенько співати... І бачу, що обличчя пораненого трохи ворухнулося. Він щось прошепотів. Я нахилилася і почула: "Заспівайте ще..." Я співала йому ще і ще, виконала весь свій репертуар, поки головлікар не сказав: "Здається, він заснув..."»

Лілія Александровська,

артистка

«У нас — комбат і медсестра Люба Силіна... Вони кохали одне одного! Це всі бачили... Він ішов у бій, і вона... Казала, що не пробачить собі, якщо він загине не на її очах і вона не побачить його в останню хвилину. "Нехай, — бажала, — нас разом уб’ють. Одним набоєм накриє". Помирати вони збиралися разом або разом жити. Наша любов не розподілялася на сьогодні й на завтра, а було лише — сьогодні. Кожен знав, що ти любиш зараз, а за хвилину або тебе, або його може не стати. На війні все ставалося швидко: і життя, і смерть. За кілька років ми прожили там ціле життя. Я ніколи нікому не могла того пояснити. Там — інший час...

В одному бою комбата важко поранило, а Любу легко — трохи дряпнуло в плече. І його відправляють в тил, а вона залишається. Вона вже вагітна, і він їй дав листа: "Їдь до моїх батьків. Хоч би що зі мною сталося, ти моя дружина. І в нас буде наш син чи наша дочка".

Потім Люба мені написала: його батьки не прийняли її, і дитину не визнали. А комбат загинув.

Багато років збиралася... Хотіла з’їздити до неї в гості, але так і не вийшло. Ми були нерозлучними подружками. Але далеко їхати — на Алтай. А нещодавно прийшов лист, що вона померла. Тепер її син мене кличе до неї на могилку...

Хочу поїхати...»

Ніна Леонідівна Міхай,

старший сержант, медсестра

«День Перемоги...

Ми зібралися на нашу традиційну зустріч. І ось я виходжу з готелю, а дівчатка мені кажуть:

— Де ти, Лілю, була? Ми так наплакалися.

Виявляється, підійшов до них чоловік, казах, запитує:

— Ви звідки, дівчата? З якого госпіталю?

— А кого ви шукаєте?

— Я щороку приїжджаю сюди й шукаю одну сестру. Вона врятувала мені життя. Я її полюбив. Хочу знайти.

Мої дівчатка сміються:

— Та що там сестричку шукати, там уже бабуся.

— Ні...

— Адже дружина є? Діти?

— Онуки є, діти є, дружина є. Душу втратив... Душі немає...

Дівчатка мені це кажуть, і ми разом згадали: а чи не мій це казах?

...Привезли хлопчину казаха. Ну, ще зовсім хлопчисько. Ми його прооперували. У нього було сім чи вісім розривів кишечника, його вважали безнадійним. І такий він лежав байдужий, що я його відразу запримітила. Як маю хвилинку, забіжу: "Ну, як справи?" Внутрішньовенне сама вколю, температуру поміряю, і він спромігся. Став одужувати. А ми в себе поранених не тримали довго, ми на першій лінії. Надамо екстрену допомогу, вихопимо у смерті й відправляємо їх далі. І ось його з черговою партією мали відвезти.

Він лежить на ношах, мені передають, що він кличе мене.

— Сестричко, підійди до мене.

— Що? Що ти хочеш? У тебе все гаразд. Тебе відправляють у тил. Усе буде добре. Вважай, що ти вже живеш.

Він просить:

— Я дуже тебе прошу, я один у батьків. Ти мене врятувала. — І дає мені подарунок — каблучку, маленьку таку каблучечку.

А я каблучок не носила, чомусь не любила. І я відмовляюся:

— Я не можу. Не можу.

Він просить. Поранені допомагають йому.

— Та візьми, він же від щирого серця.

— Це ж мій обов’язок, розумієте?

Умовили вони мене. Правда, я цю каблучку потім загубила. Вона була мені великою, і якось заснула, а машину підкинуло, і вона десь упала. Шкодувала дуже.

— Ви знайшли цього чоловіка?

— Ми так і не зустрілися. Не знаю, чи той це? Але ми його цілий день разом із дівчатками шукали.

...У сорок шостому приїхала я додому. У мене запитують: "Ти ходитимеш у військовому чи в цивільному?" Звісно, у військовому. Навіть не подумаю знімати. Пішла ввечері до Будинку офіцерів на танці. І ось ви зараз почуєте, як ставилися до військових дівчат.

Я надягла черевички, сукню, а шинель і чоботи до гардероба здала.

Підходить до мене один військовий і запрошує танцювати.

— Ви, — каже, — напевно, не тутешня. Дуже інтелігентна дівчина.

І весь вечір він зі мною. Не відпускає. Закінчилися танці, каже мені:

— Дайте ваш номерок.

Пішов уперед. А в гардеробі йому дають чоботи, дають шинель.

— Це не моє...

Я підходжу:

— Ні, це моє.

— Але ви мені не сказали, що були на фронті.

— А ви мене питали?

Він розгубився. Не міг на мене очей звести. Асам щойно з війни повернувся...

— Чому вас так здивувало?

— Я не міг уявити, що ви були в армії. Розумієте, фронтова дівчина...

— Вас здивувало, що я, мовляв, сама? Без чоловіка і не вагітна? Не ношу ватник, що не димлю цигаркою "Казбек" і не лаюся матом?

Я не дозволила йому проводжати мене.

І завжди пишалася, що я була на фронті. Батьківщину обороняла...»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Мій перший поцілунок...

Молодший лейтенант Микола Бєлохвостик... Ой, дивіться, почервоніла я, а вже бабуся. А тоді були молоді роки. Юні. Я гадала... Була впевненою... Що... Я нікому не зізнавалася, навіть подрузі, що в нього закохана. Аж по вуха. Моя перша любов... Може, і єдина? Хто знає... Я думала: ніхто в роті не здогадується. Мені ніхто раніше так не подобався! Якщо подобався, то не дуже. А він... Я ходила і про нього весь час думала, щохвилини. Що... Це була справжня любов. Я відчула. Усі знали... Ой, погляньте, почервоніла...

Ми його ховали... Він лежав на плащ-наметі, його ось щойно вбило. Німці нас обстрілюють. Треба ховати швидко... Просто зараз... Знайшли старі берези, вибрали ту, яка віддалік старого дуба стояла. Найбільша. Біля неї... Я намагалася запам’ятати, щоб повернутися і знайти потім це місце. Тут село кінчається, тут розвилка... Але як запам’ятати? Як запам’ятати, якщо одна береза перед нашими очима вже горить... Як? Стали прощатися... Мені кажуть: "Ти — перша!" У мене серце підскочило, я зрозуміла... Що... Усім, виявляється, відомо про мою любов. Усі знають... Думка вдарила: може, і він знав? Ось... Він лежить... Зараз його опустять у землю... зариють. Накриють піском... Але я дуже зраділа цій думці, що, може, він теж знав. А раптом і я йому подобалася? Начебто він живий і щось мені зараз відповість... Згадала, як на Новий рік він подарував мені німецьку шоколадку. Я її місяць не їла, в кишені носила.

Я протягом усього свого життя це згадую... Цей момент... Бомби летять... Він... Лежить на плащ-наметі... Цей момент... А я тішусь... Стою і подумки усміхаюся. Божевільна. Я тішусь із того, що він, можливо, знав про мою любов...

Підійшла і його поцілувала. Доти зроду не цілувала чоловіка... Той був першим...»

Любов Михайлівна Гроздь,

санінструктор

Про самотність кулі й людини

«Моя історія окрема... Молитви мене втішають. Молюся за свою дівчинку...

Пам’ятаю мамину приказку. Мама любила сказати: "Куля — дура, доля — лиходійка". Була в неї така приказка на будь-яку біду. Куля одна, і людина одна, куля летить, куди хоче, а доля крутить людиною, як хоче. Сюди-туди, сюди-туди. Людина — пір’їнка, гороб’яча пір’їнка. Ніколи не дізнаєшся про своє майбутнє. Нам не дано... Не дозволено проникнути до таємниці. Мені циганка ворожила, коли ми з війни їхали. Підійшла на станції, відкликала вбік... Велику любов обіцяла... Був у мене німецький годинник, зняла його і віддала їй за ту велику любов. Повірила.

А тепер не переплакати мені тієї любові...

Я на війну весело лаштувалася. По-комсомольськи. Разом з усіма. Їхали ми в товарних вагонах, на них напис чорним мазутом: "Сорок людей — вісім коней". А нас набилося душ сто.

Стала снайпером. А могла і зв’язковою бути, корисна професія — і військова, і мирна. Жіноча. Але сказали, треба стріляти — стріляла. Добре стріляла. Два ордени Слави маю, чотири медалі. За три роки війни.

Крикнули нам — Перемога! Оголосили — Перемога! Я пам’ятаю своє перше почуття — радість. І відразу, тої ж хвилини — страх! Паніка! Паніка! Як же жити далі? Тато загинув під Сталінградом. Два старших брати пропали безвісти на початку війни. Залишилися мама і я. Дві жінки. Як нам жити? Всі наші дівчата задумалися... Зберемося ввечері в землянці... Розмови у нас про те, що життя тепер лише починається. І радість, і страх. Раніше боялися смерті, а тепер життя... Однаково було страшно. Справді! Говоримо-говоримо, а потім сидимо й мовчимо.

Вийдемо заміж чи не вийдемо? Кохаючи чи без кохання? На ромашках гадали... Вінки в річку кидали, свічки плавили... Я пам’ятаю, в якомусь селі показали нам, де живе чаклунка. Усі до неї кинулися, навіть кілька офіцерів. А дівчата — всі. Вона на воді ворожила. По руці. Іншого разу в шарманщика ми папірці тягнули. Квиточки. Мені щасливі квиточки випадали... А де воно, моє щастя?

Як нас зустріла Батьківщина? Без ридань не можу... Сорок років минуло, а досі щоки палають. Чоловіки мовчали, а жінки... Вони кричали нам: "Знаємо, що ви там робили! Заманювали молодими п... наших мужиків. Фронтові б... Сучки військові..." Ображали по-всякому... Словник російської мови багатий...

Проводжає мене хлопець із танців, мені раптом погано-погано, серце торохтить. Іду-іду та й сяду в замет. "Що з тобою?" — "Та нічого. Натанцювалася". А це — мої два поранення. Це — війна... А треба вчитися бути ніжною. Бути слабкою і крихкою, а ноги в чоботях розносилися — сороковий розмір. Незвично, щоб хтось мене обійняв. Звикла сама відповідати за себе. Ласкавих слів чекала, але їх не розуміла. Вони мені, наче дитячі. На фронті серед чоловіків — міцне російське матюччя. До такого звикла. Подруга мене навчала, вона в бібліотеці працювала: "Читай вірші. Єсеніна читай".

Невдовзі я вийшла заміж. За рік. За нашого інженера на заводі. Я мріяла про кохання. Хотіла мати домівку і сім’ю. Щоб у домівці маленькими дітьми пахло. Перші пелюшки нюхала-нюхала, не могла нанюхатися. Запахи щастя... Жіночого... На війні немає жіночих запахів, всі вони — чоловічі. Війна по-чоловічому пахне.

Двоє дітей у мене... Хлопчик і дівчинка. Перший хлопчик. Хороший, розумний хлопчик. Він інститут закінчив. Архітектор.

А ось дівчинка... Моя дівчинка... Вона стала ходити в п’ять років, перше слово "мама" вимовила в сім. У неї досі виходить не "мама", а "мумо", не "тато", а "туто". Вона... Мені й тепер здається, що це неправда. Помилка якась. Вона в божевільні... Сорок років вона там. Як пішла на пенсію, ходжу до неї щодня. Мій гріх...

Уже багато років першого вересня я купую їй новий буквар. Ми читаємо з нею буквар цілими днями. Іноді повертаюся від неї додому і мені здається, що я розучилася читати й писати. Розмовляти. І нічого цього мені не треба. Навіщо це?

Я покарана... За що? Може, за те, що вбивала? І так подумаю... По старості багато часу... Думаю і думаю. Уранці стою на коліна, дивлюся у вікно. І прошу Бога... Про все прошу... На чоловіка вже не ображаюсь, давно його пробачила. Народила я доньку... Він подивився на нас... Побув трохи і пішов. Пішов із докорами: "Хіба нормальна жінка піде на війну? Навчиться стріляти? Тому ти і дитини нормальної родити не здатна". Я за нього молюся...

А може, його правда? І так подумаю... Мій гріх...

Я любила Батьківщину більше за все на світі. Я любила... Кому я можу це тепер розповісти? Моїй дівчинці... Їй єдиній... Я згадую війну, а вона гадає, що я їй казки розповідаю. Дитячі казки. Страшні дитячі казки...

Прізвища не пишіть. Не треба...»

Клавдія С-ва,

снайпер