У війни не жіноче обличчя

Багато людей на війні... І багато справ на війні...

Багато роботи не лише навколо смерті, але й навколо життя. Там не лише стріляють і розстрілюють, мінують і розміновують, бомблять і підривають, кидаються врукопашну — там ще перуть білизну, варять кашу, печуть хліб, чистять кухонні котли, доглядають коней, ремонтують машини, стругають і забивають труни, розносять пошту, підбивають чоботи, привозять тютюн. Навіть на війні життя більше ніж наполовину складається з банального побуту. І з дрібниць також. Незвично так думати, справді? «Там гори нашої звичайної жіночої роботи», — згадує санітарка Олександра Йосипівна Мішутіна. Армія йшла попереду, а за нею «другий фронт» — пралі, кухарі, автослюсарі, листоноші...

Хтось із них написав мені: «Ми — не герої, ми були за лаштунками». Що ж там, за лаштунками?

Про черевички і прокляту дерев’янку

«Ступаємо по болоту, коні в тому болоті тонуть або падають мертвими. Полуторки захлинаються... Солдати на собі тягнуть гармати. Тягнуть вози з хлібом і білизною. Ящики махорки. Я бачу, як один ящик махорки летить у багнюку, за ним — триповерховий російський матюк... Бережуть набої, бережуть махорку...

Чоловік мені каже, завжди повторює: "Дивися на все око! Це — епос! Епос!"»

Тетяна Аркадіївна Смілянська,

військовий журналіст

«До війни я жила щасливо... З татом, з мамою. Тато в мене з фінської повернувся. Він прийшов без одного пальця на правій руці, і я в нього запитувала: "Тату, навіщо війна?"

А війна незабаром прийшла, я ще толком не підросла. З Мінська евакуювалася. Привезли нас до Саратова. Там я в колгоспі працювала. Викликає мене голова сільради:

— Я думаю про тебе, дівчинко, весь час.

Я здивувалася:

— А що ви, дядьку, думаєте?

— Якби не та клята дерев’янка! Усе та клята дерев’янка...

Стою, нічого не тямлю. Він каже:

— Прислали папір, треба двох на фронт, а мені нема кого послати. Сам би пішов, та ця клята дерев’янка. А тебе не можна: ти евакуйована. А може, підеш? Двоє дівчат у мене: ти та Марія Уткіна.

Марія була такою високою, дебелою дівкою, а я не дуже. Я так собі.

— Підеш?

— А мені обмотки дадуть?

Ми були обірваними: що ми там встигли із собою взяти!

— Ти така гарненька, тобі черевички там дадуть.

І я погодилася.

...Вивантажили нас із ешелону, за нами прибув дядько, огрядний, вусатий, але ніхто з ним не поїхав. Не знаю чому, я не питала, я не була активісткою, першою нікуди не лізла. Не сподобався нам цей дядько. Потім приїжджає гарний офіцер. Лялька! Він умовив, і ми поїхали. Приїхали до частини, а там цей вусатий дядько, сміється: "Ну, що, кирпаті, зі мною не поїхали?"

Майор викликав нас по одній і запитував: "Що ти вмієш?"

Одна відповідає: "Корів доїти". Друга: "Картоплю вдома варила, мамі допомагала".

Викликає мене:

— А ти?

— Прати вмію.

— Бачу, дівка гарна. Якби ти готувати вміла.

— Умію.

Цілий день готую їжу, а прийду вночі — солдатам випрати треба. На посту стояла. Мене гукають: "Вартовий! Вартовий!" — А я відповісти не можу — сили нема. Сили не маю навіть подати голос...»

Ірина Миколаївна Зініна,

рядова, кухар

«Їздила я на санпоїзді... Пам’ятаю, перший тиждень проплакала: ну, по-перше, без мами, а по-друге, опинилася на третій полиці, де тепер багаж кладуть. Там була моя "кімната".

— Якого віку ви пішли на фронт?

— Я вчилася у восьмому класі, але до кінця року не дотягла. Утекла на фронт. Усі дівчата на санпоїзді мого віку.

— А що ви там робили?

— Ми доглядали поранених, поїли, годували, подати судно — це все наша робота. Зі мною разом одна дівчина старша чергувала, вона мене спочатку жаліла: "Якщо будуть судно просити, ти мене клич". Поранені важкі: у того руки, у того ноги немає. Я першого дня кликала її, а потім — вона ж не може весь день зі мною бути і всю ніч — залишилася я сама. І ось мене кличе поранений: "Сестричко, судно!"

Я простягаю йому судно і бачу, що він його не бере. Дивлюся: у нього немає рук. У мозку десь промайнуло, якось я збагнула, що треба робити, але кілька хвилин стояла і не знала, як бути. Ви мене розумієте? Я мала допомогти... А я не знала, що то є, я ще того не бачила. Такому навіть на курсах нас не вчили...»

Світлана Миколаївна Любич,

сандружинниця

«Я не стріляла... Кашу солдатам варила. За це дали медаль. Я про неї і не згадую: хіба я воювала? Кашу готувала, солдатський суп. Тягала котли, баки. Важкі-важкі... Командир, пригадую, сердився: "Я б постріляв ці баки... Як ти народжувати після війни будеш?" Одного разу взяв — і всі баки постріляв. Довелося в якомусь селищі шукати баки менші.

Прийдуть солдатики з передової, відпочинок їм дадуть. Бідолашні, всі брудні, змучені, ноги, руки — все обморожене.

Дуже боялися морозів узбеки, таджики. У них же сонце завжди, тепло, а тут тридцять-сорок градусів морозу. Не може відігрітися, годуєш його. Він сам ложки не піднесе до рота...»

Олександра Семенівна Масаковська,

рядова, кухар

«Прала... Через всю війну з коритом пройшла. Прали вручну. Тілогрійки, гімнастерки... Білизну привезуть, вона заношена, завошивлена. Халати білі, ну ці, маскувальні, вони наскрізь в крові, не білі, а червоні. Чорні від старої крові. У першій воді прати не можна — вона червона або чорна... Гімнастерка без рукава, і дірка на всі груди, штани без штанини. Сльозами відмиваєш і сльозами полощеш.

І гори, гори цих гімнастерок... Ватників... Як згадаю, руки і тепер болять. Узимку ватники важкі, кров на них замерзла. Я часто їх і тепер уві сні бачу... Лежить чорна гора...»

Марія Степанівна Дєтко,

рядова, праля

«На війні траплялося стільки дивного... Я вам розповім...

Лежить на траві Аня Кабурова... Наша зв’язкова. Вона помирає — куля влучила в серце. Цієї миті над нами пролітає клин журавлів. Усі підвели голови до неба, і вона розплющила очі. Подивилася: "Як шкода, дівчата". Потім помовчала і посміхнулася нам: "Дівчата, невже я помру?" А тут біжить наш листоноша, наша Клава, вона кричить: "Не помирай! Не помирай! Тобі лист з дому..." Дня не заплющує очі, вона чекає...

Наша Клава сіла біля неї, розпечатала конверт. Лист від мами: "Дорога моя, люба доню..." Біля мене стоїть лікар, він каже: "Це — диво. Диво!!! Вона живе всупереч усім законам медицини..." Дочитали листа... І лише тоді Дня заплющила очі...»

Марія Миколаївна Василевська,

сержант, зв’язкова

«Моя спеціальність... Моя спеціальність — чоловіча стрижка...

Приходить дівчина... Я не знаю, як її стригти. У неї розкішне волосся — кучері. Заходить до землянки командир:

— Стригти, як чоловіків.

— Але вона — жінка.

— Ні, вона солдат. Жінкою вона знову стане після війни. Усе одно... Усе одно трохи волосся відросте, і я дівчат уночі накручувала. Замість бігудів у нас були шишки... Ялинові сухі шишки... Ну, хоча б гривку накрутити...»

Василиса Южніна,

рядова, перукар

«Книжок я мало читала... І розповідати красиво я не вмію... Ми одягали солдатів, прали, прасували — ось яке наше геройство. На конях їхали, мало де поїздом, коні змучені, можна сказати, пішки до самого Берліна дійшли. І якщо так згадати, то все, що треба, робили: поранених допомагали тягати, на Дніпрі набої підносили, бо не було на чому підвезти, на руках доправляли за кілька кілометрів. Землянки копали, мости мостили...

Потрапили в оточення, бігла, стріляла, як усі. Убила або не вбила, не скажу. Бігла і стріляла, як усі.

Мені здається, я дуже мало згадала. А скільки всякого в мене було! Я згадаю... Прийди ще раз...»

Анна Захарівна Горлач,

рядова, праля

«Історія в мене маленька...

Старшина запитує:

— Дівчинко, тобі скільки років?

— Шістнадцять, а що?

— Ато, — каже, — нам неповнолітні не потрібні.

— Що хочете, буду робити. Хоча б хліб пекти.

Узяли...»

Наталія Мухаметдінова,

рядова, пекар

«Я значилася писарем... Умовили мене піти до штабу таким чином... Мені сказали: ми знаємо, що до війни ви працювали фотографом, і у нас працюватимете фотографом.

Що я добре пам’ятаю, так це те, що я не хотіла фотографувати смерть. Убитих. Знімала, коли солдати відпочивали — курили, сміялися, коли вручали нагороди. Шкода, тоді не було в мене кольорової плівки, лише чорно-біла. Як виносили прапор полку... Я змогла б це гарно зняти...

А сьогодні... Приходять до мене журналісти і запитують: "Ви знімали убитих? Поле бою... "Я стала шукати... У мене мало фотографій смерті... Якщо хтось гинув, мене хлопці просили: "А чи знайдеться в тебе він живий?" Ми шукали його живого... Щоб він усміхався...»

Олена Віденська,

сержант, писар

«Ми будували... Будували залізниці, мости понтонні, бліндажі. Фронт поблизу. Копали землю вночі, щоб нас не помітили.

Ліс валили. Здебільшого дівчата в моєму відділенні, всі молоденькі. Чоловіків декілька, які не стройові. Дерево як виносили? Беремося всі за те дерево й несемо. Одне дерево всім відділенням. Криваві мозолі на руках... На плечах...»

Зоя Лук’янівна Вержбицька,

командир відділення

будівельного батальйону

«Закінчила педучилище... Диплом одержала, коли війна вже йшла. Направлення нам не дали, бо війна, а відправили додому. Приїхала додому, за кілька днів викликали до військомату. Мама мене не пускала, звісно, молода ще, лише вісімнадцять років: "Відправлю тебе до брата, скажу, вдома немає". Я кажу: "Я ж комсомолка" У військкоматі зібрали нас, так і так, казали, потрібні жінки для фронтових хлібопекарень.

Ця праця дуже важка. У нас було вісім залізних печей. Приїжджаємо до зруйнованого селища або міста, ставимо їх. Поставили печі, потрібні дрова, двадцять-тридцять відер води, п’ять мішків борошна. Вісімнадцятирічні дівчата, ми тягали мішки з борошном по сімдесят кілограмів. Ухопимося удвох і несемо. Чи сорок буханок хліба на ноші покладуть. Я, наприклад, не могла підняти. День і ніч коло печі, день і ніч. Ці корита замісили, ті вже треба. Бомблять, а ми хліб печемо...»

Марія Семенівна Кулакова,

рядова, пекар

«А я протягом усіх чотирьох років війни на колесах... Їздила за дороговказами: "Господарство Щукіна", "Господарство Кожуро". Отримаємо на базі тютюн, цигарки, кремені — все, без чого бійці не можуть обійтися на передовій, — і в дорогу. Де на машинах, де на возах, а частіше пішки з одним або двома солдатами. На своєму горбу тягнемо. До траншеї на конях не проїдеш, німці почують скрип. Усе на собі. На своєму горбу, моя люба...»

Олена Никифорівна Ієвська,

рядова, постачальник

«На початку війни... Було мені дев’ятнадцять років... Я жила в місті Муромі Володи мирської області. У жовтні сорок першого нас, комсомольців, відправили будувати автодорогу Муром — Горький — Кулебаки. Коли ми повернулися з труд-фронту, нас мобілізували.

Мене відрядили до школи зв’язку в Горькому на курси поштових працівників. Закінчивши курси, потрапила до діючої армії — до шістдесятої стрілецької дивізії. Служила офіцером у полковій пошті. На власні очі бачила, як люди плакали, цілували конверти, отримавши листа на передовій. А в багатьох рідні загинули або жили на території, що захоплена ворогом. Не мали можливості написати. Тоді ми писали листи від Не-знайомої:"Любий солдате, пише тобі незнайома дівчина. Якти б’єш ворога? Коли повернешся з Перемогою?" Ночами сиділи і складали... Я за війну сотні таких листів написала...»

Марія Олексіївна Ремньова,

молодший лейтенант,

поштовий працівник

Про спеціальне мило «К» і гауптвахту

«Першого травня я вийшла заміж... А двадцять другого червня почалася війна. Налетіли перші німецькі літаки. Я працювала в дитячому будинку для іспанських дітей, яких привезли до нас у Київ. Це — тридцять сьомий рік... Громадянська війна в Іспанії... Ми не знали, що робити, а іспанські діти стали рити у дворі окопи. Вони вже все знали... Дітей відправили в тил, а я виїхала до Пензенської області. Мені дали завдання — організувати курси медсестер. До кінця сорок першого року я сама приймала іспити на цих курсах, бо всі лікарі пішли на фронт. Видала документи і теж попросилася на фронт. Відрядили під Сталінград, до армійського польового госпіталю. Була з-поміж дівчат найстаршою. Моїй подрузі Соні Удруговій, ми й тепер із нею дружимо, тоді було шістнадцять років, вона закінчила лише дев’ять класів — і ось ці медичні курси. Три дні минуло, як ми вже на фронті, і ось Соня сидить у лісі й плаче. Підходжу:

— Сонечко, ну чого ж ти плачеш?

— Як ти не зрозумієш? Я три дні маму не бачила.

Тепер їй той випадок нагадаю, так вона сміється.

На Курській дузі мене перевели з госпіталю до польового прального загону замполітом. Пралі були вільнонайманими. Ось, бувало, їдемо ми на підводах: лежать тази, стирчать корита, самовари — гріти воду, а нагорі сидять дівчата в червоних, зелених, синіх, сірих спідницях. Ну, і всі сміялися: "Он поїхало пральне військо!" А мене звали "пральний комісар". Це вже потім мої дівчата одяглися більш пристойно, як кажуть, "прибарахлилися".

Працювали дуже важко. Ніяких пральних машин і сліду не було. Ручками... Усе жіночими ручками... Ось ми приходимо, дають нам одну якусь хату або землянку. Ми перемо там білизну, перш ніж сушити, просочуємо її спеціальним милом "К", для того щоб не було вошей. Був дуст, але дуст не допомагав, використовували мило "К", дуже смердюче, запах жахливий. Там, у тому приміщенні, де перемо, ми і сушимо ту білизну, і тут же ми спимо. Давали нам двадцять-двадцять п’ять грамів мила — на одного солдата випрати білизну. А вона чорна як земля. І в багатьох дівчат через прання, через тягарі, через напруження були грижі, екземи рук від мила "К", злазили нігті, думали, що ніколи вже не зможуть вони рости. Але все одно день-два відпочинуть — і треба знову прати.

Дівчата слухалися мене...

Приїжджаємо ми якось туди, де стоять льотчики, вся частина. Уявляєте, побачили нас, а ми всі в брудному, заношеному, і ці хлопці зі зневагою: Ти ба, пралі..." Мої дівчата мало не плачуть:

— Замполіте, дивіться...

— Нічого, ми їм помстимося.

І ми домовилися. Увечері надягають мої дівчата що в них найкраще, йдуть на галявину. Одна наша дівчина їм грає на гармошці, і вони танцюють. Домовленість: з жодним льотчиком не танцювати. Ті підходять, а вони ні з ким не йдуть. Весь вечір одна з одною танцювали. Нарешті ті почали благати: "Один дурень сказав, а ви на всіх образилися".

Узагалі не слід вільнонайманих саджати на гауптвахту, але що ти вдієш, коли сто дівчат водночас? У нас об одинадцятій відбій — і квит. Вони намагалися втекти — ну, дівчата є дівчата. Я садила їх на гауптвахту. Одного разу приїхало начальство із сусідньої частини, а в мене двоє сидять.

— Як це так? Вільнонайманих садите на гауптвахту? — запитують у мене.

Я спокійно відповідаю:

— Пишіть, товаришу полковник, рапорт командуванню. Ваше діло. Але я повинна боротися за дисципліну. І в мене зразковий лад.

З тим вони й поїхали.

Дисципліна була міцною. Якось зустріла одного капітана — проходив повз мій будинок, і я виходжу. Він навіть зупинився:

— Боже мій! Ви вийшли звідси, а ви знаєте, хто тут живе?

— Знаю.

— Тут же замполіт живе. Ви знаєте, яка вона зла?

Я кажу, що такого ніколи не чула.

— Боже мій! Вона зроду не усміхнеться, вона така сердита.

— А ви хотіли б із нею познайомитися?

— О Господи! Ні!

Ну, і тут я зізналася:

— Так будьмо знайомі, я замполіт!

— Ні, не може бути! Про неї мені розповідали...

Я берегла своїх дівчат. У нас була така гарна Валя. Викликали мене якось на десять днів до штабу. Приїжджаю, мені кажуть, що Валя всіма тими днями пізно приходила, що була вона з якимось капітаном. Була, ну була, діло позаду. Два місяці минають, я дізнаюся, що Валя вагітна. Викликаю її: "Валю, як це сталося? Куди ти поїдеш? Твоя мачуха (у неї не мати, а мачуха була) в землянці живе". Вона плаче: "Це ви винні, якби ви не поїхали, нічого б не трапилося". Вони зі мною — як із матір’ю, старшою сестрою.

У неї якесь пальтечко легке, а вже холодно, віддала я їй свою шинель. Поїхала моя Валя...

Восьме березня сорок п’ятого року. Ми справляли свято. Чай. Якісь цукерки роздобули. Виходять мої дівчата на вулицю і раптом бачать: ідуть із лісу два німці. Тягнуть за собою автомати... Поранені... Мої дівчата оточили їх. Ну і я, як замполіт, звісно, написала в донесенні, що сьогодні, восьмого березня, пралі взяли в полон двох німців.

Назавтра у нас була нарада командирів, начальник політвідділу насамперед оголошує:

— Ну, товариші, я хочу вас порадувати: незабаром кінець війні. Учора пралі з двадцять першого польового прального загону взяли в полон двох німців.

Усі заплескали.

Коли йшла війна, нас не нагороджували, а коли скінчилася, мені сказали: "Нагородіть двох людей". Я обурилася. Узяла слово, виступила, що я замполіт прального загону, і яка це важка праця праль, що в багатьох із них грижі, екземи рук і так далі, що дівчата молоді, працювали тяжче, ніж машини, немов тягачі. У мене запитують: "Можете до завтрашнього дня надати нагородний матеріал? Ми ще нагородимо". І ми з командиром загону ніч просиділи над списками. Багато хто з дівчат одержав медалі "За відвагу", "За бойові заслуги", а одну пралю нагородили орденом Червоної Зірки. Найкраща праля, вона не відходила від корита: бувало, всі вже без сил, падають, а вона пере. Це була літня жінка, вся її сім’я загинула.

Коли мені треба було відправляти дівчат додому, мені хотілося щось їм дати. Вони всі з Білорусі та України, а там все було зруйноване, розбите. Як ти їх відпустиш із порожніми руками? А ми стояли в якомусь німецькому селі, там була швацька майстерня. Я пішла подивитися: машинки стояли, на моє щастя, цілі. І ось кожній дівчинці, яка їхала, ми піднесли подарунок. Я так раділа, була такою щасливою. Лиш це я могла зробити для своїх дівчат.

Усі хотіли додому і боялися повертатися. Ніхто не знав, що нас там чекає...»

Валентина Кузьмівна Братчикова-Борщевська,

лейтенант,

замполіт польового прального загону

«Мій тато... Мій любий тато був комуніст, свята людина. Я не зустрічала протягом усього життя нікого кращого за нього. Він мене виховував: "Ну, хто б я був без радянської влади. Бідняк. Наймитував би у куркуля. Радянська влада дала мені все, я здобув освіту. Став інженером, будую мости. Я всім цим зобов’язаний нашій рідній владі".

Я любила радянську владу. Любила Сталіна і Ворошилова. Усіх наших вождів любила. Так мене навчив тато.

Йшла війна, я підростала. Вечорами ми з татом співали "Інтернаціонал" і "Священну війну". Папа акомпанував на акордеоні. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, він разом зі мною пішов до військкомату...

З армії я написала додому листа, що будую й охороняю мости. Яка це була радість у нашій родині! Тато нас усіх залюбив у мости, ми любили їх із дитинства. Коли я бачила зруйнований міст — його розбомбили чи підірвали, — ставлення в мене до нього було, як до живої істоти, а не до стратегічного об’єкта. Я плакала... Я бачила на шляху сотні зруйнованих мостів, великих і маленьких, їх руйнували у війну в першу чергу. Мішень номер один. Коли ми проїжджали повз руїни, я завжди думала: скільки ж знадобиться років, щоб усе це побудувати заново? Війна вбиває час, дорогоцінний людський час. Я добре пам’ятала, що кожен міст тато будував кілька років. Ночами сидів над кресленнями, навіть вихідними днями. Більш за все на війні мені було шкода часу. Батькового часу...

Батька давно немає, але я його продовжую любити. Не вірю, коли про таких, як він, кажуть, що вони були дурними і сліпими — вірили в Сталіна. Боялися Сталіна. Вірили в ленінські ідеї. Думали однаково. Повірте мені, вони були хорошими і чесними людьми, вони вірили не в Сталіна і Леніна, а в комуністичну ідею. У соціалізм із людським обличчям, як потім це назвуть. У щастя для всіх. Для кожного. Мрійники, ідеалісти — так, сліпці — ні. Ніколи не погоджуся. Нізащо! У, середині війни у нас з’явилися чудові танки і літаки, добра зброя, але без віри все одно такого страшного ворога, як гітлерівська армія — потужна, дисциплінована, яка підкорила всю Європу, ми б ні за що не здолали. Не зламали б їй хребет. Головною нашою зброєю була віра, а не страх, даю вам слово честі партійця (я на війні вступила в партію і досі комуністка). Я не соромлюся свого партквитка і не відмовилася від нього. Моя віра не змінилася із сорок першого...»

Тамара Лук’янівна Тороп,

рядова, інженер-будівельник

«Під Воронежем німецькі війська затримали... Вони довго не могли взяти місто. Бомбили і бомбили. Літаки літали через наше село Московка. Я ще не бачила ворога, я бачила тільки його літаки. Але невдовзі я дізналася, яка та війна...

Наш госпіталь повідомили, що під самим Воронежем розбомбили склад, ми приїхали на місце — побачили... Що ми побачили? Тільки фарш... вимовити не можу... Ой-ой-ой! Першим отямився наш головлікар. Він голосно крикнув: "Ноші!" Я була молодша за всіх, мені лише шістнадцять років виповнилося, і всі дивилися на мене, щоб я не зомліла. Ми ходили по рейках, лазили по вагонах. На ноші не було кого покласти: вагони горіли, не чулося ні стогонів, ні криків. Людей цілих не було. Я трималася за своє серце, у мене зі страху заплющувались очі. Коли ми повернулися до госпіталю, всі попадали хто де: хто на стіл голову поклав, хто на стільці — і так поснули.

Я відчергувала і пішла додому. Прийшла вся заплакана, лягла на ліжко і лише заплющу очі — все знову бачу... Повернулася з роботи мама, і прийшов дядько Митя. Чую мамин голос:

— Не знаю, що з Оленою буде. Ти подивись, яке в неї обличчя стало відтоді, як вона до госпіталю пішла. Вона не схожа сама на себе, мовчить, ні з ким не розмовляє й уві сні скрикує. І куди поділася усмішка і куди подівся сміх? А ти сам знаєш, якою вона була веселою. А тепер вона вже не жартує.

Я слухаю маму, і в мене сльози течуть.

...Коли в сорок третьому році визволяли Воронеж, я пішла до воєнізованої охорони. Там лише дівчата. Усім їм було по сімнадцять-двадцять років. Молоді, гарні, зроду я стількох гарних дівчат воднораз не бачила. Перша, з ким я спізналася, була Маруся Прохорова, вона дружила з Танею Федоровою. Вони — з одного села. Таня була серйозна, любила чистоту, порядок, а Маруся любила співати, танцювати. Співала пустотливі частівки. А більш за все любила фарбуватися, сяде перед дзеркалом і сидить годинами. Таня лаяла її: "Ніж ото красу наводити, краще попрасувала б свою форму і прибрала як слід койку". Була ще в нас Паша Літавріна, дуже відчайдушна дівчина. Дружила вона з Шурою Батищевою. Та була сором’язливою і скромною, найспокійнішою з нас. А Люся Лихачова любила накручувати локони, накрутить — і відразу за гітару. Вона з гітарою лягала спати і з гітарою вставала. Найстаршою була Поліна Невєрова, її чоловік загинув на фронті, і вона завжди була сумна.

Ходили ми всі у військовій формі. Коли мама вперше побачила мене у формі, вона побіліла:

— Ти вирішила в армію піти?

Я її заспокоїла.

— Та ні, мамо. Я ж тобі казала, що охороняю мости.

Мама заплакала:

— Незабаром війна скінчиться. І ти відразу знімеш шинель.

Я теж так думала.

За два дні по тому, як ми дізналися, що закінчилася війна, у нас було зібрання в червоному куточку. Виступив на ньому начальник охорони товариш Наумов.

— Дорогі мої бійці, — сказав він, — війна скінчилася. Але вчора я отримав наказ, що на Західну дорогу потрібні бійці воєнізованої охорони.

Хтось із залу вигукнув:

— Так там же бандерівці!..

Наумов замовк, а потім сказав:

— Так, дівчата, там бандерівці. Вони воюють із Червоною армією. Але наказ є наказ, його треба виконувати. Хто хоче поїхати, прошу подати заяву начальнику варти. Поїдуть добровольці.

Ми повернулися до казарми, і кожна лягла на своє ліжко. Стало тихо-тихо. Нікому не хотілося їхати далеко від рідних місць. І нікому не хотілося помирати після війни. Наступного дня нас знову зібрали. Я сиділа за столом президії, стіл накрили червоною скатертиною. І я думала, що востаннє сиджу за цим столом.

Начальник охорони виголосив промову:

— Я знав, Бабіна, що ти поїдеш перша. І ви всі, дівчата, молодці, не побоялися. Скінчилася війна, можна повернутися додому, а ви їдете обороняти свою Батьківщину.

За два дні ми їхали. Подали нам товарний ешелон, на підлозі було сіно, і пахло травою.

Ніколи раніше я не чула, що є таке місто Стрий, тепер воно стало місцем нашої служби. Місто мені не сподобалося — маленьке і страшне, кожен день грала музика і кого-небудь ховали: то міліціонера, то комуніста, то комсомольця. Знову ми побачили смерть. Здружилася з Галею Коробкіною. Вона там загинула. Ще з однією дівчинкою... Її теж вночі зарізали... І я там взагалі покинула жартувати і сміятися...»

Олена Іванівна Бабіна,

боєць воєнізованої охорони

Про розплавлені підшипники і російський мат

«Уся я в батька... Його донька...

Батько мій, Мирон Лєнков, пройшов шлях від безграмотного хлопчини до командира взводу в громадянську війну. Був справжнім комуністом. Коли він помер, ми залишилися з мамою жити в Ленінграді, всім найкращим, що є в мені, я зобов’язана цьому місту. Моєю пристрастю були книжки. Ридала над романами Лідії Чарської, зачитувалася Тургенєвим. Любила поезію...

Улітку сорок першого... Наприкінці червня ми поїхали до бабусі на Дон. Війна застала нас у дорозі. Степом відразу стали носитися — алюр три хрести — кіннонарочні з військкоматівськими повістками. Співали, пили і ридма ридали козачки, проводжаючи козаків на війну. Я пішла до станиці Боковської до райвійськкомату. Сказали коротко і жорстко:

— Дітей на фронт не беремо. Комсомолка? От і чудово. Допомагай колгоспу.

Лопатили хліб, щоб не перегорів у буртах. Потім прибирали овочі. Мозолі на руках стали твердими, губи потріскалися,

обличчя вкрилося степовою засмагою. І якщо я чимось відрізнялася від хутірських дівчаток, то лише тим, що знала безліч віршів і могла читати їх напам’ять протягом усієї дороги з поля додому.

А війна наближалася. Сімнадцятого жовтня фашисти окупували Таганрог. Люди йшли в евакуацію. Бабуся залишилася, а нас із сестрою відправила: "Ви молоді. Рятуйтеся "До станції Обливська йшли п’ять діб. Сандалії довелося викинути, до станиці входили босоніж. Начальник станції всіх попереджав: "Не чекайте критих вагонів, сідайте на платформи. Зараз подамо паровоз і відправимо вас на Сталінград". Нам пощастило — ми забралися на платформу з вівсом. Зарили в зерно босі ноги, вкрилися хустками... Тісно притулилися одна до одної і задрімали... Хліб у нас давно скінчився, мед також. Останніми днями нас підгодовували козачки. Ми соромилися брати, заплатити було нічим, а вони вмовляли: "Їжте, біднесенькі. Усім зараз погано, допомагати треба одине одному". Я присягалася вік не забути цієї людської доброти. Ніколи! Нізащо! І не забула.

Зі Сталінграда пароплавом, потім знову поїздом дісталися о другій годині ночі до станції Медведицьке. Людською хвилею нас вихлюпнуло на перон. А позаяк самі, перетворившись на дві бурульки, ми не могли рухатися, тому стояли, притримуючи одна одну, щоб не впасти. Не розсипатися на скалки, як перед моїми очима розсипалася жаба, яку витягнули зі зрідженого кисню і кинули на підлогу. На щастя, хтось, із ким ми разом їхали, про нас згадав. Підкотила наповнена людьми бричка, нас прив’язали ззаду. Наділи ватники. Сказали: "Ідіть, бо ви замерзнете. Не відігрієтесь. Вас не можна везти". Ми спочатку падали, але йшли, потім навіть бігли. І так шістнадцять кілометрів...

Село Франк — колгосп "Перше травня". Голова колгоспу дуже зрадів, коли дізнався, що я з Ленінграда і встигла закінчити дев’ять класів:

— Ось і добре. Допомагатимеш мені тут. За бухгалтера.

На якусь мить я навіть зраділа. Але тут побачила плакат "Дівчата, за кермо!", що висів за спиною керівника.

— Не буду сидіти в конторі, — відказала голові. — Якщо мене навчать, я зможу водити трактор.

Трактори стояли, занесені снігом. Ми відкопували їх, розбирали, обпікаючи руки об метал, залишаючи на ньому шматки шкіри. Проіржавілі, туго затягнуті болти здавалися привареними. Коли не могли зрушити їх з місця проти годинникової стрілки, намагалися відкрутити за її ходом. Як на гріх... Саме в цей момент... Ніби з-під землі, виростав бригадир Іван Іванович Нікітін, єдиний справжній тракторист і наш наставник. Він хапався за голову і не міг втриматися від матюків. Ех, ти! Мать твою... Лайка його була, як стогін. Але все одно лише раз я заплакала...

У поле виїхала заднім ходом: в коробці швидкостей мого СТЗ багато шестерень були "беззубими". Розрахунок був простий: за двадцять кілометрів якийсь трактор вийде з ладу, і тоді з нього переставлять коробку передач на мій. Так і сталося. Така ж, як я, трактористка Сарочка Гозенбук, не помітивши, що з радіатора витекла вода, запорола мотор. Ех, ти! Мать твою...

Я до війни на велосипеді не навчилася їздити, а тут — трактор. Подовгу розігрівали мотори з порушенням всіх правил — відкритим вогнем. Дізналася я і що означає перетяжка. І як заводити трактор після такої процедури — по колу не покрутити, впівоберта не завести... Мастильні матеріали і пальне — за нормами воєнного часу. За кожну краплю заплатиш головою, так само як і за розплавлений підшипник. Ех, ти! Мать твою... За кожну краплю...

Того дня... Перед виходом на поле відкрутила краник картера — перевірити масло. Пішла якась сироватка. Кричу бригадиру, що автол новий треба залити, він підійшов, краплю в руках розтер, понюхав навіщось і каже: "Не бійся! Ще день попрацювати можна". Сперечаюся: "Не можна, ви ж казали..." Він заводиться з півоберта: "Наговорив на свою голову — спасу від вас немає. Ляльки міські! Грамотні дуже. Ех, ти! Мать твою..." Їдь, так твою сякий... Поїхала. Жарко, трактор димить, дихати нічим, але все це дурниця: як підшипники? Здається мені, що постукують. Зупинюся — начебто ні. Дам навантаження — стукають! І раптом — під саме сидіння — тук, тук, тук!

Глушу мотор, підбігаю до оглядових люків — два шатунних підшипники розплавила вщерть! Опустилася на землю, обняла колесо і вдруге за війну заплакала. Сама винна: бачила ж, яке масло! Матюків злякалася. Його б обматюкала у відповідь, так ні, гнила інтелігенція.

Обернулася на якісь звуки. Ну і ну! Голова колгоспу, директор МТС, начальник політвідділу і, звісно, наш бригадир. Через нього все!

А він стоїть і рушити не може. Усе зрозумів. Мовчить. Ех, ти! Мать твою...

Директор МТС теж усе зрозумів:

— Скільки?

— Два, — відповідаю.

За законами воєнного часу — це треба йти під суд. Стаття: халатність і шкідництво.

Начальник політвідділу повертається до бригадира:

— Що ж ти своїх дівчат не бережеш? Як я можу це дитя віддати під суд!

Якось воно й обійшлося. Розмовами. Але бригадир вже при мені не матюкався. А я навчилася... Ех, ти! Мать твою... Таке закручувала...

А потім прийшло щастя: знайшлася наша мама. Вона приїхала, і у нас знову була сім’я. Мама раптом сказала:

— Я думаю: тобі треба йти до школи.

Я не відразу зрозуміла:

— Куди?

— Хто замість тебе закінчуватиме десятий клас?

Переживши все це, дивно було опинитися знову за шкільною партою, розв’язувати задачки, писати твори, зубрити німецькі дієслова, замість того щоб бити фашистів! І це, коли ворог вийшов до Волги!

Я мала чекати не дуже довго: за чотири місяці — сімнадцять років. Як не вісімнадцять, то хоч сімнадцять. І вже тоді ніхто не заверне мене додому! Ніхто! У райкомі все минуло гладко, а у військкоматі довелося повоювати. Через вік, через зір. Але перше допомогло другому... Коли йшлося про вік, я обізвала воєнкома бюрократом... І оголосила голодування... Сіла з ним поруч і дві доби не зрушила з місця, відсуваючи пропонований ним шматок хліба і кухоль окропу. Пригрозила, що помру з голоду, але спочатку напишу записку, хто винен у моїй смерті. Навряд чи він злякався і повірив, але все-таки направив мене на медкомісію. Усе це відбувалося в тій самій кімнаті. Поряд. І коли лікарка, перевіривши зір, розвела руками, воєнком розсміявся і сказав, що я даремно голодувала. Пожалів мене. Але я відповіла, що це я через голодування нічого не бачу. Відійшла до вікна, ближче до злощасної таблиці, і розревілася. І ревіла доки... Довго ревіла... Доки не вивчила нижні рядки. Опісля втерла сльози і сказала, що готова ще раз пройти комісію. І пройшла.

Десятого листопада сорок другого року ми (десь двадцять п’ять дівчат) запаслися продуктами на десять діб, як було наказано, видерлися до кузова пошарпаної вантажівки і заспівали "Дан приказ", замінивши слова "на гражданскую войну" словами "защищать свою страну". З Камишина, де ми прийняли присягу, лівим берегом Волги йшли пішим маршем до самого Капустиного Яру. Там розміщувався запасний полк. І там, серед тисяч чоловіків, навіть якось загубилися. Приїжджали "покупці" з різних частин, набирали поповнення. Нас вони намагалися не помічати. Весь час повз нас...

У дорозі я подружилася з Анею Ракшенко і Асею Басіною. Обидві вони ніяких спеціальностей не мали, я ж свою вважала невійськовою. І тому, якщо окликали, ми троє дружно робили три кроки вперед, вважаючи, що на місці будь-яку спеціальність хутко освоїмо. Але нас обминали.

Та коли ми ступили крок у відповідь на команду: "Шофери, трактористи, механіки — три кроки вперед!", "покупцеві", а це був молодий старший лейтенант, не вдалося пройти мимо. Я ступила не три кроки, а п’ять, і він зупинився:

— Чому ви відбираєте тільки чоловіків? Я теж трактористка!

Він здивувався:

— Бути не може! Ану — порядок роботи трактора.

— Один, три, чотири, два.

— А підшипники плавила?

Я чесно зізналася, що два шатуни геть-чисто розплавила.

— Гаразд. Беру. За чесність. — І, кивнувши, пішов далі.

Стали зі мною і мої подружки. Поруч. Старший лейтенант удав, що так і треба. Ех, ти! Мать твою...

Командир частини, знайомлячись із поповненням, спитав у старшого лейтенанта:

— Ти навіщо привіз цих дівчаток?

Той зніяковів і відповів, що йому стало нас шкода: потраплять кудись, переб’ють, як куріпок.

Командир зітхнув:

— Гаразд. Цю — на кухню, ту — на склад, хто у грамоті тямить — до штабу писарем. — Помовчав і додав: — Шкода, вродливі.

"Найграмотнішою" була я, але працювати писарем! І при чому тут наша врода? Мене взяло за живе, і я забула про військову дисципліну:

— Ми — добровольці! Йшли боронити Батьківщину. Підемо тільки до бойових підрозділів...

Чомусь полковник відразу здався:

— До бойових — так до бойових. Двох — до летючки, на верстати, а цю, язикату, — на збірку моторів.

Так почалася наша служба в сорок четвертій автобронетанковій польовій майстерні. Ми були, як завод на колесах. На машинах, їх звали летючки, — стояли верстати: фрезерні, розточувальні, шліфувальні, токарні; електростанція, заливка, вулканізація. На верстатах працювали по двоє. Кожен по дванадцять годин, без єдиної хвилини перепочинку. На обід, вечерю, сніданок підміняв напарник. Якщо підходила черга комусь іти в наряд, другий працював двадцять чотири години. Працювали в снігу, в болоті. Під бомбардуванням. І вже ніхто не казав, що ми — вродливі. Але вродливих дівчаток жаліли на війні, жаліли більше. Це правда. Їх шкода було ховати... Шкода було виписувати мамі похоронку... Ех, ти! Мать твою...

Мені часто тепер сняться сни... Я знаю, що вони сняться, але я їх мало коли запам’ятовую. Але залишається відчуття, що я десь була... І повернулася... Уві сні секунда вміщує те, на що в житті потрібні роки. А іноді переплутаю, де сон, а де реальність... Як я пам’ятаю, це було в Зимовниках, я щойно прийшла, щоб прилягти на кілька годин, як почалося бомбардування. Ех, ти! Мать твою... Краще нехай мене вб’ють, ніж зіпсую собі таку радість, як двогодинний сон. Десь поблизу сильно рвонуло. Будинок похитнувся. Але я все одно засинаю...

Мене не брав страх, не було цього почуття. Даю слово. Тільки після найзапекліших нальотів смикав зуб, в якому була дірочка. Та й то недовго. Я б і досі вважала, що дуже хоробра, якби за кілька років після війни не була змушена через постійний, нестерпний і абсолютно незрозумілий біль у всіх точках свого організму звернутися до фахівців. І найдосвідченіший невропатолог, запитавши, скільки мені років, здивувався:

— До двадцяти чотирьох років зруйнувати всю свою вегетативну нервову систему! Як же ви жити збираєтеся?

Я відповіла, що жити збираюся добре. По-перше, я — жива! Я так мріяла вижити! Так, я залишилася жива, але минуло лише кілька місяців повоєнного життя, і в мене опухли суглоби, відмовила і стала дуже боліти права рука, ще більш погіршився зір, опущеною була нирка, зміщеною — печінка і, як відразу з’ясувалося, геть-чисто зруйнована вегетативна нервова система. Але я протягом усієї війни мріяла, що буду вчитися. Й університет став мені другим Сталінградом. Я завершила його роком раніше, інакше забракло б сил. Чотири роки в одній-однісінькій шинелі — взимку, навесні, восени — і вицвілій до білизни гімнастерці... Ех, ти! Мать твою...»

Антоніна Миронівна Лєнкова,

автослюсар польової автобронетанкової майстерні