У війни не жіноче обличчя

«ОДНА Я ПОВЕРНУЛАСЯ ДО МАМИ...»

Їду до Москви... Те, що знаю про Ніну Яківну Вишневську, — це поки що лише кілька рядків у моєму блокноті: у сімнадцять років пішла на фронт, воювала санінструктором у першому батальйоні тридцять другої танкової бригади п’ятої армії. Брала участь у знаменитій танковій битві під Прохорівкою, в якій із двох сторін — радянської та німецької — зіштовхнулося тисяча двісті танків і самохідних гармат. Одна з найбільших танкових битв за світову історію.

Підказали адресу шкільні слідопити з Борисова, які зібрали великий матеріал для свого музею про тридцять другу танкову бригаду, яка визволяла їхнє рідне місто. Санінструкторами в танкових частинах зазвичай служили чоловіки, а тут — дівчата. Відразу спорядилася в дорогу...

Починаю вже замислюватися: як вибирати з-поміж десятків адрес? Спочатку записувала всіх, кого зустрічала. Передавали мене ланцюжком, телефонували одна одній. Запрошували на свої зустрічі, а то й просто до когось на пироги та чай. Я почала одержувати листи з усієї країни, адресу також передавали фронтовою поштою. Писали: «Ти вже наша, ти вже теж фронтове дівчисько». Невдовзі я зрозуміла: всіх не записати, потрібен якийсь особливий принцип відбору та пошуку. Який? Розсортувавши наявні адреси, сформулювала його для себе таким чином: намагатися записувати жінок, які мали різні військові професії. Адже кожен із нас бачить життя крізь своє діло, крізь своє місце в житті або в події, в якій бере участь. Можна було припустити, що медсестра бачила одну війну, пекар — другу, десантниця — третю, льотчиця — четверту, командир взводу автоматників — п’яту... У кожної з них був на війні неначе свій радіус огляду: в одної — операційний стіл: «Стільки бачила відрізаних рук і ніг... Навіть не йму віри, що десь існують цілі чоловіки. Здавалося, що всі вони або поранені, або загинули...» (А. Демченко, старший сержант, медсестра); у другої — котли похідної кухні: «Після бою, бувало, нікого не залишалося... Котел каші, котел супу навариш, а нікому віддати...» (І. Зініна, рядова, кухар); у третьої — кабіна льотчика: «Наш табір стояв у лісі. Я повернулася з польоту і вирішила піти в ліс, була вже середина літа, суниця поспіла. Пройшла стежкою і побачила: лежить німець... Уже почорнілий... Мене охопив страх. Я раніше не бачила вбитих, а вже рік воювала. Там, нагорі, інше... Коли летиш, у тебе єдина думка: знайти ціль, відбомбитися і повернутися. Нам не доводилося бачити мертвих. Цього страху в нас не було...» (А. Бондарева, гвардії лейтенант, старший льотчик). А в партизанки війна досі асоціюється із запахом палаючого багаття: «Усе на багатті — і хліб пекли, і їжу варили, вугілля залишиться — покладемо кожухи, валянки сушити. Ночами грілися...» (Е. Висоцька).

Але довго побути наодинці зі своїми думками мені не випадає. Провідниця приносить чай. Купе відразу ж гамірно і весело знайомиться. На столі з’являється традиційна пляшка «Московської», домашня закуска, і починається, як зазвичай у нас, задушевна розмова. Про свої сімейні таємниці й політику, про любов і ненависть, про вождів та сусідів.

Давно зрозуміла, що ми — люди дорожні й балакучі...

Я теж розповідаю: до кого їду, навіщо. Двоє з моїх попутників воювали — перший дійшов до Берліна командиром саперного батальйону, другий три роки партизанив у білоруських лісах. Відразу ж заговорили про війну.

Після я записала нашу розмову, як вона відбилася в моїй пам’яті:

— Ми — плем’я, що вже вимирає. Мамонти! Ми — з покоління, яке вірило, що є в житті щось більше, ніж людське життя. Батьківщина є і велика ідея. Ну, і Сталін. Навіщо брехати? З пісні, як кажуть, слів не викинеш.

— Так, звісно... У нас у загоні була відважна дівчина... Ходила на залізницю. Підривати. Перед війною всю її сім’ю репресували: батька, матір і двох старших братів. Вона жила з тіткою, маминою сестрою. З перших днів війни шукала партизанів. У загоні бачили, що вона на рожен лізла... Хотіла довести... Усіх нагороджували, а її жодного разу. Медалі не дали, бо батьки — вороги народу. Вже перед приходом нашої армії їй ногу відірвало. Я відвідав її в госпіталі... Вона плакала... «Але тепер, — казала, — мені всі повірять». Вродлива дівчина...

— Коли до мене прийшли дві дівчини, командири саперних взводів, якийсь дурень прислав із відділу кадрів, я негайно відправив їх назад. Вони були дуже незадоволені. Хотіли йти на передову і робити мінні проходи.

— Чому ж ви їх відправили?

— Із кількох причин. Перша — у мене було досить хороших сержантів, які в змозі виконувати те саме, для чого прислали цих дівчат, друга — я вважав, що немає чого жінці лізти на передній край. У пекло. Досить нас, чоловіків. Ще я знав, що треба буде побудувати їм окремий бліндаж, обставляти їхню командну діяльність купою всіляких різних дівочих справ. Багато метушні.

— Отже, ваша думка: жінці не місце на війні?

— Якщо згадати історію, то за всіх часів російська жінка не лише проводжала на битву чоловіка, брата, сина, горювала й чекала їх. Ще княжна Ярославна сходила на мур і лила розплавлену смолу на голови ворогів. Але в нас, у чоловіків, було почуття провини, що дівчата воюють, і воно в мене залишилося. Пам’ятаю, ми відступаємо. А це осінь, дощі йдуть цілодобово, і вдень і вночі. Біля дороги лежить убита дівчина... У неї довга коса, і вона вся в болоті...

— Так, звісно... Коли я чув, що наші медичні сестри, потрапивши в оточення, відстрілювалися, захищаючи поранених бійців, бо поранені безпорадні, як діти, я це розумів. А тепер така картина: дві жінки повзуть нейтральною смугою когось вбивати зі «снайперкою». Ну, так... Не можу позбутися відчуття, що то, звісно, все-таки «полювання». Я сам стріляв... Але ж чоловік...

— Але вони обороняли рідну землю? Рятували Вітчизну...

— Так, звісно... У розвідку з такою, напевно, і пішов, але не одружився б. Ну, так... Ми звикли думати про жінку як про матір і наречену. Прекрасну пані, зрештою. Мені молодший брат розповідав, як вели нашим містом полонених німців, ну і вони, хлопчаки, стріляли по колоні з рогаток. Мати побачила і дала йому ляпас. А йшли молокососи, ті, що їх Гітлер останніми підбирав. Брату було сім років, але він запам’ятав, як мати наша дивилася на тих німців і плакала: «Щоб осліпли ваші матері, як вони вас таких на війну пустили!» Війна — справа чоловіча. Чоловіків хіба мало, про яких можна написати?

— Н-ні... Я — свідок. Ні! Згадаймо катастрофу перших місяців війни: авіація вся була знищена на землі, наші танки горіли, як сірникові коробки. Гвинтівки старі. Мільйони солдатів і офіцерів потрапили в полон. Кілька мільйонів! За півтора місяці Гітлер був уже під Москвою... Професори записувалися в ополчення. Старі професори! І дівчата рвалися на фронт добровільно, а боягуз сам воювати не піде. То були сміливі, незвичайні дівчата. Є статистика: втрати серед медиків переднього краю посідали друге місце за втратами у стрілецьких батальйонах. У піхоті. Як оце, наприклад, витягнути пораненого з поля бою? Я вам зараз розповім...

Ми піднялися в атаку, а нас ну косити з кулемета. І батальйону не стало. Усі лежали. Вони не були всі вбиті, багато поранених. Німці б’ють, вогню не припиняють. Цілком несподівано для всіх із траншеї вихоплюється спочатку одна дівчина, потім друга, третя... Вони стали перев’язувати і відтягати поранених, навіть німці на якийсь час оніміли з подиву. До десятої вечора всі дівчата були важко пораненими, а кожна врятувала максимум дві-три людини. Нагороджували їх скупо, на початку війни нагородами не розкидалися. Витягнути пораненого треба було разом із його особистою зброєю. Перше запитання в медсанбаті: де зброя? На початку війни її бракувало. Гвинтівку, автомат, кулемет — то теж треба було тягнути. У сорок першому був виданий наказ номер двісті вісімдесят один про представлення до нагороди за порятунок життя солдатів: за п’ятнадцять тяжкопоранених, винесених із поля бою разом із особистою зброєю — медаль «За бойові заслуги», за порятунок двадцяти п’яти осіб — орден Червоної Зірки, за порятунок сорока — орден Червоного Прапора, за порятунок вісімдесяти — орден Леніна. А я вам описав, що то значить врятувати в бою бодай одного... З-під куль...

— Так, звісно... Я теж пам’ятаю... Ну, так... Послали наших розвідників до села, де стояв німецький гарнізон. Двоє пішло... Слідом — ще один... Ніхто не повернувся. Командир викликає одну з наших дівчат: «Люсю, ти підеш». Одягли її, як пастушку, вивели на дорогу... А що робити? Який вихід? Чоловіка вб’ють, а жінка може пройти. Отож бо... Але бачити в жіночих руках гвинтівку...

— А дівчина повернулася?

— Прізвище забув... Пам’ятаю ім’я — Люся. Вона загинула... Це селяни нам згодом розповідали...

Усі довго мовчать. Потім підносять тост на честь загиблих. Тема розмови переходить на інше — говорять про Сталіна, про те, як він знищив перед війною найкращі командирські кадри, військову еліту. Про жорстоку колективізацію та тридцять сьомий рік. Табори і заслання. Про те, що без тридцять сьомого, можливо, не було б і сорок першого. Не відступали б до Москви. Але після війни забули про це. Усе заступила Перемога.

— А любов була на війні? — запитую я.

— З-поміж фронтових дівчат я зустрічав багато вродливих, та ми не бачили в них жінок. Хоча, на мій погляд, вони були чудовими дівчатами. Але то були наші подружки, які витягували нас із поля бою. Рятували, виходжували. Мене двічі витягали пораненого. Як я міг до них погано ставитися? Але ви змогли б вийти заміж за брата? Ми називали їх сестричками.

— А після війни?

— Скінчилася війна, вони виявилися страшенно незахищеними. Ось моя дружина — розумна жінка, і вона до військових дівчат погано ставиться. Вважає, що вони їхали на війну женихів шукати, що всі крутили там романи. Хоча насправді, у нас же щира розмова, то найчастіше були чесні дівчата. Чисті. Але після війни... Після бруду, після вошей, після смертей... Хотілося чогось гарного. Яскравого. Вродливих жінок... У мене був друг, його на фронті любила одна чудова, як я тепер розумію, дівчина. Медсестра. Але він з нею не одружився, демобілізувався і знайшов собі іншу, вродливішу. І він нещасливий зі своєю дружиною. Тепер згадує ту, свою воєнну любов, вона йому була б другом. А після фронту він її залишив, бо протягом чотирьох років бачив її лише у стоптаних чоботях і чоловічому ватнику. Ми намагалися забути війну. І дівчат своїх теж забули...

— Так, звісно... Були всі молодими. Хотілося жити...

Так ніхто і не заснув тої ночі. Проговорили до ранку.

...Прямо з метро потрапляю до тихого московського дворика. З пісочницею та дитячими гойдалками. Іду і згадую здивований голос телефоном: «Приїхали? І відразу до мене? Уточнювати в Раді ветеранів нічого не будете?

Вони мають всі дані про мене, вони перевіряли». Я навіть розгубилася. Раніше думала, що перенесені страждання роблять людину вільною, вона належить уже лише самій собі. Її захищає власна пам’ять. Тепер розумію — ні, не завжди. Часто ті знання і навіть надзнання (у звичайному житті такого немає) існують окремо, як якийсь недоторканний запас або як порошинки золота в багатошаровій руді. Треба довго відлущувати порожню породу, разом порпатися в купах метушні, і нарешті — блисне! Подарує!

Так які ж ми насправді — з чого зліплені, з якого матеріалу? Яку він має міцність, хочу збагнути. Заради цього я сюди і прийшла...

Двері відчиняє невисока повна жінка. Одну руку по-чоловічому простягає мені, для вітання, за другу тримається маленький онук. Побачивши його незворушність і звичну зацікавленість, розумію, що гостей у цьому домі буває багато, їх тут чекають.

У великій кімнаті вільно, майже немає меблів. На саморобній полиці — книжки, здебільшого військові мемуари, багато збільшених фронтових фотографій, висить на лосячому розі танкошолом, на полірованому столику вишикувалися маленькі танки з дарчими написами: «Від воїнів Н-ської частини», «Від курсантів танкового училища»... Поряд зі мною на дивані сидять три ляльки — у військовій формі. І навіть штори і шпалери в кімнаті захисного кольору.

Я розумію, що тут війна не скінчилася і не скінчиться ніколи.

Ніна Яківна Вишневська, старшина, санінструктор танкового батальйону:

З чого почати? Я тут тобі навіть текст приготувала... Ну, гаразд, буду говорити з душі. Ось як воно було... Розповім, як подрузі...

Почну я з того, що в танкові війська дівчат брали неохоче. Можна навіть сказати, що взагалі не брали. Як я потрапила? Жили ми в місті Конаково Калінінської області. Я лише встигла скласти іспити за восьмий клас і перейти до дев’ятого. Ніхто з нас тоді не розумів, яка то війна, нам вона здавалася якоюсь грою, чимось книжковим. Ми виховувалися на романтиці революції, на ідеалах. Вірили газетам: війна невдовзі скінчиться нашою перемогою. Ну, ось-ось...

Жила наша родина у великій комунальній квартирі, там було багато сімей, і кожного дня йшли на війну люди: дядько Петро, дядько Василь... Ми їх проводжали, і нас, дітей, найбільше розбирала цікавість. Ми йшли за ними до самого поїзда... Грала музика, жінки плакали, але то нас не лякало, а навпаки, розважало. Духовий оркестр завжди грав марш "Прощання слов’янки". Хотілося сісти на потяг і теж поїхати. Під ту музику. Війна, як ми уявляли, була десь далеко. Мені, наприклад, подобалися військові ґудзики, як вони блищать. Я вже ходила на курси сандружинниць, але то все якось по-дитячому сприймалося. Наче гра. Потім закрили школу, і нас мобілізували на будівництво оборонних споруд. Розмістили в сараях, у чистому полі. Ми навіть пишалися, що їдемо на якусь справу, пов’язану з війною. Зарахували нас до батальйону слабосилих. Працювали з восьмої ранку до восьмої вечора, дванадцять годин на добу. Копали протитанкові рови. А були всі дівчата і хлопці п’ятнадцяти-шістнадцяти років... І ось якось під час роботи ми почули голоси: хто кричав "Повітря!" хто кричав "Німці!" Дорослі побігли ховатись, а нам цікаво — які ті німецькі літаки, які ті німці? Вони пролетіли мимо, ми нічого не встигли роздивитися. Навіть засмутилися... За якийсь час вони розвернулися і вже пролетіли нижче. Усі побачили чорні хрести. Страху ніякого не було, знову сама цікавість. І раптом вони відкрили кулеметний вогонь і почали строчити, і перед нашими очима падали наші хлопці, з якими разом навчалися і працювали. Настало якесь заціпеніння, ми не зрозуміли: що це? Стояли і дивилися... Наче прикипіли... І вже дорослі підбігали до нас і кидали на землю, а в нас все одно страху не було...

Невдовзі німець підійшов дуже близько до міста, десь кілометрів за десять був, було чути гарматну канонаду. Ми з дівчатами побігли до військкомату: ну, теж треба йти обороняти, бути разом. Жодних сумнівів. Але брали не всіх, брали дівчат витривалих, сильних, і насамперед тих, яким виповнилося вісімнадцять років. Хороших комсомолок. Якийсь капітан відбирав дівчат для танкової частини. Мене, звісно, він слухати не став, тому що мені було сімнадцять років, а на зріст лише метр шістдесят.

— Піхотинця поранить, — пояснював він мені, — він на землю впаде. Можна до нього підповзти, на місці перев’язати або до укриття відтягнути. А танкіст не те... Якщо його ранить в танку, то його звідти треба витягнути через люк. А хіба ти такого хлопця витягнеш? Ти знаєш, які танкісти всі кремезні?

Коли на танк доведеться лізти, по ньому стріляють, кулі, осколки летять. А ти знаєш, як це, коли танк горить?

— А хіба я не така комсомолка, як усі? — Я заплакала.

— Ти, звісно, теж комсомолка. Але дуже маленька.

А моїх подруг, з якими я навчалася на курсах сандру-жинниць і в школі — вони були рослими, сильними дівчатами, — їх узяли. Мені було прикро, що вони їдуть, а я залишаюся.

Батькам я, звісно, нічого не сказала. Прийшла проводжати, і дівчата мене пожаліли: заховали в кузові під брезентом, їхали на відкритій полуторці, сидимо всі в різних хустках — у кого чорна, у кого синя, червона... А в мене мамина кофтина замість хустки. Ніби й не на війну зібралися, а на концерт художньої самодіяльності. Те ще видовище! Ну, кіно... Тепер без усмішки не згадаєш... Шура Кисельова навіть гітару із собою взяла. Їдемо, вже стало видно окопи, солдати побачили нас і кричать: "Артисти приїхали! Артисти приїхали!"

Під’їхали до штабу, капітан дав команду шикуватися. Вийшли всі, я остання стала. Дівчата з речами, а я так. Оскільки я несподівано потрапила, то речей у мене з собою не було. Шура дає мені свою гітару: "Ну, що ти будеш без нічого".

Виходить начальник штабу, капітан доповідає йому:

— Товаришу підполковник! Дванадцятеро дівчат прибули у ваше розпорядження для проходження служби.

Той подивився:

— Але ж тут не дванадцять, а аж тринадцять.

Капітан своє:

— Ні, дванадцятеро, товаришу підполковник, — отакий він був переконаний, що дванадцятеро. А коли повернувся, подивився, відразу до мене: — А ти звідки взялася?

Я відповідаю:

— Воювати приїхала, товаришу капітан.

— А йди-но сюди!

— Я разом із подругою приїхала...

— З подругою добре разом на танці ходити. А тут — війна. Підійди ближче.

Як була в мене мамина кофточка на голові, так я й підійшла до них. Показую посвідчення сандружинниці. Починаю канючити:

— Ви не сумнівайтеся, дядечки, я сильна. Я медсестрою працювала... Я кров здавала... Ви, будь ласка...

Подивилися вони на всі мої документи, і підполковник наказав:

— Відіслати додому! З першою попутною машиною!

А доки прийде машина, тимчасово призначили мене до медсанвзводу. Я сиділа і робила марлеві тампони. Щойно побачу, що якась машина підходить до штабу, негайно — до лісу. Сиджу там годину-дві, машина пішла — повертаюся. І так протягом трьох днів, поки наш батальйон не став до бою. Перший танковий батальйон тридцять другої танкової бригади. Усі пішли в бій, а я готувала землянки для поранених. Півгодини не минуло, як поранених почали привозити... І вбитих... У цьому бою загинула й одна наша дівчинка. Ну, всі й забули, що мене треба відправити додому. Звикли. Начальство вже не згадувало...

Тепер що? Тепер треба у військове одягнутися. Дали нам усім речові мішки, щоб ми речі свої туди склали. Новенькі речмішки. Я лямочки відрізала, денце розпорола і наділа на себе. Вийшла військова спідниця. Знайшла десь гімнастерку не надто рвану, підперезалася ременем і вирішила похвалитися дівчатам. І тільки-но я перед дівчатами покрутилася, як до нашої землянки заходить старшина, а слідом йде командир частини.

Старшина:

— Струн-ко!

Заходить підполковник, старшина до нього:

— Товаришу підполковник, дозвольте звернутися! З дівчатами — надзвичайна подія. Я їм речмішки видав, а вони самі туди залізли.

І тут мене впізнав командир частини:

— А, так це ти, "заєць"! Ну, що ж, старшина, треба обмундирувати дівчат.

Що ми одержали? У танкістів брезентові штани, та ще з накладкою на колінах, а нам дали тонкі, як із ситцю, комбінезони. А земля навпіл із металом перемішана, камені всі вивернуті — знову ми обірвані ходимо, бо ми не в машині сидимо, а по тій землі повзаємо. Танки часто горіли. Танкіст, якщо залишиться живий, весь в опіках. І ми обгорали, бо виймаєш охопленого вогнем, сама у вогонь лізеш. То правда... Дуже важко людину витягнути з люка, надто баштового стрілка. А мертва людина важча за живу. Значно важча. Про все те я невдовзі дізналася...

Ми ненавчені, хто в якому званні — не розуміли, і старшина нас завжди вчив, що тепер ми справжні солдати, маємо вітати будь-кого, хто вище нас за званням, ходити підтягнутими, шинель на застібках.

А солдати, дивлячись, що ми такі молоді дівчата, любили пожартувати з нас. Відправили мене якось із медсанвзводу по чай. Я приходжу до кухаря. Він на мене дивиться:

— Чого прийшла?

Я кажу:

— По чай...

— Чай ще не готовий.

— А чому?

— Кухарі в котлах миються. Зараз помиються, чай заки п'ятимемо...

Я повірила. Сприйняла як належне. Узяла свої відра, йду назад. Зустрічаю лікаря:

— А чого порожня йдеш? Де чай?

Відповідаю:

— Так кухарі в котлах миються. Чай ще не готовий.

Він за голову схопився:

— Які кухарі в котлах миються?

Завернув мене, насварив добре того кухаря, налили мені два відра чаю. Несу чай, а назустріч мені йдуть начальник політвідділу і командир бригади. Я відразу ж згадала, як нас учили, що треба вітати кожного, бо ми рядові бійці. А вони йдуть двоє. Як же я їх двох вітатиму? Іду і міркую. Порівнялися, я ставлю відра, обидві руки до козирка і вклоняюся тому й тому. Вони йшли, мене не помічали, а тут остовпіли від здивування:

— Хто тебе так учив честь віддавати?

— Старшина вчив, він казав, що кожного треба вітати. А вас двоє і йдете разом...

Усе для нас, дівчат, в армії було складно. Дуже важко давалися нам відзнаки. Коли ми прибули в армію, ще були ромбики, кубики, шпали, і ось змикить, хто там за званням. Скажуть — віднеси пакет капітану. А як його пізнати? Поки йдеш, навіть слово "капітан" із голови вилетить. Приходжу:

— Дядечку, а дядечку, мені дядечко велів вам віддати ось оце...

— Який ще дядечко?

— А той, що завжди в гімнастерці ходить. Без кітеля.

Запам’ятовувалося не те, що той лейтенант, а цей капітан,

нам легше було запам’ятати інше: гарний чи негарний, рудий чи високий."А, той, високий!" — пригадуєш.

Звісно, коли я побачила обгорілі комбінезони, обгорілі руки, обгорілі обличчя... Я... Це дивно... Сльози в мене кудись поділися... Дар сліз, жіночий дар... Танкісти вискакують із палаючих машин, на них усе горить. Димить. У них часто були перебиті руки або ноги. Це — дуже важкі поранені. Він лежить і просить: "Помру — напиши моїй мамі, напиши моїй дружині..." А я не вміла. Я не знала, як це комусь розповісти про смерть...

Коли танкісти саму мене підібрали з покаліченими ногами і привезли до українського села, це було на Кіровоградщині, господиня хати, де розміщувався медсанвзвод, заголосила:

— Який же молоденький хлопчик!..

Танкісти сміються:

— Який же то хлопчик, бабусю, то ж дівка!

Вона сіла коло мене і роздивляється:

— Яка ж то дівка? Яка ж то дівка? То ж хлопчик молоденький...

Я стрижена, в комбінезоні, в танкошоломі — хлопчик. Вона на піл мене поклала, місцем своїм поступилася і навіть порося зарізала, щоб я швидше видужала. І все жаліла:

— Невже мужиків було замало, що дітей таких побрали... Дівчаток...

Від її слів, від її сліз... На якийсь час мене геть покинула мужність, стало так себе шкода і маму шкода. Ну, що я тут роблю з-поміж чоловіків? Я — дівча. А якщо повернуся без ніг? Були різні думки... Так, були... Я не приховую...

У вісімнадцять років на Курській дузі мене нагородили медаллю "За бойові заслуги" і орденом Червоної Зірки, у дев’ятнадцять років — орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Коли прибувало нове поповнення, хлопці всі були молодими, звісно, вони дивувалися. Їм теж по вісімнадцять-дев’ятнадцять років, і вони ще й глузували: "А за що ти отримала свої медалі?" або "А чи була ти в бою?" Чіпляються з жартами: "А кулі пробивають броню танка?"

Одного такого я потім перев’язувала на полі бою, під обстрілом, я і прізвище його запам’ятала — Щеголеватих. У нього була перебита нога. Я йому шину накладаю, а він у мене вибачення просить:

— Сестричко, пробач, що я тебе тоді образив. Ти мені сподобалася, щиро кажучи.

Що ми знали тоді про любов? Коли що й було, то шкільна любов, а шкільна любов ще дитяча. Я пам’ятаю, як ми потрапили в оточення... Руками вривалися в землю, більше нічого у нас не було. Ні лопат... Нічого... Нас зусібіч тиснуть і тиснуть. Ми вже вирішуємо: вночі або прорвемося, або загинемо. Здавалося, що, найімовірніше, загинемо... Не знаю, розповідати це чи не розповідати? Не знаю...

Замаскувалися. Сидимо. Чекаємо ночі, щоб усе ж таки спробувати прорватися. І лейтенант Мишко Т. — комбат був пораненим, і він виконував обов’язки комбата, років йому було з двадцять, — став пригадувати, як він полюбляв танцювати, грати на гітарі. Потім запитує:

— Ти хоч пробувала?

— Чого? Що пробувала? — А їсти хотілося страшно.

— Не чого, а кого... Бабу!

А до війни тістечка такі були. З такою назвою.

— Ні-і-і...

— І я теж ще не пробував. Ось помреш і не дізнаєшся, яка та любов... Уб’ють нас уночі...

— Та пішов ти, дурню! — До мене дійшло, про що він.

Умирали заради життя, ще не знаючи, що це взагалі — життя. Про все ще тільки в книжках читали. Мені кіно про любов подобалося...

Санінструктори в танкових частинах гинули швидко. Для нас місце в танку не передбачено, вчепитися поверх броні, і лише про одне думка, щоб не затягнуло ноги в гусениці. І треба стежити, де танк загориться... Зіскочити і туди бігти, повзти... На фронті нас було п’ятеро подружок: Люба Ясинська, Шура Кисельова, Тоня Бобкова, Зіна Латиш і я. Конаківскі дівчата — звали нас танкісти. І всі дівчата загинули...

Перед боєм, у якому Любу Ясинську вбили, ми з нею сиділи ввечері, обнявшись. Розмовляли. Це був сорок третій рік... Дивізія наша підійшла до Дніпра. Вона мені раптом каже: "Ти знаєш, я в цьому бою загину. От я маю якесь передчуття. Ходила до старшини, просила дати нову білизну, а він пошкодував: "Ти ж нещодавно одержала". Підемо вранці попросимо удвох". Я її заспокоюю: "Ми вже два роки з тобою воюємо, нас тепер кулі бояться". Але вранці вона мене все-таки вмовила піти до старшини, випросили ми в нього пару нової білизни. І ось у неї та нова сорочка спідня. Сніжно-біла, тут із зав’язочками така... Вона вся була закривавлена... Ось таке поєднання білого з червоним, з червоною кров’ю, — і сьогодні у мене в пам’яті. Вона собі таке й уявляла...

Ми несли її вчотирьох на плащ-наметі, вона така важка стала. У нас у тому бою багато людей загинуло. Вирили велику братську могилу. Поклали всіх, поклали кожного без труни, як завжди, а Любу нагорі. До мене ніяк не доходило, що її вже немає і я її ніколи не побачу. Думаю: хоч щось візьму в неї на згадку. А в неї на руці була каблучка, яка вона, золота чи проста, — не знаю. Я її взяла. Хоча хлопці мене зупиняли: не треба, мовляв, брати, погана прикмета. І ось коли вже прощалися, кожен за звичаєм кидає жменю землі, я теж кинула, і та каблучка в мене злетіла туди ж, у могилу... До Люби... І я тоді згадала, що вона дуже любила ту каблучку... У них у сім’ї батько всю війну пройшов, живий повернувся. І брат із війни прийшов. Чоловіки повернулися... А Люба загинула...

Шура Кисельова... Вона була у нас найвродливіша. Як актриса. Згоріла. Вона ховала тяжкопоранених у скиртах соломи, почався обстріл, солома загорілася. Сама Шура врятувалася б, але для цього треба було покинути поранених... От і згоріла разом із ними...

Лише нещодавно дізналася я подробиці загибелі Тоні Бобкової. Вона затулила від осколка міни коханого. Осколки летять — це якісь часточки секунди... Як вона встигла? Вона врятувала лейтенанта Петю Бойчевського, вона його кохала. І він залишився жити.

Через тридцять років Петя Бойчевський приїхав із Краснодара. Знайшов мене. І все це мені розповів. Ми з’їздили з ним до Борисова і розшукали ту галявину, де Тоня загинула. Він узяв землю з її могили... Ніс і цілував...

Було нас п’ять конаківських дівчат... Та одна повернулась до мами...»

Несподівано для мене переходить на вірші:

Зізнається, що склала їх на фронті. Я вже знаю, що багато хто з них там писав вірші. Їх і тепер старанно переписують, зберігають у сімейних архівах — невмілі й зворушливі. Через

них фронтові альбоми, а мені їх показують у кожному домі, часто нагадують дівочі любовні альбоми. Утім, там — про любов, а тут — про смерть.

«У мене дружна сім’я. Добра. Діти, онуки... Але я живу на війні, я повсякчас там... Десять років тому свого друга Ваню Позднякова розшукала. Ми думали: він загинув, а він он живий. Його танк — він був командиром — два німецькі танки під Прохорівкою знищив, і його підпалили. Екіпаж загинув, тільки Ваня залишився — без очей, весь обпалений. Відправили його до госпіталю, але не гадали, що житиме. На ньому живого місця не було. Уся шкіра... вся... Шматками злазить... плівочка... Я знайшла його адресу за тридцять років... За півжиття... Пам’ятаю, піднімаюся сходами, ноги підгинаються: він — не він? Двері відчинив сам і руками мене мацає, пізнає: "Нінко, ти? Нінко, ти? "За стільки років впізнав...

Мати його дуже старенька, він із нею жив, сидить із нами за столом і плаче. Я дивуюся:

— Чого ж ви плачете? Тішитися треба, що однополчани зустрілися.

Вона мені відповідає:

— У мене три сини на війну пішли. Два загинули, а Ваня живий додому повернувся.

А у Вані обох очей немає. Вона протягом усього життя його за руку водить.

Я в нього спитала:

— Ваню, останнє, що ти бачив, — це Прохорівське поле, танкова битва... Що ти згадуєш про той день?

І знаєте, що він мені відповів?

— Шкода, що рано дав команду екіпажу покинути машину. Усе одно хлопці загинули. А ми б змогли ще один німецький танк підбити...

Ось чого йому шкода... Досі...

А ми з ним на війні були щасливими... Не було ще жодних слів між нами. Нічого. Але я пам’ятаю...

Чому я залишилася жива? Навіщо? Гадаю... Я так розумію, щоб про це розповідати...»

Наша зустріч із Ніною Яківною мала продовження, але вже письмове. Переписавши розповідь із магнітофонної стрічки і вибравши те, що мене найбільше здивувало і вразило, я, як і обіцяла, переслала їй один екземпляр. За кілька тижнів із Москви приходить важка замовна бандероль. Розкриваю: газетні вирізки, статті, офіційні звіти про військово-патріотичну роботу, яку веде в московських школах ветеран війни Ніна Яківна Вишневська. Повернувся і матеріал, що я послала, від нього мало залишилося — весь покреслений: викинуті веселі рядки про кухарів, які в котлах миються, і навіть невинне: «Дядечку, а дядечку, мені дядечко велів вам віддати оце...» А на сторінках з історією про лейтенанта Мишка Т. стояли обурені знаки запитання та позначки на полях: «Я для свого сина — героїня. Божество! Що він думатиме про мене після цього?»

Потім я не раз натрапляла на ці дві правди, що живуть в одній людині: особистою правдою, загнаною в підпілля, і загальною, просоченою духом часу. Запахом газет. Перша лише зрідка могла вистояти під тотальним натиском другої. Якщо у квартирі, наприклад, крім оповідачки, опинявся ще хтось із рідних чи знайомих, сусідів (найпаче чоловіків), вона була менш щиросердою і довірливою, ніж коли ми залишилися з нею удвох. Це була вже розмова на публіку. Для глядача. Ніяк було не пробитися до її особистого враження, я відразу бачила міцний внутрішній захист. Самоконтроль. Коригування чинили постійно. І навіть визначилася закономірність: що більше слухачів, то безпристраснішою і стерильнішою ставала розповідь. З осторогою на те, як треба. Страшне вже здавалося великим, а незрозуміле й темне в людині — миттєво поясненим. Я потрапляла до пустелі минулого, де були самі пам’ятники. Подвиги. Горді й непроникні. Ось так, як і з Ніною Яківною: одну війну вона згадувала для мене — «як доньці, щоб ти зрозуміла, чого нам, ще зовсім дівчаткам, довелося зазнати», інша призначалася для великої аудиторії — «як інші розповідають і як в газетах пишуть — про героїв і подвиги, щоб виховувати молодь на високих прикладах». Щоразу мене вражала ця недовіра до простого і людського, це бажання підмінити життя ідеалом. Звичайне тепло — холодним сяйвом.

А я не можу забути, як ми пили чай по-домашньому, на кухні. І обидві плакали.