У війни не жіноче обличчя

«РАПТОМ СТРАШЕННО ЗАХОТІЛОСЯ ЖИТИ...»

Телефон дзвонить і дзвонить. Нотую нові адреси, отримую нові листи. І не можна зупинитися, бо щоразу правда нестерпна.

Тамара Степанівна Умнягіна, гвардії молодший сержант, санінструктор:

«Ох, моя ти діамантова...

Усю ніч згадувала, збирала в пам’яті...

Прибігла я до військкомату: спідничка в мене з рогожки, на ногах прогумовані білі тапочки, вони, як черевички, із застібкою, це було наймодніше. Ось на мені ця спідничка, тапочки — попросилася на фронт, направили. Сіла на якусь машину. Дісталася до частини, це стрілецька дивізія, вона під Мінськом стояла, а мені кажуть, що дуже потрібна ти тут, мовляв, соромно чоловікам, якщо сімнадцятирічні дівчата воюватимуть. І так далі, що ворога невдовзі розіб’ємо, йди, дівчинко, до мами. Я, звісно, засмутилася, що не беруть на війну. І що я роблю? Іду до начальника штабу, а в нього сидить той полковник, який мені відмовив, і я кажу: "Товаришу начальнику ще вищий, дозвольте не послухатися товариша полковника. Я все одно додому не повернуся, з вами відступатиму. Куди я піду — німці вже близько". Так мене всі і звали потім: "Товариш начальник ще вищий". Це був сьомий день війни. Почали ми відступати...

Незабаром кров’ю вмилися. Поранених було дуже багато, але вони такі тихі, вони так терпіли, вони так хотіли жити. Усі хотіли дожити до дня перемоги. Чекали: ось-ось... Пам’ятаю, у мене все просочувалося кров’ю — до, до, до... Капці мої порвалися, вже йшла босоніж. Що я бачила? Під Могильовом бомблять станцію. І там ешелон із дітьми. Їх стали викидати у вікна вагонів, маленькі діти — три-чотири рочки. Недалеко ліс, ось вони біжать до того лісу. Відразу ж пішли німецькі танки, і танки пішли по дітях. Нічого від цих дітей не залишилося... Із цієї картини і сьогодні можна збожеволіти. Але під час війни люди витримували, з розуму вони спадали після війни. Хворіли після війни. А під час війни виразки шлунка зарубцьовувались. У снігу спиш, шинелька слабка, а зранку навіть нежиті немає.

Потім потрапила наша частина в оточення. У мене стільки поранених, і жодна машина не хоче зупинятися. А німці йдуть слідом, ось-ось замкнуть нас кільцем. Тоді один поранений лейтенант дає мені свій пістолет: "Умієш стріляти?" Звідки я вмію? Я лише бачу, як стріляють. Але я взяла пістолет і пішла з ним на дорогу зупиняти машини. Там уперше вилаялася. Як мужик. Добрячим матюком у кілька поверхів... Усі машини мимо... Спочатку вистрілила в повітря... Знаю, що поранених на руках не зможемо забрати. Не заберемо. Вони просять: "Хлопці, добийте. Не залишайте нас так". Другий постріл... Прошила кузов... "Дурна!!! Ти навчися спочатку стріляти". Загальмували. Допомогли розміститися.

Але найстрашніше було попереду, найстрашніше — це Сталінград. Яке там поле бою? Це місто — вулиці, будинки, підвали. Спробуй витягнути звідти пораненого! У мене тіло було — суцільний синець. І штани в мене всі закривавлені. Повністю. Старшина нас лаяв: "Дівчата, більше немає штанів, і не просіть". А в нас штани засохнуть і стоять, від крохмалю так не стоять, як від крові, порізатися можна. Плямочки чистої немає, навесні здавати нічого. Горіло все, на Волзі, наприклад, горіла навіть вода. Навіть узимку річка не замерзала, а горіла. Усе горіло... У Сталінграді не було жодного грама землі, який не просочений людською кров’ю. Російською та німецькою. І бензином... мастилом... Там усі зрозуміли, що відступати далі нікуди, не можна нам відступати: або загинемо всі — країна, весь народ — або переможемо. Це всім стало зрозуміло, настав такий момент. Уголос не говорили, але кожен розумів. Генерал і солдат розумів...

Прибуває поповнення. Молоді такі, гарні хлопці. Перед боєм дивишся на них і вже знаєш, що їх уб’ють. Я боялася нових людей. Боялася їх запам’ятовувати, з ними розмовляти. Тому що ось вони приїхали, і ось їх уже немає. Два-три дні... Дивишся, дивишся на них перед боєм... То ж сорок другий рік — найважчий, найважчий момент. Був випадок, коли з трьохсот душ нас залишилося наприкінці дня десять. І коли нас стільки залишилося, коли стихло, ми стали цілуватися, плакати, що ми наразі живі. Рідні всі одне одному. Поріднилися.

Перед твоїми очима людина помирає... І ти знаєш, бачиш, що нічим не можеш їй допомогти, у неї хвилини залишилися. Цілуєш її, гладиш її, ласкаві слова їй кажеш. Прощаєшся з нею. Ну, нічим ти їй більше не можеш допомогти... Ті обличчя в мене ось і тепер в пам’яті. Я бачу їх — усіх-усіх хлопців. Чомусь ось роки минули, а хоча б когось забула, бодай одне обличчя. Адже нікого не забула, всіх пам’ятаю... Усіх бачу... Нам хотілося самим їм могилки вибрати, своїми руками, але це теж не завжди виходило. Ми йшли, а вони залишалися. Бувало, забинтуєш всю голову, а він у тебе під бинтами помер. І його ховають із забинтованою головою. Інший, якщо він на полі бою загинув, він хоча б на небо дивився. Або помирає і просить: "Замкни мені очі, сестричко, тільки акуратно". Місто зруйноване, будинки — це, звісно, страшно, але коли люди лежать, молоді чоловіки... Ти не можеш віддихатися, ти біжиш... Рятуєш... Здається, що сил уже немає, більше ніж на п’ять хвилин їх у тебе вже не вистачить... Але ти біжиш... березень, перша вода під ногами... У валянки взуватися не можна, а я натягла і пішла. Цілий день в них повзала, до вечора вони стали такі мокрі, що не могла їх зняти. Довелося різати. І не захворіла... повіриш, моя діамантова?

Коли в Сталінграді скінчилися бої, нам дали завдання вивозити найважчих поранених на пароплавах, баржах до Казані, до Горького. Це вже весна, десь березень-квітень. Але стільки ще знаходили поранених, вони були в землі — в окопах, землянках, підвалах... Їх було так багато, я передати не можу. Це був жах! Ми завжди думали, коли виносили поранених із поля бою, що їх уже не залишилося, всіх відправили, в Сталінграді самому їх немає, а коли все скінчилося, то їх виявилося так багато, що не вірилось... Не можна уявити... На тому пароплаві, де я їхала, зібрали тих, хто без рук, без ніг, сотні хворих на туберкульоз. Ми мали їх лікувати, умовляти тихими словами, заспокоювати усмішкою. Коли нас посилали, то обіцяли, що ось відпочинете, казали, від боїв, це неначе за подяку, навіть за нагороду було. А виявилося, що це навіть страшніше, ніж сталінградське пекло. Там із поля бою ти витягла людину, надала їй якусь допомогу, віддала — у тебе впевненість: тепер добре, її відвезли. Ідеш, повзеш за наступною. А тут вони весь час перед твоїми очима... Там вони хочуть жити, вони рвуться жити: "Швидше, сестричко! Швидше, люба!" А тут вони відмовляються їсти, хочуть померти. Вони викидалися з пароплава. Ми їх стерегли. Охороняли. Я біля одного капітана навіть ночами сиділа — у нього не було обох рук, він хотів покінчити самогубством. І якось іншу сестричку не попередила, на кілька хвилин вийшла, і він кинувся за борт...

Привезли ми їх до Усолья, це під Перм’ю. Там уже стояли нові чистенькі будиночки, все спеціально для них. Як піонерський табір... Ми їх на ношах несемо, а вони землю зубами рвуть. Здається, ну взяла б будь-кого за чоловіка. На руках би його носила. Повертаємося на пароплаві назад, порожні, відпочити можна, а ми не спимо. Дівчата лежать-лежать, а потім як завиють. Ми сиділи і кожного дня писали їм листи. Розподілили, хто кому пише. Три-чотири листи на день.

І ось така дрібниця. Я після цієї поїздки стала ховати в бою своє обличчя й ноги. У мене були гарні ноги, я так боялася, що їх спотворять. І за обличчя боялася. Ось така деталь...

Після війни я кілька років не могла позбутися запаху крові, він переслідував мене довго-довго. Стану прати білизну — чую цей запах, стану готувати обід — знову чую. Подарував мені хтось червону блузочку, а тоді ж це така рідкість, матеріалу було мало, але я її не носила, бо вона червона. Ось цей колір я сприймати вже була не в змозі. Не могла ходити до магазину за продуктами. До м’ясних відділів. Найпаче влітку... І бачити куряче м’ясо, розумієш, воно дуже схоже... Таке ж біле, як людське... Чоловік мій ходив... Улітку зовсім не могла залишатися в місті, намагалася хоч кудись виїхати. Як літо, мені здається, що зараз почнеться війна. Коли сонце нагрівало все: дерева, будинки, асфальт — все це мало запах, все пахло для мене кров’ю. Хоч би що їла, пила, не могла звільнитися від цього запаху! Навіть чисту білизну постелю, а воно мені кров’ю пахне...

...Травневі дні сорок п’ятого... Пригадую, що ми багато фотографувалися. Були дуже щасливі... Дев’ятого травня — всі кричать: "Перемога! Перемога!" Солдати качалися по траві — Перемога! Били чечітку. Ай-да-я-я-я...

Стріляли... Що в кого було, з того стріляли...

— Зараз же припинити стріляти! — наказує командир.

— Усе одно патрони залишаться. Навіщо вони? — не розуміли ми.

Хоч би що хто говорив, я чула лише слово — Перемога! І раптом страшно захотілося жити! А як гарно ми всі почнемо тепер жити! Надягла всі свої нагороди і попросила, щоб мене сфотографували. Чомусь хотілося серед квітів. Сфотографувалася на якійсь клумбі.

Сьомого червня в мене було щастя, було моє весілля. Частина улаштувала нам велике свято. Чоловіка я знала давно: він був капітан, командував ротою. Ми з ним поклялися, якщо залишимося жити, то одружимося після війни. Дали нам місяць відпустки...

Ми поїхали до Кінешми, це Івановська область, до його батьків. Я їхала героїнею, я аніяк не гадала, що так можна зустріти фронтову дівчину. Ми ж стільки пройшли, стільки врятували матерям дітей, дружинам чоловіків. І раптом... Я зазнала образи, я почула образливі слова. Доти ж, крім як "сестричко рідна", "сестричко люба", нічого іншого не чула. А я не якоюсь там була, я була гарненькою. Мені дали нову форму.

Сіли ввечері пити чай, мати відвела сина на кухню і плаче: "З ким ти одружився? З фронтовою... У тебе ж дві молодші сестри. Хто їх тепер заміж візьме?" І тепер, коли про це згадую, плакати хочеться. Уявляєте: привезла я платівочку, дуже любила її. Там були такі слова: "И тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить..." Це про фронтову дівчину. Я її поставила, старша сестра підійшла і перед моїми очима розбила, казала: у вас немає ніяких прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії... Ох, моя ти діамантова, слів для того немає. Не маю я слів...

Харчувалися тоді по літерах, такі картки. Ми з чоловіком склали свої літери і поїхали їх отоварювати. Прийшли, це склад спеціальний, там уже черга, ми стали і чекаємо. І ось підходить моя черга, як раптом чоловік, який стояв за прилавком, перескакує через нього — і до мене, цілувати мене, обіймати і кричить: "Хлопці! Хлопці! Я її знайшов. Я її побачив. Так хотів зустріти, так хотів знайти. Хлопці, це вона мене врятувала!" І чоловік мій поруч стоїть. А це поранений, я його з вогню витягла. З-під обстрілу. Він мене запам’ятав, а я? Я хіба всіх запам’ятаю, їх скільки було! Якось на вокзалі інвалід зустрів: "Сестро! — впізнав. І плаче: — Гадав, зустріну, на коліна стану..." А ноги однієї в нього немає...

Набралися ми лиха, фронтові дівчата. І після війни перепало, після війни у нас була ще одна війна. Теж страшна. Якось чоловіки залишили нас. Не прикрили. На фронті по-іншому було. Повзеш — летить осколок або куля... Хлопці оберігають... "Лягай, сестричко!" — гукне хтось і сам на тебе падає, собою закриває. І куля вже його... Він — мертвий або поранений. Мене три рази так рятували.

З Кінешми ми повернулися знову до частини. Приїжджаємо і дізнаємося, що наша частина не розформовується, ми розміновуватимемо поля. Колгоспам треба дати землю. Для всіх війна скінчилася, а для саперів ще тривала. А матері вже знають, що Перемога... І трави стоять високі-високі, а кругом міни, бомби. Але людям потрібна земля, і ми поспішали. І щодня гинуть твої товариші. Кожного дня після війни мали ховати... Так багато людей ми залишили там, на полях... Так багато... Уже здамо землю колгоспу, піде трактор, десь одна міна сховалася, були і протитанкові, і трактор підривається, і тракторист підривається. А тракторів не так багато. І чоловіків не так багато залишилося. І бачити оті сльози в селі вже після війни... Жінки ридають... Діти ревуть... Пригадую, був у нас солдат... Під Старою Русою, забула село, він був сам звідти, пішов розміновувати свій колгосп, своє поле і там загинув. Усе село його там ховало. Він усю війну провоював, чотири роки, а після війни загинув на своїй Батьківщині, на рідному полі.

Я, було, як стану розповідати, так перехворію. Розповідаю, а всередині дрижачка, все тремтить. Знову все бачу, уявляю: як лежать убиті — у них роти розкриті, щось кричали і не докричалися, кишки вивернуті. Дров менше бачила, ніж убитих... А як страшно! Як страшно в рукопашному бою, де людина на людину з багнетом іде... Голим багнетом. Починаєш заїкатися, кілька днів правильно слова вимовити не можеш. Мову відбирає. Хіба це зрозуміє той, хто там не був? А як розповісти? З якими очима? Ну, скажи мені — з якими очима це треба згадувати? Інші якось можуть... Здатні... А я — ні. Плачу. А це треба, треба, щоб залишилося. Треба передати. Десь у світі має зберегтися наш крик. Наш крик...

Я завжди чекаю нашого свята. День Перемоги... Чекаю і боюся його. Кілька тижнів спеціально збираю білизну, щоб багато було білизни, і цілий день перу. Щоби щось робити, я повинна весь день чимось відволікатися. А коли ми зустрічаємося, нам носовичків замало — ось які наші фронтові зустрічі. Море сліз... Я не люблю військових іграшок, дитячих військових іграшок. Танки, автомати... Хто це вигадав? Мені перевертає душу. Я ніколи не купувала і не дарувала дітям військових іграшок. Ні своїм, ні чужим. Якось додому хтось приніс військовий літачок і пластмасовий автомат. Відразу ж викинула на смітник. Негайно! Тому що людське життя — це такий дар... Великий дар! Сама людина не господар цього дару.

Знаєте, яка у війну була в нас усіх думка? Ми мріяли: "От, хлопці, дожити б... Та якими ж щасливими люди стануть після війни! Яке щасливе, яке гарне настане життя. Люди, які такого зазнали, вони жалітимуть одне одного. Любитимуть. То будуть інші люди". Ми не сумнівалися в тому. Ані трошечки.

Моя ти діамантова... Люди, як і раніше, ненавидять один одного. Знову вбивають. Оцього я не розумію... І хто це? Ми... Ми це...

Під Сталінградом... Тягну я двох поранених. Одного протягну — залишаю, потім — другого. І так тягну їх почергово, бо дуже важкі поранені, їх не можна залишати, і в цього, і в того, як це просто пояснити, високо відбиті ноги, вони стікають кров’ю. Тут хвилина дорога, кожна хвилина, і раптом, коли я подалі від бою відповзла, менше стало диму, раптом я виявляю, що тягну одного нашого танкіста і одного німця... Я сама собі жахалася: там наші гинуть, а я німця рятую. Я запанікувала... Там, у диму, не розібралася... Бачу: людина вмирає, людина кричить... А-а-а... Вони обидва обгорілі, чорні. Однакові. А тут я розгледіла: чужий медальйон, чужий годинник, все чуже. Ця форма проклята. І що тепер? Тягну нашого пораненого і думаю: "Повертатися за німцем чи ні?" Я розуміла, якщо я його залишу, то він невдовзі помре. Від утрати крові... і я поповзла за ним. Я продовжувала тягти їх обох...

Це ж Сталінград... Найстрашніші бої. Найстрашніші. Моя ти діамантова... Не можна мати одне серце для ненависті, а друге — для любові. У людини воно одне, і я завжди думала, як врятувати своє серце.

Після війни довго боялася неба, навіть звести голову до неба. Боялася побачити зорану землю. А по ній уже спокійно ходили граки. Птахи швидко забули про війну...»

1978–2004