У війни не жіноче обличчя

Голоси... Десятки голосів... Вони обрушилися на мене, розкриваючи незвичну правду, і вона, та правда, вже не вміщалася до короткої і знайомої з дитинства формули — ми перемогли. Сталася миттєва хімічна реакція: пафос розчинився в живій тканині людських доль, він виявився найменш довговічною речовиною. Доля — це коли ще щось стоїть поза словами.

Що я хочу почути через десятки років? Що відбувалося під Москвою або під Сталінградом, опис військових операцій, забуті назви взятих висот і висоток? Мені потрібні розповіді про рух ділянок і фронтів, про відступ і наступ, про кількість підірваних ешелонів і партизанських рейдів — про все, про що вже написано тисячі томів? Ні, я шукаю інше. Я збираю те, що назвала б знанням духу. Йду слідами душевного життя, веду запис душі. Шлях душі для мене важливіший, ніж сама подія, не так важливо чи не дуже важливо, не на першому місці, «як це було», а тривожить і лякає інше — що там з людиною сталося? Що вона там побачила і зрозуміла? Про життя і смерть узагалі? Про саму себе, нарешті? Пишу історію почуттів... Історію душі... Не історію війни або держави і не житіє героїв, а історію маленької людини, викинутої з простого життя до епічної глибини величезної події. До великої Історії.

Дівчата сорок першого... Передовсім хочу спитати: звідки вони такі? Чому їх було так багато? Як зважилися нарівні з чоловіками взяти зброю до рук? Стріляти, мінувати, підривати, бомбити — вбивати?

Те ж саме запитання ще в дев’ятнадцятому столітті поставив собі Пушкін, публікуючи в журналі «Современник» уривок із записок кавалерист-дівиці Надії Дурової, яка брала участь у війні з Наполеоном: «Які причини змусили молоду дівчину з доброго дворянського роду залишити батьківський дім, відректися від своєї статі, прийняти на себе труди й обов’язки, які лякають і чоловіків, і з’явитися на полі битв — і яких! Наполеонівських. Що спонукало її? Таємне сердечні жалі? Палка уява? Уроджена невгамовна схильність? Кохання?»

Та що ж зрештою?! За сто з гаком років те саме запитання...

Про клятви і молитви

«Я хочу говорити... Говорити! Виговоритися! Нарешті і нас хочуть вислухати. Ми стільки років мовчали, навіть удома мовчали. Десятки років. Перший рік, коли я повернулася з війни, я говорила-говорила. Ніхто не слухав. І я замовкла... Добре, що ти прийшла. Я завжди когось чекала, знала, що хтось прийде. Має прийти. Я була тоді юною. Зовсім юною. Шкода. Знаєш чому? Не вміла це навіть запам’ятати...

За кілька днів до війни ми говорили з подружкою про війну, ми були впевнені — ніякої війни не буде. Пішли з нею в кіно, перед стрічкою показували журнал: Ріббентроп і Молотов тиснули один одному руки. На пам’ять спали слова диктора, що Німеччина — вірний друг Радянського Союзу.

Не минуло й місяця, як німецькі війська опинилися вже під Москвою...

У нас восьмеро дітей у сім’ї, перші четверо дівчатка, я найстарша. Тато прийшов якось із роботи і плаче: "Я колись радів, що в мене перші дівчатка. Панночки. А тепер у кожного хтось іде на фронт, а в нас нікому... Я старий, мене не беруть, ви — дівчата, а хлопчики маленькі". Те в нас у сім’ї якось дуже переживали.

Організували курси медсестер, і батько нас із сестрою туди відвів. Мені — п’ятнадцять років, а сестрі — чотирнадцять. Він казав: "Ото все, що я можу віддати для перемоги. Моїх дівчаток..." Іншої думки тоді не існувало.

За рік я потрапила на фронт...»

Наталя Іванівна Сергєєва,

рядова, санітарка

«Перші дні... У місті безлад. Хаос. Крижаний страх. Якихось шпигунів усі ловили. Умовляли одне одного: "Не треба піддаватися на провокацію". Нікому навіть на думку не спадало, що наша армія зазнала катастрофи, її розгромили за кілька тижнів. Нас навчали, що ми воюватимемо на чужій території. "Ні п’яді своєї землі не віддамо..." А тут відступаємо...

Перед війною ходили чутки, що Гітлер готується вчинити напад на Радянський Союз, але такі розмови суворо заборонялися відповідними органами... Вам зрозуміло, які це органи? НКВС... Чекісти... Якщо люди перешіптувалися, то вдома, на кухні, а в комуналках — лише у своїй кімнаті, за зачиненими дверима або у ванній, відкрутивши перед тим кран із водою. Та коли Сталін заговорив... Він звернувся до нас: "Брати і сестри..." Тут усі забули свої образи... Наш дядько сидів у таборі, мамин брат, він був залізничник, старий комуніст. Його заарештували на роботі... Вам зрозуміло — хто? НКВС... Нашого улюбленого дядька, а ми знали, що він ні в чому не винен. Вірили. Він мав нагороди ще з громадянської війни... Але після промови Сталіна мама сказала: "Захистимо Батьківщину, а по тому розберемося". Батьківщину любили всі.

Я побігла відразу до військкомату. З ангіною побігла, у мене ще й температура не впала. Але я не змогла чекати...»

Олена Антонівна Кудіна,

рядова, шофер

«У нашої матері не було синів... Ростила п’ятьох дочок. Оголосили: "Війна!" У мене був чудовий музикальний слух. Мріяла вступати до консерваторії. Я вирішила, що слух мій згодиться на фронті, я буду зв’язковою.

Евакуювалися до Сталінграда. А коли Сталінград опинився в облозі, добровільно пішли на фронт. Усі разом. Уся сім’я: мама і п’ятеро дочок, а батько тоді вже воював...»

Антоніна Максимівна Князєва,

молодший сержант, зв’язкова

«Єдине бажання мали всі: потрапити на фронт... Страшно? Звісно, страшно... Але все одно... Пішли до військкомату, а нам кажуть: "Підростіть, дівчатка... Ви ще зелені..." Нам по шістнадцять-сімнадцять років. Але я домоглася свого, мене взяли. Ми хотіли з подругою до снайперської школи, а нам сказали: "Будете регулювальницями. Нема коли вас навчати"».

Мама кілька днів вартувала на станції, коли нас повезуть. Побачила, як ми йшли вже до складу, передала мені пиріг, десяток яєць — і зомліла...

Тетяна Юхимівна Семьонова,

сержант, регулювальниця

«Світ ураз перемінився... Я пам’ятаю перші дні... Мама стояла ввечері коло вікна і молилася. Я не знала, що моя мама вірить у Бога. Вона дивилася і дивилася на небо...

Мене мобілізували, я була лікарем. Я їхала з почуття обов’язку. А мій тато був щасливий, що дочка на фронті. Боронить Батьківщину. Тато йшов до військкомату рано-вранці. Він ішов отримувати мій атестат і йшов рано-вранці навмисне, щоб усі в селі бачили, що його дочка на фронті...»

Єфросинія Григорівна Бреус,

капітан, лікарка

«Літо... Останній мирний день... Увечері ми на танцях. Нам по шістнадцять років. Ми ходили ще компанією, проводили разом одного, потім другого. У нас не траплялося, щоб відокремився хтось парою. Йдемо, припустімо, шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток.

І ось уже за два тижні цих хлопців, курсантів танкового училища, які нас проводжали з танців, привозили каліками, у бинтах. Це був жах! Жах! Якщо почую: хтось сміється, я не можу цього пробачити. Як можна сміятися, як можна чомусь радіти, коли така війна йде?

Незабаром батько пішов в ополчення. Удома залишилися лише малі брати і я. Брати були тридцять четвертого і тридцять восьмого року народження. І я сказала мамі, що піду на фронт. Вона плакала, я й сама вночі плакала. Але втекла з дому... Написала мамі з частини. Звідти вона повернути мене вже ніяк би не могла...»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Наказ: шикуйся... Стали ми за зростом, я найменша. Командир іде, дивиться. Підходить до мене:

— А це що за Дюймовочка? Що ти тут робиш? Може, повернешся до мами і підростеш?

А мами в мене вже не було... Мама загинула під бомбардуванням...

Найсильніше враження... На все життя... Трапилося це в перший рік, коли ми відступали... Я побачила — ми ховалися поза кущами, — як наш солдат кинувся з гвинтівкою на німецький танк і бив прикладом по броні. Бив, кричав і плакав, поки не впав. Поки його не розстріляли німецькі автоматники. Перший рік воювали з гвинтівками проти танків і "месерів"...»

Поліна Семенівна Ноздрачова,

санінструктор

«Я просила маму... Я її благала: лише не треба плакати... Це діялося не вночі, але було темно, і стояло суцільне голосіння. Вони не плакали, наші матері, що проводжали своїх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревіла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли під хлопчика, тільки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тільки тим і жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось ці плакати, які тепер висять у музеї: "Батьківщина-мати кличе!", "Що ти зробив для фронту?" — на мене, наприклад, дуже діяли. Завжди були перед очима. А пісні? "Вставай, страна огромная... Вставай на смертный бой..."

Коли ми їхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбиті. Це вже була війна... Але молодість брала своє, і ми співали. Навіть щось веселе. Якісь частівки.

Під кінець війни у нас уся сім’я воювала. Батько, мама, сестра — вони стали залізничниками. Вони рухались одразу за фронтом і відновлювали дорогу. Медаль "За перемогу" у нас отримали всі: батько, мама, сестра і я...»

Євгенія Сергіївна Сапронова,

гвардії сержант, авіамеханік

«До війни я працювала в армії телефоністкою... Наша частина розташовувалася в місті Борисові, до якого війна докотилася в перші ж тижні. Начальник зв’язку вишикував всіх нас. Ми не служили, не як солдати, ми були вільнонайманими.

Він нам каже:

— Почалася війна жорстока. Вам буде дуже важко, дівчатам. І поки не пізно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А ті, хто вирішить залишитися на фронті, крок уперед...

І всі дівчата, до єдиної, ступили крок уперед. Нас душ із двадцять. Усі були готовими обороняти Батьківщину. А до війни мені навіть книжки про війну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!

Сиділи за апаратами день крізь день, цілодобово. Солдати принесуть нам казанки, під’їмо, подрімаємо тут, коло апаратів, і знову надягаємо навушники. Нема коли. Немає часу помити голову, тоді я попросила: "Дівчата, відріжте мені коси..."»

Галина Дмитрівна Запольська,

телефоністка

«Ми ходили і ходили до військкомату...

І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, військком трохи нас не випихав: "Ну, коли б бодай якусь спеціальність мали. Були б ви медсестрами, шоферами... Ну що ви вмієте? Що ви робитимете на війні?" А ми не розуміли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотіли воювати — та й годі. До нас не доходило, що воювати — це щось уміти робити. Щось конкретне. І він нас приголомшив своїм запитанням.

Я і ще декілька дівчаток пішли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шість місяців. Ми вирішили: ні, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три місяці. Справді, три місяці — це теж, як ми вважали, довго.

Але ці курси саме добігали кінця. Ми попросили, щоб нас допустили до іспитів. Ще місяць тривали заняття. Уночі ми працювали на практиці в госпіталі, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад місяць...

Відрядили нас не на фронт, а до госпіталю. Це діялося наприкінці серпня сорок першого року... Школи, лікарні, клуби були переповнені пораненими. Але в лютому я пішла з госпіталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-іншому не назвеш. Без документів, без нічого втекла на санітарний поїзд. Написала записочку: "Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт". І все...»

Олена Павлівна Яковлєва,

старшина, медсестра

«У мене того дня було побачення... Я летіла туди на крилах... Гадала — сьогодні він мені зізнається: "Люблю", а він прийшов сумний: "Віро, війна! Нас просто із занять відправляють на фронт". Він навчався у військовому училищі. Ну, і я, звісно, відразу ж уявила себе в ролі Жанни д’Арк. Тільки на фронт і тільки гвинтівку в руки. Ми маємо бути разом. Тільки разом! Побігла до військкомату, але там мені відказали суворо: "Потрібні поки лише медики. І вчитися треба шість місяців". Шість місяців — це ж здуріти! У мене — любов...

Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру... Я хочу стріляти! Стріляти, як і він. Якось я вже була до того готова. У нашій школі часто виступали герої громадянської війни і ті, хто воював в Іспанії.

Дівчата почувалися нарівні з хлопчиками, нас не розділяли. Навпаки, з дитинства, зі школи ми чули: "Дівчата — за кермо трактора!", "Дівчата — за штурвал літака!" Ну, а тут ще любов! Я навіть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою...

Училася я в театральному інституті. Мріяла стати актрисою. Мій ідеал — Лариса Рейснер. Жінка-комісар у шкіряній куртці... Мені подобалося, що вона вродлива...»

Віра Даниловцева,

сержант, снайпер

«Моїх друзів, усі вони були старшими, забрали на фронт... Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Мені сказали: "Треба, дівчинко, вчитися".

Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзі виступив і сказав:

— Закінчиться війна, дівчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батьківщину.

На фронт нас проводжали шефи із заводу. Це сталося влітку. Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки. Мені припало найсмачніше домашнє печиво і гарний светрик. З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!

Їхали багато діб... Вийшли з дівчатками на якійсь станції з відром, щоб води набрати. Озирнулися і охнули: один за одним йшли ешелони, і там самі лише дівчата. Співають. Махають нам — хто косинками, хто пілотками. З’ясувалося: чоловіків бракує, полягли вони... Або в полоні. Тепер ми замість них.

Мама написала мені молитву. Я поклала її всередину медальйона. Мабуть, і допомогло — я повернулася додому. Я перед боєм медальйон цілувала...»

Ганна Миколаївна Хролович,

медсестра

«Я була льотчицею...

Коли навчалася ще в сьомому класі, до нас прилетів літак. Це в ті роки, уявляєте, у тридцять шостому році. У той час це було дивиною. І тоді ж з’явився заклик: "Дівчата і хлопці — на літак!" Я, звісно, як комсомолка була в передових лавах. Відразу записалася до аероклубу. Батько, щоправда, категорично виступав проти. Раніше в сім’ї нашій всі були металургами, кілька поколінь металургів-доменщиків. І батько вважав, що металургом бути — жіноча робота, а льотчиком — ні. Начальник аероклубу дізнався про це і дозволив покатати батька на літаку. Я так і зробила. Ми піднялися з батьком у повітря, і з того дня він мовчав. Йому сподобалося. Закінчила аероклуб із відзнакою, добре стрибала з парашутом. До війни встигла ще вийти заміж, народила дівчинку.

З перших днів війни в нашому аероклубі почалися пертурбації: чоловіків забирали, а замінювали їх ми, жінки. Навчали курсантів. Роботи було багато, з ранку до ночі. Чоловік мій пішов на фронт одним із перших. Залишилася в мене тільки фотографія: стоїмо з ним удвох біля літака, у льотних шоломах... Жили ми тепер удвох із донькою, жили постійно в таборах. А як жили? Я вранці її зачиню, дам каші, і з четвертої години ранку ми вже літаємо. Повертаюся ввечері, а вона їла чи не їла, вся вимазана тією кашею. Уже навіть не плаче, а лише дивиться на мене. Очі в неї великі, як у чоловіка...

Наприкінці сорок першого я отримала похоронку: чоловік загинув під Москвою. Він був командиром ланки. Я любила свою доньку, але відвезла її до його рідних. І попросилася на фронт...

Останньої ночі... Усю ніч простояла коло дитячого ліжечка на колінах...»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант,

старший льотчик

«Мені виповнилося вісімнадцять років... Я така радісна, у мене — свято. А всі навколо кричать: "Війна!!!" Пам’ятаю, як люди плакали. Скількох зустрічала людей на вулиці, усі плакали. Деякі навіть молилися. Було незвично... Люди на вулиці моляться і хрестяться. У школі нас учили, що Бога немає. Але ж де наші танки і наші гарні літаки? Ми їх завжди бачили на парадах. Пишалися! Де наші полководці? Будьонний... Був, звісно, момент розгубленості. А потім стали думати про інше: як перемогти?

Навчалася я на другому курсі фельдшерсько-акушерської школи в місті Свердловськ. Відразу подумала: "Раз війна, то потрібно на фронт". У мене тато комуніст із великим стажем, політкаторжанин. Він нас змалку напоумляв, що Батьківщина — це все, Батьківщину треба боронити. І я не вагалася: якщо я не піду, то хто піде? Я повинна...»

Серафима Іванівна Панасенко,

молодший лейтенант,

фельдшер мотострілецького батальйону

«Мама прибігла до поїзда... Моя мама була сувора. Вона зроду нас не цілувала, не хвалила. Якщо щось добре, то вона лиш ласкаво дивиться, та й годі. А тут вона прибігла, схопила мою голову і цілує мене, цілує. І так дивиться в очі... Дивиться... Довго... Я зрозуміла, що вже ніколи не побачу свою маму. Я відчула... Захотілося покинути все, віддати речмішок і повернутися додому. Мені стало всіх шкода... Бабусю... І братиків...

Тут заграла музика... Команда: "Ро-о-зійдись!!! Сі-і-дай! До ва-го-о-о-нів!.."

Я довго махала і махала рукою...»

Тамара Улянівна Ладиніна,

рядова, піхотинець

«Зарахували мене до полку зв’язку... Нізащо б не пішла у зв’язок і не погодилася б, бо я не розуміла, що це теж воювати. Приїхав до нас командир дивізії, усі вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зі строю:

— Товаришу генерал, дозвольте звернутися.

Він каже:

— Ну, звертайтеся, звертайтеся, боєць Сунгурова!

— Рядова Сунгурова просить звільнити її від служби у зв’язку і відрядити туди, де стріляють.

Зрозумійте, ми всі були так налаштовані. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, — зв’язок, то дуже мало, те навіть принижує нас, треба бути тільки на передньому краї.

У генерала відразу сповзла з вуст усмішка:

— Дівчаточка мої! (А ви б бачили, які ми були тоді — не їли, не спали, словом, він уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаєте своєї ролі на фронті, ви — наші очі й вуха, армія без зв’язку, наче людина без крові.

Машенька Сунгурова першою не витримала:

— Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання!

Ми її потім так до кінця війни і звали: "Штик".

...У червні сорок третього на Курській дузі нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шістдесят п’ятої армії, уже був на вісімдесят відсотків жіночий. І ось я хочу розповісти, щоб ви мали уявлення... Зрозуміли... Що в наших душах діялося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, ніколи вже не буде. Ніколи у світі! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: "Полку, на прапор! На коліна!", усі ми відчули себе щасливими. До нас ставляться з довірою, ми тепер такий полк, як усі, — танковий, стрілецький. Стоїмо і плачемо, у кожної очі сльозами налилися. Ви зараз не повірите, з цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла на "курячу сліпоту", це в мене від недоїдання, від нервової перевтоми сталося, так ось, моя "куряча сліпота" минула. Розумієте, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясіння усієї душі...»

Марія Семенівна Каліберда,

старший сержант, зв’язкова

«Тільки-но стала дорослою... Дев’ятого червня сорок першого року мені виповнилося вісімнадцять років, я стала дорослою. А за два тижні почалася ця клята війна, навіть за дванадцять днів. Нас відправили на будівництво залізниці Гагра — Сухумі. Зібрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми їли хліб. Муки там майже не було, всього намішано, а більш за все — води. Полежить цей хліб на столі, і біля нього калюжка збирається, ми злизували її язиком.

У сорок другому році... Я добровільно записалася на службу до евакосортувального госпіталю три тисячі двісті один. Це був дуже великий фронтовий госпіталь, який входив до складу Закавказького і Північно-Кавказького фронтів і окремої Приморської армії. Бої йшли дуже запеклі, поранених було багато. Мене поставили на роздачу їжі — ця посада цілодобова, вже ранок і треба подавати сніданок, а ми ще роздаємо вечерю. За кілька місяців поранило в ліву ногу — скакала на правій, але працювала. Потім ще додали посаду сестри-господині, це теж треба бути на місці цілодобово. Жила на роботі.

Тридцятого травня сорок третього року... Саме о першій годині дня був масований наліт на Краснодар. Я вибігла з будівлі подивитися, чи встигли відправити поранених із залізничного вокзалу. Дві бомби влучили в сарай, де зберігалися боєприпаси. Перед моїми очима ящики злітали вище шестиповерхового будинку і розривалися. Мене ураганною хвилею відкинуло до цегляної стіни. Знепритомніла... Коли прийшла до тями, був уже вечір. Підвела голову, спробувала стиснути пальці — начебто рухаються, ледь-ледь продерла ліве око й пішла до відділення, вся в крові. У коридорі зустрічаю нашу старшу сестру, вона не впізнала мене, спитала: "Хто ви? Звідки?" Підійшла ближче, охнула й каже: "Де тебе так довго носило, Ксеню? Поранені голодні, а тебе немає". Хутко перев’язали голову, ліву руку вище ліктя, і я пішла по вечерю. В очах тьмяніло, піт лився градом. Почала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, і тільки чую: "Швидше! Швидше!" І знову — "Швидше! Швидше!"

За кілька днів у мене ще брали для тяжкопоранених кров. Люди вмирали...

...На війні я так змінилася, що коли приїхала додому, то мама мене не впізнала. Мені показали, де вона жила, я підійшла до дверей, постукала. Відповіли:

— Хто там?

Я увійшла, привіталася і кажу:

— Пустіть переночувати.

Мама розтоплювала піч, а два моїх молодших братики сиділи на підлозі на купі соломи, голі, нічого було вдягнути. Мама мене не впізнала і відповідає:

— Ви бачите, громадяночко, як ми живемо? Поки не стемніло, пройдіть далі.

Підходжу ближче, вона знову:

— Громадяночко, пройдіть далі, поки не стемніло.

Нахиляюся до неї, обіймаю і кажу:

— Мамо-мамочко!

Тоді вони всі на мене як накинуться... Як заревуть...

Тепер я живу в Криму... У нас усе потопає у квітах, я щодня дивлюся з вікна на море, а в душі неймовірний біль, у мене досі не жіноче обличчя. Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своїх спогадах...»

Ксенія Сергіївна Осадчева,

рядова, сестра-господиня

Про запах страху і валізи цукерок

«Я йшла на фронт... Був чудовий день. Світле повітря і дрібний-дрібний дощик. Так гарно! Вийшла вранці, стою: невже я ніколи сюди не повернуся? Не побачу нашого садка... Нашої вулиці... Мама плакала, схопить мене — і не відпускає. Я вже піду, вона наздожене, обійме — і не пускає...»

Ольга Митрофанівна Ружницька,

медсестра

«Умирати... Умирати я не боялася. Молодість, напевно, або ще щось... Навколо смерть, завжди смерть поряд, а я про неї не думала. Ми про неї не говорили. Вона кружляла-кружляла десь близько, але все мимо. Якось уночі розвідку боєм на ділянці нашого полку вела ціла рота. На світанку вона відійшла, а з нейтральної смуги почувся стогін. Залишився поранений."Не ходи, уб’ють, — не пускали мене бійці, — бачиш, уже світає".

Але не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вісім годин, прив’язавши ременем за руку. Притягла живого. Командир дізнався, оголосив зопалу п’ять діб арешту за самовільну відлучку. А заступник командира полку відреагував по-іншому: "Заслуговує нагороди".

У дев’ятнадцять років я отримала медаль "За відвагу". У дев’ятнадцять років посивіла. У дев’ятнадцять років в останньому бою були прострелені легені, ще одна куля пройшла між двох хребців. Паралізувало ноги... І мене вважали убитою...

У дев’ятнадцять років... У мене онука тепер така. Дивлюся на неї — і не вірю. Дитина!

Коли я приїхала додому з фронту, сестра показала мені похоронку... Мене поховали...»

Надія Василівна Анісімова,

санінструктор кулеметної роти

«Мами своєї я не пам’ятаю... У пам’яті залишилися тільки невиразні тіні... Обриси... Чи то її обличчя, чи то її постава, коли вона нахилялася наді мною. Була близько. Так мені потім здавалося. Коли мами не стало, мені було три роки. Батько служив на Далекому Сході, кадровий військовий. Навчив мене кататися на коні. Це було найсильніше враження дитинства. Батько не хотів, щоб я виросла тендітною панночкою.

У Ленінграді — там я себе пам’ятаю з п’яти років — жила з тіткою. А тітка моя за часів російсько-японської війни була сестрою-жалібницею. Я її любила, як маму...

Якою я була в дитинстві? На спір стрибала з другого поверху школи. Мені подобався футбол, завжди була воротарем у хлопчаків. Почалася фінська війна, без кінця тікала на фінську війну. А в сорок першому саме закінчила сім класів і встигла віддати документи до технікуму. Тітка плаче: "Війна!", а я зраділа, що піду на фронт, воюватиму. Хіба я знала, яка та кров?

Сформувалася перша гвардійська дивізія народного ополчення, і нас, кількох дівчат, взяли до медсанбату.

Зателефонувала тітці:

— Іду на фронт.

На тому кінці дроту мені відповіли:

— Марш додому! Обід уже прочах.

Я поклала трубку. Потім мені її було шкода, дуже шкода. Почалася блокада міста, страшна ленінградська блокада, коли місто наполовину вимерло, а вона залишилася сама. Старенька.

Пригадую, дали мені звільнення. Перш ніж піти до тітки, я зайшла до магазину. До війни страшенно любила цукерки. Кажу:

— Дайте мені цукерок.

Продавчиня дивиться на мене, як на божевільну. Я не розуміла: як це — картки, як це — блокада? Усі люди в черзі повернулися на мене, а в мене гвинтівка більша за мене. Коли нам їх видавали, я подивилася й думаю: "Коли я доросту до цієї гвинтівки?" І всі раптом стали просити, вся черга:

— Дайте їй цукерок. Виріжте у нас талони.

І мені дали.

На вулиці збирали допомогу для фронту. Прямо на площі на столах лежали великі таці, люди йшли і знімали — той перстень золотий, той сережки. Годинники несли, гроші... Ніхто нічого не записував, ніхто не розписувався. Жінки знімали з рук обручки...

Ті картини в моїй пам’яті...

І був славнозвісний сталінський наказ за номером двісті двадцять сім: "Ні кроку назад!" Повернеш назад — розстріл! Розстріл — на місці. Або під трибунал і до спеціально створених штрафних батальйонів. Тих, хто туди потрапляв, називали смертниками. А тих, хто вийшов з оточення або втік із полону — до фільтраційних таборів. Позаду нас йшли загородзагони... Свої стріляли по своїх...

Ті картини в моїй пам’яті...

Звичайна галявина... Мокро, бруд після дощу. Стоїть на колінах молодий солдат. В окулярах, вони без кінця в нього падають чомусь, він їх піднімає. Після дощу... Інтелігентний ленінградський хлопчик. Трьохлінійку в нього вже забрали. Нас усіх вишикували. Скрізь калюжі... Ми... Чуємо, як він благає... Він клянеться... Благає, щоб його не розстрілювали, удома в нього лише мама. Починає плакати. І відразу ж його — прямо в лоб. З пістолета. Показовий розстріл — з будь-ким так буде, якщо завагається. Хоч на одну хвилину! На одну...

Той наказ відразу зробив із мене дорослу. Про це було не можна... Довго не згадували... Так, ми перемогли, але якою ціною! Якою страшною ціною!

Не спали ми цілодобово — так багато було поранених. Одного разу три доби ніхто не спав. Мене послали з машиною поранених до госпіталю. Здала поранених, назад машина їхала порожня, і я виспалася. Повернулася, мов огірочок, а наші всі на ногах уже не стоять.

Зустрічаю комісара:

— Товаришу комісар, мені соромно.

— Що таке?

— Я спала.

— Де?

Розповідаю йому, як відвозила поранених, назад їхала порожня і виспалася.

— Ну що ж? Молодчина! Нехай хоч хтось буде нормальний, а то всі сплять на ходу.

А мені було соромно. І з такою совістю ми жили протягом всієї війни.

У медсанбаті до мене добре ставилися, але я хотіла бути розвідницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не відпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не підкоряюся військовому статуту. Але все одно я втекла...

Перша медаль "За відвагу"...

Почався бій. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: "Уперед! За Батьківщину!", а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дівчисько підвелося... І вони всі встали, і ми пішли в бій... Вручили мені медаль, і того ж дня ми пішли на завдання. І в мене вперше в житті сталося... Наше... Жіноче... Побачила я на собі кров, як заволаю:

— Мене поранило...

У розвідці з нами був фельдшер, уже літній чоловік. Він до мене:

— Куди поранило?

— Не знаю куди... Але кров...

Мені він, як батько, все розповів...

Я ходила в розвідку після війни років із п’ятнадцять. Щоночі. І сни такі: то мій автомат відмовив, то нас оточили. Прокидаєшся — зуби скриплять. Згадуєш — де ти? Там чи тут?

Скінчилася війна, у мене було три бажання: перше — нарешті я не повзатиму на животі, а стану їздити тролейбусом, друге — купити і з’їсти цілий білий батон, третє — виспатися в білій постелі і щоб простирадла хрустіли. Білі простирадла...»

Альбіна Олександрівна Гантимурова,

старший сержант, розвідниця

«Чекаю на другу дитину... Моєму синові два роки, і я вагітна. Тут — війна. І чоловік на фронті. Я поїхала до своїх батьків і зробила... Ну, ви розумієте? Аборт... Хоча це тоді заборонялося... Як народжувати? Довкола сльози... Війна! Як народжувати серед смерті?

Закінчила курси шифрувальниць, відправили на фронт. Хотіла помститися за свою дитинку, за те, що я її не народила. Мою дівчинку... Мала народитися дівчинка...

Просилася на передову. Залишили при штабі...»

Любов Аркадіївна Чарна,

молодший лейтенант,

шифрувальниця

«Ішли з міста... Усі йшли... Опівдні двадцять восьмого червня сорок першого року ми, студенти Смоленського педінституту, теж зібралися у дворі друкарні. Збір був недовгим. Вийшли з міста старою Смоленською дорогою в напрямку міста Красного. Обережно рухалися окремими групами. Наприкінці дня спека спала, йти стало легше, пішли швидше, не озираючись. Озиратися боялися... Стали на привал, і тільки тоді глянули на схід. Весь обрій охопило багряною загравою, з відстані сорока кілометрів здавалося, що вона заповнила небо. Зрозуміло стало, що і не десять, і не сто будинків горять. Горить увесь Смоленськ...

Була в мене нова, така легенька сукня з оборочками. Подобалася вона Вірі, моїй подружці. Кілька разів та її приміряла. Я обіцяла подарувати ту сукню їй на весілля. Заміж вона збиралася. І хлопець у неї був хороший.

А тут раптом війна. Йдемо на окопи. Речі свої в гуртожитку здаємо комендантові. А як же сукня? "Візьми, Віро", — казала я, коли ми йшли з міста.

Не взяла. Каже, як обіцяла, то подаруєш на весілля. Згоріла в тому вогні сукня.

Ми тепер ішли і всякчас оберталися. Здавалося, що нам пече у спину. Протягом ночі не зупинялися, а зі світанком стали до роботи. Рити протитанкові рови. Сім метрів прямовисна стіна і три з половинок) метри вглиб. Копаю, а лопата вогнем горить, пісок здається червоним. Стоїть перед очима наш будинок із квітами і бузком... Білим бузком...

Жили ми в куренях на заплавній луці між двох річок. Спека і вогкість. Комарів сила-силенна. Перед сном викуримо їх із куренів, а зі світанком все одно просочуються, спати спокійно не дають.

Відвезли мене звідти до санчастини. Там на підлозі покотом ми лежали. Багато хто з нас тоді захворів. Висока температура. Морозить. Лежу — плачу. Відчинилися двері до палати, лікарка від порога (далі було не пройти, матраци впритул лежали) каже: "Іванова, плазмодій у крові". Це в мене тобто. Вона не знала, що для мене страху більшого не було, як той плазмодій, відтоді ще, як я про нього в підручнику ще в шостому класі прочитала. А тут репродуктор заграв: "Вставай, страна огромная..." Уперше я тоді почула цю пісню. "Ось видужаю, — міркую, — і відразу піду на фронт".

Привезли мене до Козловки — неподалік від Рославля, притулили на лавку, сиджу, тримаюся чимдуж, щоб не впасти, чую ніби уві сні:

— Ця?

— Так, — сказав фельдшер.

— Ведіть до їдальні. Спочатку нагодуйте.

І ось я в ліжку. Ви можете зрозуміти, як це, не на землі біля багаття, не у плащ-наметі під деревом, а в госпіталі, в теплі.

На простирадлі. Сім днів я не прокидалася. Розповідали: сестри будили і годували мене, а я не пам’ятаю. А коли за сім днів прокинулася сама, прийшов лікар, оглянув і сказав:

— Організм міцний, впорається.

І я знову провалилася в сон.

...На фронті відразу потрапила зі своєю частиною в оточення. Норма харчування — два сухарі на день. Ховати вбитих бракувало часу, їх просто засипали піском. Обличчя закривали пілоткою... "Якщо виживемо, — сказав командир, — відправлю тебе в тил. Я раніше гадав, що жінка тут і двох днів не витримає. Як уявлю свою дружину..." Я розплакалася з образи, мені то було гірше смерті — сидіти в такий час у тилу. Розумом і серцем я витримувала, я не витримувала фізично. Фізичні навантаження... Пам’ятаю, як тягали набої на собі, тягали гармати по багнюці, найпаче на Україні, така важка земля після дощу або навесні, вона наче тісто. Навіть ось викопати братську могилу і поховати товаришів, коли ми всі три доби не спали... навіть те важко. Уже не плакали, щоб плакати, теж потрібні сили, а хотілося спати. Спати і спати.

На посту я ходила не зупиняючись сюди-туди і вірші вголос читала. Деякі дівчата пісні співали, щоб не впасти і не заснути...»

Валентина Павлівна Максимчук,

зенітниця

«Вивозили поранених із Мінська... Я йшла на високих підборах, соромилася, що мала на зріст. Підбор один зламався,

а тут кричать: "Десант!" І я босоніж біжу, а черевички в руці, шкода, дуже гарні черевички.

Коли нас оточили і бачимо, що не вирвемося, то ми з санітаркою Дашею піднялися з канави, вже не ховаємося, стоїмо на повний зріст: нехай краще голови набоєм зірве, ніж вони візьмуть нас у полон, будуть знущатися. Поранені, хто міг встати, теж повставали...

Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозі була слова вимовити, мову відібрало. А вони йдуть молоді, веселі й усміхаються. І хоч биде вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасані. Миються, миються... Кров навколо, галас, а вони миються, миються... І така ненависть охоплювала... Я прийшла додому, я дві блузки поміняла. Так усе всередині протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусідку нашу, тітку Клаву, паралізувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашій землі. У неї вдома... Вона невдовзі померла, бо цього не подужала...»

Марія Василівна Жлоба,

підпільниця

«Німці в’їхали до села... На великих чорних мотоциклах... Я пильно вдивлялася в них: вони були молоді, веселі. Завжди сміялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоїй землі, ще й сміються.

Я лиш мріяла помститися. Уявляла, як загину і про мене напишуть книжку. Залишиться моє ім’я. Такими були мої мрії...

У сорок третьому році народила доньку... Це вже ми з чоловіком прийшли в ліс до партизанів. На болоті народила, в копиці сіна. Пелюшки на собі сушила, покладу за пазуху, зігрію і знову сповиваю. Навколо все горіло, палили села разом із людьми. До шкіл зганяли, до церков... Обливали гасом... Моя п’ятирічна племінниця — вона слухала наші розмови — в мене спитала: "Тітко Маня, коли я згорю, що з мене залишиться? Тільки ботики..." Ось про що наші діти в нас запитували...

Я сама недогарки збирала... Збирала своїй подрузі родину... Кісточки в золі знаходили, і де залишився шматочок одягу, хоч краєчок який, дізнавалися, хто це. Кожен свого шукав. Підняла я один шматочок, подруга каже: "Мамина кофта..." І впала. Хто у простирадло, хто в наволочку кісточки збирав. Хто що приніс. Ми з подругою — в сумочку, і половини сумочки не набрали. У могилку спільну все складали. Усе чорне, тільки кісточки білі. І кісткова зола... Я її вже впізнавала... Вона — біла-білесенька...

Після того хоч би куди мене відправляли, я не боялася. Дитинка в мене була маленька, з трьох місяців я її вже на завдання брала. Комісар мене відправляв, а сам плакав... Медикаменти з міста приносила, бинти, ліки... Поміж ручками та ніжками покладу, пелюшками перев’яжу і несу. У лісі поранені вмирають. Треба йти. Треба! Більше ніхто не міг пройти, не міг пробратися, скрізь німецькі та поліцейські пости, лише я проходила. З дитинкою. Вона у мене в пелюшках...

Тепер зізнатися страшно... Ох, важко! Щоб була температура, дитинка плакала, сіллю її натирала. Вона тоді червона вся, по тілу висип піде, вона кричить, зі шкіри пнеться. Зупинять на посту: "Тиф, пане... Тиф..." Вони женуть, щоб швидше йшла: "Век! Век!" І сіллю натирала, і часничок клала. А дитятко маленьке, я його ще грудьми годувала.

Як пройдемо пости, дійду до лісу, плачу-плачу. Кричу! Так дитиночку шкода. А за день-два знову йду...»

Марія Тимофіївна Савицька-Радюкевич,

партизанська зв’язкова

«Пізнала, що таке ненависть... Уперше пізнала це почуття... Як вони можуть ходити по нашій землі! Хто вони такі? У мене підвищувалася температура від цих сцен. Чому вони тут?

Пройде колона військовополонених, і сотні трупів залишалися на дорозі... Сотні... Тих, які падали без сил, відразу ж пристрілювали. Їх гнали, як худобу. За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати — так багато їх було. Вони довго лежали на землі... Живі жили з мертвими...

Зустріла зведену сестру. Їхнє село спалили.

У неї було троє синів, жодного вже немає. І будинок спалили, і дітей спалили. Вона сяде на землю і хитається з боку в бік, колише свою біду. Підніметься — і не тямить, куди йти. До кого?

Ми пішли до лісу всі: тато, брати і я. Ніхто нас не агітував, не змушував, ми — самі. Тільки мама залишилася з коровою...»

Олена Федорівна Ковалевська,

партизанка

«Я навіть не замислювалася... Я мала спеціальність, яку потребував фронт. І я ані секунди не роздумувала і не вагалася. Взагалі мало тоді траплялося таких людей, які хотіли б пересидіти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю... Молоду жінку, нашу сусідку... Вона мені відверто зізналася: "Я люблю життя. Я хочу пудритися і фарбуватися, я не хочу вмирати". Більше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таїлися. Не знаю, що вам відповісти...

Пам’ятаю, що винесла квіти зі своєї кімнати і попросила сусідів:

— Поливайте, будь ласка. Я невдовзі повернуся.

А повернулася за чотири роки...

Дівчата, які залишалися вдома, нам заздрили, а жінки плакали. Одна з дівчат, яка їхала зі мною, стоїть, усі плачуть, а вона — ні. Потім узяла й помочила водою собі очі. Раз-другий. Носовичком. Ато, мабуть, незручно, всі плачуть. Хіба ми розуміли, яка та війна? Молоді... Це тепер я прокидаюся вночі зі страху, коли мені присниться, що я на війні... Літак летить, мій літак, набирає висоту і... падає... Я розумію, що я падаю. Останні хвилини... І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випарується. Стара людина боїться смерті, а молода сміється. Вона — безсмертна! Я не вірила, що помру...»

Ганна Семенівна Дубровіна-Чекунова,

гвардії старший лейтенант, льотчиця

«Закінчила медучилище... Приїхала додому, у мене хворів батько. І раптом — війна. Запам’ятала, що був ранок...

Я дізналася про ту страшну новину вранці... Ще роса на листі дерев не висохла, а вже сказали — війна! І оцю росу, яку я раптом побачила на траві та деревах, так чітко побачила, — я і на фронті згадувала. Природа перебувала в контрасті з тим, що коїлося з людьми. Яскраво світило сонце... Розквітли ромашки, мої улюблені, їх була сила-силенна на луках...

Пам’ятаю, ховаємося десь у пшениці, день сонячний. Автомати німецькі — та-та-та-та — і тиша. Тільки чуєш, як пшениця шумить. Знову німецькі автомати — та-та-та-та... І гадаєш: чи почуєш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум...»

Марія Опанасівна Гарачук,

військфельдшер

«Евакуювали нас із мамою до тилу... До Саратова... Десь за три місяці вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли біля верстатів. Голодували. На думці одне — потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарі й солодкий чай. Дадуть масло. Від кого ми це почули, не пригадую. Може, від поранених на станції? Рятувалися від голоду, ну, і, звісно, були комсомолками. Пішли з подружкою до військкомату, але не зізналися там, що працюємо на заводі. То нас би не взяли. А так записали.

Відрядили до Рязанського піхотного училища. Випустили звідти командирами кулеметних відділень. Кулемет важкий, на собі його тягнеш. Як кінь. Ніч. Стоїш на посту і ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаєшся... На війні, кажуть, ти наполовину людина, а наполовину звір. Це так...

В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною — не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке... Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною... Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.

До Варшави дійшла... І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли... Не розпитуйте вже мене... Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв... Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні... Але ж перемогли!»

Любов Іванівна Любчик,

командир взводу автоматників

«Мого батька, я знала, вбито... Брат загинув. І загину чи не загину — вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.

— Навіщо ти йдеш на війну? — спитала вона.

— Помститися за тата.

— Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою. А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.

Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: "Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!" І так щодня...»

Уляна Йосипівна Немзер,

сержант, телефоністка

«Я — не героїня... Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували...

Прийшла війна... А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася... Ой... Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я... А всього в партизанах навчилася... Стріляти навчилася — з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів... Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках — і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс — наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни... Я тепер уже не їжджу в ліс...

Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася... Сама — ні. Не наважилася б... Але... Нам сказали... Місто взяли німці, і я дізналася, що я — єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї... Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова "жиди", бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: "Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні". До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня... Що ви!

Маму застрелили... Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється — ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині... Не можна сміятися, не можна співати... Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила... Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка... До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю... Якби вона не була такою гарною... Наша мама... Була б вона зі мною чи з татом... Я повсякчас про це думаю... Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок...

У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала... Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами... Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана... Улюблениця... Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили... Сказали, що через скрипку... Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: "Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла". Ой, що ви! Я — без мами... Без тата...

Пішла шукати тата... Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світле волосся, брови, і мене в місті ніхто не зачепив. Я прийшла до базару... І зустріла там татового друга, він уже жив у селі, у своїх батьків. Теж музикант, як і мій тато. Дядя Володя. Я все йому розповіла... Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудкудакали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали. Я спала, прокидалася...

Так потрапила до партизан...»

Ганна Йосипівна Струмиліна,

партизанка

«Був парад... Наш партизанський загін з’єднався з частинами Червоної армії, і після параду нам сказали, щоб здали зброю і йшли відновлювати місто. Нам на думку не спадало: як це — ще йде війна, ще лише Білорусія визволена, а ми маємо віддати зброю. Кожна з нас хотіла йти воювати далі. І ми прийшли до військкомату, всі наші дівчата... Я сказала, що я медсестра і прошу відправити мене на фронт. Мені пообіцяли: "Гаразд, ми вас поставимо на облік, і якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдіть і працюйте".

Чекаю. Не викликають. Знову йду до військкомату... Багато разів... І нарешті мені відверто сказали, що немає такої потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мінську розібрати... Місто в руїнах... Які у нас були дівчата, питаєте? У нас була Чернова, вже вагітна, вона несла міну на боці, де поряд билося серце майбутньої дитини. Ось і розбирайтеся, що то були за люди. Навіщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батьківщина і ми — це одне і те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила містом свою дівчинку, а в тієї під сукнею тіло було обгорнуте листівками, і вона піднімала ручки і скаржилася: "Мамо, мені жарко. Мамо, мені жарко". А на вулицях всюди німці. Поліцаї. Німця ще можна обдурити, а поліцая важко. Він — свій, він твоє життя знає, твоє нутро. Твої думки.

І навіть ось діти... Їх ми до себе забрали, до загону, бо це ж діти. Як врятувати? Вирішили відправити за лінію фронту, так вони з дитячого приймальника бігли на фронт. Їх ловили в поїздах, на дорогах. Вони знову виривалися, і знову на фронт.

Історія протягом сотень років розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звідки? Ви уявляєте: вагітна йде з міною... Ну, чекала ж вона дитину... Любила, хотіла жити. І, звісно, боялася. Але вона йшла... Не заради Сталіна йшла, а заради своїх дітей. Їхнього майбутнього. Вона не хотіла жити на колінах. Скоритися ворогові... Мабуть, ми були сліпими, і навіть не буду заперечувати, багато чого ми тоді не знали і не розуміли, але ми були сліпими і щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життів. Ви маєте це зрозуміти...»

Віра Сергіївна Романовська,

партизанська медсестра

«Починалося літо... Я закінчила медучилище. Отримала диплом. Війна! Одразу викликали до військкомату — і наказ: "Ось вам дві години. Лаштуйтеся. Відправляємо на фронт". Я склала все в одну маленьку валізку.

— Що ви взяли з собою на війну?

— Цукерки.

— Як?

— Повну валізу цукерок. Мені там, у тому селі, до якого мене після училища розподілили, дали підйомні. Гроші були, і я на всі ті гроші купила повну валізу шоколадних цукерок. Я знала, що на війні гроші мені не знадобляться. А нагору поклала фотографію курсу, де всі мої дівчатка. Прийшла до військкомату. Військком запитує: "Куди вас відправити?" Я йому кажу: "А подруга моя куди піде?" Ми з нею разом до Ленінградської області приїхали, вона працювала в сусідньому селі за п’ятнадцять кілометрів. Він сміється: "І вона те саме спитала". Узяв мою валізу, щоб піднести до полуторки, яка везла нас до станції: "Що у вас там таке важке?" — "Цукерки. Повна валіза". Він замовк. Уже не всміхався. Я бачила, що йому ніяково, навіть якось соромно. Це був літній чоловік... Він усвідомлював, куди мене проводжає...»

Марія Василівна Тихомирова,

фельдшерка

«Моя доля відразу вирішилась...

У військкоматі висіло оголошення: "Потрібні шофери". І я закінчила курси шоферів... Шестимісячні... Навіть не зважили, що я вчителька (до війни в педтехнікумі навчалася). Кому під час війни потрібні вчителі? Потрібні солдати. Нас багато дівчаток було, цілий автобат.

Одного разу на навчаннях... Я не можу цього без сліз чомусь згадувати... Була весна. Ми відстрілялися і поверталися. І я нарвала фіалок. Маленький такий букетик. Нарвала і прив’язала його до багнета. Так і йду.

Повернулися до табору. Командир вишикував всіх і викликає мене. Я виходжу... І забула, що в мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав лаяти: "Солдату слід бути солдатом, а не рвати квіти". Йому було невтямки, як за таких умов можна про квіти думати. Чоловікові було незрозуміло... Але я фіалки не викинула. Я їх нишком зняла і в кишеню засунула. Мені за ті фіалки дали три наряди поза чергою...

Стою якось на посту. О другій годині прийшли мене змінити, а я відмовилася. Відправила змінника спати: "Ти вдень постоїш, а я зараз". Згодна була простояти всю ніч, до світанку, аби послухати птахів. Тільки вночі щось нагадувало колишнє життя. Мирне.

Коли ми відправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стіною: жінки, старі, діти. І всі плакали: "Дівчата йдуть на фронт". Нас ішов цілий батальйон дівчат.

Я — за кермом... Збираємо після бою вбитих, вони по полю розкидані. Усі молоді. Хлопчики. І раптом — дівчина лежить. Убита дівчина... Тут усі замовкають...»

Тамара Іларіонівна Давидович,

сержант, шофер

«Як я лагодилася на фронт... Ви не повірите... Гадала, що ненадовго. Невдовзі ворога переможемо! Взяла єдину спідничину, причому улюблену, дві пари шкарпеток і одні черевички. З Воронежа ми відступали, але я пам’ятаю, як ми забігли до магазину і я купила там собі ще одні черевики на високих підборах. Ось пам’ятаю, що відступаємо, все чорне, димить (але магазин відчинений — диво!), і мені чомусь захотілося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такі вишукані черевички... І парфуми ще купила...

Важко відразу відмовитися від життя, що було раніше. Не серце лише, а весь організм пручався. Пам’ятаю, що радісна вибігла з магазину з тими черевичками. Приємно збуджена. А всюди дим... Гуркіт... Я вже була на війні, але про війну ще думати не хотіла. Не вірила.

А навколо все гриміло...»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург

Про побут і буття

«Мріяли... Хотіли воювати...

Розмістили нас у вагоні, і почалися заняття. Усе було не таким, як нам уявлялося вдома. Треба було рано вставати, і весь день ти на бігу. А всередині ще жило колишнє життя. Ми обурювалися, коли командир відділення, молодший сержант Гуляєв, що мав чотирьохкласну освіту, вчив нас статуту і вимовляв неправильно окремі слова. Нам здавалося: чого він може навчити? А він учив нас, як не загинути...

Після карантину, перед прийняттям присяги, старшина привіз обмундирування: шинелі, пілотки, гімнастерки, спідниці, замість комбінації — з бязі пошиті по-чоловічому дві сорочки з рукавами, замість обмоток — панчохи та американські важкі черевики з металевими підковами на весь каблук і на носках. У роті за своїм зростом і комплекцією я була найменшою, зріст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розміру, і, звичайно, військова промисловість такі мізерні розміри не шила, а тим паче Америка нам їх не постачала. Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі. Від мого стройового кроку з кам’яної бруківки викрещувалися іскри, і ходьба була подібною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замість тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмір. Це так важко і так негарно! Так негарно!

Командир побачив, як я йду, викликав зі строю:

— Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою...

Я відповіла:

— Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! — Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків... Ноги були до крові стерті...

Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру...»

Нонна Олександрівна Смирнова,

рядова, зенітниця

«А скільки траплялося кумедного...

Дисципліна, статути, відзнаки — уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: "Стій, хто йде?" Подружка моя побачила командира полку і гукає: "Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!" Уявіть собі. Вона гукає до нього: "Вибачайте, але я стрілятиму!" Вибачайте... Ха-ха-ха...»

Антоніна Григорівна Бондарева,

гвардії лейтенант, старший льотчик

«Дівчата приїхали до училища з довгими косами... Із зачісками... У мене теж коси, викладені навкруг голови... А як їх промити? Сушити де? Щойно ви їх помили, як тут тривога, вам треба бігти. Наш командир Марина Раскова звеліла всім коси зістригти. Дівчата стригли і плакали. А Ліля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, ніяк не хотіла зі своєю косою розлучатися.

Я йду до Раскової:

— Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк відмовилася.

Марина Раскова, попри жіночу м’якість, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила:

— Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш!

Сукні, черевички на підборах... Як нам шкода їх, у мішечки поховали. Удень у чоботях, а ввечері хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила — і за кілька днів наказ: весь жіночий одяг відправити додому поштою. Отак! Але ж новий літак ми вивчили за півроку замість двох років, як то було б у мирний час.

За перші ж дні тренувань загинули два екіпажі. Поставили чотири труни. Усі три полки, усі ми ридма ридали.

Виступила Раскова:

— Подруги, витріть сльози. Це перші наші втрати. Їх буде багато. Тримайте своє серце в кулаку...

Утім, на війні ховали без сліз. Перестали плакати.

Літали на винищувачах. Сама висота вже була страшним навантаженням для всього жіночого організму, іноді живіт аж до хребта притискало. А дівчатка наші літали і збивали асів, та ще й яких асів! Отак! Знаєте, коли ми йшли, на нас чоловіки дивилися з подивом: льотчиці йдуть. Вони захоплювалися нами...»

Клавдія Іванівна Терехова,

капітан авіації

«Восени мене викликали до військкомату... Зустрів військком і питає: "Стрибати вмієте?" Я зізналася, що боюся. Довго він агітував щодо десантних військ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. "Хочете в зенітну артилерію?" А хіба я знаю, що це таке — зенітна артилерія? Тоді він пропонує: "А відправімо вас до партизанського загону". — "А як мамі звідти писати до Москви?" Він бере і надписує червоним олівцем на моєму направленні: "Степовий фронт..."

У поїзді закохався в мене молодий капітан. Усю ніч у нашому вагоні простояв. Він уже був обпалений війною, кілька разів поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: "Вірочко, тільки не опускайтеся, не робіться грубою. Ви така тепер ніжна. Я вже всього надивився!" І далі щось подібне, що, мовляв, важко вийти чистим із війни. Із пекла.

Місяць добиралися ми з подругою до четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту. Нарешті наздогнали. Головний хірург вийшов на кілька хвилин, подивився на нас, завів в операційну: "Ось ваш операційний стіл..." Санітарні машини одна за одною підходять, машини великі, "студебекери", поранені лежать на землі, на ношах. Ми лише спитали: "Кого брати першими?" — "Тих, які мовчать..." За годину я вже стояла за своїм столом, оперувала. І пішло... Оперуєш доба за добою, після трохи придрімаєш, хутенько протреш очі, вмиєшся — і знову до свого столу. І через двох кожен третій — мертвий. Не встигали всім допомогти. Третій — мертвий...

На станції в Жмеринці потрапили під страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, і ми побігли. Замполіт наш, учора йому вирізали апендицит, а він сьогодні вже біг. Усю ніч просиділи в лісі, а ешелон наш рознесло на друзки. Під ранок на поземному польоті німецькі літаки стали прочісувати ліс. Куди подінешся? У землю, як кріт, не полізеш. Я обхопила березу і стою: "Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливішою людиною на світі "Хоч кому, бува, розповідала потім, як за березу трималася, усі сміялися. Адже нічого не варто було в мене влучити. Стою на повний зріст, береза біла... Сміх та й годі!

День Перемоги зустріла у Відні. Ми поїхали до зоопарку, дуже до зоопарку хотілося. Можна було поїхати подивитися концентраційний табір. Усіх возили, показували. Не поїхала... Тепер дивуюся: чому я не поїхала? Хотілося чогось радісного. Смішного. Побачити щось з іншого життя...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Нас було троє... Мама, тато і я... Першим поїхав на фронт батько. Мама хотіла піти разом із батьком, вона медсестра, але його відрядили в одному напрямку, її — в іншому. А мені було лише шістнадцять років... Мене не хотіли брати. Я ходила-ходила до військкомату, і за рік мене таки взяли.

Ми довго їхали поїздом. Разом із нами поверталися солдати з госпіталів, були там і молоді хлопці. Вони розповідали нам про фронт, і ми сиділи, розтуливши рота, слухали. Говорили, що нас обстрілюватимуть, і ми сидимо, чекаємо: коли ж обстріл почнеться? Мовляв, приїдемо і скажемо, що вже обстріляні.

Приїхали. А нас не до гвинтівок, а до казанів поставили, до корит. Дівчатка всі мого віку, батьки нас любили, балували. Я була єдиною дитиною в сім’ї. А тут тягаємо дрова, палимо грубки. Потім золу цю беремо і в котли замість мила, бо мило щойно привезуть, а воно вже й скінчилося. Білизна брудна, вошива. У крові... Узимку важка від крові...»

Світлана Василівна Катихіна,

боєць польового лазне-прального загону

«Я досі пам’ятаю свого першого пораненого... Обличчя пам’ятаю... У нього був відкритий перелом середньої третини стегна. Уявляєте, стирчить кістка, осколкове поранення, все вивернуто. Та кістка... Я знала теоретично, що робити, але коли я до нього підповзла і ось це побачила, мені стало погано, мене занудило. І раптом чую: "Сестричко, попий водички". То мені той поранений каже. Жаліє. У мене та картина і тепер перед очима. Як він так сказав, я схаменулася: "Ох, думаю, бісова ти тургенєвська панночка! Людина гине, а її, ніжне створіння, бачте, занудило". Розгорнула індивідуальний пакет, затулила ним рану — і мені стало легше, і надала, як треба, допомогу.

Переглядаю тепер стрічки про війну: медсестра на передовій, вона йде акуратненька, чистенька, не у ватяних штанях, а в спідничці, у неї пілоточка на гривці. Та неправда ж! Хіба ми подужали б витягнути пораненого, якби були такими... Не дуже в спідничці наповзаєш, коли самі чоловіки навколо. А правду казати, спідниці нам лише наприкінці війни видали, такі гарні. Тоді ж ми отримали і трикотаж спідній замість чоловічої білизни. Не знали, що робити з утіхи. Гімнастерки розстібали, щоб було помітно...»

Софія Костянтинівна Дубнякова,

старший сержант, санінструктор

«Бомбардування... бомбить і бомбить, бомбить і бомбить, і бомбить. Усі кинулися кудись бігти... І я біжу. Чую чийсь стогін: "Допоможіть... Допоможіть..." Але біжу... За кілька хвилин до мене щось доходить, я відчуваю на плечі санітарну сумку. І ще — ганьбу. Куди й подівся страх! Біжу назад: стогне поранений солдат. Кидаюся до нього перев’язувати. Потім другого, третього...

Бій закінчився вночі. А вранці випав свіжий сніг. Під ним убиті... У багатьох руки підняті догори... До неба... Спитайте мене: що це взагалі — щастя? Я відповім... Раптом знайти серед убитих живу людину...»

Ганна Іванівна Бєляй,

медсестра

«Побачила першого вбитого... Стала над ним і плачу... оплакую... Тут поранений кличе: "Перев’яжи ногу!" Нога в нього на холоші бовтається, ногу відірвало. Відрізаю штанину: "Поклади мені ногу! Поклади поряд". Поклала. Вони, якщо притомні, не дають залишити ні свою руку, ні свою ногу. Забирають. А якщо вмирають, просять поховати разом.

На війні думала: повік нічого не забуду. Але забувається...

Молодий такий, цікавий хлопець. І лежить убитий. Я уявляла, що всіх загиблих ховають із військовими почестями, а його беруть і тягнуть до ліщині. Вирили могилу... Без труни, без нічого заривають у землю, отак і засипали. Сонце яскраво світило, і на нього теж... Теплий літній день... Не було ні плащ-намету, нічого, його поклали в гімнастерці, галіфе, як він був, і все це ще нове, він, напевно, нещодавно прибув. Так поклали і зарили. Ямка була неглибока, така, щоб він ліг. І рана невелика, вона смертельна — у скроню, але крові мало, і людина лежить, як жива, тільки дуже бліда.

Після обстрілу почалося бомбардування. Розбомбили те місце. Не знаю, що там залишилося...

А як в оточенні людей ховали? Тут, поряд, біля окопчика, де ми самі сидимо, зарили — та й годі. Горбок сам залишався. Його, звісно, якщо слідом німці йдуть або танки, відразу ж затопчуть. Звичайна земля залишалася, жодного сліду. Часто ховали в лісі під деревами... Під цими дубами, під цими березами...

Я в ліс досі не можу ходити. Найпаче, де ростуть старі дуби або берези... Не можу там сидіти...»

Ольга Василівна Корж,

санінструктор кавалерійського ескадрону

«На фронті у мене пропав голос... Гарний голос... Повернувся мій голос, коли я приїхала додому. Увечері зібралися рідні, випили: "Ну, Вірко, заспівай". І я заспівала...

Їхала я на фронт матеріалісткою. Атеїсткою. Хорошою радянською школяркою поїхала, яку добре вчили. А там... Там я стала молитися... Я завжди молилася перед боєм, читала свої молитви. Слова прості... Мої слова... Сенс лише один, щоб я повернулася до мами й тата. Справжніх молитов я не знала і не читала Біблію. Ніхто не бачив, як я молилася. Я — таємно. Крадькома молилася. Обережно. Тому що... Ми були тоді не такі, тоді жили інші люди. Ви розумієте? Ми думали по-іншому, розуміли... Тому що... Я розповім про такий випадок... Якось з-поміж новоприбулих опинився вірянин, і солдати сміялися, коли він молився: "Ну, що тобі твій Бог допоміг? Якщо він є, як він усе терпить?" Вони не вірили, як та людина, що кричала біля ніг розіп’ятого Христа, мовляв, якщо Він тебе любить, чому Він тебе не врятує? Після війни я прочитала Біблію... Усе життя її тепер читаю... І той солдат, він був уже немолодий чоловік, не хотів стріляти. Відмовлявся: "Не можу! Я не буду вбивати!" Усі погоджувалися вбивати, а він ні. А час? Час який... Страшний час... Тому що... Віддали під трибунал і за два дні розстріляли... Бах! Бах!

Час інший... Люди інші... Як вам пояснити? Як...

На щастя, я... Я не бачила тих людей, яких убивала... Але... Усе одно... Тепер я розумію, що вбивала. Думаю про те... Тому що... Тому що стара стала. За свою душу молюсь. Веліла дочці, щоб після смерті всі мої ордени і медалі не до музею, а до церкви віднесла. Віддала батюшці... Вони приходять до мене уві сні... Мертві... Мої мертві... Хоча я їх і не бачила, але вони приходять і дивляться на мене. Я шукаю-шукаю очима, може, хтось поранений, нехай тяжкопоранений, але можна ще врятувати. Не знаю, як сказати... Але всі вони мертві...»

Віра Борисівна Сапгир,

сержант, зенітниця

«Найнестерпнішими для мене були ампутації... Часто такі високі ампутації робили, що відріжуть ногу, і я ледве її тримаю, ледве несу, щоб покласти в таз. Пам’ятаю, що вони дуже важкі. Візьмеш тихенько, щоб поранений не чув, і несеш, наче дитину... Маленьку дитину... Найпаче, якщо висока ампутація, далеко за коліно. Я не могла звикнути. Поранені під наркозом стогнуть або криють матом. Триповерховим російським матом. Я завжди була в крові... Вона вишнева... Чорна...

Мамі я нічого про те не писала. Я писала, що все гаразд, що я тепло вдягнена, взута. Вона ж трьох на фронт відправила, їй було важко...»

Марія Селівестрівна Божок,

медсестра

«Народилася і виросла я в Криму... Біля Одеси. У сорок першому році закінчила десятий клас Слобідської школи Кордимського району. Коли почалася війна, у перші дні слухала радіо. Зрозуміла — відступаємо... Побігла до військкомату — відправили додому. Ще двічі ходила туди і двічі мені відмовляли. Двадцять восьмого липня рухалися через нашу Слобідку частини, що відступали, і я разом із ними без усякої повістки пішла на фронт.

Коли вперше побачила пораненого, зомліла. Потім минулося. Коли вперше полізла під кулі за бійцем, кричала так, що, здавалося, перекривала гуркіт бою. Потім звикла. За десять днів мене поранило, осколок витягла сама, перев’язала себе сама...

Двадцять п’ятого грудня сорок другого року... Наша триста тридцять третя дивізія п’ятдесят шостої армії зайняла висоту на підступах до Сталінграда. Противник вирішив її будь-що повернути. Зав’язався бій. На нас рушили танки, але їх стримала артилерія. Німці відкотилися назад, на нічийній землі залишився поранений лейтенант, артилерист Костя Худов. Санітарів, які намагалися винести його, вбило. Поповзли дві вівчарки-санітарки (я їх там побачила вперше), але їх теж убило. І тоді я, знявши вушанку, стала на повний зріст, спочатку тихо, а потім голосніше заспівала нашу улюблену довоєнну пісню "Я на подвиг тебя провожала". Замовкло все з двох боків — і з нашого, і з німецького. Підійшла до Кості, нагнулася, поклала на санки-волокуші і повезла до наших. Іду, а сама думаю: "Тільки б не в спину, нехай краще в голову стріляють". Ось зараз... зараз... Останні хвилини мого життя... Зараз! Цікаво: я відчую біль чи ні? Як страшно, мамочко! Але не пролунало жодного пострілу...

Форми на нас було не напастися: ось дали новеньку, а за кілька днів вона вся в крові. Мій перший поранений — старший лейтенант Бєлов, мій останній поранений — Сергій Петрович Трофимов, сержант мінометного взводу. У сімдесятому році він приїжджав до мене в гості, і я показала дочкам його поранену голову, на якій і тепер великий шрам. Усього з-під вогню я винесла чотириста вісімдесят одного пораненого. Хтось із журналістів підрахував: повний стрілецький батальйон... Тягали на собі чоловіків, у два-три рази важчих за нас. А поранені вони ще важчі. Його самого тягнеш і його зброю, а на ньому ще шинель, чоботи. Візьмеш на спину вісімдесят кілограмів і тягнеш. Скинеш... Ідеш за наступним, і знову сімдесят-вісімдесят кілограмів... І так разів п’ять-шість за одну атаку. А в тобі самій сорок вісім кілограмів — балетна вага. Тепер уже не вірю... Сама собі не вірю...»

Марія Петрівна Смирнова (Кухарська),

санінструктор

«Сорок другий рік... Йдемо на завдання. Перейшли лінію фронту, стали біля якогось кладовища. Німці, ми знали, стоять за п’ять кілометрів від нас. То була ніч, вони повсякчас кидали освітлювальні ракети. Парашутні. Такі ракети горять довго і висвітлюють далеко всю місцевість. Взводний привів мене на край кладовища, показав, звідки кидають ракети, де чагарник, з якого можуть з’явитися німці. Я не боюся небіжчиків, змалку кладовища не боялася, але мені було двадцять два роки, я вперше стояла на посту... І я протягом цих двох годин посивіла... Перше сиве волосся, ціле пасмо я побачила вранці. Я стояла і дивилася на той чагарник, він шелестів, рухався, мені здавалося, що звідти йдуть німці... І ще хтось... Якісь потвори... А я — сама...

Хіба то жіноча справа — стояти вночі на посту на цвинтарі? Чоловіки легше до всього ставилися, вони вже готовими були до цієї думки, що треба стояти на посту, треба стріляти...

А нам все одно те стало несподіванкою. Або робити перехід у тридцять кілометрів. З бойовою викладкою. Коли спека. Коні падали...»

Віра Сафронівна Давидова,

рядовий піхотинець

«Ти запитуєш, що на війні найстрашніше? Чекаєш від мене... Я знаю, чого ти чекаєш... Думаєш, я відповім: найстрашніше на війні — смерть. Померти.

Ну, так? Знаю я вас... Журналістські штучки... Ха-ха-а-а... Чому не смієшся? Га?

А я ось що скажу... Найстрашніше для мене на війні — носити чоловічі труси. Ото було страшно. І це мені якось... Я не висловлю... Ну, по-перше, дуже негарно... Ти на війні, готуєшся померти за Батьківщину, а на тобі чоловічі труси. Взагалі, ти кумедна на вигляд. Недоладна. Чоловічі труси тоді носили довгі. Широкі. Шили із сатину. Десятеро дівчаток у нашій землянці, і всі вони в чоловічих трусах. О Боже мій! Узимку і влітку. Чотири роки.

Перейшли радянський кордон... Добивали, як казав на політзаняттях наш комісар, звіра в його власному лігві. Біля першого польського села нас переодягли, видали нове обмундирування і... І! І! І! Привезли вперше жіночі труси і бюстгальтери. За всю війну вперше. Ха-а-а... Ну, зрозуміло... Ми побачили нормальну жіночу білизну...

Чому не смієшся? Плачеш... Ну, чому?»

Лола Ахметова,

рядова, стрілок

«Мене на фронт не брали... Якихось шістнадцять років мені, до сімнадцяти ще далеко. А взяли в нас фельдшера, їй принесли повістку. Вона дуже плакала, у неї вдома хлопчик маленький залишався. Я пішла до військкомату: "Візьміть замість неї мене". Мама не пускала: "Ніно, ну скільки тобі років? Може, там і війна невдовзі скінчиться". Мама є мама.

Бійці — хто сухарик, хто цукру шматочок мені залишить. Оберігали. Я не знала, що в нас "катюша" є, у прикритті за нами стоїть. Почала вона стріляти. Вона стріляє, гуркіт навколо стоїть, все горить. І так то мене вразило, так я злякалася того гуркоту, вогню, шуму, що впала в калюжу, пілотку загубила. Бійці регочуть: "Ти що, Ніночку? Ти що, люба?"

Атаки рукопашні... Я що запам’ятала? Я запам’ятала хруст... Починається рукопашна: і відразу той хруст — хрящі ламаються, людські кості тріщать. Звірячі крики... Коли атака, я з бійцями йду, ну, трохи позаду, вважай — поруч. Усе перед моїми очима... Чоловіки заколюють один одного. Добивають. Доламують. Б’ють багнетом у рот, в око... У серце, у живіт... І це... Як описати? Я слабка... Слабка, щоб описати... Словом, жінки не знають таких чоловіків, вони їх такими вдома не бачать. Ні жінки, ні діти. Моторошно взагалі робиться...

Після війни повернулася додому до Тули. Ночами все кричала. Уночі мама із сестрою сиділи зі мною... Я прокидалася від власного крику...»

Ніна Володимирівна Ковеленова,

старший сержант,

санінструктор стрілецької роти

«Прибули ми до Сталінграда... Там смертні бої йшли. Найсмертельніше місце... Вода і земля були червоні... І ось з одного берега Волги нам треба переправитися на другий. Нас ніхто слухати не хоче: "Що? Дівчата? Кому ви до біса тут потрібні! Нам стрілки й кулеметники потрібні, а не зв’язківці". А нас багато, вісімдесят осіб. До вечора дівчат, які більшенькі були, взяли, а нас удвох з однією дівчинкою не беруть. Малі на зріст. Не виросли. Хотіли в резерві залишити, але я як почала ревти...

У першому бою офіцери зіштовхували мене з бруствера, я висувала голову, щоб усе бачити. Якась цікавість була, дитяча цікавість... Наївність! Командир кричить: "Рядова Семенова! Рядова Семенова, ти з глузду з’їхала! Таку мать... Уб’є!" Цього я збагнути не могла: як мене можна вбити, якщо я щойно приїхала на фронт? Я ще не знала, яка смерть звичайна і нерозбірлива. Її не вблагаєш і не вмовиш.

Підвозили на старих полуторках народне ополчення. Старих і хлопчиків. Їм видавали по дві гранати і відправляли в бій без гвинтівки, гвинтівку треба було добути в бою. Після бою і перев’язувати не було кого... Усі вбиті...»

Ніна Олексіївна Семенова,

рядова, зв’язкова

«Я війну пройшла з краю в край...

Першого пораненого тягла, у самої ноги підгиналися. Тягну і шепочу: "Хоч би не помер... Хоч би не помер..." Перев’язую його, і плачу, і щось кажу йому ласкаве. А повз мене проходив командир. І він насварив мене голосно, навіть щось таке з матом...

— Чому він кричав на вас?

— Не можна було так побиватися, плакати, як я. Виб’юсь із сил, а поранених багато.

Їдемо, лежать убиті, стрижені, і голови в них зелені, неначе картопля від сонця. Вони розсипані, наче картопля... Як бігли, так і лежать на зораному полі... Наче картопля...»

Катерина Михайлівна Рабчаєва,

рядова, санінструктор

«Ось не скажу, де це трапилося... У якому місці... Одного разу десь двісті поранених у сараї, а я сама. Поранених доправляли безпосередньо з поля бою, дуже багато. То було в якомусь селі... Ну не пам’ятаю, стільки років минуло... Пам’ятаю, що протягом чотирьох днів я не спала, не присіла, кожен гукав: "Сестро! Сестричко! Допоможи, люба!" Я бігала від одного до іншого, якось перечепилася і впала, і відразу заснула. Прокинулася від крику, командир, молоденький лейтенант, теж поранений, підвівся на здоровий бік і кричав: "Мовчати! Мовчати, я наказую!" Він зрозумів, що я без сил, а всі звуть, їм боляче: "Сестро! Сестричко!" А я підхопилася, як побігла — не знаю куди, чого. І тоді я вперше, відтоді, як потрапила на фронт, заплакала.

І ось... Аніяк не знаєш свого серця. Узимку вели повз нашу частину полонених німецьких солдатів. Йшли вони замерзлі, з рваними ковдрами на голові, пропаленими шинелями.

А мороз такий, що птахи на льоту падали. Птахи замерзали. У цій колоні йшов один солдат... Хлопчик... У нього на обличчі замерзли сльози... А я везла на тачці хліб до їдальні. Він очей відвести не міг від цієї тачки, мене не бачить, лише ту тачку. Хліб... Хліб... Я беру і відламую від одного буханця і даю йому. Він бере... Бере і не вірить. Не вірить... Не вірить!

Я була щаслива... Я була щаслива, що не можу ненавидіти. Я сама на себе того часу дивувалася...»

Наталія Іванівна Сергєєва,

рядова, санітарка