У затінку земної жінки

Будинок родини Цайтлер. 1957 рік

Австрійська піддана помічала основну відмінність між двома світами — її австрійською домівкою та Захаровою батьківщиною, і цією відмінністю були обся­ги роботи. Чуйна за характером, вона щиро шкодувала родину чоловіка, особливо матір. Може, ще й через те, що мимоволі порівнювала зі своєю матінкою, і ця різниця вражала. Важка, почасти непосильна для жінки робота зробила свою справу.

Горпина Іванівна виглядала значно старшою, аніж була. Зморшки лягли довкола очей, борознами вкрили чоло, плечі опустилися, а потріскані руки не знали спочинку: щойно виконають одне діло, одразу ж беруться за інше. Сердешна провалювалась у сон, як у безодню, а щойно засіріє — нова круговерть. І все бігом, усе на ходу, ледве встигали словом перемовитись. Але як приворожували душу її лагідний голос, добре серце й заливистий сміх, коли жартував чоловік або хтось із синів. Франциска чудувалася з отієї непереборної і незбагненної жаги приправляти жартами будь-яку розмову.

Господаря, Василя Петровича Пономаренка, австрійська невістка бачила хіба що за вечерею. І таким він їй строгим здавався, чужим, відстороненим. Розуміла, що на те були причини, відчувала, що інакше й бути не могло в цьому суворому та безкомпромісному світі, проте від того душі не легшало. Тим паче, що Захар зовні дуже походив на батька: успадкував і поставу, і риси обличчя, навіть голос, манеру рухатися. Тому, коли жінка дивилася на свекра, іноді їй увижалось, що то її власний чоловік. Певно, тому свекрове мовчання так гнітило. Слова ніби й були, але здавалися заважкими для старшого Пономаренка, от він і мовчав. Винятком ставали рідкісні миті, коли чужоземні онуки, бавлячись між собою, залазили діду на коліна. Вочевидь, Фанечку забавляла схожість діда з татком, бо мала вигадниця могла обійняти того за шию, ще й смикнути за густі вуса, у яких де-не-де прокрадалася сивина. Василь Петрович завмирав, кректав і хитро мружив очі, які ніби хто підсвічував зсередини.

— Ді-ду… — лопотала українською, накручуючи дідові вуса собі на пальці, а він, зворушений, нарешті всміхався. Раділа й Горпина Іванівна, ловила на печі ноженята Марійки, лоскотала єдиного онука Івана, а той заходився дзвінким сміхом. І здавалося, хата робилася вищою, просторішою, зникали злидні, скрута, тривоги. Україна в такі миті усміхалася до австрійки щиро, привітно, з теплом і вдячністю. Підтримували жінку й відвідини молодшої невістки — Пелагеї. Франциска звикала до чудного імені, старанно вимовляючи по складах саме цей повний варіант, хоч рідня кликала простіше — «Палажка». Незважаючи на мовну перепону, різне виховання та діаметрально протилежні уклади життя, обидві якось дуже швидко зблизилися. Палажка частіш, аніж досі, забігала до свекрів. І роботи, і клопотів у горбівської молодиці вистачало, проте вона знаходила хвилинку для гостини. Тим паче, що діток гляділа її прабаба, у чию хату молоде подружжя перебралося жити одразу після весілля, тож турботливе материнське серце могло бути спокійне. Дівчатка й собі часто-густо просилися в гості до австрійської рідні, тому, коли в неділю випадала нагода, Палажка брала їх із собою. Заходила до хати, мов сонце, усміхаючись, брала із собою ще гарячу паляницю. І хоч не заведено було в Пономаренків за столами висиджувати, Горпина одповідала всім коротко: «Гості в хаті дорогі».

Натомість австрійська невістка дедалі виразніше відчувала, як за нехитрими жіночими справами (робота таки направду не ждала) народжуються близькість і спорідненість. Обидві молодички могли щиро посміятися з дитячих забав, переповісти кулінарний секрет, а то зачинали пісню, ще й так, що навіть Василь Пономаренко потай усміхався в посивілі вуса. Особливо українська рідня вподобала маргаретинські пісні, було, навіть цікаві сусіди приходили послухати, а то й кликали «німку» на вулицю.

Франциска, щоправда, не балувала горбівчан отими виходами поміж люди, хоча була приязна в спілкуванні й старанно вимовляла «здрастуйте» при зустрічі, дивувала чудним вихованням, «міським» вбранням і манерою рухатися. Вагітність певною мірою зробила жінку більш вразливою, тому дедалі частіше «німка» воліла лишатися вдома, серед найближчих родичів чоловіка. Але навіть «найближчі» тривалий час приглядалися до чужинки з певною пересторогою.

Іван, наприклад, хоч і зрадів поверненню старшого брата, проте, на відміну від Пелагеї, на «німку» поглядав згори, так, ніби прагнув довести чужинці, що українці теж не ликом шиті й знають собі ціну. Ще «тепліше» зустрів австрійську рідню Андрій, син рідної тітки Захара. Мав якихось сімнадцять літ від роду, а запалу й руху стачило, мабуть, на кількох. До тітки, щоправда, заходив рідко, уже коли запрошували, показово оминав поглядом гостей, натомість зачинав розмови про нове радянське життя. Марно. Чи то жіночої мудрості, чи природного такту вистачало австрійці, проте на молодечу браваду вона не зважала, умисне відмовчувалася, навіть, було, спиняла й стишувала Захара в суперечках. Той шкодував батьків. Незважаючи на передчуття, що лишатися в радянській Україні надовго не варто, відкладав від’їзд. Нова розлука лякала моторошною невідворотністю.

— Ось потеплішає — і рушимо в дорогу, — заспокоював дружину, котра подумки не раз і не два складала речі, розмірковуючи, що куди покласти, аби згодом хутко знайшлося при переїзді. — У матері іменини одбудемо й додому.

А тут іще одна нагода трапилася. І яка! Ніхто й подумати не міг. Засватав молодший брат Володя доньку вибельського дяка Петра Петровича Ревка — Катерину. Ще з минулої осені Володимир часто й густо навідувався в сусіднє село Виблі то на вечорниці, то на службу святкову до церкви, то на заробітки до місцевих заможних господарів, аби тільки побачити чорняву повновиду красуню і поговорити з нею. Вразила серце молодого хлопця дзвінким голосом та вмінням запально танцювати Катерина, схожа на квітучу гілочку яблуні, яка згодом розбагатіє запашними плодами. Та не знав молодший Пономаренко, чи віддадуть батьки за нього дівчину. Родина дяка заможна, мають буди­нок цегляний на горі біля церкви, господарство чимале, бо й дітей багато в Ревків. Коли після Різдва, у м’ясоїд, Володимир заслав сватів, то отримав відмову: мовляв, Катерина ще зовсім юна, хай ще в батьківській сім’ї подівує — встигне до вінця. Але дізнавшись, що брат Володі повернувся з австрійського полону з дружиною і діточками, та ще й не з порожніми руками, — допоміг брату Івану грошима на побудову хати на одділі, а не в сінях батьківської хати, як заведено у бідняцьких сім’ях, — переказали через горбівського дяка Трикашного: «Хай засилає сватів після Радовниці, зіграємо весілля». Тільки й чекав такої віст­ки Володимир. Сказано — зроблено.

— І що то за дійство — весілля в Горбові та ­Виблях? — дивувалася австрійська гостя. А Палажка тільки підморгувала змовницьки.

— Добрі люди весілля по пʼять днів гуляють!

Так воно й сталося. Раз побачивши, приїжджа гостя всією душею пройнялася обрядовими приготуваннями. А як інакше, коли так співають, що душу виймають? Здавалося, що кожен рух, кожнісінький крок супроводжувалися злагодженим співом дівчат і молодиць у квітчастих хустках, у запасках та вишиваних сорочках. А парубки та чоловіки й собі статечно вбиралися і підігравали у всьому бідовому жіноцтву, котре по праву керувало святковим весільним гулянням.

— Фаню, — так її ніжно називала свекруха, — іди поможи замісити весільний коровай молодого. У нас це роблять тільки молодиці в гарному здоров’ї та щасливі.

— Я ж не вмію, — ніяковіла, хоча відмовити не могла.

— Ти щіпочку борошна кинь, далі інші дороблять. Так своїм щастям з молодими поділишся.

А потім вони ліпили прикраси на коровай: голуби, квіти з листячком. І все співаючи, іноді пританцьовуючи. Спантеличено споглядала, як мати відряджала Володимира з боярами на заручини до Виблів. Посідали на вози, а тут весняний теплий дощик залопотів по молодому листячку.

— Щасливі та багаті будуть молодята, — пророчила стара Власівна, парубки жартували й молодого в плечі штовхали, а вусатий гармоніст міхи гармошки розтягував, приспівуючи: «Де ж ті бояри волочилися, що подоли помочилися? Ой, до Виблів виїжджаємо, привеземо молоду — обіцяємо».

Отак з піснею, сміхом і гамором зникла весела компанія за поворотом, а Франциска дивилася вслід і дивувалася, бо ніяк не могла збагнути отого вміння горбів­чан перевтілюватися залежно від події, місця і ситуації.

А яке красиве вінчання в церкві, як зворушливо, урочисто й трепетно. А скільки жартів, сміху й пісень, доки по молоду з приданим їздили! І оте придане всі чомусь називали «скриня». Ще було «навішування» — обдаровування молодих для зачину на створення сімейного гнізда. І знову пісні, знову танці. Миготять перед очима вишиванки, брязкотять шальки намиста, тупотять черевики та чобітки, і все з таким заливчастим і бадьорим сміхом під чарчину самогону та нехитре частування печеним салом з тушкованою картоплею, квашеними огірками з грибами та капустою, пирогами різних видів, солодкими запеченими кашами та киселем, який так полюбився її малечі. Але найбільше сміху та веселощів було останнього весільного дня. «Циганили», збирали харчі для прощальної вечері, виряджалися компанії з обох весільних дворів — затятих місцевих «артистів», які перевдягалися в яскраві комедійні костюми, зроблені нашвидкуруч: скоморохи, стражники, матроси, відьми, — чого тільки не вигадували, аби повеселити молодих та всю весільну компанію. Весело, яскраво та неповторно щоразу. Аби ж то й життя молодої сім’ї таким склалося.

Стомлена Франциска вкладала малечу спати і, пригадуючи гуляння, щиро дивувалася. Буде тепер що розповісти родині в Австрії, буде чим і здивувати. Якби ще не оця незбагненна й невимовна туга. Наче ж і радості — безмір, а тривога не зникла, навпаки, зринала несподівано, у найбільш непідходящу мить, наче бралася нізвідки, і накривала хвилею сум’яття та безпричинних страхів. З рук падали речі, забувалося щось нагальне, губилося те, що лежало на видноті. Захар помічав її розгубленість, бо саме в такі хвилини й заспокоював обіцянками скорої дороги, а вона й погоджувалась. Авжеж, поїдуть уже після іменин, привітають матір і поїдуть.

Іменини й справді одбули. Привітати прийшли найближчі, нікого зайвого чи чужого. Посиділи душевно, щиро, українська пісня лилась у нічне небо довгою щемливою рікою, здавалось, аж до Бога, а вранці… Власне, усе було, як завжди, як десятки разів до того. Діти бавились. Іван грався із сестричками у дворі, малював на піску під тином, утікав від півня і роздивлявся небо вгорі, допитуючись:

— Мамо, а Бог там живе? І йому згори все-все видно?

Обідали тим, що лишилося після святкування, ні­хто з дітей не скаржився на апетит. А от вечеряв синок гірше, посидів за столом для годиться, на піч задерся першим, нащось кутався, тягнув дідового кожуха й ховався під ним з головою. Уже коли дівчатка вляглися поряд, Франциска по черзі поцілувала дітей, затримавшись біля сина: надто гарячим він їй здався.

— Іванчику, нічого не болить?

— Ні… — кліпнув оченятами довірливо, ще й усміх­нувся. — Спатки хочу…

Вони й лягли, правда, засинала неспокійно: щось муляло, гризло й тривожило, а що — пояснити не могла. Мучилася ледь не до півночі, а стомившись вкрай, забулася важким сном. Снилася матінка, котра блукала їхнім австрійським будинком. Нажахана, вона рвучко відчиняла одні двері, потім другі, оббігала порожні кімнати, вибігала, знову верталася та обмацувала кожен куток і закуток. І навіть уві сні Франциска чітко розуміла, кого вона шукає. Річ у тому, що з Іванком матусю поєднував якийсь незримий, незбагненний зв’язок. Так, мати любила всіх онуків палко й беззастережно, однак «відчувала» лише його. Це вона найпершою помітила, що їхній золотавий хлопчик вирізняється з-поміж однолітків. Бувало, кліпне віями, що, мов промінці, теплі-теплі, блакиттю очей в самісіньку душу зазирне, усміхнеться і спитає або скаже щось таке, що мурахи шкірою, бо наче не дитина каже, а старець. У миті отих чудних дитячих одкровень бабця підхоплювала малого на руки, ховалася з ним у тихий закуток, шукала хрестика на грудях і шепотіла молитви. От і зараз шепче, випростує руки поперед себе, наче рухається наосліп, і відчайдушно перебирає темряву пальцями:

— Іванку… Ванку…

Франциска схопилася від сну мокра, сорочка до тіла прилипла, наче душить, серце тьохкає, немов голкою прохромлене. Наснилось. Просто наснилось. Привиділось. Угорі, з темного ока печі, долинало глухе дитяче сопіння. Іван! Синочок. Почала виплутуватись із ковдри, розбуркала Захара. Чоловік спросоння не міг утямити, чого вона рветься на піч, а за мить найстрашніші страхи обступили хату.

— Хороший мій, у тебе щось болить? Де болить, ріднесенький?

Сполохані дівчатка хникали й відповзали далі, вовтузилися, мов кошенята, натомість Франциска від­чувала лише долоньку сина — гарячу, аж вогняну.

— Я зараз його до нас спущу… Ось так.

— Господи, Захаре… Захаре, він же горить. Засвіти світло! Сонечко моє, наш золотенький хлопчику, прокинься… Чуєш?

— Синку, синочку…

Темрява спалахнула материнським зойком, а чужа, тріскуча мова в одну мить стала зрозумілою для всіх:

— Він не спить… Захаре, він не спить! Ти чуєш нас, синочку? Ну ж бо… подивися на мене. Розплющ очі.

Не судилось…

***

Коли Жанна вперше побачила доріжку до «їхнього» будинку, до ніг тулилися безпорадні й такі сиві-сиві хризантеми. Варто було ступити крок, як земля починала хрустіти, наче розбите скло. Може, через те не полишало відчуття, що вона ось-ось провалиться? Чи причиною були наглухо зачинені вік­на? Навіть різьблені ставні не додавали затишку. До ни­зенького й непоказного ґанку — усього лиш дві сходинки — вела доріжка, присипана піском рік тому, а то й більше, бо встигла густо порости споришем. По обидва боки меланхолійно засинав старезний сад. Власне, він уже спав, хапалися за життя хіба що хризантеми.

— Мам, ти чого? — спитав син-підліток і наче висмикнув з невідомості. Він сьогодні незвично активний, в очах жива зацікавленість. Варя і собі підстрибує поряд і раз по раз нетерпляче смикає за руку.

— Мам, ну ходім швидше.

Жанна розгублено озирнулася назад, де біля похиленої хвіртки припаркувалася вантажівка. Не було жодного резону винаймати аж такий габаритний транспорт, але Максим наполіг. Тепер здивовано стояв над кількома картонними ящиками, куди, виявляється, цілком умістилось їхнє життя.

— Зараз підемо. Тато ключі візьме, — відповіла для годиться, адже самій собі було страшно зізнатися, що вона остерігається ступити перший крок у невідомість. Будинок їй не те щоб не подобався — ні, чимось навіть вабив (певно, присмаком чужих таємниць), проте й не пускав, бо вже не сподівався, що колись хтось прочинить похилену хвіртку.

— Мам, ну пішли. Ходім…

— Жанно, чого стоїте? Ану хутенько. За годину я маю бути в адміністрації.

Максим ухопив найбільшу коробку, і тепер зда­валося, що доріжкою підтюпцем біжить картонний кубик у костюмі. Настирливо дзвонив мобільний.

— Халепа! Ану візьми ключ, ось у кишені. Алло, слухаю… Жанно відмикай. Так, це я Максим Васильович Коломієць… Куликівська ОТГ, усе вірно…

Жанна вийняла ключ із кишені чоловіка і якусь мить тримала на долоні, бо не вірила ані очам, ані ­відчуттям. Надто швидко все сталося: будинок знайшли задешево й одразу, не було варіантів, довгих роздумів чи вагань. В обідню перерву Максим заїхав до батьків, ніби між іншим, як то кажуть, поміж справ, поспіхом з’їв тарілку борщу і, задоволено всміхаючись, поклав перед нею договір купівлі. Так, заліз у борги, довелося оформити кредит, проте від­тепер це їхня приватна власність. Що буде потім, поживуть — побачать.

— Повернемося в Київ — продамо.

Жанна добре пам’ятає, що саме складала одяг і вдесяте перекладала одні й ті самі випрасувані шкарпетки.

— А як же я? Я ж його навіть не бачила.

На що чоловік лишень розвів руками.

— Теж мені проблема. Зараз побачиш. Речі всі зібрала?

І ось кілька годин по тому вона стоїть на порозі будинку й провертає ключ у замку власного житла. Свого. Із самісінького дитинства мати тягала її за собою, перебиваючись ночівлею то в однієї подруги, то в іншої, — скільки себе пам’ятає, вони весь час шукали бодай тимчасового кутка, такого-сякого якогось прихистку. Після того були переповнені гуртожитки, де життя не стихало навіть уночі, потім — не менш гамірливі орендовані малосімейки з кімнатами, що швидше нагадували комірчини. Сім останніх років — квартира в спальному районі столиці, де жили, мов на краєчку стільчика присівши: надто дорогі шпалери (хоч би діти не обмалювали), поліровані меблі (не пошкрябали б), зіпсований кран у ванній (обережно, щоб не зірвати), квитанції і рахунки, надчутливі сусіди, допитливі консьєржі, а ще кіт і собака, котрих так і не завели, хоч як благали діти. І ось, будь ласка. Дім…

— Мам, швидше.

— Мам, а може, я?

Клацання. Ще один оберт. Двері зойкають і хрип­лять, будинок безпорадно завмирає, засоромившись ран, тріщинок, зморщок і застарілого павутиння в кутках. Діти прошмигують усередину, мов в’юни, вихором пробігають кімнатами, тупочуть, сміються і перемовляються.

— Мам, гостьова!

— Тату, а тут дві спальні. Можна мені ось цю, де два вікна?

— Мам, мамо, а газова плита — як у музеї. Води що, немає?

— Варю, є. Глянь, он же кран. Тільки холодна.

— О, а це ванна кімната буде? Унітаз? Вау! У селі є унітаз!

— Сама ти село. Ми в Куликівці. Просто на самій окраїні. Тут до школи чесать і чесать.

— А нас тато возитиме. Татку, а тебе забиратимуть на роботу, правда?

Жанна слухала й не чула. Стояла розгублена й знічена, роззиралася довкруж. Здається, коридорчик або ж роздягальня. Невеличка кімнатка. Стіни пофарбовані звичайною олійною фарбою… колись фарбовані. Із часом вона вигоріла й нині мала колір жовтувато-зеленого яблука. Жовтенькі фіранки на вікні, що дивиться на вулицю. Годинник цокає. Плетений килимок під ногами. Кілька гачків, на яких, вочевидь, давно не вішали одяг. Етажерка для взуття. Здається, що господарі вийшли до крамниці по хліб і не повернулися, навічно затримавшись у черзі. Цікаво, хто ж тут жив? Максим нарешті закінчив розмову, поспіхом опустив коробку на підлогу й обвів поглядом коридор.

— Ну, як тобі? Ти не переживай: тут хороша бабця жила, правильна. Я як перший раз зайшов, одразу принюхався, щоб запаху не було отого старечого. А то як провоняється, всьо, пиши пропало. Ходім-ходім. Чого застигла? Діти цими дверима зайшли? То в коридор. А ми давай ось у ці. Вуаля! Ванна кімната. Це внук покійної затіяв, думав жить, та, видно, не зрослось. Бач, плиткою не встигли обкласти, але унітаз функціонує, ванна новенька, вода, правда, тільки холодна. Прийдеться на плиті відра гріти. Ходімо, тут з ванної одразу вихід на кухню. Толковий пацан, скажи, продумав!

Жанна кивала, не зважаючи на його слова, просто йшла будинком, озиралася, слухала, роздивлялася, чомусь довго не зважувалася торкнутися бодай чогось. Здавалося, господарі перебували десь поряд, натомість гості чомусь навіть дозволу не спитали, щоб увійти. Власне, таке відчуття виникало ще й через те, що майже всі меблі лишилися: простенька кухня на чотири тумбочки, місцями полущена, але охайна й чистенька, широкий стіл, шість стільчиків, плетена серветка на радіоприймачі, картина із зображенням букетика конвалій, навіть посуд на поличках за склом. Такою ж укомплектованою виявилась і вітальня, бракувало хіба що телевізора, навіть старенький плед знайшовся на такому ж древньому дивані. Шафа вздовж стіни. Аж три вікна, невеличкі, проте три, завішені милими фіранками з дрібнесенькими квітками по всій тканині. Меншенька спальня з одним вікном, навпроти більша — з двома. У ній Жанна затрималася найдовше, роздивляючись вишукану люстру зі скельцями-сльозинками. Певно, свого часу вона була страшенним дефіцитом, адже імпортна. По центру кімнати розміщувалося широке двоспальне ліжко з граційним мереживом кованих сплетінь, навпроти стояли дерев’яна — дубова! — шафа і старовинне дзеркало в людський зріст. Увижалося, що в ньому ось-ось промайне силует охайної старенької, яка зупиниться і спантеличено спитає: «А ви що тут, дітки, робите?»

— Ну? Як тобі? Антикваріат, між іншим. — Максим з розгону застрибнув на ліжко, тільки й усього, що звісив ноги, бо в черевиках. — А дитяче ліжечко тут поставимо, ага? У малих усе одно двоярусне, побудуть поки в одній кімнаті. Вітальня ж буде для всіх нас. Як тобі такий розкла`д?

Замість неї відповів мобільний, озвавшись укотре за день. Дзвінок виявився важливим, бо чоловік навіть не зауважив, що Жанна так нічого й не відповіла, підскочив, зиркнув на годинник і одразу заквапився:

— Алло, так, буду. За годину буду. Жанно, я речі позаношу, а ви розберетеся тут, лади? Тільки без фанатизму, побережися. І передзвони лікарю. Анатоліївна в середу тебе чекає на прийом.

Коли за пів години автомобіль і вантажівка розʼїха­лися в різних напрямках, Жанна деякий час просто стояла біля хвіртки й дивилась услід — минулому чи майбутньому, хтозна. У ній зараз нуртувало стільки вражень, емоцій, відчуттів і думок, що годі було дати тому вихору напрямок. Що ж, вочевидь, час братися до справи. Так було завжди: руки роблять, а голова поступово «вивільняється» від зайвої напруги. Непомітно для себе на якомусь одному подиху Жанна з дітьми розібрали найнеобхідніші речі, витерли пил, помили підлогу, найдовше жінка затрималась у кухні. Коли відварювала спагеті для найпершої вечері, мимоволі поривалась озирнутися через плече. Чомусь здавалося, що господиня стоїть віддаля і спостерігає за нею. Дивне відчуття. Жінка заспокоювалася лише тим, що діти нічим подібним не переймалися, натомість активно освоювали територію, а заразом відвойовували одне в одного окремий приватний простір — перший у житті. Жанна раділа тому вереску та гомону, слухала їхні балачки й водночас не чула, осягаючи все, що відбулося. Будинок на околиці, немов сирота на паперті. Київ з його нестримним потоком життя, рухом, швидкістю, масштабом, мріями, викликами та можливостями — і вуличка провінційного містечка, така тиха-тиха, немов глухоніма. Невже це їхнє нове життя? Їхній дім… Дім. Господи, що на них тут може чекати?

— Мам, а котлети досмажились? Ми зголодніли, як дурні.

— Ура! Перша вечеря. Мамо, а тато коли вернеться? Хочеться разом, сім’єю.

Жанна винувато всміхнулася до донечки, передчуваючи довгі-довгі гудки, стурбований голос, а потім вибачення. Власне, так воно й сталося. Не дочекавшись, вечеряли втрьох. Тим більше, що діти, розбурхані емоціями та стомлені переїздом, навіть не збагнули, як позасинали вже у своїй, окремій кімнаті. Перед тим, щоправда, галасливо раділи двоярусному ліжку. Його привезли з Києва із собою, і тепер діти ніби возз’єдналися з кимось рідним та близьким, повернулися до звичних відчуттів, дотиків, запахів, заспокоїлись, утихомирились, відчули себе в безпеці. Наче в колисці. Жанна усміхнулася, поцілувала в чоло спершу донечку, а потім підлітка-сина, що нині тихо спав і не пручався, постояла ще трохи в порозі, милуючись картинкою, кинула швидкий погляд на мобільний телефон і заховала в кишеню. Так і не передзвонив. Обійшла будинок кімната за кімнатою. Тихо отією ще незвіданою, незнайомою, непрожитою тишею. Прислухалася пильніше: яблуня шарудить гіллям у вікні «їхньої» спальні, просить упустити, щоб погрітись. Господи, так і є. Теп­ло`! Швидко повернулася на кухню, підійшла впритул до котла й уважно роздивилася позначки та кнопки, нарешті зро­зуміла, як додати температури, і полегшено зітхнула. Здається, усе, проте однаково зараз не засне, як не старайся. Потрібно чимось заповнити думки, чимось значущим і важливим. Жінка вмостилася на стільці зручніше, завченим рухом відкрила ноутбук. Мобільний інтернет дозволив зробити точку доступу, Жанна на мить замислилась, а потім швидко-швидко, так, ніби боялася передумати, зробила запит у два короткі слова — «черевний тиф». За мить її думки вмить поглинула чорнильна, безпросвітна й невблаганна темінь.

***

Коли біль роздирає зсередини, рятунку нема. Його можна лишень перебрести, чи то пак пережити… Люди називають цей стан горем.

Погожим травневим ранком чужинка заховала в теплу, аж парку землю своє дитя, а хотіла — серце. Щоб не переверталося в грудях, не скимліло, не кричало так, що глухла зсередини, хоча ззовні німувала. Горбівські жінки стурбовано шепотілися поза спиною і розпачливо хитали головами. Хай би вже кричала, голосила, примовляла, так ні. Стояла кам’яною брилою, зчорнілою горою, і якби не дитя, що билося та гупало під серцем, була б геть не жива. Захар підтримував попід руки, щоб не оступилася, бува, не полетіла сторчака в розриту могилу. А Францисці в очі вп’ялось коріння, порубане, посічене, розкидане копачами. Адже горбівські чоловіки нащось вирішили поховати хлопʼятко біля куща бузку — білого, мов хмаровиння. Усе, що запам’ятала згорьована мати, — оте розрите коріння. Воно проросло в її сни й у її безсоння, у відчай і муку, обплело, вузлом за­в’язало. Іван. Синочок.

— Одмучився, — голосила Горпина, не криючись, голосила неначе за них двох, за риданням і півчих годі було розчути. — Господи! Господи праведний… Нащо було так мучити бідолашне? Нащо забрав дитятко? Осиротив…

Поряд раз по раз схлипувала Палажка, гірко, бо наче отрутою їй ті сльози пекли. Жінці весь час, скільки й тривала похоронна церемонія, хотілося взяти за руку австрійку, обійняти, скільки є сил, забрати звідси, відвести якнайдалі, сховати від допитливих очей, заступити собою від шепоту, виплакати бодай частинку, бодай мізинчик її горя. А не могла. Увижалося, що горе застигло в чужинці й стоїть нерухомо — веле­тенське, як світ. А може, і більше. Коли ж переводила погляд на Захара, крик рвався з грудей сам собою. Втрата первістка, єдиного сина, розчавила дужого чоловіка, немов комашину, лишивши саму оболонку. Здавалося, наче він умер, а дихати мусить. І якби не Франциска, не її страшне німування, хто­зна, чи й вистачило б духу перебрести цю біду. Іван і батько, найстарший з роду Пономаренків, стояли віддалік, якраз позаду, височіли темною глухою стіною, немов силувалися підперти, захистити від буревію, але той безперешкодно шматував колишнє життя на друзки, розділяючи на «до» і «після».

Лише згодом, уже коли одбули і похорон, і поминальний обід, провели людей, прибрали зі столу, перемили весь посуд, порозкладали й порозносили все чуже по сусідах, бо добрі люди в горі не лишать, Палажка таки осмілилася підійти ближче до ліжка батьків. Туди поклали Франциску одразу, як тільки привели з кладовища попід руки, сховали, як цяцьку, подалі від людських очей і вже не тривожили. Хоча, по правді, ніхто не знав, як до нещасної підступитися. Чужа країна, наче кат, відібрала найдорожче, неждано й негадано обікрала, навіки осиротила й не зглянулася. Що тут скажеш? І як утішиш? Палажка ще мить постояла над Францискою, а потім тремтячою долонею провела по її голові, запнутій чорною хусткою, і прошепотіла біля самої скроні:

— Я за ним доглядатиму, чуєш? Скільки житиму, доглядатиму.

І треба ж: чужинка неначе прокинулася, немов вернулася звідкілясь здалеку-здалеку, звідки вже й не сподівалася віднайти шлях назад, підвела зболені очі, темні од горя, аж чорні, і повільно, по складах, промовила своє материнське, ледве чутне, а таке… ніби крик… від землі й аж до неба: «Спа-си-бі».

Життя… Часом воно змушує вчитися дихати заново. Доводиться, бо інакше нія´к, хоч би й хотілося при­пинити тортури життям, а не виходить. Мусиш дихати, чути й бачити, а найстрашніше, що продовжуєш відчувати.

Втрату австрійського янгола родина Пономаренків переживала болісно, особливо тяжко далися перші дні. Лише на девʼяту добу по його смерті почали усвідомлювати нову реальність, хто як міг, окрім Франциски. Як вона, бідолашна, противилася, як пручалася, усім єством заперечувала можливість існування в цьому світі без нього, без свого первістка! Лежала на свекровому ліжку, немов скам’яніла, — не ворухнеться, не зітхне, не заплаче, наче мертва. Горпина, було, з-за грубки визирне, придивиться, чи дихає «германка», і чимдуж у сіни, двері причинить і голосить, плаче. А дівчатка, Марійка з Фанечкою, з печі злізуть і до мамки тупотять: притуляться, лице гладять своїми пальчиками й наввипередки просять, щоб уставала, підвелася з постелі:

— Мамо…

— Матусю…

Легше було серце з грудей видерти, аніж на таке дивитися. Ото й кликала сина. Сльози утре та й у сад, щоб ішов Захар до жінки, до діток, щоб хоч чимось утішив. А він… наче ще одне дерево в землю вросло, не вирвеш. Спасибі Цариці Небесній і всім святим, що матір свою таки слухав і слухався. Зуби зціпить, руки в кулаки стисне, щоб не закричати, і йде до дружини й діток. Турбота про них, видно, тоді його й порятувала. Бо візьме дівчаток своїх за руки й бреде собі вулицею, наче хмільний чи побитий. А там усе цвіло та буяло, аж заходилося зелом і квітом. Перехожі, коли бачили стражденну трійцю, мимоволі стишували крок, спинялися, котрийсь із горбівських чоло­віків ще й картуза міг зняти, шануючи горе. Жінки зітхали й поспіхом відводили погляди, аби, бува, не настромитися на чужу муку, хіба яка найсміливіша мог­ла сказати тихенько вслід:

— Видно, до Палажки з Іваном. Ой, біда… Горе яке, Господи.

Звісно, оте «гостювання» направду могло вилізти ще більшою бідою, бо не могло око людське підступну хворобу вгледіти, не вміло. А як іще вбережеш, як порятуєш? Іван з лиця спав, переживаючи, а Палажка не раз і не два шепотіла молитви, котрих давно-давно, ніби за якогось іншого життя, навчила її прабаба Орина. Прокаже, перехреститься нишком, гляне на діток і крадькома сльози втирає, щоб, бува, не угледіли. Дівчатка ж, наче пташенята, що з гнізда випали, лише тут, у гостинах, хай ненадовго, на годинку чи дві, проте заспокоювались, втихомирювались, забавлялись із їхніми дітьми, а відтак… забували… кликали братика. Жінка на цій думці здригалася. Це ж якщо малі діти покійного кличуть, то що відчуває вона? Мати рідна? Оце дала життя, пестила, гляділа, ростила й отак нагло втратила тут, на чужій землі?

Але хто ж те відав, хто знав? Хіба небо, котре на девʼятий день зарядило проливними дощами, наче здуріло. Горбівські молодиці вже й перешіптуватися почали, що воно за біда така: ось наче розпогодиться, вода втане, а за годину-дві знов капотить.

— Розвʼязалося небо, — зітхала Власівна, підводячи старі кістки з лавки, бо таки мусила сховатися до хати. І доки тупцяла, на ціпок спираючись, доти молитви шепотіла, дивлячись на сусідський двір, що нині більше прірву нагадував. А вже коли на порозі озиралася, розчулено хитала головою. — І яке ж воно тільки гарне хлопʼятко. Ловке дитя, ой ловке.

Якщо бабине зітхання випадково чула донька, руда й довгонога Тетяна, то враз округлювала очі й злякано шикала:

— Цитьте, мамо. Нема вже хлопчика. Немає. Всьо.

Стара намацувала ціпком собі дорогу й мружила вицвілі очі, зітхаючи:

— Еге, то для нас усьо, дочко, не для неї…

Чи знала щось? Чи відчувала? Однак то й направду була найглибша таїна змученого материнського серця, найтяжча ноша й найстрашніша біда. Незрима присутність сина поряд… Здавалось, Іванчик був скрізь і всюди. Запах, дихання, порух повітря, дотик, голос. Коли, приміром, Франциска лишалася сама (а це бувало вкрай рідко й завжди ненадовго), тихенько підводилася, щоб ніхто, бува, не помітив, брела до печі й спинялась у своєму не пережитому горі. Ось же, ось тут синочок лежав, постіль іще береже обри­си худесенького, дрібненького тіла. Як же він, бідненький, схуд, як змучився, як кричав у гарячці, марив і все кликав маму. Усе кликав і кликав. І скільки б вона не обіймала сина, як не притискала до себе, шепотіла, виціловувала — марно. Оте його злякане «мамо» різало без ножа, мучило так, що, здавалося, воно страшніше од самої смерті. Власне, так і було. Бо перед самим кінцем на якусь коротку, швидкоплинну мить їхній хлопчик таки отямився, кліпнув віями, очі червоні, але ж його, його оченята, подивився ними лагідно й усміхнувся, бо «мама». І їй наче хто брилу із серця зіштовхнув. Упізнав, збагнув, рідненький, що не сам, що вона тут, поряд, вона з ним і завжди буде з ним. І треба ж: усе, що відбулося потім, наче мимо пройшло, чорною ніччю біля скронь просвистіло, а в серці… усмішка сина і його тихесеньке «мама».

— Ти вже встала, дочко? Зажди, дай піддержу. Ось так, — бубонів злякано свекор, котрий тепер вертав додому за першої-ліпшої нагоди. А як інакше, коли ввижалося, що без нього тут і стіни впадуть, горем причавлені.

— Оце придумала, га, — бідкався, лаштуючи австрійську невістку на лавку, що біля печі. — Ти б матір гукнула. Он же у дворі. Горпино! Горпино, ану ходи сюди. Поможи.

І помагали, і гляділи, що вже казати, очей не спуска­ли — боялися. І за неї, і за оте дитя, що в лоні. А що сина шкодували! Оце привіз сім’ю, оце нагостю­ва­лися, натішилися — до скону вистачить. Де вона й взялася, хвороба ота проклята? Як не вберегли? Згорів онучечок, мов свічечка. Навічно гостювати остався. Горпина за той чорний травень схудла так, що сусіди могли повз неї пройти — не впізнавали. А скільки думала, скільки передумала — одна без­сонна ніч до другої тулилася, на вервечку тижнів нанизуючись, а там, гляди, і в літо закотилися… ночі безсонні, ночі їдкі. Що з них узяти? Ранок шибку прострелить — і встає жінка, і йде в новий день, крик у серці тамуючи, нема їй спочинку, нема зупинки, робота сама до рук іде, не питаючись.

Власне, ота одвічна круговерть життя і порятувала, наповнила собою по маківку, усе штурляла, штовхала й смикала, диктувала своє, не питаючи, а чи хочеш, чи можеш. Коли від червня лишилися хіба тіні у високій траві, Пономаренки вперше помітили, що їхня австрійка до них вернулася. Це сталося на другий день сороковин та скромного поминального обіду. Скликати людей не стали, тільки й усього, що вулич­ній дітлашні гостинця роздали. І треба ж, аби якраз на завтра, із самісінького раночку, Франциска вперше вийшла під небо сама, та якось так, що ніхто й не зауважив. Помітили жінку аж за хатою, навпроти клуні. Австрійка стояла тихо-тихесенько, наче заворожена, і роздивлялася виноградний лист, зелений, молодесенький, аж прозорий. Що вона в ньому бачила, хтозна, однак з тієї миті наче зрушилося в ній щось. Важке, ой важке, бо он як тримало. Бідо­лашна поволі-поволеньки, не одразу, ні, однак таки видряпалась із суцільного, безпросвітного мороку. Навчи­лася. Зосереджувалася на кольорах, звуках, відчуттях, запахах — будь-чому, лиш би втриматися поза минулим і не думати про завтра. Є лише тут і тепер. І є світ, що проходить крізь неї…

***

Жанна звикала до оселі, як звикають до змін у тілі, поступово, неквапливо й обережно. Добрий тиждень, а то й два їй увижалося, що двері ось-ось скрипнуть і з радісним зойком впустять колишню господиню. Будинок ніби спостерігав за ними, придивлявся уважно, аби раз і в найнесподіванішу мить нагадати, що вони насправді тут чужі, зайди, перебудуть якийсь час і випурхнуть у своє звичне життя, бо що їх тут може тримати? Провінційна одноманітність, вибачте, або виштовхне, або проковтне, третього не дано.

Жінка відчувала невідворотність цих змін майже на фізичному рівні. Так, ніби поволі дерев’яніла зсередини або ж чаділа. Одразу ніби й не зауважиш, а за мить уже не втечеш. Дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала. Здавалося, що від неї колишньої не лишилося нічого, ні-чо-гі-сінь-ко. Вона навіть не пі­дозрювала, що кілька місяців внутрішньої напруги здатні аж настільки змінити людину. Певно, щось схоже відчувають люди в стані клінічної смерті: моторошна невагомість посеред прірви, ти летиш сторчака й летиш, а дна все одно не дістатися. Що ж, вона ніби дісталася, відчула твердь під ногами й навіть видихнула з полегкістю, адже дім, чоловік, діти. Тоді чому іноді спиняється посеред вітальні, заплющує очі й ледве стримується, аби не закричати — скільки є сил, так, щоб уся Куликівка стрепенулась і прокинулася нарешті. Хоче кричати, натомість починає плакати, як дитина. Безутішно, навзрид, до одуріння, а головне ж — безпричинно. Ніби. Наплачеться, очі запухнуть, червоні. Скільки їх потім не підфарбовує, «краса», як то кажуть, очевидна. А найсмішніше — від кого ­ховатися? Бо ж отак, щоб по-справжньому, у будинку постійно перебуває лише вона зі своєю самотністю.

Звісно, діти б воліли затримуватися довше, Жанна це розуміє, проте навчання в школі, гуртки та секції (дякувати богу, у районному центрі така розкіш існує) — усе вимагає часу. Ваня з Варею повертаються під вечір і враз заповнюють простір голосами, рухом, криком і галасом, усім, що робить звичайну будівлю людською оселею. Заради них, лише заради них вона робить вигляд, що все добре. І якось ніби легшає.

А місяць тому (Жанна добре запам’ятала, що це був понеділок) вона вкотре лишилася сама посеред пустки. За вікном дощило отією безпричинною і безкінечною тугою. Сирість вповзала до будинку й гіркувато-приречено ворушила тишу. Новоспечена господиня сиділа на кухні, дивилась у вікно й плакала. Щось ніби витікало з неї, випаровувалось і щезало, щось важливе й вкрай потрібне, і, може, зникнуло б зовсім, якби не порух зсередини — легесенький, ледве чутний, такий несміливий, але ж порух. Жінка завмерла, зворушена, прислухалась: іще один. Ніби хтось промовляє: «Я тут, я вже тут. Невже не чуєш?» Поклала долоню на живіт, замислено стенула плечима, а вже наступної миті уклала сама із собою угоду про… «тимчасовість» ситуації. Мовляв, сталося так, як сталося. Такого не обирала. Однак поки це її життя і її дім, Жанна може давати раду побутовим та цілком «земним» справам.

І як не дивно, помогло. У клопотах минув день, другий, іще один. Незчулася, як за кілька тижнів призвичаїлась і навіть навчилась отримувати задово­лення. Балувала дітей випічкою і борщами, а потім ходила будинком і, як чудна, принюхувалася. «Домовилась» із пральною машинкою, шваброю, віником і ганчіркою, так щоб і не перевтомлюватися, і водночас було чисто. Повісила нові штори в спальні, змінила пледи й постіль, а ще придбала кілька горщиків елітної герані, щоб прилаштувати живу красу на підвіконнях. І треба ж, якимось незбагненним чином аромати чужого життя поступово вивітрилися, стали непомітними сторонні звуки (чи то вони звикли до них?), тіні минулого покоротшали й зникли, поступившись місцем новим — уже їхнім. Будинок неначе звик, підлаштувався і зрештою… змирився. Чи то змирилася вона?

— Мам, заняття закінчилися, скоро буду вдома.

— Насипай борщ, мам, я вже біля дому.

— Мамусю, а можна до нас додому Катя прийде, ми англійською позаймаємося?

— Блін, мам, я кеди забув, наготуй, будь ласка, зараз забіжу додому.

Звичні, здавалось би, фрази, буденні, навіть банальні. Хтось навіть не зауважить, адже що в них такого? Однак Жанна якось несподівано спіймала себе на думці, що, коли їх чує, затихає і беззвучно повторює оте їхнє безтурботно-радісне «я додому». А й справді… Здається, діти звикли. Ваня почав спокійно відповідати на запитання і не сахається, коли вона підходить, щоб обійняти сина. Варя взагалі щебече без упину, розповідаючи про все, що відбулося протягом дня. У такі хвилини, здається, навіть будинок тихесенько всміхається сам до себе, пригадуючи щось далеке, незриме, наповнене світлою радістю і любов’ю. І ці відчуття, ці нові безцінні миті спорід­неності настільки важливі, що вона ладна розпла­чуватися чим завгодно. Доводиться — самотністю.

Як би дивно це не виглядало, Жанна уникає вечорової тиші — сповідальної. Вмикає телевізор голос­ніше, хоча не слухає, лиш би говорило, причиняє щільніше двері дитячої, запалює світло у вітальні, коридорі й на кухні, зумисне починає якісь дрібні господарські клопоти, лиш би не думати й не чекати… Кого? Здається, час поставити інше запитання: «Чи треба взагалі чекати?» Максим майже завжди повертається пізно, іноді ближче до півночі… Стомлений, відбувається короткими фразами: «Як ти? Як діти? Що нового?» Вечеряє, гортаючи стрічку новин і перевіряючи пошту, дякує, цілує в скроню і йде до їхньої спальні, неначе сторонній, тимчасовий пожилець, котрий мусить десь заночувати. Жанна так само мовчки лягає поряд, деякий час слухає дитяче сопіння, терпляче чекає, коли нарешті згасне мобільний у його руках і спальню проковтне темрява. Так дивно, але у двоспальному ліжку поряд із чоловіком їй щоразу ввижається, що від стелі й аж до останньої цеглини димаря все в будинку завмирає в пересторозі.

Це ж треба: здається, їй так само, як і тисячам інших жінок, хочеться вірити, що причина його байдужості в новій оселі, у роботі, зайнятості, навантаженнях і ненормованому робочому графіку — у чому завгодно, тільки не в ній. Наївна. Ой наївна, адже серце підказує, серце скавчить, немов приблудне щеня, котре женуть від порога й навіть в очі не глянуть. Господи, а коли вони й справді дивилися в очі одне одному? Позавчора? Минулого тижня? Місяць тому? Коли?

А сьогодні… Жанна саме виходила з невеликої крамнички-вагончика, що примостилась якраз у кінці вулиці, і на полущених сходах людська «правдонька» й наздогнала:

— Чуєш, а може, вони й не живуть уже, га? Усе сама й сама. Наче в засланні якому, привіз і залишив з пузом. А сам, Валю, ти бачила, землі під ногами не чує.

Поверталася, немов по розпечених головешках ішла, — добре, що відстань невелика, а то хоч падай і на отому «пузі» своєму повзи. До дверей притулилась, а її хитає. Мовби п’яна. Ледве ключі знайшла від «раю», відімкнула, забрела на кухню, сіла, не роздягаючись, на дерев’яну табуретку й неначе отямилася. Думка одна-єдина: тільки б не розплакатися. Лишень учора завідувачка гінекологічного відділення (вона ж лікарка дружини Коломійця) наполегливо переконувала поберегтися, а може, навіть лягти до районного стаціонару. От як зараз плакати?

Розгублена жінка рвучко вдихнула повітря і зосередила увагу на першій-ліпшій речі. На будь-чому, неважливо на чому. Хай буде сервіз. Глибокий вдих. Здається, на перший погляд старовинний. Затримка й видих ротом. Точно старовинний, колишній. Дрібнесенькими рожевими трояндочками оздоблений. Затишний такий… сімейний. Ще один вдих. Затримка. Цікаво, а хто пив щастя із цих чашок? І чи є воно взагалі? Родинний затишок, підтримка, взаєморозуміння, прийняття, любов — ці поняття існують? Повільний видих. Треба ж. Скільки років писала для жінок, усі сфери життя вивчила, уздовж і впоперек проаналі­зувала, не те що на складові — на атоми розклала, сот­ні номерів здала, сотні тисяч людей написане прочитали, а все, що лишилося зараз, — чужий сервіз, трояндами розцяцькований. І наче в трояндах отих значно більше сенсу криється, і підказок, і відповідей.

Точно! Жанна хутко підхоплюється і шукає свою сумоч­ку. У ній телефон. Де ж ти подівся? Ось. Тремтячими пальцями знаходить серед контактів потрібний запис і тисне на значок виклику. За мить грайливу мело­дію обриває стурбований жіночий голос:

— Алло, ну й куди ти зникла, Валеріївно? У вайбер не зазирає, на дзвінки не відповідає. Забула, що я мати трьох дітей? Нервова система, вибачте, ще ой як знадобиться. Чого мовчиш? Алло!

— Привіт…

— О Господи… Сталося щось? Особисте…

Жанна гірко всміхнулася. Кепські справи, якщо зчитали її за одним-єдиним словом, хоча Таня, здається, психолог за освітою, такі можуть. Власне, саме тому й пригадалася її історія, бо чого-чого, а листів від читачок у редакцію надходило сотнями. Різних. Хіба всі запам’ятаєш? А її досі перед очима. Жанна, до речі, тоді перечитала й перелопатила десятки джерел, консультувалася з фахівцями і зрештою підготувала життєствердний випуск про життя після розлучення. А Таня… вона дізналась у редакції номер телефону й подзвонила Жанні, аби подякувати. Опісля вони почали вітати одна одну у вайбері зі святами, іноді пере­кидалися кількома фразами, ніби між іншим. І от сьогодні, дивлячись на сервіз свого прозріння, Жанна знову чує її зізнання:

— Знаєш… — Голос Тані чомусь зворушено тремтить. — От за що я колишньому вдячна, так це за дітей. Ні разу не пошкодувала, от ні разочка. Вони… Як тобі пояснити? Це наче усмішка Бога. У мене їх троє — значить, щасливиця.

Глибоко за північ колишня кореспондентка популярного глянцю неспішно пила трав’яний чай, притримувала «трояндову» чашку, наче біля живої людини грілася, вслухалася в тишу стежки, що вела до порога, мовчала й думала. Чи чекала? Хтозна. Поки не знала відповіді, однак за мить упевнено набирала теплими пальцями літери, ті складалися в слова, слова збігались у речення. Текст збільшувався, ріс і розвивався, мов дитина…