У затінку земної жінки

Подвиг любові

Знову — навіки, знову — ніколи:

маска — обличчя, воля — кільце…

Ходить любов, як Земля, по колу,

Котить, як Місяць, своє яйце.

Райське, пекельне і райське знову —

зрощене в камінь зі шкаралущ.

Все в ньому — намертво, крім любові.

Котить любов неспалимий кущ…

То з нього скапує сік ожини,

то роздирає суха тернина —

стежку, лишаючи борозну

з ранку до ночі, а опівночі

виє до Місяця душка вовча —

Ягідку просить, бодай одну…

Наталка Фурса

Вони прощались опівдні. Хапливі тіні тривожно лягали до ніг і краяли людські долі навпіл, хоча мали б зв’язувати воєдино, міцно в’язати, туго, нерушимо, тільки б не намертво, бо чого-чого, а смерті у світі рої­лося безмір.

Фаня болісно пережила втрату старшого сина, страшно. Рік життя ніби начисто витерли, хлюпнувши чорноти з лишком. Ледве, сердешна, виплакала ножі, що серце день і ніч краяли, тільки-тільки отямилася, бодай для стороннього ока, як нова напасть накрила — ні зблиску тобі, ні промінчика.

Захара, як і решту горбівських чоловіків, мобі­лізували спішно, похапцем вириваючи з мирного життя. Хоча, як по правді, іншого ніхто й не чекав. Здавалося, доля відмітку поставила — скільки не зволікай, однаково наздожене, кого раніше, кого пізніше. Їх «наздогнала» в числі перших, тож першими й забирали, із сім’ями розлучаючи. Фаня збирала ­чоловіка в дорогу ледве не навпомацки, безтямно й поспіхом утирала сльози, щоб хоч якось заспокоїти наляканих дітей, котрі видерлись аж на піч і позатихали у сховку.

Якби могли, Сонечка з Вітею, певно, і батька там би сховали, тільки б не йшов нікуди. Бо нащо йому кудись іти і їх лишати? Двері рипнули, дітлашня з-за подушок боязко зирк. Дві голівки одна до одної схилилися, аж то старша сестра, Фаня їхня, увійшла. Бліда-бліда стоїть у порозі, до матері очей не підводить, а потім як скрикне: до батька — та й обіймати, голосить. Соня з Вітьком і собі з печі лізуть одне поперед одного, і чогось страшно так їм, лячно, чудно. Що воно за війна така, раз батько Фаню, наче маленьку, обіймає? Гладить коси й усе просить тихенько, аби мамці помагала, поки його не буде.

— Цитьте, горобенята мої. Не плачте. Чого плакати?

Коли розчахнулася хвіртка — баба з дідом у двір. Це ж як їм, маленьким, не плакати, якщо добра та лагідна баба голосить так, наче вмер хто, а дід Василь її в бік штурхає, щоб замовкла «сію мінуту», бо вернуться синочки, усі як один вернуться. Аби ще на фронт разом потрапили, щоб в один загін, як-не-як рідня. І їм тут спокійніше ждати, знаючи, що гуртом.

Гуртом, авжеж, що гуртом. Нескінченними вервечками йшли чоловіки від непоказних сільських хвірток — хто навічно, хто на роки розлуки, кому вже як судилося, а зітхання, зойки й плач жіночий слідочки їхні цілували. Літній гожий день темніший від ночі зробився, коли лягла ота стежка до ніг Захара Пономаренка. Усі слова, котрими серце жіноче промовляло, усі до одненького в горлі Фані застрягли — ні вдихнути, ні видихнути. Стоїть, чорна од знання свого, і мовчить, дивиться, а не надивиться, обіймає, горнеться, бо і тепло, і запах, і серцебиття, кожен рух чи порух Захара — усе її. Немає ж ріднішого, нема ближчої душі в цілому світі. А спинити не може.