У затінку земної жінки

Франциска і Захар Пономаренки. 1968 рік

Очікування невідворотного вкутало древній Чернігів млосною пеленою. Хтось не витримував, і з міста виїжджали цілими сім’ями, сподіваючись на скоре повернення. Були й такі, що лишалися, затаївшись у рідних домівках, немов у скиту, готуючись до найстрашнішого. І тих, хто лишався, було в рази більше. Бо куди бігти, де рятуватися, коли світ шаленіє в горнилі війни, стікаючи кров’ю мільйонів? І лишень серпень безпечно котив хвилі тепла, полоскав у деснянських водах довгі коси красунь верб, не питаючи дозволу, озивався здаля пташиним співом у хащах, осідав на мулкому, врослому дні тихих плес. Знав — не знав? Певно, знав, лише вберегти не міг, коли це таки сталося.

Небо затяжіло віддаленим гулом надвечір двадцять третього серпня. Про можливе бомбардування чернігівців попередили заздалегідь, відтак увесь день минув у ядучому чеканні, а ближче до вечора хтось та й видихнув з полегкістю: а що, як минулося? Відвели лихо древні храми монастирів, уберегли. Проте гул у вечірньому небі невідворотно переростав у страшне ревіння. Літаки наближалися з боку Гомеля, летіли загрозливо низько, об’єднуючись у зловісні тіні. Місто вражено завмерло, зачаївшись перед лицем близької біди, а за коротку мить озвалося пронизливим вит­тям сирен, немов прагнуло перекричати загрозу, попередити, зупинити. Чернігівці, яким довелося пережити удари ворожої авіації в перші дні війни, тікали в сховища та підвали, шукаючи рятунку. Тільки дарма. Чорні тіні одна за одною розродилися смертоносним начинням, а відлітаючи, поверталися знов, відлітали й поверталися, доки історичний центр міста не запалав увесь однією суцільною наскрізною раною.

Саме тоді, теплим серпневим днем, Друга світова вій­на наблизилася до Горбова впритул, а остаточно увійшла в село на Чернігівщині вересневою дниною, щоб лишитися аж до вересня сорок третього. Мирні люди, які вік обробляли землю кривавими мозолями, затамувавши подих, сторожко вдивлялися в чужинців у сірих шинелях, що крокували вуличками, здіймаючи за собою легку придорожню куряву. Діти хникали, налякані незвичним мовчанням дорослих, принишклі жінки затуляли роти долонями, тамуючи крик, а старі шепотіли молитви в надії на скору й легку смерть. Ніхто не знав, чого очікувати, як жити. Звичний уклад буття чернігівського селянина розчахувався навпіл, припнутий безапеляційною реальністю. Окупація. Чужа влада, нові порядки й, зрештою, абсолютно новий уклад життя. До всього цього мусила жива душа призвичаїтися, бо, доки дихаєш, доки б’ється серце в грудях, маєш якось жити. І маєш шукати шматок хліба своїй дитині.

Саме діти тримали її на світі в перші дні окупації, змушували зосередитися, сконцентруватися, бачити, чути, відчувати, аби не скотитись у прірву зневіри та відчаю. Малі, вони горнулися до рук і просили їсти, Михась плакав і вередував, бо саме лізли зубки. Фаня робила своє, заборонивши собі думати про загрозу, наче печать наклала. День прийшов — хвала Богу, минув — дяка Всевишньому. Є на столі, є в коморі, дасть Господь, і завтра для них сонце зійде. Аби ще вночі не схоплюватися від кожного шереху чи скрипу, бо, здавалося, сільська хата за весь свій вік з людьми аж так не «говорила». Чи то страх говорив? Фаня боялася не так за себе, як за дітей, за батьків стареньких, за рідню Захарову, за сусідів, старого, малого — за всіх.

Знали горбівці про спалені села в Україні та Білорусі, чули про людей знищених, про каліцтва та муки. Знали й про «своїх». Відступаючи, фронт лишив в оточенні сотні радянських солдатів, які хоронилися, хто де міг. Поранені, змучені, облишені сам на сам зі страшною реальністю, вони затято уникали полону, ховаючись, мов звірина, у надії на скорий відступ до своїх. Та хіба всім те вдавалося? Постійні обходи хат і ретельні обшуки були частиною «нового» укладу життя. Спробуй не впусти на поріг і за поріг. Серце в грудях тріпоче, а український селянин головою киває довірливо, мов скотина в загорожі, бо нічогісінько ж не розуміли горбівці в крикливій німецькій мові, котра словами наче заживо різала.

— Нам би до Фані… Фані спитатися треба, — шепотілися жінки між собою, довіряючи лише їй свої страхи та побоювання. А все тому, що не зобидить Фаня Францівна, допоможе, підкаже. Та й у кого спитати, як не в «німки»? Сердешна, вона перші кілька днів сахалася, коли чула «своїх», сіпалася, наче її розпинали, по ногах і руках зв’язували, бо ж усе геть до словечка розуміла. Розуміла й мовчала. Боялася, ой боя­лася знання свого, крилася з ним, мов звірина від мисливця ховаючись. Та тільки однаково не вбереглась.

Палажка вбігла до хати ближче до полудня — темна, наче ніч грозова, в очах страх — небо стовпом підпирає, щоб не завалилося.

— Біда… Фаню, ой біда. Андрій наш пораненого офіцера в хаті своїй схоронив. Урятувати хотів, щоб удвох до своїх… Удвох тікати збиралися… — схлипує, бідолашна, і Фаню за руки хапає. — Офіцер той… Чи вже хто там він є, прости Господи… Коли село обходили, двох застрелив й утік. А Ганну нашу, Андрія, діток їхніх — усіх надвір витягнули. Убивають, Фанечко… Андрія збили в смерть. Федорівна, сусідка їхня, прибігла й каже: хату будуть палити. Спалять же… Усе за вітром пустять!

Фаня слухає і наче не чує. Світ хитким зробився, хитким-хитким, наче місточок. Упадеш сторчака чи лишишся — усе одно не втриматися. Усе, не буде вже вороття назад. Шикнула до дітей на печі, змусивши заховатися в найвіддаленішому кутку, перехрестила малого Михасика, що саме заснув у ліжечку. Обернулася до Палажки й обсмикнула її плач коротким:

— Ходім. Будемо бігти, дорогою до моєї Фані заскоч, щоб малих пригледіла, — і прошепотіла ледве чутно: — Як будуть питати, австрійка я. Чуєш?

Палажка давилася схлипуванням, ошелешено кліпаючи.

— Так… А хто ж? — питалася і вже починала усвідомлювати, чим насправді ризикує подруга, зовні чимось схожа на… Аж язик прикусила налякано. Натомість Фаня перехрестилася до Біблії, що на столі саме розгорнутою лежала, і самими вустами промовила:

— Аби не єврейка… Бо тоді зразу смерть. Ходімо.

Австрійська піддана Франциска Францівна Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, бігла горбівською вулицею назустріч біді, не озираючись і не питаючи, чи поможе. Плач та крик людський стояв такий, що чувся здалеку. Певно, горе й наосліп до двору привело б, та тільки ноги самі знали, куди несуть. Не раз і не два приходила Фаня до привітної молодички Ганнусі, яку взяв за дружину двоюрідний брат Захара, Андрій. Сам хоч і гострий був на язик, упертий, затятий, а жінку вибрав тихішу за літо, лагідну, приязну, добру. Двоє діток родила, одне одного менше. Як уже жили, чи мирилися — хто те знає, але Фаня чомусь завжди жалувала Ганну, мов за рідну дитину вболіваючи.

А побачивши біля хати, яку наче кільцем живим оточили, не впізнала сердешну. Як вона голосила, як кричала, як руки заломлювала над Андрійком своїм, що чорніший від землі лежав, уже й не стогнав навіть. Діт­ки маму обхопили рученятами, верещать, аж заходяться, бояться, що відірвуть від неї, заберуть. Горбівські баби схлипують, просять, щоб хоч одежину яку з хати винесли, перш ніж вогонь усе зжере. Таки ж осінь, дітки дрібні, Ганна — сирота. Як же їм, бідолашним, у холоди та морози вижити? Хата згорить з усім, онде клуби чорного диму рояться, небо облизуючи: чи солоне від сліз, чи, може, солодке? Правда, катам у формі хоч би м’яз який сіпнувся на лицях, ґелґочуть своє, зброєю ляскають, людей відганяючи. Ні словечка не розуміють, каторжні. Ганна, Фаню увидівши, мов підкошена, в ноги упала, коліна обхопила, бідолашна, плаче, проситься:

— Тітонько, рідна моя, хороша, рятуйте! Спасіть!

Дітки й собі упізнали, біжать, ноженята запліта­ються, вони падають, піднімаються і знов чіпляються.

— Поможіть!

Страх… Кажуть, він робить з людиною дві речі: або поневолює, або вивищує на таку висоту, до якої дорівнятися віку не вистачить, скільки б потім не жив. Найдивніше, що відмінність між цими двома страхами на перший погляд украй незначна. Уся суть у тому, за кого боїшся більше. Франциска Францівна Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, таки ступила крок до німецького офіцера. Плечі розправила, спину виструнчила й уперше за довгі-довгі роки життя в Україні звернулася рідною мовою до такого ж ­чужинця, як і сама.

Що далі було — про те люди одне одному хіба пошепки переповідали, більшого горя остерігаючись.

— Господи, хоч одяг теплий, взуття діткам винесла… Сусіди помогли постіль витягнути… Кажуть, тітка, мамкина сестра, прийме Ганну зимувати… А Андрій… не жилець… не сьогодні-завтра умре, біди накоївши.

Біда й справді вже чатувала, росла й близилась, кільцем смертоносним довкола Горбова замикаючись.

***

Щоб відчути, що таке світло, людині потрібно пізнати темряву. Осягнути життя неможливо без усвідомлення власної тлінності. Розповідаючи історію далекого минулого, Жанна дедалі частіше відкривала папку на робочому столі, знаходила потрібну світлину й довго-довго дивилася в очі навпроти. У такі хвилини австрійка з українською долею була живіша, ніж будь-хто. Уже літня за тодішніми мірками, сорокап’ятирічна горбівська жінка зі своїми страхами, печалями, радощами, сподіваннями — крихітним усталеним світом, який знищили вмент, лишивши серед мороку невідомості, незнання, нерозуміння.

— Що ти тоді відчувала? За пів кроку до… Мовчиш…

Може, і мовчала — очима, проте в погляді крізь час життєдайно хлюпало тепло. І, як не дивно, відповіді з минулого поволі, мов негатив велетенської фотографії, проявлялись у теперішньому. Допомагали чути, бачити й відчувати інакше. У Жанні неначе перемкнули щось важливе, ніби вбудований внутрішній радіоприймач перелаштували на хвилю власного голосу. Що він їй говорив — до пуття поки не розуміла, просто слухала. І вперше за тридцять вісім років раптом по-справжньому розгледіла, як прокидається… життя.

Воно було тут скрізь і всюди. Від перших несміливих порухів, коли довкола, мов немічні старенькі, долежують своє спресовані кучугури, й аж до дзюркотіння талої води на узбіччях, уздовж облисілих тротуарів, у саду. Однак найбільше «весни» чомусь збиралося на старенькій клумбі біля хвіртки. Жінка не уявляла, які рослини там можуть бути, однак щоранку, провівши дітей і чоловіка, швиденько поспішала до секретного місця сили, підтримуючи круглий живіт, присідала навпочіпки й прискіпливо обдивлялася кожен сантиметр землі в надії помітити новий паросточок, ніжний пагін або ж стрілочку нарциса. Здавалось, у такі хвилини споглядає не що інше, як таїнство народження. Коли ж попід сіткою старенької огорожі кліпнули блакиттю перші крокуси, її радості не було меж — такій простій, доступній і не знаній досі.

— Доброго ранку! А ходімте — я вам свої покажу. Дайте вже вредній старій похвастатися, — кликала до себе Ніна Павлівна, водила чепурним подвір’ям, ділилася секретами садівництва й раз по раз усміхалася кутиками старечих вуст так, ніби бачила щось потаємне не лише на клумбі.

— Жанночко, я прикопаю ось цей пагін троянди. Якщо красуня пустить корінь, ви посадіть у себе, зробіть мені приємність. Це така пам’ять, от повірте. Скільки не мине часу, а ви будете знати, що цю британку посадили в рік народження дитинки.

Тижні вагітності й справді швидко збігали, додаючи кілограмів «щастя». Живіт помітно округлився, збільшився настільки, що, коли маля крутилося всередині, ставав схожим на велетенське рухоме яйце. Принаймні Варя саме так його називала.

— Мам, а наше малятко скоро з’явиться? Скоро? Он як виріс. Вань, глянь, наче яйце.

Ванько лиш пирхав сміхом:

— Еге, кіндер.

— А чого ти смієшся? Бачиш, як штовхається, бачиш?

— Бачу.

Жанна спостерігала за хапливими поглядами сина, усміхаючись. Типовий підліток, він соромився проявляти свої почуття відкрито, вважаючи це ознакою слабкості, однак коли нікого не було поряд, міг непомітно підійти й зачудовано роздивлявся порухи та поштовхи маляти. А вчора Жанна ніби ненароком запропонувала:

— Синку, хочеш послухати? Дай руку. Ось так.

Заскочений зненацька, Ванько не встиг зреагувати звичним чином і кілька хвилин заворожено дослухався до поштовхів під пальцями.

— Ого, а хто там, мам? Дівчинка чи хлопчик?

— Не знаю.

— Мам… — і, зосередившись, спитав: — А ти боїшся?

Кілька місяців тому вона однозначно відповіла б, що так, а зараз дивилася на сина й розуміла: буря, що шматувала її весь цей час, змаліла і стишилася, поступившись місцем дивному спокою. Незбагненний, він, здавалося, не мав під собою ґрунту, адже зовні нічогісінько не змінилося, проте був.

— Знаєш, синку, мабуть, я вчуся довіряти.

— Як це?

— Просто… Як тобі це пояснити? Вірю… життю.

***

Коли в селі почали вихоплювати людей — по одному, по двоє, горбівці ще нічого не розуміли. Тим паче, що забирали всіх швидко, без пояснень. Когось — на вулиці, когось — прямісінько з хат, когось «доленька» наздогнала за лагодженням підводи в другій бригаді. Очевидних та зрозумілих критеріїв для відбору не було, тож, швидше за все, селян хапали всіх підряд, хто потрапляв на очі, а потім зганяли докупи, грубо штовхаючи дулом автомата в спини, мов скотину. Вулицями то там, то там здіймався наляканий жіночий зойк або ж дитячий плач, проте ніхто на те не зважав — людей нервово підштовхували, аби лише рухалися швидше. Найдивніше, що забирали дорослих мужчин уперемішку з підлітками. Чоловіки, більшість із яких не мобілізували за станом здоров’я, через хронічні хвороби, понуро переставляли ноги, перезираючись між собою, не в силі збагнути, навіщо забирають дітей.

Бо хіба не діти? Худорляві хлопці, яким ледве ви­повнилося п’ятнадцять, тільки й того, що зріст мов у дорослих. Вигнало хлопчаків догори, але життя ж іще не бачили, розуму не набули — куди їх ведуть з усіма? Нащо? Михайло та Олексій ловили дрижаки всім тілом, коли котрийсь із наглядачів грубо штурляв холодним металом межи плечі, підганяючи в напрямку німецької комендатури. Від страху ноги робилися ватними, коліна дрібно тремтіли, а дорога увижалася нереальною, ніби все це відбувалося не насправді, не з ними. Тим паче, що до комендатури відстань неухильно зменшувалася і зрештою лишилося якихось кілька десятків метрів. Адміністративною будівлею нової влади став добротний будинок Демида Назарового. Обійстя обрали, мабуть, ще й тому, що дім стояв поряд з колишньою церквою, яка згодом слугувала як клуб, а нині перетворилася на пастку. Полонених радянських солдатів, число яких поступово збільшувалося, утримували тут декілька діб, сюди ж зараз гнали селян, не даючи зупинитися. Офіцер здаля голосно рахував:

— Айн, цвай, драй…

Хлопцям чомусь увижалося, що то їхні серця стільки разів у п’ятках перевертаються, аж раптом батько рвучко смикнув Олексія за рукав.

— Хлопці, тікайте. Чуєте? Раз голови рахують, доб­ра не ждіть. Хутчіш. Мишку, бігом, поки сюди не дивиться…

Огрядний комендант тримав у руках папірець і надривно верещав, аж жили на шиї здувалися. Певно, того вимагали обставини, як-не-як читав наказ про взяття заручників. До села Горбів, що на Чернігівщині, де сталося нагле вбивство двох німецьких військових, ось-ось мав прибути каральний загін. У разі, якщо люди добровільно не видадуть убивцю чи вбивць, першими розстріляють заручників, потім каратимуть… усіх непокірних.

— Пш… Гайда…

Хлопці щодуху ринули на узбіччя й сторчма полетіли у придорожню куряву, не помічаючи, як судомно хапають землю ніздрями. Ще ніколи трава так не різала ніг, обпікаючи тіло крізь нехитру одежину. У вухах шуміло й страшно гупало, а втікачам здавалося, що цей свист чується скрізь, тому їх от-от знайдуть і схоплять. Так-сяк відхекавшись, утікачі повитягували шиї і сторожко зиркнули на подвір’я комендатури. Заручників уже порахували, відтак, виявивши «нестачу», голосно ґелґотіли, розмахуючи зброєю. Олексій, як не мружив очі (коли лякався, робив це несвідомо), а таки розгледів, як батька щосили вдарили прикладом автомата в лице: з носа одразу ж бризнула кров, розбита губа почала набухати. Але ніхто не проронив ні звуку, горбівці приречено мовчали, потупивши очі в землю. Від безвиході наглядачі ще якийсь час демонстративно ляскали зброєю, а потім заходилися щось кричати до перекладача, якого привезли із собою аж із Чернігова. Довгоногий вусань у картузі миттю почав бігати від одного горбівця до другого, наче хотів слова вкласти прямісінько до вух:

— Де? Вас було двадцятеро, чуєте? Двадцятеро.

Трохи віддаля, вирізняючись з-поміж решти військових, стояв німецький офіцер. Світлоокий чоловік з такою ж світлою шкірою та волоссям сторожко вдивлявся в гурт чоловіків, що всі як один опустили голови. На вулиці раз по раз почали з’являтися ситцеві жіночі хустки. До комендатури, зачувши страшну вість, збігалися матері, дружини, сестри. Хлопці бачили, як майже одночасно прибігли їхні матері, а побачивши серед заручників своїх чоловіків, злякано зойкнули. Ось прискочила тітка Мотя, мати Івана, й, уздрівши поміж заручників свого сина, який ледве-ледве тримався на ногах, заверещала так голосно, наче її хто живцем різав, а він уже в труні лежав. Підбігла, сердешна, і коменданту на пальцях дванадцять років показує: то дві долоні покаже, то два пальці. А ті тремтять, трусяться, мов у пропасниці. Син хоч і рослий, а дитина. Він у них довгожданий, ніхто вже не ждав і не сподівався на диво, відтак як родився — небо до ніг Івана стелили, бавили, тішили, усе найкраще дбали. Осьде і зараз у костюмі вельветовому синок, доброт­ному, а через костюм той триклятий хлопця ледве до смерті не забили, допитуючись, чи батько, бува, не комуніст. Бо звідкіля така одежина? Скільки, сердешна, не показувала синочкові літа й зими, як не старалася, хоч би один зрозумів. Стрепенулась, обвела очима зграю в сірих шинелях і перекладачу до ніг геп, плаче, бідна, голосить, проситься:

— Господи праведний, відпустіть! Помилуйте! Він же дитина. Дванадцять років! Перекажіть, що дванадцять.

Вусань смикається, бурмоче щось німецькою, словами давиться, а офіцер ніби й не чує, навпаки, тільки-тільки головою в бік хлопця повів, як солдат, що найближче стояв, прикладом його в живіт так, що хлопчина навпіл зігнувся.

Тим часом поміж німецького складу почався рух: з гурту заручників навмання одного за одним почали виштовхувати чоловіків. Кого прийшлося чи вже кому судилося. Нарахувавши десять, їх вишикували живою вервечкою. Хлопці як побачили в тому ряду кожен свого батька, наче земля гойднулася і задвигтіла під ними — це ж, видно, розстрілювати будуть. Через них розстріляють, бо ж утекли… Точно. Кричать он, штовхаючи смертників у напрямку Чернігівського шляху: там, видно, каратимуть…

— Ти чув? Брюховиця.

— Біля озера, чи що? — шепотіли підлітки, сторожко ховаючись за тинами. Увібравши голови в плечі, зігнув­шись, перебігали городами й назирці просувалися за людськими силуетами, що віддаля здавалися рухомими ляльками, котрі з якогось дива важко переставляють ноги.

— Треба було до Францівни бігти. Чого ж ми до Францівни не побігли? — гаряче зітхав Олексій, безпо­мічно стискаючи руки в кулаки, а Мишко приречено схлипував. — Тепер уже всьо, не успієм. Онде озеро.

Вода в Брюховиці того вересневого дня чистою здавалася, немов сльоза, аж іскрилася промінням і небом, жебоніла про щось своє прибережному очерету, не здогадуючись, що скоро кров’ю людською забарвиться. Хлопці першими прибігли і, розполохавши сон­них жаб, попадали горілиць у комишах, відхекуючись. Дихати б зараз, а воно не дихається, так страшно. Ноги-руки німіють, наче не їхні, серця колотяться, мов дурні. Невже й справді зараз стріляти будуть? Батьків убиватимуть? Ні, краще б вони осталися, краще б з усіма були. Онде йдуть, зовсім трохи лишилося. Скільки тих метрів… життя?

— Ти молиться вмієш? — раптом спитав Михайло, хоч язик і не слухався його, наче задерев’янів.

— Нє… У школі ж казали, Бога нема… — злякано цокотів зубами Льошка.

Михась сіпнувся і чогось затрусився всім тілом.

— Що ти понімаєш… Я у Фані Францівни, коли зошити додому приносив, Біблію бачив. Фаня Францівна — хороша вчителька. Усе знає. Значить, є Він, Бог.

— Є… Як є, хай зараз поможе.

— Попроси.

— Прошу.

— І я прошу.

І очі вгору обоє інстинктивно, а там — сонце, аж памороки відбирає. Хоч би тінь яка була в небі, видно, темінь на землі зібралась, яка тільки є у світі. Хто від такого врятує? Поопускали понуро голови, мружаться, коли зирк — а шляхом від села мотоцикл котиться, наче м’ячик, підстрибує, торохтить. Наздогнавши колону, спинився якраз біля наглядачів, мить постояв, крутнувся та й поїхав у зворотному напрямку, лишаючи по собі довгий слід диму вперемішку з курявою. Ще ніколи повітря таким п’янким і солодким не було, бо всіх смертників, усіх до одного, розвернули в зворотному напрямку.

— Чуєш, Льошко… А я оце думаю… Фаню Францівну хтось таки позвав, — прошепотів Михась, ковтаючи слину, бо в роті пересохло, наче в пустелі.

— Еге… — ошелешено кліпнув товариш. — Хоча Францівна могла й сама прибігти… людей спасати.

Німецький офіцер стояв навпроти невисокої і на перший погляд непоказної жінки, міцно стуливши губи. Від того вони, здавалося, зникли з лиця зовсім, лишилася сама риска. Блакитні очі прискіпливо й сторожко стежили за кожним м’язом на Фаниному обличчі, порухом очей, поставою. Певно, якби міг, він розпанахав би її зараз навпіл та поперек, щоб у нутрощі зазирнути. Бо звідки? Як в українському селі на Чернігівщині могла опинитись австрійська піддана? Не вітром же її сюди принесло?

Немов кепкуючи над людською глупотою і слабкістю, горизонтом повільно розтікалася велетенська фіолетова пляма, набирала ваги, кошлатилась і загрозливо темніла по центру.

— Не перед добром… — шепотілися за спиною в німки перелякані горбівці. І чи є воно, оте добро? Чи ще лишилося? Смерть ціле село безборонно викосить — із малими, старими, немічними — ніхто не врятується і ніхто не врятує… Хіба що… німка, германка їхня, Францівна, Фаня. Звідки взялася і коли — ні­хто не зауважив, їй-богу, наче із землі горбівської виросла одразу перед офіцером. Худенька, невисока, із сивиною на скронях, під очима темно, і в очах — темінь. Стоїть, немов натягнута тятива, аж дзвенить, і кожне, кожнісіньке слово спершу в грудях чеканить, а потім вимовляє з притиском, не відводячи по­гляду, ніби очима наглядачів за руки тримає. Говорить неголосно, без тіні страху, з такою гідністю, що в досвідчених вояків під шкірою, здавалося, кров австрійська озивається.

— Моє ім’я — Франциска Цайтлер, за чоловіком — Пономаренко, — дзвенить у передгрозовому затишші жіночий голос і безборонно в далеч котиться. — Прожила в Горбові майже двадцять років, народила дітей і ніколи… За всі двадцять років не бачила підступу й зла. Мої діти — їхні діти. Моє життя — їхні життя. Горбівці — мирні люди.

— А комуністи? Хто з-поміж них комуністи? Назвіть прізвища, — гарячково вистрибнув наперед вусань, забувши вочевидь, що його знання німецької оцій маленькій чудній жінці не потрібне. Проте горбівці, зачувши запитання, вражено попритихали — ані шелесту, ні руху, ні вдиху, ні видиху, наче вже нема їх на білому світі. Натомість Францівна перевела погляд на офіцера й упевнено відповіла:

— Нема. — За її спиною, здавалося, цієї миті всеньке село вмістилося до останньої хати. — Усіх заареш­тували в перші дні окупації. Комуністів у Горбові нема. Як і вбивць. Прошу звільнити заручників…

— А як ні? — усміхався демонстративно, дивлячись прямісінько в очі. — Що тоді зробите?

Погляду не відвела, ні, навіть не кліпнула, хіба вдихнула повітря глибше, наче востаннє.

— Буду змушена доповісти вашому вищому керівництву.

На подвір’ї комендатури враз стемніло й затихло, неначе рядно на село накинули — чорне й загрозливе. Таке нікого не вбереже, не пощадить і не пожаліє ніко­го… якщо раптом… Кинувши швидкий погляд поверх людських голів, що всі як одна прикипіли очима до «своєї» германки, офіцер зрештою процідив крізь зуби:

— Перемістити всіх до клубу. — І, ступивши крок назустріч жінці, відчеканив їй у лице: — Якщо хтось утече, ваших дітей, Франциско Пономаренко, розстріляють першими.

Над куполами неіснуючої церкви в пронизливій вересневій глибині задвигтіло, затріщало, заіскрилось і покотилося в далеч гуркотом. Фаня дивилася, як рвучким упевненим кроком поспішає до приміщення комендатури офіцер, і дрібно тремтіла всім тілом.

— Спасибі…

— Францівна батька спасла твого…

— Сина, Івана…

— Рятівниця наша, спасибі…

У повітрі шурхотіли перші краплі, шуміли, дзвеніли, набрали голосу. Певно, збиралися виплакати все, що вже не вміщало в собі зболене серце жінки…

— Якби ж помогло…

Коли поверталася до дітей, осінній дощ ходив принишклими сільськими вуличками Горбова. Дріботів то назад, то вперед, то колами, стишувався і знов припускав. По-осінньому холодний, він змочив до нитки заручників, котрих так і лишили на подвір’ї комендатури. Чоловіки сиділи під відкритим небом, притулившись спинами один до одного й натягнувши на голови піджаки, і мовчали — кожен про своє, хіба час від часу кидали короткі погляди в надії — чи досі там, чи не пішла, бува, рятівниця?

Згадавши про односельців, Фаня мимоволі пришвидшила крок, поспішаючи, проте коли дійшла до двору й поклала руку на клямку хвіртки, завмерла — далі ноги не несли. Що ж це вона, Господи, робить? Що наробила? Прочинила хвіртку і, наче вулична злодюжка, озирнулася. Знала, що відтепер за ними наглядати будуть. Так і є. Стоїть.

— Господи, убережи… і помилуй, — прошепотіла й чимдуж кинулася до хати. Старша дочка наполохано вибігла в сіни.

— Мамо, — швидше зойкнула, аніж прошепотіла. — Мамочко… Що ж тепер буде? Там… під двором… стережуть нас.

Фаня з полегкістю видихнула, бо ж удома діти, поки живі-здорові, гуртом.

— Усіх, доню, стережуть. Такі часи настали.

— Мама прийшла! Мама! — Соня, зачувши рух, прокинулась і лізла з печі, за нею Вітя слідом, тільки Михайлик, найменшенький, спав у другій кімнаті.

— Ш-ш-ш… Тихенько, — шикнула до малечі старша сестра, і діти наполохано попритихали, спостерігаючи, як мати із сестрою шукають у хаті кожна своє. Одна перебирає шухляди письмового столу, а друга поспіхом згрібає теплий одяг для матері. Сонька з Вітькою, хоч і маленькі, а розуміють: якщо одяг збирають, значить, піде матуся від них. Поночі піде…

— Мамочко, — кліпають розгублено.

— Мамо! — зіскакують з лавки й біжать навперейми, щоб не пустити.

— Цить, хороші мої, тихенько. — Фаня обійняла заплаканих дітей. Руки теплі, хоч і змокла вся. — Мені треба піти… А ви маму вдома підождете. Домовилися? Разом, гурточком.

І голубила, і цілувала, тулила до серця найцінніший скарб, найдорожче багатство, а душа на шмаття рвалася, мов старе полотно. Перехрестила кожного, благословляючи, обвела поглядом горбівську хату, що рідною стала, кожен куток її і закуток. Підвела очі до портрета на стіні — Захар, чоловік, доля-доленька. Де він зараз? Що з ним? А що з ними буде? Краще про те не думати й не гадати, бо і в Білорусії, і в Україні цілі села й містечка в згарищах стоять. Ні малих, ні немічних не пощадили, ні жінок, ні старих… Тисячі живих душ за вітром пішли, аби іншим наука була. А яка ж то нау­ка, як людина людині — гірше звіра. Господи, і де оте все в людині вміщається?

— Помилуй нас, Господи, — перехрестилася і приклала чоло до Святого Письма. — І поможи рабі Твоїй, як на те воля Твоя.

Коли виходила, озирнувшись, кивнула в бік шафи.

— Фаню, коли що… документи в папці… під білизною.

***

Жанна поставила крапку в кінці речення й підвела очі — тихий шепіт за вікном, ледь-ледь уловимий, немов натяк. Невже дощ? Дощ. Так і є. Поки вона працювала, не помічаючи нічого довкола, почалася тиха квітнева мжичка. Здалося, що вода проступає крізь літери, набрані на білому аркуші вордівського документа. Минуле незбагненним чином просочилось у теперішнє, і від усвідомлення цього зробилося млосно. Це так, ніби хтось близький і важливий несподівано озвався: «Ось я, відчуваєш? Близько. Зовсім поряд. Ну ж бо, відчуваєш?»

Звичним рухом закрила ноутбук і деякий час сиділа непорушно, споглядаючи, як легке прозоре марево неспішно ходить садом й увесь час завертає до вік­на, аби обцілувати яблуневий квіт. Антонівка, хоч яка поважна пані, а цьогоріч зацвіла, немов уперше, цнотливо й довірливо. Білі пуп’янки з рожевими прожилками довго не зважувалися, ніби сумніваючись, чи варто, проте кілька днів тому таки розкрили вічка. Зараз там збиралися краплинки, і збоку здавалося, що квіт тремтить або ж танцює… Краса швидкоплинна й нетривка. Варто лишень стиснути в долонях квітку трохи міцніш — і все. Що від неї лишиться? Майже нічого, тільки вогкий слід — та й по всьому. Тоді… чому? Чому, коли надходить час, «та сама» мить, крихітний і такий вразливий зародок розпускає пелюстки, незважаючи ні на що й попри все.

Нині Жанна відчувала щось подібне. Знала, чи що? Просто «знала», що незабаром усе закінчиться: і дощ, і оповідь, і чужа доля, і її чекання. Кількамісячний період, тривалий, почасти болісний, але настільки пам’ят­ний, ось-ось має відійти в минуле. Власне, ці відчуття складно було чимось аргументувати, пояснити чи довести. Воно просто було й годі. Легке, неначе шепіт неба між гілок. Тихе. Світле. Умиротворене.

Найдивніше, що це відчули всі. Найпершими — діти.

Варя якось одразу «вловила» мамин спокій. Жанна й досі не може пояснити, як це їй удалося. Доня мог­ла, наприклад, займатися чимось важливим для себе, а потім, випадково зазирнувши до кімнати, лишалася, щоб просто бути… поряд. Горнулась, як маленька. Обіймала. Брала за руку й довго не випускала зі своїх долоньок, ніби підживлювалася від невидимого джерела любові. А на днях запропонувала влаштувати фотосесію для малюка в животі, чи то пак для самого живота. Сама обрала для мами сукню — довгу-дов­гу, аж по кісточки, зробила зачіску, підфарбувала й повела в сад, де змусила позувати біля кожного куща й дерева, які встигли до того часу розквітнути. У них над головами котив хвилі розпашілого тепла квітень, а між гілок роїлися, гули й струшували золотавий сонячний пилок куликівські бджоли.

— Мам, не заплющуй очі. Усміхнися. Ні, не смійся, усміхнися. Ну, мам! Вау!!! Ось цю фотку сьогодні ж викладу в інстаґрам, — аж пищала Варя, усміхаючись, а Жанна роздивлялася ластовиння на носику й щічках. Маленькі цяточки, здавалося, теж пищали: осьде, ще мить — і літо.

— Мамочко, а тепер селфі. Давай селфі? Один, два, три…

— Синку, біжи до нас. Сфотографуєш?

Ваня знічено морщився і мружився проти сонця.

— Ну, всьо… Хорош вам. Жарко.

А й справді, мовчазний, розбурханий, постійно чимось незадоволений підліток несподівано для себе й для них відігрівся. Виявляється, так буває: дитина набирається тепла, накопичує його, акумулює і зрештою якоїсь миті знову довіряється безумовно. Учора, наприклад, Ванько годину, а то й дві, не вмовкаючи, розповідав про байдарки. Говорив і говорив, розмахував руками, шукав і потім показував фото та відео. Нове захоплення з’явилось якось несподівано, між іншим. Пішов з однокласниками за компанію і лишився, тепер ціле літо розписане наперед. Турис­тичний клуб, здається, має й назву відповідну — «Вогнище». Максим хвалив керівника, обіцяв підтримати, навіть знайшов час, щоб відвідати гурток, а згодом вони з Ваньком до пізньої ночі шукали на інтернет-сайтах якесь специфічне обладнання разом.

Зміни в чоловікові «чіпляли» Жанну найдужче, хоча на перший погляд були малопомітними для стороннього ока. Він просто став повертатися додому. По-справжньому. Вона це відчувала на якомусь клітинному рівні, шкірою, жіночим єством — у рухах, словах, інтонаціях, погляді, дотиках. Нічого особливого чи виняткового не відбувалося, так, але, як тільки вона заспокоїлася, відпустила старі образи, вимоги, претензії… Як би це пояснити… Жанна якоїсь миті ніби вийшла на світло й стала… видимою для нього, чи що? Значимою.

Несподівано озвався мобільний, налякавши рудого розбишаку Няшку, що вмостився поряд. Чудасія, однак кошеня — і те останнім часом полюбило спати лише біля господині. Де б не було, а прибігало й настійливо мостилося поряд із Жанною, ось і тепер сонно кліпало очиськами, дослухаючись до розмови подружжя.

— Алло!

— Привіт! Я заїду на обід. Чогось хочеться? Можу заскочити в «Наш край» і прикупити смаколиків.

— Та ні, мабуть, не треба.

— Значить, зараз буду. — І вже коли майже відключився, несподівано додав: — Жанн, а знаєш кого я зустрів сьогодні? Діденка. Він тобі вітання передавав і дяку. Сказав, що текст, який ти вже надіслала… Як же він висловився? Винятковий. Знаєш… — Голос чоловіка враз стишився і став серйозним. — Діденко — чоловік бувалий, людей наскрізь бачить. Так от, запевнив, що ти для Куликівки — скарб. Просто… ти ще сама того не знаєш.

Не знайшлася, що відповісти, знічено змовчала, а попрощавшись, зробила те, що віднедавна допомагало їй «перезавантажитись», — пішла на кухню готувати обід. Воліла ні про що не думати, була та й годі. Бачила, як у сусідньому вікні крізь пелену мжички привітно всміхається Ніна Павлівна й махає рукою, запрошуючи в гості. Чула, як шипить чайник, шепоче про своє дощ, а на стіні рівно та розмірено цокає старовинний годинник із зозулею. Жанна й сама до пуття не розуміла, чому їй так хотілося, аби чужу часову «реліквію» відремонтували. Майстра шукали, мабуть, більше тижня точно. І от учора нарешті забра­ла своє замовлення в годинникаря. Сивочолий чоловік змовницьки мружив очі, голублячи вказівним пальцем голівку «співочої пташки», а потім з якогось дива раптом підморгнув до Жанни.

— Відійшла епоха. Всьо. Не повернеш. І ця відійде, будьте певні. Може, хіба такі, як ви, про нас розкажуть.

***

Дощ стишився під ранок, на світанні, коли край неба засірів початком нового дня. Село на Чернігівщині прокидалося в тривожному очікуванні. Нажахані люди зайвий раз не виходили за поріг, остерігаючись скорої розправи, тож сільські вулички аж дзвеніли зловісним безлюддям, пронизливим, диким та моторошним.

Рух був хіба що біля комендатури, чулися гомін і короткі накази: то заручників одного за одним переводили в приміщення колишньої церкви. Людям чомусь так легше було думати. Чи спокійніше? За радянської влади храм «переобладнали» під сільський клуб з усіма відповідними атрибутами, і тепер заручників розмістили в гримувальній кімнаті. На стіні висіло величезне дзеркало і, неначе знущаючись, відображало нещадну реальність у всій красі. Голодні, змучені, виснажені, опухлі, з набряками під очима, грубими синцями, що проступали чимдалі виразніше, — у цих людях неможливо було впізнати своїх. Кажуть, очікування смерті в рази страшніше від самої страти. Що ж, горбівським бідолахам увижалося, що вони чекають вироку цілісіньку вічність. Години неспішно просочувалися крізь пальці, стікали кудись під мостини й куйовдили вогкі спогади про прожите життя, рідних, близьких, про зібрані врожаї та необроблені ниви. Бо хто ж тепер цій землі лад даватиме? На чиїх руках мозолі грубшатимуть навесні?

— Батьку… — шепотів Льошка, злякано озираючись навсібіч. Від страху ноги зрадливо підкошувалися, а торба, у яку поспіхом накидав харчів, ось-ось могла випасти. — Тату… Я їсти приніс.

З-поміж чоловіків, що сиділи на підлозі попід стіна­ми, один сполохано сіпнувся. Думок наче й не було.

— Льошка! Ти що, харцизник, удумав? Ану бігом додому, поки біди не накоїв.

— Я вам поїсти приніс — осьде, — хвалився, просуваючи торбу у вікно, коли чиясь рука зненацька схопила за комір і щосили трусонула. Наглядач, міцної статури чоловік, тягнув отой комір догори так затято, що Льошка мусив здійнятися навшпиньки, щоб не вдушитися. Німець, тримаючи хлопця, гарячково щось ґелґотав і грубо штовхав його до вхідних дверей, вочевидь прийнявши за втікача. Хлопчина ледве встигав перебирати ногами, які від страху заклякли й раз по раз чіплялися одна за одну. Попався. Удруге.

— Він не заручник, відпустіть, — кричав зсередини батько й грюкав у вікно. На ґвалт підскочило ще двоє охоронців, оточивши хлопця живим кільцем. «Тепер точно все, уже не втекти», — думав Льошка, відчуваючи, як труситься всім тілом. Язик наче до горла присох: хоч би слово із себе вичавити, щоб пояснити, а він тільки гикає і слину ковтає. Зараз вкинуть досередини — і пропав, зовсім пропав. Ще й від мамки потай утік, не попередивши. Бо хіба ж би пустила? Ні. Тепер умре, а мамка й не знатиме…

— Льоша?

Сіпнувся, хапонув повітря ротом, крутиться, вивертається, наче в’юн, яких із хлопцями руками в деснянських заплавах ловили. Чує голос, а не бачить, от тільки серце, мов дурне, у грудях колотиться, бо ж учителька, їхня вчителька німецької.

— Фаню Францівно! — верещить і в тому вереску голосу свого не впізнає. — Фаню Францівно, скажіть їм… Скажіть, що я батьку поїсти приніс… По-по-їсти…

Брехня, що очей на потилиці нема. Льошка тоді, здавалося, спиною відчув, як горбівська вчителька спішно підійшла до наглядачів і показала на будівлю клубу.

— Відпустіть. Перерахуйте заручників — усі на місці.

За годину мати замкнула сина в хаті, на всі засови, які були, зачинивши. Чи сварила, чи голубила більше — вражений Льошка так і не зрозумів. Знав тільки, що Фані Францівні в ноги падала, а та її піднімала, мати падала, а вона піднімала, і обидві сльози ковтали. Олексій теж плакав, правда, уже вдома — на печі, коли зрозумів, що вчителька німецької його вдруге од вірної смерті врятувала. Сердега ховав лице в подушку й раз по раз розпачливо схлипував, примовляючи:

— Тепер до ста років житиму… А може, і дов­ше… — Підвів очі до вікна, прислухався, а там німота — аж у вухах дзвенить. Як не перед добром. Ковт­нув слину й ошелешено прошепотів: — Якщо доти село не спалять…

Офіцер котру годину поспіль спостерігав за незбагненним чудом, правда, віддаля — з вікна комендатури. Сторожко мружив очі, роздивляючись маленьку затяту жінку, а зрозуміти, осягнути, звідки вона черпає сили, не міг. Третю добу не відходить від полонених, наче в землю вросла. Бачив, як приходили горбівські молодиці, чув, як кликали за собою — перепочити, до найближчого двору запрошували, так ні, стоїть, мов статуя жива, очей із приміщення клубу не спускає. Йому вже від того погляду мулько робиться, неспокійно, ніби й не людина. Яка жива людина те витримає? Ще й жінка… Певно, тому й зволікає з вироком, сумнівами мучиться. А що, як і справді австрійка? Чому ж себе тоді не рятує? Дітей своїх? Каральний загін уже увійшов до села, за лічені години вирок виконають і небо над Горбовом затягнеться густою пеленою. Кінець однаковим буде для всіх. Дурна, слабосила жінко, могла ж уберегтися, могла, так ні, за оцих селюків заступилася… Зітхнув і рвучко відвернувся від вікна: сонце нещадно різало в очі.

Воно й справді здіймалося над поліським селом — поважно, неквапливо, розмірено. Не було йому діла до людських слабкостей, глупоти чи сліпоти, ненависті, злоби. Після перших осінніх дощів небо розпогодилося, немов схаменулося, пригадавши літнє тепло. Очистилося. Ще вранці де-не-де випірнали поодинокі обриси хмар, однак ближче до опівдня у височіні стояла така блакить, наче небо щойно вмилося і навіки позбулося гріха.

То десь унизу, серед людей, погибель ховалася, там спокою не було. Чепурними горбівськими вуличками рухалися карателі в чорному. Просувалися швидко, але без поспіху. Зосереджені, наче під копірку роблені обличчя, завчені до автоматизму рухи, чавкання чобіт під нехитрими сільськими парканами — горбівці збагнули невідворотність своєї долі одразу — без тіні сумнівів або ж даремного зблиску надії. Злякані жінки хапали принишклих дітей на руки, більшеньких тулили до себе в сподіванні лишитися вкупі, аби лиш не розлучали. Дрібка чоловіків, котрих не мобілізували в перші місяці війни через тяжку неміч та болячки, проводжали поглядом новоприбулих мовчки, онімілі від власного безсилля. Старенькі, правда, дивлячись на дітей та онуків, тихенько зойкали, а затим шукали в цьому хиткому світі бодай якоїсь опори — хрестилися, мимоволі повертаючись у бік сільського клубу. Там і справді мав нині вершитися страшний суд, щоправда людський, сліпий у своїй злобі.

Першими вивели двадцятьох смертників. Селяни виходили на подвір’я по одному: хтось відвертався, хтось затуляв лице рукавом, хтось безпомічно мружився. Полудневе сонце засліплювало, умить позбавляючи бодай оманливого, але ж сховку. Ані тіні, ні затінку, ні найменшої надії на порятунок — осьде, на долонях у смерті стоїш, мов комашина. І тільки піт холодний цівочкою тоненькою поміж ключиць і на скронях. Страшно. А повітря солодке таке, млосне, добре — груди розпирає. Не надихаєшся ним. Осінь у високості першу позолоту замішує. Легкокрилу. Незайману. Замісить та й на павутинні літа розвішує, щоб додолу спустити — на верби, берези та граби, на світ — чудесний у величі своїй і такий… дрібний в очах людських. Але хто про те думає за життя? Уже коли загибель за волосок смикає, отоді серця по-справжньому відкриваються. А чого там назбиралося — з тим і рушати в засвіти…

Наказ про негайний розстріл зачитали приреченим одразу — чи на подвір’ї храму Божого, чи клубу — кому вже як думалося. Заручники, виснажені тридобовим очікуванням, понуро шикувалися в довгий ряд уздовж стіни й ошелешено озиралися довкола. Слів не розуміли, то правда. Але що тут розуміти? Куля всіх дожене — не перша, так остання їхньою буде. Тільки й усього, що мучитися не доведеться, бо швидка смерть, чи й збагнеш, що й до чого, а вже нема. Оце б іще наостанок світу білого побачити, намилуватися ним, попрощатися, так біда — ясне сонце очі не вміщають. Мружаться, бідолахи, мов сліпі кошенята, у кого сльоза повзе, бо проти сонця поставили, нічого ж не видко, хіба голос чується… віддаля. Знайомий голос. Свій. По-німецькому кричить — голосно, надривно, долю свою спокушаючи. Бо не ті часи нині, ой не ті, рота можуть хутко прикрити, особливо не панькаючись. Комусь, гляди, вельми не терпиться до смерті на гостину, а кому… Коли раптом дванадцятилітній Іван, що весь цей час стояв, мов громом прибитий, ні з того ні з сього смикнувся, і його аж повело знетельки.

— Ваньок, стій, синку… Ти чого? Ану стій, не вздумай упасти… — шикали мужики до хлопчини, а той ледве тримався на ногах і трусився, мов у пропасниці, бо не бачив, а впізнав… голос… учительки. То ж Фаня, Фаня Францівна, «німка» їхня, кричала, прориваючись до новоприбулого начальства. Її не пуска­ли, пере­городжуючи вхід на подвір’я, недбало відштовхували, тицяли зброєю в спину, а вона розверталась і вперто поверталася назад.

— Пустіть! Пропустіть! — кричала, скільки було сили, але молодший офіцер, котрий стояв ближче до входу, затято вдавав, що не чує, навпаки, як міг, затуляв горбівку собою. Зумисне. Бо нащо? Усе одно не врятує, а сама пропаде — закатують на допитах як шпигунку, у муках тяжких умиратиме, смерті проситиме. Невже ж не розуміє? Якби ж то… Викричала своє, лихо таки накликала.

Зачувши ґвалт біля воріт, низенький сивий чоловік у формі, який, вочевидь, тут був за головного, запитально звів брови, і того короткого руху стачило, аби неждану гостю враз пропустили на подвір’я, розступившись. Жінка на мить завмерла, ошелешена несподіваною волею, затихла, обвела подвір’я довгим поглядом, усіх до одного очима вбираючи, перехрестилась і тихо ступила крок уперед. Будь що буде. Німецькі солдати вслід спантеличено дивилися, коли горбівські мужики всі як один голови понахиляли — чи в страху, чи в надії, чи в пошані. Бо «німка», «германка» їхня подвір’ям ішла, а наче кроками літа рахувала, ходою любов свою стверджувала… до землі, до люду місцевого, законів його й звичаїв, життя непростого, долі трудної тутешньої. Хіба австрійка йшла? Ні. Горбівська жінка, проста, зрозуміла, з мозолями на руках, зморшками передчасними, сивиною на скронях. Як усі. Таких в Україні мільйони, а для ворога всі однакові. Підійшовши, покірно спинилася, звела збентежені, розчахнуті свої очі, повітря повні груди набрала й кожнісіньке слово відчеканила:

— Моє ім’я — Франциска Пономаренко, у дівоцтві Цайтлер. Австрійка. Уродженка Санкт-Маргаретена.

Сивий чоловік зосереджено мружився проти сонця, вочевидь не розуміючи, чи подібне можливо, а на шиї, трохи вище випрасуваного комірця, раз по раз смикала­ся жилка. Чомусь Фаня тієї миті бачила лише її, тонесеньку жилку, що пульсувала, засвідчуючи про життя.

— Звідки, кажеш?

— Санкт-Маргаретен. Бургенланд, — говорила й не чула власного голосу. Якби могла, кричала, волала, молила б, натомість промовляла тихо й ревно, наче на сповіді. — Ці люди не винні. Пощадіть. Я живу серед них двадцять років, я знаю…

Швидким змахом наказав їй замовкнути, а наче вдарив. Що відчувала — не видав жоден м’яз, жодна рисочка або ж лінія. Стояла навпроти й чекала, не відводячи погляду, смиренно й стишено, так ніби серцем уже прийняла свою долю.

— Що це? — запитально кивнув, бо весь цей час щось гарячково стискала в руках.

— Лист… із дому.

Звів брови, вочевидь зважаючи — чи варте «оте» витраченого часу, проте «доказ» таки забрав. По­спіхом розірвав конверт, абияк, хоч той давно розкритий був, читаний-перечитаний, недбало вийняв списаний аркуш і швидко пробігся очима. Сонце, здійнявшись так високо, як тільки могло, нещадно пекло в голови. На котромусь із ближчих дворів надривно кукурікав півень. Виконавці ж терпляче чекали наказу, проте чоловік чомусь не поспішав. Листівку, надіслану матінкою на католицьке Різдво, роздивлявся довго, прискіпливо, крутив між пальців так, ніби папір міг обпікати, і зрештою, приборкуючи ледь помітне хвилювання, вклав вміст листа назад до конверта, якусь мить дивився вдалеч, а потім швидко наказав:

— Покличте Віллєра Вельфліна. Він з наших країв, — і, ступивши крок назустріч землячці, скрадливо всміхнувся: — Як не впізнає, помреш.

Кажуть, в останні хвилини перед внутрішнім зором людини пролітає життя від самісінького народження. Барвистими картинками виринає нізвідки і, нагадавши про короткий земний шлях, навічно зникає в безвісті. Хтозна. Можливо, і так.

Але щоб «побачити все», треба бути за крок до…

Полудень. Сонце дісталося найвищої точки безмежжя і зачудовано спинилося, роздивляючись полохливі тіні десь глибоко внизу. Довгі ряди вино­градників розкреслюють схили, і згори ця картинка чимось нагадує велетенський лист-зізнання. Нижче гріються дахи ошатних будиночків. Їхні заквітчані вікна тішаться різнобарв’ям, ніби райдугу в горщики спіймали. Біжить удалеч дорога, розгойдується з боку в бік, тоншає, стікається і зрештою губиться в смарагдовій безвісті. Тихо. Так тихо, що, здається, чути, як пере­мовляється з вічністю молодий вітер.

На цій думці дівчина, котра чомусь лежить на землі, замріяно всміхається, розплющує очі й одразу ж мружиться. Сонце скрізь. Проміння витанцьовує серед виноградного листа, бавлячись, рветься на яскраві клапті, гріє землю, і та неквапом вагітніє ним і камінням. Гостя відчуває тепло спиною, дрібні камінчики муляють, нагадуючи, що простирадло, завбачливо розстелене долі, уже стареньке й місцями протерте. Але їй байдуже. Їй подобається цей чудний ритуал, такий дитинно-наївний і, здавалось би, позбавлений жодного сенсу.

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш… — Вітер пустотливо ­куйовдить чорняве волосся, лоскоче високе чоло й нашіптує велику-велику таємницю, що серпень у лабіринті літа застряг, а вона сміється, підхоплюється, хутко скидає сандалі, одну, потім другу, і обережно, щоб не порушити серце­биття кам’яного велетня, іде вглиб лабіринту. Чи то не лабіринт зовсім, а виноградник? Неважливо, важливо, що в грудях лоскотно й хороше, серце-метелик ось-ось розправить крила й злетить увись — до всесильного полудневого сонця, неозорого неба та любові, котра не має початку й не має кінця.

— Франциско… Франциско…

Красуня озирається. Несподівана радість ­і су­м’яття вміщаються в карих очах, однак є в них іще щось. Щось… незбагненно прекрасне. Чому нема ні пояснення, ні доведення, ані виміру. Є лише одне-єдине знання:

в затінку жінки земної

цієї короткої миті

всенький світ умістився…