У затінку земної жінки

Передчуття

Чогось мені Ви так і не сказали…

Це був не біль — це був бездонний страх,

Мій світ, малий, як зернятко сезаму,

Дощенту розчиняється в сльозах…

Наталя Шевченко

Звідки воно зʼявилося? Як і коли? Чому? Передчуття буревію — дикого, потужного, незворотного й руй­нівного — прокинулося в жіночому серці задовго до весни 1940 року. Однак увиразнилося, стало по-особ­ливому відчутним, коли на горбівських пагорбах під першим по-весняному теплим промінням почав сходити сніг. Здавалося, ніби в груди камінець утрапив і муляє щоразу дошкульніше: осьде я, не відмахнешся тепер, не приспиш.

Сорокачотирирічна горбівська жінка часто виходила за село й тривожно вдивлялася в обрій, так, ніби могла розгледіти страшну й моторошну темінь, що загрозливо сунула зусібіч. Велетенське чорне ніщо, допоки незриме, ще невиразне й не помітне для людського ока, поволі, неквапом розповзалось і ось-ось мало з’явитися на горизонті. Жінка вслухалась у безтурботний передзвін весни, однак ніяк не могла позбутися відчуття, що ось тут зараз тихо, затишно, спокійно, а за кілька тисяч миль земля здригається від гуркоту суцільної руйнації. Перед внутрішнім зором спливало моторошне видовище: завіса суцільного, непроглядного мороку поволі та невпинно накочується ближче й ближче, лишаючи по собі таку ж самісіньку безпросвітну чорноту.

Коли жінка поверталася додому, увесь зворотний шлях подумки шепотіла слова молитви, прагнучи відігнати якнайдалі нав’язливі видіння. Проте це допомагало лиш на якийсь час: передчуття неминучої катастрофи поверталися знову й знову, а найдивніше, що видимих, зрозумілих та логічних причин для тривоги не було.

Прожиті роки, мов сніги по весні, спливали в безвість. Час минав, і минало життя, котився клубок української долі, всотуючи сльози й радощі, любов, розлуку, втрати. Усе було, всього назбиралося за сімнадцять зим і літ. Коли йшла повз сільське кладовище, стишувала крок і тихенько завертала до діток… Проходила звичною стежкою, що петляла поміж могил, і спинялася біля своїх. Хрест на Марійчиній моги­лі став не останнім для її дітей. Господь щедро дарував їй нові життя і благословляв материнством: десять разів судилося їй народити, десять разів чула перший крик немовляти, десять разів тулила новонароджене дитя до своїх грудей, сповивала, заколисувала нову долю чи долечку… Та не всі біля мами лишилися, ой не всі. Здіймалися до неба її дітки зовсім маленькими, янго­лятами потішними в рай відходили. Народиться, підросте, на ніжки стане, натішиться, других натішить, а хвороба нагла, мов біда лиха, нізвідки візьметься й за собою смерть веде. П’ять разів німа вічність приходила й п’ять разів серце глибшим робилося, доки корінням у горбівську землю не вросло міцно й густо. Уже не вирвати, не розірвати й не розкраяти.

…Приголубила, поцілувала хрести — усі по черзі, очі в небо весняне підвела й задивилася в блакить неозору. Чисто як, Господи, лагідно там, угорі, красиво. Наче немає ні болю, ні сліз людських, ні страждань, ані втрат. Живи, людинко, живи, радуйся і за все Творцю дякуй. Франциска Францівна Пономаренко, тринадцять років як Фаня Францівна, так і жила: просто, тихо, з вдячністю. Що б не сталося — дякувала, що б не було — приймала. І стільки щастя оте прийняття дарувало, стільки радості, любові й миру душевного, що кому іншому годі збагнути було чи розумом осягнути. Найближчі — і ті дивувалися:

— Фаню, скільки в тобі терпіння того? Де воно все вміщається?

Власне, так воно збоку й здавалося. Якби хтось уважніше придивився до невеличкої темноволосої жінки з карими очима, навряд чи зауважив би сивину або ж уже помітні зморшки, простенький одяг чи напрацьовані руки — усе це ставало другорядним та несуттєвим. Біля цієї звичайної горбівської жительки просто хотілося бути поряд, аби відігрітися.

— Добрий день, Фаню Францівно!

— Доброго вам здоров’я. Як Міша ваш почувається?

— Ой спасибі, уже луччє. До школи проситься.

— Передайте, будьте ласкаві, що ми всі чекаємо.

— Передам, ой передам. Ото він зрадіє, що я з вами балакала, — усміхалася котрась із горбівських жінок і з вдячністю дивилася вслід учительці, потім могла ще когось стріти дорогою і похвалитися, що з Францівною говорила, а вона така «ловка» вчителька, така добра й чуйна, про Михайлика турбується.

— А про кого вона не турбується? Усіма опікується. Шкода, що прийшлося з будинку перебиратися…

— Правду кажеш. Онде завернула Францівна у свій новий двір. Ой-ой-ой, а який же будинок був… Я б свого зʼїла давно, а вона, бач, хоч би словом з ким обмовилася, пожалілася чи посварила.

— Свята або геть-чисто дурна.

Причинила хвіртку за собою, постояла під березою, яка ось-ось і сережки примірятиме, та й пішла до хати про своє мовчати. Про лихо своє Фаня і справді ні з ким не говорила, навіть Захаровим батькам не жалілася. Єдина, хто про гризоту її знав, — Палажка. Та воно й не дивно.

Дві жінки ось уже другий десяток усяке горе навпіл ділили, а радість на двох множили. У душу подруга з допитами не лізла, розмов не нав’язувала, тільки бачила, відчувала й помічала. Через те не раз і не два Захара сварила та соромила, своєму чоловіку Іванові жаліючись.

— Поговорив би з ним, чи що? Надоумив би брата. Всякого в житті буває, та всякі часи минають. Перебралися в меншу хату, так на харчі зосталося. Таки ж пʼятерко діток. Фаню заміж віддали, може б, ще й подівувала. Наші он при нас, женихами переби­рають. А вона, сердешна дитина, батьків пожаліла, уважила. Скруту батьківську полегшила. Тепер зі свекрами, мов сиротина, зосталася. Інший батько вже б додому забрав.

Іванові Палажчині розмови мов кістка поперек горла — без них бачив, що останнім часом не те щось із братом діється.

— Цить. Розкудкудакалася. Збоку видніше, еге? А всередину хто зазирав?

— Кому?

Сердився, брав щось до рук, аби наче в справі, і поспішно гримав дверима, надвір тікаючи. Палажка натомість поралася біля печі, нашвидкуруч годувала господарство й бігла до колгоспної ланки відпрацьовувати трудодень. Проте як тільки випадала вільна хвилина, вихідний або ж празник, жінка дбайливо збирала такий-сякий харч і несла гостинця хрещеникам — таки ж ростуть діти.

Іван он уже парубок, сімнадцятий рік як-не-як. Не помітили, як виріс, високий зробився, голос погрубшав, плечі вшир роздалися. Школу закінчить, а чи далі вчитися піде, чи при колгоспі останеться — вирішує. Але хіба Палажку обдуриш? Видно, маму жаліє, допомогти хоче. Добрий хлопчина, чуйний, про меншеньких дбає, тішить більше від рідного батька. А вони ж його люблять без пам’яті. Обчеплять, повиснуть на шиї Софійка з Вітюшою, а Мишко малий з ліжечка рученята тягне, ніжками чеберяє. Ото радості. Сказано — діти. Хіба їм є діло до стін? Стеля над головою є? Є. Хліб і до хліба. Сутужно, скрутно, правда, але ж укупочці.

А як шкодувала, як переймалася Палажка старшою дочечкою, як просила ще трохи в батьківській хаті зостатися. Не послухала — заміж пішла. Та чи далеко зайшла, сердешна дитина? На такі самісінькі злидні погодилася, як не гірші. Переживала, що ніхто «германку» брать не захоче? Нащо спішила? Така ж тиха дівчина, довірлива, добра, приязна, роботяща. Хіба б не знайшлася їй доля? Знайшлася б. Ні, не послухала. Чи покохала? Свого гніздечка захотілося, свого щастя окрайчик. Хто ж знав, хто відав, що при живому чоловіку солом’яною вдовою зостанеться? Палажка аж сльозу втерла, згадавши, як Фаня їхня побивалася, як плакала, сердешна, коли засудили Миколу. Набрав бідолаха гороху собі на згубу. Чи зерна? Ніхто розбиратися не став, кайданки накинули й вісім років дали. Вісім! Якби тоді не сестричка, котра саме родилася, хтозна, як би Фаня-молодша ту біду пережила. Бо коли дізналася, що в матері дів­чинка народи­лася, наче прокинулась — з рук не спускала маленьку, виціловувала, кожному стрічно­му розповідала, що мама дівчинку народила, дівчаточко, сестричку.

Отак у роздумах Палажка до двору підійшла, хвіртку прочинила, а ноги відбирає — далі не йдуть. Стоїть і слухає, чи голосу Захарового не чути у дворі. Хай би на роботі був. Як на роботі, то наче спокійніше, а вже який назад вернеться — і ворожка не наворожить, усяко буває. Що воно із чоловіком зробилося? На рівному ж місці. І дітки тобі, і батьки, і родичі, робота, дім… був. А жінка яка! Тихіша за літо, розумна, мудра, любляча. Скільки й живе поміж них, а Палажка жодного разу не чула, щоб дорікнула чи назад попроси­лася, хоч би й у гості збиралася. Кажуть же, що рідня щоразу в листах запрошує, кличе, жде всіх. Жінка зітхнула тяжко й співчутливо, бо як воно — від мами далеко стільки років, від сестричок і брата, від рідні? Горбів, звісно, гарне село, красиве, та кажуть, що Австрія — справжнісінька казка з луками смарагдовими, горами, широкими виноградниками, будиночками кам’яними, як на картинці. Палажка бачила, бо Фаня показувала листівочки: очей не відвести, аж не віриться, що така краса на землі буває. А в них онде… береза гілля схилила й коси розчісує, весну жде, виглядає.

Кілька кроків стежиною — і будинок на поріг кличе. Непоказний. Оце обмінялись із євреєм Пономаренки, зайшли й живуть. Дерев’яні сіни та дві кімнатки крихітні, піч, грубка, долівка земляна… стіни Фаня з дочкою побілили — свіженько стало й затишно. Хоч і чужинкою сюди приїхала, а за стільки років усього навчилася, ніде правди діти, ніякої роботи не боїться. Добра господиня Францівна, справна й доладна.

— Добрий день вам у хату! Де тут мої горобенята поховалися? Хрещена гостинця принесла.

На печі подушки заворушилися, запищали, засміялися, злазить униз малеча — Вітюшка із Софійкою, біжать, рученята постягують.

— Мої маленькі! Ви обідали? Бо хрещена цукерок від зайчика принесла. Смачні. Тільки зайчик просив, щоб чемним діткам віддала. Ви маму слухались?

Кивають, щасливі, аж світяться личка дитячі, в оченятах сонячні зайчики вистрибують.

— Мамо, хрещена прийшла. Хрещена.

У другій кімнаті Фаня озвалася:

— Проходь, Палажко. Зараз Михайлика погодую.

— Захар у конторі? Чи, може, на тракторному? — спитала й зразу ж пошкодувала. Нащо тривожити? — Іван мій казав, що до оранки готуються, техніку оглядають. Я молочка принесла свіжого. Ану ж, хороші мої, ходіть сюди. З булкою смачно буде, а з повидлом яблучним — так і пальчики оближете. Чуєш, Фаню, а у вас біля хати то часом не антонівка? З неї добре повидло вдається.

До кімнати увійшла Фаня з дитиною на руках, усміхнулася, поглядом обійняла.

— Антонівка. Я Захара просила винограду придбати, за хатою посадити хочу, там сонячно й затишно. Він у Чернігові вчора був і… не встиг.

Замовчала, до малого підійшла та давай забавляти — той у сміх.

— Ще успієте. Я Івану своєму скажу — привезе. Правда ж, Михайлику? Потіхо моя, ходи сюди, ходи на руки до хрещеної. Мама щось зробити вспіє. Ох, козак, а співає як! Чули, людоньки, музикант росте!

Отак за розмовами й за роботою день у вечір за­йшов. Незчулися, як за вікнами сутінки пролягли, горбівськими вуличками покотилися аж до сільської ради, магазину, а попід школою відпочити вмостилися. Чути, як люди перемовляються, з роботи вертаючись. Повз двір вантажівка промчала, за нею підвода слідом, хтось педалі крутить, бо чути, як дзвінок дзеленчить, щоб дорогою поступилися. Палажка малого до себе притулила й усміхнулася. Може, хоч вони, дітки, краще життя застануть. Таки живе село, розростає­ться. Завтра он увечері в клубі концерт даватимуть до Восьмого березня. Палажка спершу дивувалася ­жіночому празнику, а затим якось звикла. Нові часи, нові порядки, значить, і святкування. Вони з дівчатами корів на фермі подоять — і додому бігом, щоб прибратися. Плаття нове вдягне, дочка старша пошила. Може, матір покличе до Фані, щоб малого погледіла, так і Фаня погодиться піти. Учителі обов’язково будуть, ще й у перших рядах сидітимуть. Тільки їхня Фаня не хоче до клубу ходити, усе відмовки шукає, уже коли зовсім край, тоді йде.

Чудна: до церкви ніколи не ходила, хоч удома й молилася, а як із церкви клуб зробили, ледве не захворіла, переживаючи, з лиця спала, самі очі зосталися. Тільки не їй переживати треба було, а місцевим активістам боятися треба було суду Божого чи вже якого іншого, бо всіх до одного як не болячка, так приключка або каліцтво скосили. У кого дитятко без рук родилося, кому ноги відтяло, когось параліч розбив. Жодному не минулося. Може, через те Фаня клубу сторониться, бо, якщо вдуматись, то гріх страшенний. Хіба ж добра добавиться, як отам потанцюєш? Та тільки ніде дітися. Може, коли колгосп їхній розбагатіє, окрему будівлю зведе? Он де багатші села, там і життя краще. Гляди, і вони в передовики виб’ються, заживуть. Бо скільки ж мучитися? То голодно, то холодно, то страшно, аби не забрали, куди не треба. Скільки можна — уже й жити пора, дітей на ноги піднімати, радіти.

Доки про все оте передумала, малого заколисала, у ліжко поклала й додому збиратися почала. Фаня саме в хату зайшла після пóрання, усміхнулася очима. Очі теплі, глибокі, наче чай з медом.

— Спасибі, Палажечко, що зайшла. Допомогла.

— І перебавились.

Жінки неспішно вийшли у двір, ще трохи коло хвіртки постояли, весною дихаючи. Бо весни ж скрізь і всюди розлито, тільки й усього, що не видно її. Ото як щастя жіноче. Хіба розгледиш його чи пощупаєш? Або на складові розкладеш? Чи рецепт який знайдеться — один для всіх?

Фаня поверталася до будинку тиха, неначе спокійна й стривожена одночасно. Як не дивно, переїзд прийняла з полегкістю, переступила поріг позаминулої осені і якось одразу відчула, що «її». Обмінятися мусили, бо так скрутно ще не жилося, бідували всі, їм теж прийшлося терпіти. Захар довго зважувався на обмін, усе думки гадав, але зрештою сам наполіг, бо по-іншому ніяк. І сам згодом мучився найдужче, усе собі дорікав. А Фані й нічого: просто, скромно, тісно, але своє, їхнє, стіни не тиснуть, не шепочуть поночі, що чужі. Відтак порядкувала із задоволенням, тихою радістю і вдячністю, заповнюючи скромний простір особливим жіночим теплом. І що? Хату за пів року годі було впізнати: хоч зовні й не змінилося нічого, а всередині затишно, заходь і відпочивай душею. Якби тільки хотілося приходити…

Пізній вечір під вікнами ліг, прямісінько у квітник, де вже прокльовувалися первоцвіти. Фаня поглянула на годинник, покликала дітей, обцілувала й вклала спати на печі, як колись це робила у свекровій хаті. Іван якраз сьогодні пішов до діда з бабою помогти, так там і лишився. Мимоволі уявила вже такого дорослого сина на теплому черені старенької бабиної печі й усміхнулася. Пройшлася першою кімнатою, зібрала й поскладала дитячі речі, відсунула вбік заслінку й горщик з борщем ближче до жару прилаш­тувала, аби теплим був, коли Захар повернеться. Обсмик­нула фіранки на вікнах і лишила увімкненим світло в сінях, знову ж, щоб чоловікові видніше було, і пішла до подружньої спальні — направду крихітної кімнати, де стали лише їхнє ліжко, шафа, стіл, а зараз іще й дитяче. Якусь хвилину милувалася найменшеньким сином, що саме всміхався сам до себе уві сні й нагадував Захара в перші дні їхнього знайомства. Та сама усмішка, той самий вигин брів. Жінка задумливо ­зітхнула й тихенько, аби не потривожити дитину, перевдяглася в нічну сорочку. Якусь хвилину постояла навпроти дзеркала, вдивляючись у відображення, вийняла з волосся шпильки, і довга чорна хвиля лягла на плечі та дісталася стану.

— Господи, звідки ця тривога? Чому не заспокоюється серце?

Повернулася до письмового столу й бережно дістала з нижньої шухляди обкладену як підручник Біблію, притулила до грудей і вкотре задумалася. Чи жаліла себе? Шкодувала бодай про щось? Серце знало, що ні. Не шкодувала ані хвилиночки. Хіба що сьогодні, як і вчора, просила в Бога за дітей, чоловіка, батьків, рідню, односельців…

Захара досі не було, тож про нього молилася… найдовше…

***

І чому вони, цікаво, одружилися наприкінці лютого? Дочекалися б весни, тепла, першої зелені, цвітіння каштанів, зробили б неповторну фотосесію — наречені серед хмаровиння квітів. Романтика. Натомість Жанна гортала весільний фотоальбом і раз по раз натрапляла на снігові замети, що встигли до двадцять восьмого числа добряче почорніти й «зістаритись». В останній день зими сонце так жодного разу й не визирнуло, було холодно, вогко, похмуро, натомість у молодят не сходили щасливі усмішки з облич.

Як вони сміялись! Безтурботно, легко, із шалом, на який здатні або відчайдухи, або ж неймовірно юні.

Жанна пам’ятає до дрібниць, як у залі урочистих подій до них чи то вийшла, чи випурхнула жінка в яскраво-рожевому вбранні та з таким самим яскравим макіяжем. Сердешна, швидше за все, прагнула виглядати відповідно, проте на студентів журфаку її вигляд справив геть неочікуване враження. Гості з усіх сил стримували недоречний сміх, котрий ось-ось погрожував прорватися назовні, натомість молодята… перезирнулись і вже не змогли спинитися. Максим, щоправда, встиг шепнути:

— Жанко, ми, здається, виграли круїз до Ріо-де-Жанейро.

Отак, червоніючи від сміху, вони дали обітниці та обмінялися обручками. Дімка, їхній весільний фотограф, заразом і одногрупник, ледве примудрився з-поміж дурнуватих посмішок спіймати щось більш-менш відповідне. А назавтра м’язи лиця в буквальному сенсі боліли. Куди все поділося? Як зникло? А головне — коли?

Жанна замислено перегорнула останню сторінку фотоальбому. Ні, перші кілька років вони святкували день народження сім’ї. Як і мало бути, влаштовували романтичні посиденьки, навіть двічі вибирались у Карпати. Хоча їй весь час хотілося до моря, хотілося удвох побачити піраміди, зануритися з аквалангами, натанцюватися вночі під шурхотіння вітру серед пальмового листу. Скільки всього хотілося зробити удвох… Однак спершу катастрофічно бракувало коштів, потім народився Ваня, коли підріс, з’явилася Варвара, життя побігло колом буденних справ і найнеобхідніших потреб, а потім… відчуття свята якось зникло, розвіялося поміж сірості буднів. Минулого року вони навіть не згадали — ні він, ні вона.

І ось… будь ласка… Чотирнадцята річниця шлюбу. Жанна таки згадала. Їй, вочевидь, відвели вдосталь часу. Звичний світ, що в програмі Комарова, вивернули навиворіт і добряче струсонули. Ну ж бо, визна­чайтеся. Разом чи все-таки поодинці? А головне, уже якось не до жартів, і відповідь не знаходиться, як не шукай. Спитати нема кого. Прокинувся ще затемна, заховався на кухні, затято готував черговий публічний виступ, вочевидь, цього разу для потенційних інвесторів, потім похапцем поснідав, розсіяно чмокнув у щоку, потішивши звичним, завченим аж до нудоти:

— Буду пізно. Справи.

Звісно, вона могла б спинити. Так. Швидше за все, їй би навіть удалося випросити час для двох, адже не так просто відмовити вагітній дружині, та ще й у день річниці. Проте не стала. Вийшла провести до хвіртки, чого ніколи не робила, а він, заклопотаний, навіть не зауважив. Під’їхав Петрович, досвідчений і спостережливий чоловік, і одразу ж здивовано прицмокнув:

— Ви, Васильовичу, таки щось секретне знаєте. Мене жінка за ворота не проводить, хоч би як просив. Чи, може, ви, бува, проштрафились? Тепер доведеться приглядати, бо я Валеріївну уважаю. Як скаже, так і зроблю, — і хитро підморгнув, усміхаючись на все лице.

Жанна бачила, як змінився погляд чоловіка: він неначе вперше її побачив поряд із собою — таку вразливу, з отим круглим животом, у кумедних вовняних валянках на босу ногу й картатому пледі, який нашвидкуруч накинула на плечі й тепер нагадувала велетенську круглу картату лялечку. На коротку мить їй здало­ся, що в його очах промайнула давно забута, приспана ніжність. Максим навіть потягнувся і дбайливо загорнув краї пледа, аби сховати її від ранкового холоду.

— А й справді, Жанно. Біжи швиденько в дім. Застудишся.

Жанна кивнула, вдячно помахала рукою Петровичу на прощання і хутенько шмигнула у двір, усміхаючись. Він дивився їй услід, коли сідав до машини. Її Максим дивився їй услід.

Ранкові спогади, а тепер ще й весільні збудили в ній давно забуті почуття, неначе воду скаламутили, що давно-давно стояла нерухома. Жінка підвелася, неспішно зайшла до подружньої спальні та добрі десять хвилин розглядала своє відображення в дзеркалі, немов знайомилася заново. А й справді… Якою він її бачить? І чи помічає взагалі? Хоча, здається, це не зовсім ті запитання. Значно важливіше зараз інше: чи пам’ятає Жанна… себе справжню? Як віднайти її? У кого спитати?

За мить Жанна шукала в соціальній мережі потрібний профіль, а спинивши погляд на світловолосій жінці, швидко набрала: «Привіт. Я скучила за твоєю історією». Відповідь прийшла за деякий час, коли Жанна вже чаклувала над приготуванням святкової вечері. Зауваживши в месенджері нове повідом­лення, відкрила й одразу ж усміхнулась.

Привіт. Ти знаєш, що мрії здійснюються? Однак лише тоді, коли докладати зусилля. Іноді неймовірні. Мрії здійснюються, коли ти крокуєш уперед, незважаючи ні на що. Ні на нерозуміння з боку родичів та друзів, ні на власну зневіру та страхи, ні на те, що всім ти здаєшся дивною. Але ти перестаєш на те зважати, коли розумієш, що тобі нема що втрачати. Немає, бо вже втрачено найголовніше — саму себе. Ту людину, якою ти була.

Основним моїм завданням було повернути себе, бо жити з тією собою, яка не викликала ні поваги, ні любові, було неможливо. Потрібно ­було або йти світ за очі, або працювати. Пра­цювати над кращою версією себе. Мій день відтепер розпочинався із зарядки, сніданку та писання. Хоч сторінку, хоч дві писала про те, що бачила, що відчувала, про що мріяла. Спочатку то були невеликі нотатки та есе, потім оповідання, які розміщувала на своїй сторінці у фейс­буці, а потім, після кількох позитивних від­гуків, я почала шукати в інтернеті газети, журнали, видавництва, знайомилася з авторами-початківцями. Просто пропонуючи свої твори на розгляд. Бувало, що мені відмовляли, указуючи на помилки, бувало — друкували, і то було величезне свято. У мене знову виросли крила. Я не бачила реального життя, нашвидкуруч щось готувала й знову бралася за письмо.

Тепер, повертаючись у той час і аналізуючи, розумію, що мені від щастя зірвало голову. Творче життя вийшло на перший план, стало основ­ним і надважливим. Воно підняло мене, засвітило вогник в очах. З’явилися нові знайомі, спілкування, презентації — окремий всесвіт, цілий вимір. Я змінилася зовні, змінила зачіску, купила новий одяг, пішла на фотосесію і закохалася. Закохалася в себе й нове життя.

Водночас мені здалося, що близькі справжньої мене не розуміють. Відтак дедалі більше спілкувалась із віртуальними знайомими, читала про розлучених успішних жінок, мала кілька таких у нових подругах і, зрештою, почала думати про те, що я не народжена для господарства — лише для слави й почестей. Моє сімейне життя дало тріщину, причому такого розміру, що не перейти й не перестрибнути. Усе, що казав чоловік, мені було нецікаво. Усе, що казала йому я, було ­нецікаво йому. Мені хотілося іншого спілкування. Наші з ним розмови закінчувалися взаємними образами. І якось після чергової сварки я повідомила, що подаю на розлучення. Наступного дня записалася до психолога. Так, я хотіла стати ­іншою, у сорок років хотіла змінитися, скинути стару шкіру й відновити іншу, зовсім іншу.

Перші пів року прожила, як у тумані. Роз­лучення, косі погляди знайомих, безперестанне ниття по телефону мамі та сестрі, ридання вночі. Красивою та успішною я могла бути лише на сторінках ФБ, тоді як у реальному житті почувалася геть нещасною і слабкою. Щоранку вірила в краще, а увечері знову ридала. Затято прагнула перекреслити себе стару, знищити, стерти. Хоті­ла нового чоловіка, який би носив на руках, дарував діаманти й квіти, натомість життя підсовувало одружених, яким би я була цікава як іграшка або коханка.

Гойдалки вгору-вниз тривали близько пів року. Поволі, дуже поступово я заспокоїлася. Помітила над собою сонце, відчула подих вітру, побачила­ квіти, трави, людей довкола. Я знову почала всміхатися і припинила відвідувати психолога, адже нарешті відчула в собі силу. ­Силу жити далі.

Жити, як є. Такою, яка припускається помилок, може сміятися, а потім плакати, може писати, а може не писати. Тією, що знає: світ її любить. Любить навіть тоді, коли від неї відвернуться всі. Я почала багато й довго гуляти, почала їсти те, що подобається мені, почала дихати на повні груди. Багато читала, слухала ­музику, дивилася гарні фільми. Жила.

Жила реальним життям, у якому було місце неідеальності, поразкам, бо ти не чужа копія, ні, ти унікальна. Такою тебе на цьому світі створив Господь, й іншої такої просто не існує. Ні, я не ходила до храму, хоч іноді так хотілося туди піти за допомогою, однак мені вда­лося створити храм у душі, у своєму маленькому світі.

І я полюбила себе. Уявляєш? Полюбила в 40 років. Може, то все назвуть кризою сорокалітньої жінки, а може, то дійсно був мій шлях до себе. Шлях до розуміння себе. До розуміння того, що ніхто, крім тебе самої, не зможе виліпити з тебе щось вартісне. Скільки ти вкладеш — стільки отримаєш у результаті. І найголовніше — не забувати поливати. Поливати себе любов’ю. І якщо тобі її недодали в дитинстві чи в юному віці, додавай сьогодні. Щодня. Щохвилини. Просто дивлячись у дзеркало й кажучи: «Ти — найкраща. Ти варта уваги, любові та поваги, варта кохання та мрій, варта подорожей та цікавого життя». Говори все, що ти б хотіла почути.

Не дивуйся, однак я знову закохалася. Так! Закохалася в того чоловіка, якого зустріла 24 роки тому, у того, з ким маю трьох дітей, бо й він за цей рік змінився. А може, ми просто повернулися до себе юних, тих, якими були.

P. S. І так, я знаю, що в моєму житті буде ще все. І злети, і падіння, і нові мрії та захоплення, і сум, і радість. Бо ж то життя. У ньому не буває, як у книжці. І фінал не обов’язково з поцілунками й трояндами, хоча… А хто мені завадить мріяти? Правда, ніхто. Хіба сама собі. А це вже — ні!)))) З любов’ю, Таня).

***

Старі люди кажуть, що життя прожити — не поле перейти, і на віку людському всякого буває: радощі є й смутки, є добро, а є й те, що недолею звуть. Аби ще було в кого питатися, коли лиха година минеться.

Фаня прийшла зранку в неділю, мовчки переступила поріг хати, так само мовчки підійшла до матері й сховала заплакане лице в неї на грудях. Мати обіймала дочку, голубила, проводячи по спині теплими долонями, як робила це, коли в дитинстві її дівчинка забивалась або ж їй боліла якась інша вавка.

— Цить, тихенько, моя рідна. Хороша моя дів­чинко, усе минеться. Микола скоро вернеться, час струмком збіжить. Рік-два, і ти незчуєшся, як він дома буде, — переконувала дочку, утішаючи най­старшу свою дитину, яка, їх жаліючи, долю зав’язала собі міцним вузлом. Такий не розвʼяжеш, хоч би й пýчечки до крові стерти довелося. Звідкіля тепер долечку виглядати, як упросити, щоб змилостивилася над донькою і її Миколою?

— Мамо, — схлипувала гірко, — мамочко, я ж думала із чоловіком жити, усе навпіл ділити: радість, горе, аби тільки удвох, укупочці. Як ви з батьком. А он як усе обернулося. Сама та й сама. Свекри, спасибі, не ображають, та тільки без нього чужі люди в хаті.

Фаня втирала сльози дочці, в очі зазираючи. Такі схожі очі, такі, наче в дзеркало дивилася і себе молодесеньку бачила, юну, закохану, що серед вино­градників долю свою виглядала. Донька й справді ­поставою, обличчям, волоссям, рухами в матір пішла, і характер той самий: добра та лагідна, чуйна, совісна. Таку б на руках носити, жаліти, голубити, так нема кому.

— Усе мине, чуєш? Хороше й гірке, усе минає. Живий, дужий. Ти молода. Дочекаєшся. Будете ще діток народжувати й тішити.

— Ой, — схаменулася і просяяла миттю. — А де Софійка з Вітюшкою? Сплять іще? Давайте хоч Михайлика на руках потримаю, наняньчуся.

І за мить замість сліз сама усмішка, забавляє малих і радіє. Їй добре, матері краще стократ. Уже й Фаня всміхається, на стіл накриває, щоб снідали, бо Іван ось-ось від діда з бабою вернеться.

— Мамо, а батько вдома?

— Був, попорався і до дядька Івана пішов. Чи, може, до дядька Андрія.

Нічого не відповіла дочка, промовчала, сестричку хіба до себе притисла міцніш. Софійка ж від щастя аж запищала, забавляючись.

Коли двері вхідні прочинилися й у хату зайшов Іван, кліпнув блакиттю очей — і враз світліше стало, ясніше, просторіше. Наче парубоцькими плечима стіни підтримував.

— О, сестричка в гості прийшла. Сніданок смачнішим буде.

Меншенькі брата почули й чимдуж обійматися, він сміється, до стелі підкидає. Оце коли так бавиться, Фані ввижається, що то брат Йозеф, правда, вони його в дитинстві жартома Пепі звали. Таке ж світле, аж золоте волосся, очі, ніс, усмішка. Навіть рухи, буває, такі ж самісінькі, приміром, коли долонею по волоссю веде, чуба поправляючи. Якби не він, не його поміч і підтримка, Фані скрутно було б, важко з меншенькими, а так наче дорослий янгол у хаті крила розправив.

— Мамо, баба гостинців передала. Пирогів на­пекла.

— А як дід?

— Зі спиною мучиться, але я гній від коня вичистив і від корови. Сіна на тиждень наносив, буряків з погрібця витягнув. Потеплішає — город скопаю отам, у тому клинку, куди з плугом не влізеш.

— От і добре, що допоміг.

— Мам, — звертається, а очі опускає, соромлячись. — Можна з хлопцями увечері біля клубу посидіти? Дмитро акордеон візьме. Обіцяв, що навчить.

— Ой, мамо, не знаю, не знаю, — не стрималася і таки пирснула сміхом старша сестра. — Гляди, щоб ми в школі його не женили.

Іван почервонів, густим рум’янцем залився, з ноги на ногу переступає знічено. Фаня жартома до дочки аж ногою притупнула.

— Цить мені! Рано ще, — говорить, а погляд до сина наче припнули, не відірвати. Коли він і встиг отак витягнутись? За батька вищий на пів голови, за спиною сховатися можна. Статний і вправний парубок. Дівчатам горбівським сердечна згуба. Певно, не одна сьогодні зітхати буде, весну біля клубу стрічаючи.

— Так можна? — перепитав знічено й враз на­гадав їй отого колишнього маленького Іванка, а може бути, що й… Раптові спогади відігнала так затято, що аж злякалася.

— Аякже. Тільки, синку, недовго, щоб не змерзли. Потеплішає, отоді й учитися будете.

Увечері додолу спустилися сутінки й припнули струмки, втихомирили жваве дзюркотіння талого снігу. Земля пришерхла нічними приморозками, які, вочевидь, ось-ось мали стати останніми. Незабаром теп­ло візьме гору — і забуяє Горбів, зазеленіє, розквітне. Фаня любила весну на вкраїнській землі чи не найдужче. Може, тому що сімнадцять років тому вперше побачила цей дивовижний край, і сталося це саме навесні. Господи, коли то було, а в миті рідкісного душевного трепету їй часом і досі ввижається, що вона стоїть на дорозі, яка веде до Горбова, і відчуває, як на обличчя падають перші краплі весняної пророчо-доленосної зливи. Якось так повелося, що з того часу вона щовесни чекає на отой перший жаданий та блаженний дощ, неначе просить у Творця благословення. Цьогоріч грім упав на голу землю. Старі люди кажуть, що поганий знак, а Фаня оте слухає і мучиться передчуттям лихого. А воно ж що… Чого лиш не буває в природі? Різне. То сліпа й слабка душа даремне потім повниться страхами.

Оце як зараз. Жде додому обох — чоловіка й сина. Жде й тривожиться. За кого — уже й не розібрати. Натомість безпомилково впізнає ходу чоловіка, щойно в сінях гупнуло. Захар. Стрепенулась і вже було хотіла вийти назустріч, проте коли в сінях щось упало, перекинуте, лишилася біля дитячого ліжка — виструнчена, мов напнута тятива. Крізь прочинені двері було видно, як Захар Пономаренко увійшов до хати, понуро обвів поглядом кімнату, неквапливо стягнув чоботи, сів на стілець біля столу й опустив важку голову, ніби втомився думки носити. Чи гризоту свою? Фаня те бачила й уже зумисне не виходила, знала, що зайва. Раніше, бувало, ненароком потрапляла на очі, і завше нічим хорошим те не завершувалося. Ніби не її Захар, а сама глупота людська, зневіра та розчарування, хмелем заправлені. Здавалося, його щось випікало зсередини, страшно пекло, роз’їдало, крутило, вивертало, мучило — повні груди отрути збиралося, а голова мов чавун. Не зачіпала тоді, більше того — змовчувала й відмовчувалася, не зважала на дорікання чи звинувачення. Нащо? Відчувала, що йому болить усе те нездійснене, незроблене й непрожите. Сам себе картав, люто картав, з надривом, та тільки їй діста­валося, бо виною всьому хміль.

Фаня пам’ятає, як повертався додому напідпитку — спершу вряди-годи, коли мусив не вирізнятися з-поміж гурту. Завжди за нагоди, не просто ж так. Правда, компанія збиралася постійна й поволеньки, непомітно так обтиралася, витесувалася, гуртувалася. Весело сиділи, гамірно, задушевно. Чом ще не зібратися? А потім ще й ще. Коли на радощах, коли ж, як кажуть, щоб полегшало. Згодом могли стрітися вже й без особливої причини, бо зібралися. Хіба гріх посидіти з товаришами, погомоніти, підтримати компанію? Не гріх. Скільки того життя! Стрічалися і збиралися. Сьогодні, учора, позавчора, як усі.

От тільки коли біда прийшла, скрута страшна, коли дітям кусня хліба бракувало, мусили вони дім поміщицький обміняти на оцю хатину, отоді Захар переїзд як втрату себе пережив, болісно. І, як умів, «рятуватися» став. Дякувати Богу, що на харчі лишилося і на прожиття, дітки ж бо малі, жити якось треба. Фаня, на скруту батьківську надивившись, заміж пішла. А Захар… зрозумів, відчув, що дочка своїм дівуванням пожертвувала, щоб їм хоч якось підсобити. На весіллі ­тішився чи не дужче від усіх — для сторонніх очей, бо зсередини… А що може робитися всередині? Пéкло. Особливо коли ота дочка прибігла й у ноги впала, сльозами вмиваючись, змовчав. Що він міг? Уже нічого.

Чи бачила те лихо Фаня? Чи помічала? Чи просила зупинитись? Певно, жодна жива душа ще того не помічала й не відала, а її — уже передчувала, квилила, просила, молила, та тільки оковита міцніше від дружини при собі тримала, ой міцніше. І досі тримає, бо так просто не розірвати пут, не розв’язати вузликів, не вивільнити… Може, якби сам захотів…

З першої кімнати почулося гучне хропіння. Так і є. Заснув, як був, сидячи на стільці. Фаня тихенько підвелася зі стільця, дістала з нижньої шухляди Біблію, розгорнула і в сутінках душевного сум’яття почала читати Боже Слово. Хвилина, дві, десять… За пів години її Захар прочунявся і, винувато нагнувши голову, ліг у подружнє ліжко. За якийсь час у сінях шкрябнуло, прочинились двері, і навшпиньки, щоб нікого не збудити, повернувся син. Фаня перехрестилася вдячно, як уміла, і всміхнулась: ось тепер засне.

***

Ніна Павлівна напекла пирогів суботнім ранком і з’яви­лася на їхньому порозі, просякнута ароматом свіжої випічки, з незмінною сором’язливо-винуватою усмішкою.

— Доброго ранку, простіть вредну сусідку. Не сидиться старій тетері вдома спокійно, ось пожалувала. Зайвий раз людей потривожила.

Жанна радо всміхнулась і одразу ж ступила крок назад, впускаючи гостю в дім.

— Що ви, проходьте. Максим… Васильович від­лучився в справах. Посада зобов’язує. А діти вашим пирогам знаєте як зрадіють! Я зараз какао зварю. Проходьте-проходьте.

Жанна до пуття не могла збагнути, чому так легко й просто впускає цю стареньку у свій простір. Може, через дивне відчуття, неначе в гості завітала її покійна бабуся чи добра родичка. Ніна Павлівна обсмикувала краї куртки й винувато нітилася.

— Та я б не потривожила. Внучка завтра приїздить у гості з Києва, спитає про котика…

— О, Няшка. Звісно. Аякже. Оце, я вам скажу, везу­чий кіт. Діти! Ніно Павлівно, ви роздягайтеся.

У коридорі вже стояли Ваня з Варею, збентежено перезираючись між собою, однак швидко впізнали чемну стареньку, котра завжди віталася з ними зранку, а бувало, пригощала цукерками.

— Ніна Павлівна прийшла по свого котика. Няшка побуде в неї до понеділка.

Сусідка завбачливо закивала головою.

— Це тимчасово, поки гостюватиме Діанка. Вона йому так тішиться, так радіє, коли приїздить у гості. Дочка, знаєте, не дозволяє заводити вдома. Страшенна алергія. — Старенька змовницьки підморгнула. — Наступного разу мають приїхати удвох, тоді вже Няшка у вас залишиться.

Варвара прискіпливо придивлялася до хитрої бабусі, неначе вивіряла на правдивість, чи варто довіряти, чи, може, ні. Що ж, іспит та, здається, склала на «відмінно», оскільки за мить дівчинка допитливо зазирала до кошика.

— А пироги з начинкою?

Ніна Павлівна просяяла, наче весняне сонце.

— З шоколадом. Дай, думаю, у суботу поснідаю круасанами.

Зачувши назву улюбленого смаколика, помітно пожвавішав Ваня і галантно потягнувся до кошика.

— Давайте допоможу. Варю, а ти клич швиденько Няшку, бо зараз сховається. Шукай його потім.

Рудий бешкетник вибіг на ґвалт і, як був, з розгону застрибнув до кошика, чим насмішив господарів та гостю. Кошеня мурчало, лащилось і згрібало лапками рушник, відчуваючи тепло свіжої здоби.

— Так ось хто в цій хаті справжній ласун! Не пере­живай, я вдома для Діанки лишила. Вона ж тобі гостинця везе — цілий мішок корму.

Отак, смішками та жартами приправлені, пироги розійшлися, наче й не було. Діти, вдосталь наласувавшись, лишили матір з Ніною Павлівною удвох, відтак за якусь годину неспішної розмови Жанні здавалося, що вона знає сусідку кілька років поспіль. Вона спостерігала за жвавими очима, вслухалась в інтонації голосу й добре уявляла Ніну Павлівну в класі біля дошки — поважну, стриману, сувору й водночас дуже людяну. А з якою легкістю і невимушеністю вона пригадувала своїх учнів, кілька поколінь, і всіх на ім’я та по батькові, плюс дівочі прізвища та родинні зв’язки — усе дбайливо зберігалося в пам’яті, мов безцінний скарб. Ніна Павлівна підмічала на перший погляд незначні деталі, однак це дозволяло їй робити напрочуд глибокі висновки. Допитлива старенька, наприклад, одразу ж помітила букет троянд на під­віконні й ніби між іншим усміхнулася кутиками губ.

— Вітаю, Жанночко. Мій покійний чоловік теж дарував троянди на річницю. Завжди червоні. Говорив, що то колір справжнього кохання. А я не зізнавалася, що люблю ромашки.

Гостя замислено провела зморшкуватою долонею по столу, немовби розправляла невидимі складки на скатертині життя.

— Шкода, що я свого часу не цінувала його так, як належить. Молода була. Усе ображалася, що в нього для сім’ї бракує часу, сил, уваги. Сварилася, коли той час з’являвся. Певно, марила книжковими ідеалами в стосунках, а він багато й тяжко працював.

Замовкла, від того мовчання теплом війнуло, щирістю прожитого й пережитого, а за мить продовжила, не приховуючи запізнілого каяття:

— Він на роботі помер. Стало погано після чер­гової наради, а до лікарні не довезли. Не встигли. Лікар сказав: серце, мов ганчірка, наскрізь діряве. Я, Жанночко, лише після його смерті зрозуміла, скільки добра він встиг зробити, про скількох дбав, скільком допомагав. Люди приходили й плакали, немов сироти. А я, дурна, ніколи до пуття і не розпитувала про роботу. Наче так і мало бути.

Жанна не стрималась і поклала долоню на зморшкувату руку. На безіменному пальці досі була обручка. Ніна Павлівна неначе прокинулась.

— От же стара тетеря! Ми для Максима Васильовича мусимо лишити здоби, Жанночко. Обов’язково передайте мою дяку за його роботу.

Звісно, сусідка пішла задовго до його повернення, проте Жанні все ввижалося, що вона досі поряд, бо її присутність залишила по собі світлий слід людяності, турботи, піклування. Прибираючи на кухні, жінка раз по раз зазирала у вікно навпроти, шукаючи поглядом знайомий силует, і всміхалася. Треба ж, звичайнісінька розмова, без нотацій, повчань, напучувань, а вчорашні проблеми вже дріб’язковими здаються, геть неважливими, образи та непорозуміння — порожнім звуком. Адже якщо роззирнутися довкола, придивитись уважніше — скільки хорошого є поряд, тут і зараз. Неповторного, по-справжньому безцінного. Мимоволі пригадалися слова, які старенька промовила, вже стоячи на порозі, коли турботливо ховала в пальті непосидюче кошеня:

— Знаєте, Жанночко, чого прожиті роки вредну вчительку навчили? Доки можеш, усміхайся, а вже як прийшла біда, питай, для чого.

***

Коли Фаня розплющувала очі, завжди бачила у вікно справжню весну — зелену аж до запаморочення, ніжну, тендітну й непоборну водночас. У рідкісні миті проблиску свідомості жінка ревно шепотіла молитви пошерхлими вустами й усміхалася до сонця. Чомусь саме воно, сонце, ототожнювалось у сірих казенних стінах з рухом життя. Може, тому тяжкохвора просила розсунути ширше фіранки, хоча потім болісно мружилася: в очах різало й починало мерехтіти, а світ брався плямами — спершу вогняними, а згодом цятки набиралися чорноти й зрештою стікалися в безпросвітну темінь, що загрозливо шипіла десь всередині голови: «Ш-ш-ш-ш-ш».

— Робимо все можливе, проте шанси мізерні. Надто складний перебіг хвороби. Надто. Готуйтеся до найгіршого…

Хвороба прийшла нізвідки. Раптово й неочікувано. Перші симптоми з’явилися на початку травня, а за тиждень від жінки лишилася хіба що оболонка людини. Ніхто не міг пояснити, як виснажене тіло досі утримує в собі живий дух. Виснажена, змучена лихоманкою, вона нагадувала тонесеньку воскову свічу, що догорає. Медики Виблівської лікарні подумки встигли поховати безнадійну хвору. Здавалося, ще один летальний випадок — лишень питання часу. Діаг­ноз — тиф. Він укотре повернувся. Цього разу — аби забрати сорокачотирирічну жінку.

Справжнє весняне тепло щойно проклюнулося першими пуп’янками ніжного квіту, розігріло ґрунт, випустило в повітря нескінченні крилаті рої, загуло, заспівало, затьохкало, проте вона того вже не бачила. Стан хворої погіршився, жінка майже не приходила до тями. Крізь липку завісу марення весь час кликала до себе дітей, повторюючи їхні імена в послідовності народження. Усі десять. Згодом медичні сестри пере­питували в рідні, кого кличе вчителька німецької, бо припускали, що, може, когось із горбівських учнів, тоді скрушно зітхали над її ліжком, не в силі повірити, що маленька жінка, від якої нині лишилася хіба що зрима тінь, терпіла муки пологів стільки разів.

— Чудна, чому вона мертвих кличе? — перепитували одна одну й стенали плечима: мовляв, хтозна, певно, хвороба винна, марення.

Хіба яка літня-літня санітарка, згадавши власні давні втрати, печально похитувала головою.

— Мабуть, у серці материнському всі живі…

На біду, живим скрутно доводилось, ой скрутно, гірко та страшно водночас. Мусив Захар Пономаренко до тями проходити, бо хоч-не-хоч — весна зусібіч роботу підкидає, гризота спокій доїда, а діти за мамою плачуть. Спасибі старшій дочці: підсобляла, наче знову додому жити вернулася, бо не вибувала, хіба ночувати до свекрів верталася. Іван теж помагав. Зі школи прибіжить, їв не їв, відпочивав чи ні, до роботи — усе чисто робив, ніякого діла не боявся. Рідня теж не забула. Палажка ледве не щодня приходила, діток бавила, розважала, забавки вигадувала, а вже як виходила з двору — за слізьми стежки не бачила, бо нема Фанечки вдома.

Отоді чи не вперше зрозумів Захар, ким насправді була його тиха й сумирна жінка, скільки на її плечах трималося, якою любов’ю сердечною всіх зігрівала, підтримувала, розраджувала. Без рук її, без легких кроків, лагідного голосу будинок ураз порожнім зробився, наче стіни в ньому зсунулись, а повітря з нього висмоктали. Руїна. Пустка. Нема сім’ї. Без жінки ж усі сироти: і дітки, і він, і батьки старенькі, немічні, і рідня. А школа? Учні з десяток разів на день прибігали спитатися. Захар уже був сварився, бо не можна ж, а вони лізуть, мов горобенята на тин, і цвірінькають:

— Коли?

— Коли?

— Коли Францівна повернеться?

Якби ж він знав, якби він тільки знав, хоча краще нічого не відати, ніж таке почути. Того духмяного вечора повернувся пізно, ледве не за північ. Чи пішки з Виблів ішов, чи заблудив, чи, може, на пузі повз — жодна жива душа не підгледіла, якось так прийшлося. До хати навпочіпки вліз, немов чумний, у порозі зашпортався. Щоб не кричати, зуби міцніше зціпив, жили йому вивертає, а він бреде, бідолаха, у другу кімнату, туди, де ліжко подружнє. Їй-богу, як на край світу дорога, ледве дістався, поглянув на Михайлика, найменшенького, а синок ще й долоньки склав під щічку — янголятко. Такому ж мамка треба. Як без мами? Батько того не дасть, бо не годен.

І жінці помогти не здатний. От вона, Фанечка, помогла б, з того світу дістала б, ви`ходила, вилікувала, на ноги підняла. Оце хоч би раз, разочок однісінький в очі її подивитися, раю земного торкнутися, тихого, лагідного, сумирного. Наче ось тут перед ним стоїть — молодесенька, у сукенці своїй блакитній поміж довжелезних рядів винограднику, що ген-ген за обрій тікають, стоїть квіткою неземною і всміхається, вітер лице виціловує, волоссям бавиться. А сонце над нею яскраве-яскраве, стільки сонця того чудного — очам годі вмістити. Це ж на тому світі, видно, стільки світла, бо лікар що сказав? З правдою не ховався, прямо в лоб рубонув:

— Стан критичний. До ранку може й не дожити.

Стрепенувся: ні, не дасть отак просто, ще побореться, як може, як уміє. До столу навколішках доповз, усе із шухляд додолу вигріб, тремтячими пальцями намацав гладеньку обкладинку, схопив, наче голодний кістку, труситься, холодний піт очі заливає, а він гортає Святе Письмо. Нічогісінько не тямить, от ні словечка не годен прочитати, тільки все гортає і гортає, мов заведений. Коли вже останню сторіночку перегорнув, отямився, голову обхопив, захитався і заголосив беззвучно, страшно, а сльози серце виїдають. Бо чого серце те болить? Наче розривається зсередини, окаянне.

Іван саме до спальні батьківської зазирнув, щоб Михасика перевірити, і враз остовпів, ошелешений. Отоді без слів усе й зрозумів. Як тут не зрозуміти, що біда у вікна стукає? Рветься, свого дожидається, жени — не жени. Метнувся назад, у першу кімнату, присів на долівку, а воно ж хіба сидітиметься? Коли стіни докупи сходяться, чавлять, труною, дошкою гробовою увижаються. Скочив на рівні ноги й — у чому був — під голе небо вибіг. Голе-голісіньке, бо ні зірочки, ні зблиску, ні промінчика — суцільна непроглядна тьма. У скронях кров гупає, руки-ноги відбирає, а він стоїть у серцевині мороку, на плечах небо тримаючи. Отак до самісінького світання і простояв, молитви зга­дуючи, — усі, які тільки від матері чув, усі до одної воднораз пригадалися. А вперемішку з молитвами — обіт­ниці. Що обіцяв? Кому? Того ніхто не відав і не знав, хіба що голе небо чуло.

А зранку санітарка, котра бачила на своєму віку, перебачила, неспішно зайшла до лікарняної палати й похмуро стала в порозі. Бо куди спішити? Смерть однаково наздожене, як уже не наздогнала. Стоїть, на швабру опершись, тільки дивитися не дивиться — боїться. Молоденька сестричка пів години як звідсіля вибігла з отакими очима: мовляв, жива пацієнтка, хоча за всіма прогнозами вже мрець. Дмитрівна постояла ще хвилину-дві, згадала, як дочку свою хоронила, якраз Фанину однолітку, зітхнула розпачливо, а затим нащось «Отче наш» прочитала, хоча не робила того вже, мабуть, цілий вік, підійшла ближче, очі опустила, зирк — лежить їхня Францівна, мов тінь, до вікна голову повернула й дивиться, як сонце кімнату мерехтливим золотом заливає.

— Дочко… — сплеснула в долоні, наче дитя, котре неждано-негадано чудо вгледіло. — Любесенька моя, невже отямилась?

Отямилась. Отямилась попри всі прогнози, бо таки мала б у землю вкраїнську лягти: надто тяжкою була, як по правді — приреченою. Не виживають такі. Отам лишаються. А вона насправді й лишилася, бо часто верталася думками у хворобливі марення, пригадувала щось, тільки таїлася з тим усім згірклим мовчанням, труєним, ніби печать на вуста поклала непорушну. Здавалося, як не розкаже нікому, не обмовиться, тоді омине їх неминуче, мимо пройде, голосу людського не почувши. Та тільки все одно не судилося…

На поправку, правда, пішла. Одужувала поволеньки, неспішно, не одним днем, не однією годиною — довго й тяжко виборсувалася. Найдужче раділа частим звісточкам з дому. Тримала слабкими пальцями списаний листок і всміхалася, а в очах завше сльози бриніли — любові та вдячності. Любові до дітей, чоловіка, рідні, Горбова, що рідним став, та вдячності Творцеві, що лишив її поміж живих до іншої пори. Ще натішиться, діток підростить, дасть Бог, онуків на руках потримає. Усе ще буде. Життя крилом пригорне, обігріє й обдарує. Найстрашніше ж минулося.

Уже коли повернулася додому, застала листа з Австрії. Писали сестри про смерть матінки — тиху й безболісну, мов сон весняний. Лягла звечора, а зранку вже не прокинулась. І якраз тієї ночі страшної, коли на Фаню смерть чатувала. Як відчула… Либонь, відмолила її у вищої сили, випросила, собою засвіти засте­лила, щоб уберегти. Усі роки розлуки воєдино сплела, адже так і не обійняла дочку більше, не поцілувала, не потішилася онуками, не дочекалася пра­внуків. Скільки всього родинного так і не відбулося і не сталося, тоді як життя вітерцем легким відшуміло поміж виноградників та й загубилося, долею жіночою у всесвіті зблиснувши.

Втрата матері болісною була для Фані, а за суттю своєю — подвійною. Обікрала їх доля скупа, не зглянулася, прирекла на розлуку довічну. Навіть сльози — і ті мусила жінка ховати від сторонніх очей, бо не хотіла родину зайвий раз тривожити, тим паче, що слабка була, квола, немічна. Звісно, вони б переймалися, а помогти — чим поможеш? Нічим. Через те крилася зі своїми почуттями, ховалася, хіба коли на самоті лишалася, тоді вже пригадувала… Чомусь руки найпершими — теплі, ніжні долоні, довгі пальці… Торкнуться — і вавки як не було, не болить уже, на очах гоїться. Ще… ходу мамину, кроки легкі, безшелесні немов тут, поряд, чула. І обійми… такі лагідні-лагідні, світ у них — зернятко, що із серця материнського проростає, — безпечний, затишний, любов’ю безумовною осяяний.

— Спокій серця, доню, то сила жінки.

— Слабка я, мамочко… стала. Слабка й безсила… — шепотіла в тишу горбівської хати розпачливо, бо не мала спокою — передчуттями мучилася, гнала їх якнайдалі, заперечувала, заспокоювала себе, як уміла і як могла, однак ті все одно верталися, ніби стежку в серце проторували.

Хоч зримо не було на те причин, навіть натяку. Чоловіка так годі впізнати. Здавалося, повернувся колишній Захар, уважний, турботливий, беручкий до всякого діла, лиш би Фані добре було. Дітки й собі старалися матір потішити — хто як умів. Фанечка як дбала про лад у батьківській хаті, так і продовжувала дбати, до мами по кілька разів на день підходила, щоб притулитися, надивитися, обійняти, наче не віри­ла, що сердешна з того світу вернулася. Малеча теж навперейми на руки лізла, в очі зазирала, немов пташенята. А чи ти тут, мамо? З нами? Приходила й Захарова рідня провідувати, гостинців нанесли на три роти солдатів. Палажка ж щодень була, може, чоло­вік і сварився, хто те знав. Прибіжить, було, стане в порозі, щоб не помітили, та й слухає, як Фаня дихає, наслухається, заспокоїть тривогу свою, гризоту приспить, отоді вже йде говорити. Іван теж, здавалось би, дорослий парубок, розсудливий, урівноважений, а так, бувало, на матір подивиться, ніби серце виймає з грудей, щоб пригорнутися…

— Мамо, ти нас більше так не лякай, — чи то жалував, чи просив.

Так і минали дні, солов’їним співом із травнем обвін­чані, а теплі ночі в пазусі літо вже гріли, вигрівали. Бузок біля хвіртки зацвів несамовито, як очма­нілий, ніби востаннє, все ніжним огромом у душу просився, застерігав, нагадував, шепотів про таємну минувшину.

Вона й зрозуміла, відчула в одну мить і не вберегла…

Гарячка звечора приключилася, тихим підступом узяла, ненав’язливо, потайки. Син іще віджартовувався: мовляв, перегрівся вдень, не вдягнув картуза, от і має тепер, — минеться, пройде за ніч. Зняв у сінях батьківський кожух, щільніше укутався та й лежить під овечим хутром, блакиттю очей усміхаючись — чистою, весняною блакиттю молодого життя, квітучого.

— Мамо, ви чого? Оце придумали. Спати йдіть.

І пішла б. Хіба ж би не пішла? Та ластівкою прудкокрилою полетіла, щоб відпочив синок як слід, відлежався без зайвих материнських зітхань та напу­чувань, от тільки ноги не несуть її, у грудях оніміло, запекло й враз обірвалося — наче в прірву бездонну сторчака. А голос зсередини нашіптує: «Ось де воно, Фаню, Горе. Прийшло. Стрічай. І печать свою зловісну вже наклало».

— Мамо…

— Іванку, не спиться чомусь, — відповідала як мог­ла спокійно, хоч у грудях наче зміїне кубло вовтузиться і сичить. — Дай біля тебе посиджу.

— Батьку, хоч ви їй скажіть…

Хіба слухала? Як не сварив Захар, як не просив, умовляв, щоб себе пожаліла, — брилою кам’яною біля Івана уклякла. Лиш би поряд, аби біля нього, хай годиночку, ще одну, ще. Скільки ночі тієї? Мить і вічність — усе єдине, коли мати хворе дитя глядить. Незабаром й Іван змирився з її присутністю, уже не просив піти, не перечив, не противився. Мабуть, ще й через те, що після опівночі гарячий зробився, мов жар. Фані сина торкнутися страшно, а він мовчить, сердешний, хіба час від часу всміхається лагідно, мов хлопченятко. Як колись давно, у дитинстві, ніби він і водночас другий Іван. Первісток… І таке оте видиво зриме, нав’язливе.

— Синочку, ну хоч трохи полегшало?

— Усе добре…

Аякже, оте «добре» глибше ножа Фаню простромлює наскрізь. Очі до сина мов припнули. Компрес на чоло покладе, мить-друга — і вже міняє. То подушку зіб’є, розправить, щоб зручно було, м’якенько. Обійме, приголубить дужого, міцного, сильного. За плечима, либонь, всенький світ уміститься, тільки любов материнська все одно ширша, і любов раною в ній кровоточила, квилила, голосила, кричала до Бога та всіх святих: «УБЕРЕЖІТЬ…»

А на світанні в Горбові роси лягли — рясні-рясні, чисті, мов неба слідочки. Наче янголи походили, бо хтось у височінь дверцята лишив прочиненими. Сонце неквапом здійнялося над українським селом, позолотивши простір своєю присутністю, а от слідів не встиг­ло випити. Скільки потім Фаня жила, до останнього подиху свого пам’ятала, як вийшла надвір, щоб провести до лікарні старшого сина, а трава сама до ніг лягла — плакати.

Сина не стало рівно за тиждень. Страшна хвороба, немов знущаючись, наздогнала й другого її Івана, щоправда, сімнадцять років по тому. Погожої травневої днини найстарша дочка Пономаренків, ховаючись від сторонніх очей, заламувала руки ген-ген поза хатою, сповзала до землі, горем скошена, і затуляла рота долонями, щоб упіймати несамовитий крик. У верховітті квітучої яблуні витьохкував, аж заходився співом соловей, ніби очманів від бузкового хмелю, роїлася в теплі мошкара. Життя нуртувало довкруж із нестримною силою, клекотіло, буяло, лиш на обійсті Пономаренків, окрім життя, привид смерті на порозі стояв і чекав на «свого». Наплакавшись і стомившись від німого крику, Фаня покволом сіла на прогріту, уже теплу землю і обперлася спиною об стіну батьківської хати. Знала, що там, усередині, мати бавить зараз дітей — одне одного дрібніше, бавить і молиться безперестанно… за сина Івана. На цій думці молода жінка здригнулася, безпомічним, уже завченим рухом прикрила рота долонями, підвела очі до неба й прошепотіла розпачливо:

— Мамо… мамочко… Як же це ти, бідолашна, переживеш?

***

Коли Жанна поставила знак питання наприкінці напи­саного, довго сиділа мовчки, ніби остерігалася ненароком потривожити материнське горе, чуже, давно минуле, забуте, а крапки все одно не поставиш, бо не має воно кінця. Власне, як і любов.

У пам’яті мимоволі зринула вчорашня розмова з Ніною Павлівною. Жанна незчулася, як прив’яза­лася до цієї дивакуватої старенької, уже сама шукала зустрічі, телефонувала просто так, запрошувала в гості й поміж іншим «забігала» провідати сусідку, перш ніж ішла до магазину. Іноді Ніна Павлівна складала їй компанію, відтак мешканці сусідніх дворів з подивом спостерігали, як дві жінки з різних світів неквапливо йдуть поряд.

От і вчора Ніна Павлівна зазирнула ніби ж то на хвилинку, у справі, бо повертала хвостатого розбишаку додому, а розпрощатися змогли хіба за годину, наче хто навмисно підкрутив стрілки годинника. Старенька, було, навіть верталася до себе, щоб прихопити сімейний фотоальбом, а вже після того час незворотно втратив лік.

— Жанночко, не дивуйтеся. Ось так і виглядає людське життя. То лиш нам здається, що довге. Усе вмістилося. Гляди, ще й місце залишиться…

Минуле й справді скрадливо шурхотіло сторінками пожовклого фотоальбому, де померлі всміхалися усмішками молодих, діти росли на очах, а час про­літав, закарбований спалахами фотоапарата. Деякі світлини Ніна Павлівна діставала тремтячими пальцями, щоб прочитати на звороті підпис на згадку, деякі — щоб вивірити дату, прискіпливо рахуючи роки, з де­якими розмовляла, неначе з живими.

— А ось це, Жанночко, наша Надя. Надія Андріївна незадовго до смерті.

Жанна взяла світлину до рук, роздивляючись літню жінку поміж квітучих хризантем у вже знайомому садку. Віднедавна вона чомусь почала робити це часто: роздивлялася жінок — стареньких, літніх, молодих і зовсім юних. Розмірковувала, чим вони живуть, що відчувають, чого прагнуть, про що мріють і чи мріють узагалі? Іноді «приміряла» на себе котрусь усмішку, позичала слово, реакцію, дослухаючись: «Я це чи не я? Моє чи ні?» Що ж, Надія Андріївна відразу, з першого погляду, стала своєю. Задумливий вираз обличчя, виразні очі, тиха усмішка, що неначе підсвічує простір довкола, зачесане догори хвилясте волосся, колір якого безжально «з’їли» прожиті роки, а ще більше — пережите, зморшки на невеличких, ніби аж дитячих долоньках, рівна лінія спини. Статечна літня жінка, яку бабусею назвати язик не повертався. Ось тут, у цих самих кімнатах, вона відвікувала вік, а варто відгорнути кілька сторінок альбому назад — і вже зовсім юна, молодесенька, вродлива, лише погляд… знаючий. Ніна Павлівна зворушено зітхнула:

— Надя старшою була на десять років, а пережила — один Бог відає. Усього й не розкажеш. Може, колись, як буде час. Однак знаєте, Жанночко, найдужче горювала, коли сина Миколу інсульт забрав. Він тільки-тільки на пенсію вийшов, усе збирався до матері з Києва перебратися, щоб доглядати, а вийшло навпаки — вона його могилку доглядала… Шкодувала — боляче дивитися було. І все повторювала, бідолашна, що смерть дитини страшніша від лихоліть війни.

Ніна Павлівна винувато замовкла, а за мить, усміхнувшись, додала:

— Діти — вони ж діти завжди. Просто коли маленькі, більше біля нас.

Так, коли маленькі… Жанна ворухнула мишею, запустивши операцію вимкнення, звичним рухом закрила ноутбук і поклала на підвіконня, як робила це зав­жди. Написане дедалі глибше пускало в ній коріння, раз по раз повертаючись. Бувало, Жанна відчувала, ніби хтось усередині її свідомості обачно, бережливо змінює звичну досі світобудову: згладжуються гострі кути, стишується категоричність суджень, м’якшають слова, реакції, глибшають відчуття.

Ось і зараз вона спинилася, дослухаючись до поскрипування мостин і цокання годинника. Усі вдома. Тиша. Спокій. Затишок. Раніше того навіть не заува­жила б, а нині стоїть щаслива й зворушена. От хіба не щастя? Воно. Зачинивши двері кабінету — заразом кухні — минула коридор і навшпиньки увійшла до дитячої. Сплять її «малята». Варя вкотре відвоювала другий ярус ліжка, тому про всяк випадок ближче притулилася до стіни. Звідси її складно розгледіти, хіба самі п’яти. Жанна дбайливо прикрила голі ноженята ковдрою, схилилася до сина, котрий вимушено спав унизу, і завмерла, накрита хвилею безмежної ніжності до хлопчика, який так несподівано швидко виріс. Лагідно торкнувшись плеча, поцілу­вала. Ванько невдоволено мугикнув щось крізь сон, незграбно перекотився ближче до стіни, добряче буцнувши коліном килим. Треба ж, тижнів два тому Варюшка кепкувала над старшим братом, адже той відмовлявся вручати подарунок однокласниці до Восьмого березня, бурчав, нітився, червонів. Тоді Жанна лише посміялась, а виявляється, син подорослішав настільки, що почав соромитися дівчаток. Господи, як швидко вони ростуть, дорослішають з кожним днем. Однак поки ще є оці блаженні вечори, сопіння вночі, вранішній гамір, невдоволене бурчання, рух, галас, крики… плач. У грудях солодко залоскотало: незабаром, зовсім-зовсім скоро, будинок заповниться пронизливим криком немовляти…

Ще раз турботливо розправила ковдри, постояла якусь мить і тихесенько вийшла, причинивши за собою двері.

Навпроти, у їхній спальні, горіло світло. Попри пізню годину, майже північ, Максим не спав i, щойно вона увійшла, хутенько відклав мобільний телефон, усміхнувшись:

— Уже думав, не діждуся.

Спантеличено спинилася за крок до ліжка, недо­вірливо зиркнувши на чоловіка. Він це чи хтось інший? Невже й справді чекав на неї? Зміни в їхніх стосунках помітила одразу після річниці, якої так і не відбулося. Не дочекавшись Максима, вона тоді лишила на столі святкову вечерю і кілька годин методично роздивлялася стелю подружньої спальні, доки її не здолала дрімота, а прокинувшись серед ночі, із жахом усвідомила, що в ліжку досі сама. Отоді й злякалась. Мабуть, уперше й по-справжньому злякалася за чоловіка. Гарячково схопивши мобільний, який завжди ставила на беззвучний режим, одразу ж перевірила вхідні дзвінки. Порожньо. Лише тоді видихнула й підвелася, щоб пройтися будинком. Максима помітила на кухні. Він сидів за столом, обхопивши голову руками, а навпроти лежав розгорнутий фотоальбом їхнього весілля. Чоловік тоді нічого не сказав, не зміг. Власне, вони обоє не знайшли сміливості поговорити, слабодухі дорослі вкотре зробили вигляд, що все як завжди. Проте назавтра, в обідню перерву, Максим приїхав додому сам, без водія, і заніс до будинку велетенський букет червоних троянд, просто гігантський — сорок одна квітка, сорок одна. Простягнув і винувато всміхнувся:

— Вітаю, рідна. Це наше з тобою число в дзеркаль­ному відображенні.

З’ясувалося, що так буває: бачиш близьку людину ніби вперше й нічогісінько не розумієш. Щось змінилося тоді між ними, щось важливе, ледве вловиме, ще беззахисне й таке вразливе. Ці зміни, певно, зараз чимось нагадують зародки перших пролісків під товщею криги — на поверхні не помітиш, проте це не означає, що квітів нема взагалі. Чи то їй хочеться вірити?

— Чому досі не спиш? Тобі відпочити треба.

Дивився на неї, не відводячи погляду.

— Ходи до мене. Без тебе… не зміг.

Знітилася, поспіхом вдягнула нічну сорочку й пірнула під ковдру, мов у невідомість. Максим задоволено мугикнув, швидким рухом загасив нічник на столику, обійняв і прошепотів ледве чутно, аби навіть ніч, бува, не підслухала сокровенне:

— Люблю вас.