У затінку земної жінки

Костел, у якому вінчалися Захар і Франциска. 1957 рік

Захар теж мовчить, понурий, розгублений, хоч би слово зронив, щоб голос наостанок почути, так ні, сльози їй долонями утирає і мовчить. А в собачій буді, якраз проти сонця, жалісливо скавчить Шавко, ще й лапою очі затуляє — чи то від проміння рятуючись, чи від людської глупоти, що стільки біди наробила.

— Годі тобі, Фаню. Я скоро вернуся, — заспокоїв невміло, скупо, ніби слова вкрав.

— Не буду.

— Діждешся?

— Діждусь, — і долоні їхні на прощання з’єднала, наче й справді лінії доль одним вузлом зав’язуючи.

Скільки потім Захар ішов до контори, стільки й чув трепет жінчиних пальців на собі, а ще — слова молитви. Ті слова, здавалося, поперед нього бігли, нескінченним чеканням шлях устеляючи.

Літо 1941 року обвінчало з розлукою не їх перших, не їх останніх. Кого на роки обвінчало, кого — з віч­ністю, саме ж дниною промайнуло, миттю, хвилиною. От тільки таким страшним воно людям привиділося, що хліб у полі — і той, здавалося, гірчив. Часом Фані ввижалося, що не знаний досі буревій підійшов упритул, заворожено застиг і кліпає до них своїм смертоносним оком.

Бої за Київ не стихали котру добу поспіль, відтак моторошні новини докочувалися до Горбова зі швидкістю степових пожеж: удень здіймалися чорною завісою, а вночі небо на обрії неначе хто підсвічував. Чомусь отого займища жінка боялася найдужче, проте не дивитися не могла. Так, ніби очима, поглядом своїм могла біду заколисати. Звечора, уклавши дітей спати, виходила надвір, завертала за хату, ішла поміж зеленого бадилля картоплі, минала рядки буряків, моркви, переходила високу кукурудзу й спинялася на самісінькій межі. Отам, оніміла від крику, що грудкою муляв біля серця, вона судомно вдивлялася в обрій. Скільки так стояла — сама не відала, бувало, ноги вклякали, проростаючи в теплу серпневу землю, яка гула страшно й люто, наче ранена звірина, котру добивають. А зранку, щойно сонце здіймалося, чутки про невідворотне розповзалися тихими горбівськими вуличками, завертаючи до принишклих будинків, шипіли біля порогу: «Не сховаєшся, не вбережешся, вже близько…» Горбівці добре усвідомлювали, що основна загроза спершу наповзе на місто, тож ловили кожну нову звістку звідтіля.