У затінку земної жінки

Пускаючи коріння

Під сонце сліпуче,

під роси, рясніші поту,

під сонні дощі, що шумлять про жалкі жалі,

вона виставляє барвисту і юну вроду,

а душу, вже сиву, ховає —

в твердій землі…

Наталка Фурса. Квітка

У палаті виразно пахло мандаринами, ліками й засобами дезінфекції. Ліжко скрипіло, коли вона переверталась, однак Жанна тому несказанно раділа, бо два інші багатозначно порипували — тверда поверхня й простенькі матраци обіцяли «підвищений» комфорт. З дня її авральної госпіталізації минув тиждень, тому жінка почувалася тут ледве не старожилом — звикла і до звуків, і до запахів, і до людей. Першу добу, щоправда, противилася та ревно просилася додому, до дітей, аж доки завідувачка відділення Анжела Анатоліївна не пригрозила ін’єкціями заспокійливого.

— Сподіваюся, грудних немовлят удома нема? От і чудесно. А школярикам батько вже якось раду дасть, повірте. Не переймайтесь і відпочивайте. Це зараз головне для малюка.

Прозріння прийшло не одразу. Жанна не випускала мобільний з рук і раз по раз набирала дітей, заперечуючи необхідність бути не з ними. За вікном над оголеними кронами дерев кружляли крикливі чорні тіні, коли звідкілясь, неначе з неба, спустився святковий дзвін. На ту мить у палаті нікого не було, окрім Вічності, і маленька земна жінка раптом, несподівано для самої себе так виразно усвідомила, ким насправді ризикує, а збагнувши, кілька днів поспіль боялася прибрати руки із живота. У прямому сенсі слова. Ото вмоститься в скрипучому гамаку, живіт обійме, щоб, бува, нікуди не подівся, і спить. За час перебування в стаціонарі, мабуть, наспала на місяць уперед, відпочила й нареш­ті по-справжньому прийняла цінність життя в собі. А сього­дні вранці, під час чергового огляду, завжди чимось стурбована завідувачка задоволено всміхнулась:

— Якщо так далі піде, Васильович дружину додому забере… Новий рік зустрічати.

І ось уже пів години Жанна спостерігає, як із сірої височини грудня прориваються поодинокі білі цяточки, мов обіцяють скорий прихід не лише календарної, а й справжньої зими. Невже й справді за якихось чотири дні Новий рік?

— Як я додому хочу… — скиглило поряд молодесеньке дівча, а заразом чистило символ новорічних свят — духмяну мандаринку. — Там Сашко мій.

Це Віка. Її привезли позавчора, і дівчина одразу ж стала наймолодшою пацієнткою їхньої палати, хоча чому лише їхньої? Усього відділення загалом.

— Віко, ти б визначилася, куди більше хочеш. Додо­му чи до свого Ромео? — цікавиться ще одна сусідка по палаті. Людмилі за тридцять, її вагітність вистраждана та довгоочікувана, тому жінка щиро дивується такій самій першій вагітності в шістнадцять.

— Звичайно, до Сашка. Нам його мама дозволила разом жити, бо ми любимо одне одного. — Юна Джульєтта багатозначно закочує очі до стелі, натомість Людмила так само багатозначно всміхається.

— Хто б сумнівався, що любите. Ти краще скажи, що за контрольну прогуляла?

Дівчина зітхає й одразу ж заїдає сум долькою мандаринки.

— Історію. У нас така преподша, жесть. Своїм ЗНО задовбала.

— Ну-ну.

— Що «ну»? Контрольна тематична була. Підсумкова за весь семестр. Її всі боялися, не тільки я.

— Ага, тільки ти одна прогуляла.

Віка зворушено кліпає.

— Вам, тьоть Люд, смішно, а наша Миколаївна так перелякалася. Її ледь успокоїли. У школі такий кипіш піднявся. Страшне. Тепер стрьомно туди вертатись.

Жанна не стрималася, відклала вбік книгу й уважно подивилася на дівчину. Худорлява, дрібна, з хмарою ­кучерявого волосся, недбало зав’язаного на потилиці, Віка зараз нагадує швидше розгублену п’ятнадцяти­літню девʼятикласницю, аніж ученицю випускного класу. Зрештою, це, здається, навіть ближче до істини.

— Віко, Віко, тобі до ЗНО готуватися потрібно, щоб екзамени скласти.

Майбутня матуся, вочевидь, ледве не поперхнулася від почутого, бо закашлялась, а потім здивовано округлила очі.

— Жанно Валеріївно, ви щось як скажете! Нащо мені тепер ваше ЗНО? У нас свадьба скоро. Сашко предложеніє зробив.

Жанна всміхнулася і повернулася до читання, зауваживши ніби між іншим:

— Не треба, значить. А як ти атестат про повну середню освіту отримаєш, нєвєста?

Тиша запала на кілька хвилин. Дівчина нервово розділяла мандаринку на дольки, зʼїдала по одній і одра­зу ж бралася чистити нову. Незабаром лікарняна палата геть уся просякла запахом цитрусових упе­ремішку із сумнівами та несподіваним прозрінням. Зрештою Віка зиркнула з-під нафарбованих вій — швидко, неначе боялася зачепитися поглядом, і пробурмотіла собі під ніс:

— Блін, правду сказала, хоч і стерва.

Жанна ледве стрималася, щоб не розсміятися, натомість куликівська Джульєтта схопила мобільний і хутко відвернулася до стіни — строчити повідом­лення коханому Сашику. Людмилі теж подзвонили, здається, чоловік.

— Котику, не треба приїздити… Он яка погода.

Що ж, якщо котик, значить, точно чоловік. Натомість на свій мобільний навіть не поглянула. Навіщо? Діти віддзвонились одразу по обіді, щойно повернулися зі школи, хвалилися, що навчилися варити пельмені й підсмажувати яйця, а вчора бабуся приїздила, приготувала отакезну каструлю борщу й напекла паляниць.

— Мам, то такі солодкі булки з нутелою — те, що треба, — щебетала Варя.

А Ванько вже наприкінці розмови схвильовано прострочив, наче з кулемета:

— Ти, головне, за нас не переживай, мам. Батько раніше повертається, ми не самі вдома.

Не самі… Що ж, Ваня — підліток і все розуміє, Варя також ледве не з пелюшок відповідальна й самостійна дівчинка. Діти прагнуть підтримати та вберегти її, як можуть. Вони відчувають. Вона теж. Ні, Максим тоді по-справжньому злякався, більше того — запанікував, облишив усі свої «нагальні» справи, примчав до лікарні одразу ж після Вариного дзвінка, влаштував справж­нісінький допит завідувачці, бігав зі списком до аптеки, тримав за руки й нащось перебирав її пальці один за одним, немов розгублений маленький хлопчик, якому страшно втратити… А вже зранку впливовий і впевнений чиновник прискіпливо оглядав умови в лікарняних палатах, зазираючи ледь не до кожного кутка, щось обіцяв, комусь дзвонив, щось вимагав, власне, усе як завжди. Збоку це, певно, виглядало навіть вельми зворушливо й трепетно, бачте, яка опіка про дружину, яка увага й турбота. Зрозуміло, що для неї готували окрему палату, однак Жанна наполягла на звичайній і жодного разу не пошкодувала. З Людою встигла потоваришувати, долею Віки перейнялася: молоде й зелене, а вже мамою буде. Навіть пригадалося професійне й закортілося написати матеріал про ризики та проблеми ранньої вагітності.

Однак зараз, як не дивно, Жанна раптом спіймала себе на думці, що їй хочеться назад. До дітей? Так, звісно ж, але не тільки. Їй просто хочеться вернутися назад.

У непоказний деревʼяний будиночок на околиці провінційного містечка.

На затишну кухню, де «трояндовий» сервіз дбайливо береже чуже колишнє щастя.

У тремтливі сутінки вітальні з її затертим килимом на підлозі.

До дитячої кімнати, котра вночі порипує засовами й сопе рівним диханням дітей.

І навіть до яблуні, що треться об вікно спальні, бо мучиться ревматизмом…

У лікарняній тиші доросла жінка раптом, немов маленька дівчинка, ошелешено сховала обличчя в долонях, забувши і про книгу, і про читання.

Невже?

Невже їй і справді хочеться… додому?

Ніби кепкуючи над людським сум’яттям, незримі янголята десь високо вгорі струшували пір’їнки з пустотливих крил. За дві години подвірʼя районної лікарні вкрило простирадлом — первозданно-чистим і незайманим. Вкрило тихо, майже непомітно. Жанна навіть не встигла зрозуміти, як воно сталося, проте коли дивилася вниз, здавалося, ніби це чистий аркуш. Пиши що завгодно, головне — із самого початку.

Пізно увечері мобільний таки дзенькнув повідомленням. Жанна взяла телефон до рук і всміхнулася: Таня.

Знаєш, як розпочався новий розділ мого життя? Будеш сміятися — з книжки. Пам’ятаю, як одного дня відклала її вбік і… почала думати. То була одна з мотиваційних книг про мрії, життя та справжні бажання. Таких у книгарнях сотні, але ця… щось у мені зачепила, розумієш? «Чи справді я цього хотіла для себе? Чи ТАК маю прожити все своє життя? Діти, обід, прання, постійна втома, головні болі та недосипання. Мені було соромно, соромно передусім перед собою, адже я була кращої думки про свій внутрішній потенціал. Знаєш, мабуть, це якраз той випадок, коли натхненно мріють, але не діють. Скільком жінкам вдається реалізуватися по-справжньому, а не напозір? Письменниці, художниці, психологи… І хто я? Просто мама трьох дітей і дружина.

Не пам’ятаю, коли щось розумне читала чи спілкувалася про щось інше, аніж про дітей, обід і вечерю. Постійний вереск удома і хронічна втома давалися взнаки. Увечері чоловіка зустрічала докорами: «Чому бракує коштів на відпочинок? Завжди? Чому не вистачає сімейного бюджету, аби винайняти няньку? Бо чому? ЧОМУ я все маю робити сама? Невже я навчалася, аби стати звичайною домогосподаркою?» Я перестала помічати допомогу чоловіка, не бачила, як він працює і не відпочиває. Я розучилася помічати щось довкола, натомість відчувала постійне незадоволення своїм життям.

Як це страшно не звучить, мене ніщо не тішило й ніхто. Навіть діти. І навіть я сама. Я себе зненавиділа. Зненавиділа всіх біля себе. Мене не було за що любити. Постійно в домашньому халаті, зачіска абияк, без косметики, без усмішки, з вічними претензіями. До когось, до себе, до світу. Куди щезла енергійна, щира, усміхнена та мрійлива дівчинка? На її місці з’явилася підстаркувата жінка, котра припинила дивитися в дзерка­ло, бо те, що вона там бачила, її лякало.

Знаєш, ота книга, вона ніби дала мені добрячого підсрачника. Я побачила себе збоку й зрозуміла, що або залишуся отою, яка я є, або щось почну робити. Щось робити зі своїми страхами невдачі й помилок. Що я зробила? Підвелася з дивана, вирвала сторінку зошита й почала записувати мрії. Просто ж, правда? Написала, як мрію видати свою книгу, що хочу бути коханою і закоханою, прагну спілкуватися із цікавими людьми й багато подорожувати… Смішно, чи не так? І так по-дурному? Адже все, геть усе тоді було нездійсненним. Пусто­порожні мрії втомленої жінки, котра з доброго дива дозволила собі мріяти. На щось інше, бодай якусь дію, тоді не було ні сил, ані бажання.

Мабуть, будеш сміятися, але я все одно зізнаюсь: той аркуш… він і до сьогодні в мене, я його зберегла. Знаєш чому? А оті «сто мрій» за кілька років, як не парадоксально, стали реальністю. Шкода тільки, що за неї довелося заплатити надто дорогою ціною. Однак про це, як і обіцяла, я розповім пізніше.

***

Коли життя доводиться починати із чистого аркуша, найбільше лякає саме його чистота — первозданна та безапеляційна. Ні підказки, ні знаку, ні натяку — сама пустка. Ну ж бо, спробуй, однак памʼятай, що пишеш одразу й назавжди — начисто.

Усвідомлення незворотності змін прийшло поночі і, немов громовиця, розкраяло життя на «до» і «після». Франциска назавжди й остаточно стала Фанею на роковини смерті свого первістка, золотавого янгола, у головах якого нині так рясно цвів бузок — пишний, немов хмаровиння. І скільки б жінка не заплющувала очі в суцільній темряві, як би не намагалася забутися бодай на швидкоплинну мить, перед внутрішнім зором усе гойдалися на сонці білі-білі квіти, а золотаві бджілки перебирали лапками й гули-гули-гули, неначе небесну колискову синові співали. І в серці ніби щось таємне зрушилося, стало тепло-тепло, аж гаряче. Фаня притулилася до чоловіка розпашілим тілом, пригорнулась і прошепотіла:

— Мій дім там, де ти й діти…

Промовила ледве чутно, здавалося, безголосо, натомість Захару Пономаренку привиділося, що прокричала й отим криком серце в лещатах стисла. Бо що ж? Виходить, жертвує собою… не інакше. А він? Що він? «Своє» готовий хоч зубами вигризти, раз уже не випустили з України чи… не відпустили.

— Нічого, Фаню, підожди, — утішав, квапливо обіймаючи, — ми ще і в Горбові заживемо, от побачиш. Німецьку краще за всіх тутешніх знаєш, учителювати можеш хоч сьогодні. Кажуть, у Житомирі курси вчительські є. Іван рік-другий підросте, і можна вчитися. Не бійся, мамка з Палажкою підсоблять. Не зачиню ж тебе в чотирьох стінах. А біля землі… — і замовчав гнітючою мовчанкою, наче боявся правдою вдавитись, — не здатна ти робити так, як наші роблять, не твоє.

— Знаєш, — шепотіла, довірливо ховаючи лице на чоловікових грудях так, щоб чути серце, — якщо мені… нам уже довелося лишитися в Горбові, значить, на те воля Божа. Не знаю, чому й навіщо, можливо, ніколи не дізнаюся, головне — відчувати й віри­ти. Я… довіряюсь…

Та пророча ніч розвиднилася ранком, день перекотивсь у надвечірок, вечір ліг у трави опівночі. Час летів на легкокрилих конях Вічності, не зважаючи ані на людські страхи, ні на радощі, ні на жалі, він не спинявся і не чекав слушної години або вдаліших обставин, час МИНАВ. Непомітно віддзвеніло літо, та й не одне, серпень літ додав, осінь кликала-манила в зиму, а зима все кутала снігами й обіцяла високі води навесні, аби дві Бруховиці попід Горбовом своїм бурхливим шумовинням знов літечко кликали до порогу.

Так само вкрадливо й нечутно всі оті «не її» клопоти та «не її» робота обступили австрійку зусібіч і вже не відпустили. Життя звичайної горбівської молодиці не оминуло Франциску Францівну Цайтлер. Власне, що казати, навіть імʼя змінили. У селі її називали або германкою, або німкою, або ж просто Фанею. Та і як інакше, коли перші кілька років Фаня була всього лише жінкою, такою, як усі: готувала, прала, прибирала, поралася біля землі, пряла, ткала, шила, навчилася вишивати, дбала про сімʼю і родину. Вона жила звичайним життям селянки, виконувала ту роботу, котра не впадає в око відразу: за неї не жалують і не дякують, нею не вихваляються, навряд чи складають їй справжню ціну, зате потребують її як повітря і помічають, лише коли отих жіночих рук у господі раптом не стає.

Фаня одразу зрозуміла справжню цінність отієї непримітної і на перший погляд ніби й не значимої жіночої підтримки, тож до останнього подиху дякувала Захаровій матері, більше того, скрізь і всюди зверталася до неї не інакше як «мамо». І так лагідно те робила, з такою повагою і шаною, що всі горбівські свекрухи потай заздрили Горпині, бо хоч і чужа в неї невістка, чужоземна, а ближча за дочку. Хоча… нащо Бога гнівити? Усі невістки в Пономаренків добрі й чемні, сварок ніколи між ними не було й ділити нічого не ділили. А Фаня з Івановою Палажкою — то й узагалі рідніші рідних, інші сестри поміж собою такого тепла не мають. Що дружили, то дружили, ледь не щодня хай на хвилинку, а забіжать, словом обмовляться, підсоблять, допоможуть. А коли між жінками лад, то й брати в згоді, діти укупочці, батьки з миром.

Чи сумувала Фаня за австрійською ріднею, чи тужила за матірʼю, братом і сестрами? Безмірно. Так, що часом світ меркнув перед очима, а повітря камінням у грудях застрягало, бо чуже. Мовчала. Про біль мовчала українською, натомість писала довжелезні листи німецькою, а потім старанно виводила на конверті літери, що спліталися між собою, утворюючи назву рідного містечка — Санкт-Маргаретен. Звідти отримувала звісточки рідко, вочевидь, листи спершу мали «одобрити», а вже потім доставляли до адресата. Зате вже як тішилася їм, як раділа, як обціловувала кожну літеру, ховалась із листом у тихий закуток, заплющувала очі й, блаженно всміхаючись, вдихала запах дому й матінки. Траплялось особливе щастя, це коли «пропускали» лист із листівкою, а бувало — навіть фотокарткою, тоді день, два, а то й усі три Фані наче не було в Горбові. З рук не випускала того скарбу, вдивлялась у кожнісіньку рисочку й гаряче притискала до грудей, немов живих людей голубила. Тужила. За нею ж горювали… на землі, що неквапливо вагітніла камінням і мережила пологі схили нескінченними рядами виноградників. Однак це все було десь там, неначе в колишньому житті. Воно їй часом снилося, тоді прокидатися було боляче й нестерпно солодко. Дівчатка підросли, відтак і молодша, Фанечка, і старша, Марійка, згадували про австрійський край дедалі рідше. Спогади неначе вибілило українське сонце, розвіяли чернігівські вітри та відспівали голосисті соловʼї в затінку вишневого цвітіння. Було й нема. Натомість є життя в чужій і вже такій своїй Україні.

І Фаня вчилася ним жити, не нарікаючи й не шкодуючи, приймаючи як дар кожний новий день. Уранці говорила з Богом. Чомусь саме вдосвіта, коли весь світ ще спав, маленька земна жінка говорила із Творцем мовою серця і молитви. До горбівського храму не ходила, хоч і поважала православну віру, шанувала прихожан, святково вбирала чоловіка й дітей, коли в котрийсь із великих празників вони гуртом з ріднею ішли до церкви. Поки та була… Хоча… які б темні, а чи то «глупі», часи не вирували над горбівськими пагорбами, у її хаті на найпочеснішому місці завжди лежала Біблія, дарована матінкою в дитинстві. Лежа­ла й тоді, коли на видноті лежати не могла, тому хова­лась… як найдорожчий, сокровенний оберіг.

Віра укріпляла, дарувала незриму й непоборну силу, наповнювала любовʼю, прийняттям, відкривала таїну щастя. Щастя просто бути, любити, дихати, відчувати й дивуватися дарункам — непомітним, звичайним та буденним. Усмішка синочка, спів донечок чи ж бо лагідніший, ніж зазвичай, погляд чоловіка, тепле слово «мами», слушна порада батька, теплі й трохи шершаві руки Палажки, що кладуть свіжу паляницю на стіл, і навіть стара черемха в кінці городу — скрізь крились радість і простота буття, і так само скрізь ховалися печалі. Головне, аби внутрішня любов підсвічувала щастя.

Про вчителювання першою завела розмову Палажка. Якось по празнику увійшла до хати й застала Фаню за написанням листа. Деякий час заворожено спостерігала, як з-під її пальців на папір лягають завиточки літер, а по тому прорекла:

— Годі тобі, Фаню, удома скніти. Їдь до Житомира, чуєш? Нашу мову вивчила, будеш наших діток німецької вчити. Їдь, не барися. Хіба не видно, що ти не з простих, учена. Горбівські мужики онде в пошані картузи знімають.

— Скажеш таке… — густо почервоніла, засоромившись, бо ні поглядом, ні словом, ні бодай думкою не вирізняла когось іншого, окрім Захара. А що поважали її місцеві — то правда. І поважали, і задивлялись, і чудувались — усе одночасно. Бо ж австрійське вбрання давно в скрині влежувалося «без надобності», а «німка» й у буденній одежині — наче у свят­ковій. Ніби і не вихваляється, і не вихиляється, як котрась із молодиць, пройде тихо, рівнесенько, мов струна, погляд лагідний і теплий-теплий. Треба ж, темні очі, карі, а сонця — безмір… і мудрості якоїсь такої стишеної, глибокої, у таку зазирнеш — дна не дістатися. Тільки-от як і до кого їй з отим своїм розумом підступитися?

— Правда, дочко, годі тобі відкладувать, — озвалася Горпина, якій ради празника закортіло пирогів з маком учинити: тепер тісто облишила, стала поряд з невісточками й «здобні» руки не придумає, куди подіти. — Їдь, а ми з Палажкою тутечки справимось.

Послухалась і поїхала. Перший раз із Захаром, а згодом і сама. І якщо по правді, поїздки до вели­кого міста щоразу неначе повертали її до себе колишньої, справжньої, дарували відчуття самоцінності, віри й впевненості. Фаня таки виборола свою «Францівну», хоч і нелегко було. А коли влаштувалася до горбівської школи вчителькою, перший раз увійшла до класу й обвела очима схвильованих учнів, у грудях провесінь задзвеніла, хоч за вікнами золотив крони допитливий вересень.

— Guten Morgen Kinder, — привіталася й усміхнулася так, як уміла, — серцем. А як інакше пояснити, що горбівська дітлашня одразу, без будь-яких вагань чи пересторог щиро полюбила свою Фаню Францівну. Діти тягнулися до неї, довіряли й довірялись, а ще слухалися, незважаючи на те, що вчителька німецької ніколи не кричала, не сварила, навіть голосу зайвий раз не підвищувала, хіба що коли співала своїх маргаретенських пісень. До Францівни збігалися із самісінького ранку, аби розповісти про якусь свою дитячу оказію чи радість. Її уважно слухали на уроках і зі щирим захватом повторювали німецькі слова, вимовляючи старанно кожен склад. З учителькою прощалися, перш ніж піти додому, і віта­лися знову того самого дня, якщо випадково стрічали на вулиці.

Відтак і батьки горбівської дітлашні, і сусіди, й одно­сельці — усі шанували австрійку, хоча до пуття й не розуміли. А як її зрозуміти? Наважилася «остатися» за сотні кілометрів від рідного дому? Поміж чужих людей і звичаїв? Більше того, направду в скруті. Бо що там за хата у Василя Пономаренка? Які статки? Хіба живі душі, мов зернятка в маківці.

— Підожди, підожди, Фаню, — повторював Захар, зціпивши зуби, — буде ще празник і на нашій вулиці.

Так воно й сталося. Тільки ніби й не празник зо­всім — чужий біль та горе. Та й вулиця не своя, чужа, от тільки своєю стала, коли добротний просторий ­будинок поміщика Ващенка аж на три кімнати відійшов Пономаренку.

Захар майже одразу зрозумів, що проти течії як не греби, далеко не запливеш, ще й назад відкине. Розсудливий чоловік, котрий і пожив, і побачив доволі, збагнув, що зміни незворотні й опиратися їм — собі дорожче. Чи вірив у комуністичні ідеали, котрі так ревно й затято почав упроваджувати в життя? Хто­зна. Ні з ким про те не говорив, навіть з найближчими, натомість мав гарну пам’ять, тож не тішив себе зайвими ілюзіями і брав, що міг. Зміг опинитися там, де треба, і поміж тих, хто трохи вище, говорив те, що хотіли чути, робив, що мусив, зрештою добився і поваги, і посади, і влади, і… достатку.

Щоправда, за «празник жизні» й розплачуватися довелося життям.

***

Новий рік вони таки зустріли сімʼєю. Як підмітив чоловік, «повним складом» і «одноголосно». Жанну забрали з лікарні напередодні. Коли ж вона рушила до будинку, то просто-таки не впізнала свого саду й стежки до порогу. Янголята добряче натрусили снігу, бавлячись, розпушили та й лишили, аби люди могли підгледіти ту казку. Мабуть, таки щось дуже особливе витало в ті дні в повітрі, щось легке, безтурботно-­радісне, сімейне й затишне.

Принаймні Максим уперше за два місяці лишився вдома й перебрав на себе передсвяткові клопоти: приготував качку з яблуками, власноруч накришив олів’є, зробив нарізку й стушкував картоплі, невпинно наспівуючи на кухні тріумфальні гімни. Діти допомогли прибрати в будинку, сервірувати стіл, а потім перевернули прибране догори дном у пошуках подарунків. Жанну ж змусили чинно та слухняно відпочивати перед телевізором, і за якісь дві години до жінки повернулася нудота — певно, наслідок передозування враженнями. Зрештою жінка стишила звук та зробила вигляд, що задрімала, натомість дослухалась, як галасують і перемовляються Ваня з Варею, наспівує різдвяні мелодії Максим, шумить витяжка. Вдихала запахи печених страв та мандаринових шкірок, на які можна було натрапити скрізь і всюди, і не могла повірити, що це все тут і зараз. Спокій, затишок, родинне тепло струменіли настільки виразно, що, здавалося, навіть «трояндові» чашки зворушено зітхають, забувши про колишнє. Жанна навіть матері зраділа… своїй.

Вона подзвонила через месенджер о сьомій вечора, несподівано руда й вибухово яскрава, з мегакороткою зачіскою та нескінченним потоком слів. Мати підстрибувала й торохтіла без упину, жестикулюючи руками настільки жваво, що планшет за час їхньої короткої розмови зсовувався і летів додолу не менше чотирьох разів. Жанна споглядала феєрію материнської любові, раз по раз стишуючи звук, хоча це все одно не допомогло, коли «італійська бабуся» побачила ріднесеньких онучат.

— Чао, мої любі, мої солоденькі, золоті мої. Ану ж підійдіть, дайте бабуся вас обцілує. Варечко, поклади рученьку, дай баба вкусить за пальчик. Ти бачила, яка бабуля гарна зробилася? Осьде, це сеньйор Пед­ро бабусі подарунок зробив. Бабуня в справжньому салоні краси була. Класно, а? Правда ж? Ти до мене, моя зірочко, прилетиш, і ми удвох сходимо. Хочеш бути, як бабуля? А подарунки я вам сьогодні вислала. Ждіть і маму слухайтеся. Мамочці відпочивати треба, еге? Ви ж там дивіться, щоб папа маму не обіжав. Не обіжає папа маму?

Зачувши ґвалт, Максим зазирнув до вітальні й жваво помахав тещі кухонним рушником.

— І вам, Петрівно, не хворать. Твою ж дивізію, а що це у вас на голові? Огонь! Горить! Швидше кличте сеньйора Педро, щоб загасив.

Мати поправляла зачіску ще активніше, крутилася в різні боки, неначе жива вогняна куля, а заразом благословляла:

— І я тебе, зятьок, уважаю. Нарешті мужиком став, а то все за Жанночкою та за Жанночкою. Тепер ні шагу назад. Щоб у новому році ти головою став… Чуєш? Як там її? А щоб тебе… ОТГ! О! Головою ОТГ!

— Вашою поміччю, Петрівно, та хоч президентом США. Ми з вами й Трампа з Меркель подвинем, якщо доведеться! — Реготав так задьористо, що теща й собі сміхом зайшлася. — З Новим роком вас, желєзная леді! Чуєте? Головне, щоб не з новим сеньйором. А там уже як хочете. Ви, бачу, женщина жгуча.

— А бодай ти здоровий був, зятьок. Головне, Жанночку мені бережи. Сам знаєш, раптом що — як клопа, прихлопну. Чао, мої хороші, чао, мої золотенькі, бабуня любить вас і скоро прилетить. Ото як тільки лялька родиться, зразу ждіть бабулю в гості!

— Ждемо! — А вже коли вимкнули відеодзвінок, підморгнув. — Жданиками наїлись. Жанко, там, у духовці, така смакотєнь — пальчики оближеш. Ще пів годинки, і за стіл, нехай мій синулька мʼясця покуштує.

Жанна спостерігала, як чоловік, підстрибуючи, поспішив на кухню. Усміхнулась, поклала долоні на живіт і прошепотіла змовницьки:

— Нехай папка ще трохи порадіє. Правда ж, доню? Дурненький папка, хоч і начальник. Дівчатка — то не хлопці, дівчатка — то сама… любов.

Чому сказала, звідки «випірнуло» це відчуття, не розуміла, адже про стать майбутньої дитини вони не знали. Під час останнього УЗД маля, наприклад, «соромилося» й увесь час ховалося, зрештою лікар, кот­рий проводив процедуру, облишив затію визначити стать, припущень теж робити не став, лише від­жартувався:

— Точнішу інформацію, шановна, отримаєте в пологовому.

Мабуть. Певно, у пологовому народиться й вона — удруге. Принаймні Жанну не полишає відчуття, що ця вагітність абсолютно інша, відмінна від усього пережитого раніше. Якесь тотальне обнуління. Ніби в ній одночасно із цим дитям запустили програму глибинного переформатування, і що відбудеться потім — неможливо уявити чи передбачити. Ще вчора вона готова була чим завгодно заприсягтися, що її шлюб — показова мильна булька, ось цей стомлений будинок — тимчасовий прихисток, який нізащо не стане справжнім домом, власне, як і провінційне містечко — своїм.

— Мамо, а де келихи для шампанського? Ми кухню всю перетрусили — не знайшли.

— А вони вже тут… Я під ялиночку поставила.

— Блін, прийдеться тепер усе по місцях розсовувати. Пап, а давай і ти під ялинку щось покладеш? Давай? А то ну його — до ранку ждати.

— Підождеш, Варю, на все свій час.

Що ж, Жанна, здається, свого дочекалася. Як тільки північ відкалатала дванадцятьма ударами курантів та відсалютувала феєрверками, Максим дістав величенький пакунок, присів поряд і всміхнувся отією своєю… усмішкою з весільного фото чи колишнього життя, коли йому ще страшенно кортіло її дивувати.

— Я тут до Нового року… премію отримав. — Здалося, на якусь коротку мить йому навіть голос зрадив. — Спершу хотів ноутбук для тебе придивитися, а тут вияснилося: точка одна прикривається, товар під нуль… реалізовують. Словом, ти, моє золотко, все «круглішаєш», зима іде… Корочє… Тата-та-дам! Я тобі шубу прикупив… норкову! Як не твій розмір, поміняємо, не переживай. Головне, тепер ніхто не скаже, що в Коломійця жінка гола й боса. Всьо. Новий «уровєнь жизні».

***

У «новий» дім сім’я Пономаренків мала переїхати восени, проте затяжні дощі, котрі пройшли напередо­дні, розмили ґрунтові дороги вщент, ніби не пускали. Чи застерігали? У день переїзду Горбів накрило туманним рядном упереміш із дощовою мжичкою. Незважаючи на ранкову сутінь, Фаня заходилася збирати речі ще задовго до світанку, в’язала нехитре добро в клунки й шепотіла молитви, не відаючи, як стишити внутрішню тривогу та сум’яття. Здавалось би, мала тішитися: ось-ось стане господинею у своїй хаті, та ще якій. Захар увесь останній тиждень, щойно дізнався про розподіл житла й скорий переїзд, мало не літав од радості.

— Фаню, це тобі не абищо, а добротний будинок на деревʼяних мостах. Просторий, великий. Усім місця вистачить, хоч кожен рік народжуй, — і, жартуючи, клав широкі долоні на округлий живіт. — Чого ти наче кислиць обʼїлася? Усміхнися, жінко, нове життя починаємо.

Фаня не перечила чоловіку, споглядала за всім нібито збоку, відсторонено, хіба коли тривога піднімалася, мов скаламучена вода, тоді потай шепотіла слова молитви. Того мокрого ранку душевне вагання невістки добре бачила Горпина, і хоч у самої серце вже кілька місяців, як кудись у п’яти обірвалось і колотиться, проте Фаню заспокоювала, вправно складаючи клунки докупи:

— Нічого, дочко, нічого. Таки нові часи прийшли й нові порядки стали. Одні порозкошували, тепер другі поживуть. Таки ж не вкрав, а власть житло виділила. Там, угорі, видніше кому. І сама подумай. От хіба ти, дочечко, не заслужила? Он яка вчителька, горбівці пова­жають, дітки тягнуться. І своїми… — стишила голос, — Бог не обділив. Де ж нам усім тут уміститися, а?

Марія з Фанею наче бабу почули — прокинулись, із печі злізли, очі сонні, а вже свої клунки зі скарбом дівчачим на лаву тягнуть.

— Мамо, бабо, а батько правду казав? У нас окрема кімната буде? Своя?

На печі з-поміж подушок випірнув Іванко й радісно сплеснув у долоні.

— І в мене буде. У всіх буде, еге?

— Атож, оце будете так матір з батьком слухатись — гляди, кожному по кутку дістанеться. Іванку, онучечку, а може, у баби з дідом останешся, га?

Хитре хлопʼя змовницьки всміхалось.

— Останусь, тільки другим разом. Ви ж, бабо, самі сказали, що наша черга по-людськи жить.

— От бешкетник малий! Злазь. Злазь, кажу. Поможи клунки виносити, он який добрий хлопчик виріс. А Марійку так і заміж віддавати можна… Мої хороші, ідіть до мене, баба хоч обійме на прощання. Хтозна, коли тепер вас у гості ждати…

Фаня втирала непрохані сльози долонею, ховаючи очі, щоб Горпина не помітила, і ніяк не могла зрозуміти, за чим тужить і чого. За долівкою земляною чи, може, стінами, котрі кожнісіньку весну білила? Або за старезною облущеною грубкою, для якої поліна навпіл рубати треба, бо довгі не влазять. Чи, може, за піччю, що потріскує десь наче коло тебе й гріє на черені дитячі сновидіння. І за руками потрісканими, виробленими й лагідними, що оце клунки складають, а до неї туляться.

— Фаню, дочко, не плач, чуєш? А то й свекруха розплачеться.

У прочинені двері зазирнув Захар.

— Підвода у дворі, командуйте, що першим нес­ти. — Кліпнув і враз махнув рукою. — Ет, бабська гвардія. Заллєте хату слізьми. Добре, хоч у нову перебираємося. Там, гляди, сухо буде.

Казав, бо не знав. Що просторо було, то вже так, ніде правди діти. І вільно, і розкішно. Будинок навіть чимось нагадав давно втрачений дім, їхнє колишнє ­сімейне гніздечко за сотні кілометрів звідси, у милому серцю Санкт-Маргаретені.

Фаня мимоволі здригалася, коли про те думала, і ховала заплакані очі. Може бути, щось подібне відчував і Захар, бо заклопотано й уже по-хазяйськи походжав кімнатами, проте чомусь усе одно завертався до Фані, наче пересвідчитися хотів, чи бачить, чи тішиться.

— Дивися, скільки місця, і все твоє, Фанечко, усе наше. Бачиш? А сад який, полюбуйся. Ващенко на сортах знався, ловкі дерева розводив, тепер усе воно наше.

— Таточку, а ота кімната — для нас? — не тямили себе від щастя дівчата. За шість років вони помітно подорослішали, витягнулися в зрості, тож завиграшки обіймали батька за стан, проте в очі зазирали довірливо й з таким щирим захватом, на який здатні хіба маленькі діти. — Там же шпалери у квіточку, як на картинках. Ходім, подивитеся.

Чоловік розчулено всміхався.

— Так якщо у квіточку, значить ваша, — і, ховаючи погляд, уже пошепки додавав: — Бач… що для дочки придумав…

Першу ніч у «новому» домі Фаня ледве перебрела, насилу ранку діждалась. Усе їй кроки чиїсь увижалися і людський стогін; лежала, стишена, і слухала голос дощу, наче сповідь, затим уставала тихенько, щоб Захара не потривожити, засвічувала світло й виходила до дітей — пересвідчитися, що сплять. Хоча дарма чоловіка оберігала: Захарові, видно, теж не спалося, проте господар вигляду не подавав, розкошував у просторому ліжку, тільки воно з доброго дива чогось муля­ло, лишень рано-вранці притулився до дружини, обняв, вуса шию залоскотали, і прошепотів на вухо:

— Обіцяв тобі, серденько, що й у Горбові жить по-людськи будемо, ось і заживемо. Тільки обвикнемося трохи. Ти диви, яка сирість знадвору, а тутечки сухенько. Казав: сухо буде.

Не так сталося, як гадалося. Не було їм сухо, ой не було. З місяць гуртом прожили чи, може, трохи більше. Сільський люд якраз трохи звик до нових «квартирантів». Звісно, поза спинами гомоніли дов­ше, аякже. Фані все увижалося, що слова людські до тіла липнуть, наче друга шкіра, — скільки потім не мий, щось та й лишалося. Найбільше прикрощів і сорому почувала, коли йшла до школи на уроки. Перші дні так і зайвий раз очей не підводила, сторонилася колег-учителів, а зустрівши кого з односельців на вулиці, похапцем віталась і тінню спішила до «нового» дому. Хоча до серця припав зовсім не дім, а сад. Осінній, задумливий, тихий, він поволі скидав додолу жовтий лист, наче не гілля оголяв — для неба простір звільняв, а те сповзало донизу дрібними слізьми, а то й вранішніми туманами. Хоча, певно, то земля дихала, перш ніж заснути холодним сном.

Зрештою за місяць Пономаренки таки більш-менш обжилися, звикли до нових стін і навіть вхідчини відбули. Фаня, правда, противилась і затято відмовляла чоловіка.

— Не треба, Захаре, не зачинай ґвалту. Нам вхідчи­ни, а комусь… усе одно що поминки. Не треба, чуєш?

Чув, добре чув. Вигляду не подавав, однак й у самого, бувало, ні з того ні з сього та й зашкребе в грудях, залоскоче, заниє. Заспокоював себе: мовляв, як не він, так хтось інший у цих стінах порядкував би. Та хіба совість приспиш? Будила, ой будила. Бувало, посеред ночі на рівні ноги зривався і біг, не відаючи куди. Ноги наче самі несли. А скільки озирався? Щось, було, робить чи й відпочиває, коли враз по спині холодок піде… вкрадливий, наче спостерігають за ним до пори та до часу, а що завтра буде — мовчать, вижидаючи.

Може, через те й послухався жінку, командувати не став. Треба було начальство «одбути», подякувати як слід за «розширення житлової площі»? Він і віддячив. Хорошим могоричем одбувся, правда, у конторі. Спасибі Фані з дівчатами: на стіл було що поставити. І Палажка Іванова підсобила, і мати пирогів напекла. Усього вистачило, гули-гуляли — світанок стріли, проте в дім нікого чужого не привів. Своїх же покликали, коли ранкова паморозь землю прихвачувати почала, відтак роботи на ній поменшало, а вечори в зиму завертали. Батьків запросили, братів із сім’ями, сестру, хрещену, навіть Андрій її був. Той хоч у літах і додав, а запал колишній лишився, ще й парубоцького горіння стало більше: уже приглядатися почав, яку б то дівчину до вінця кликати… чи то пак розписуватися…

Ет, що вже казати — життя змінювалося на очах: сьогодні ще один порядок, а завтра, гляди, вже другий. І до тих змін, як не крути, треба було прилаштовуватися й підлаштовуватися. Спільний обробіток землі? Спільний… Тільки як в оте «спільне» своє та й добровільно віддати? Мусив Захар Пономаренко розтолковувати своїм, пояснювати. Батько спершу затявся, на супротив пішов: як це — землю свою в чужі руки? А скотина чим завинила? Оце хазяїни так хазяїни, скоро по світу з торбами підуть. Помовчав Василь до сина місяць-другий, хоча тоді в одній хаті жили, зубами поскреготів, Горпину кріпким слівцем «порадував», а сам приглядався до влади нової, сторожко приглядався, пильно. Зрештою чіпкий розум мужицький хутко дійшов, що й до чого, а головне — чим скінчитися може. Змирився, пристав до отого «спільного» і загнав біль глибоко, наче скабку: ззовні наче й нема, а всередині пече. Може, через те в «новій хаті» сина бував рідко, пальців двох рук вистачило б, щоб порахувати.

Однак на вхідчини прийшов, ніде правди діти, уважив, і Горпину свою послухав, щоб з усіма дітками «у ладу» та «гуртом». Воно, мабуть, і правильно: посиділи, погомоніли, начастувалися. Іван, коли чарку випивав, усе хвалив брата, ой хвалив, ще й на австрійську невістку час від часу позирав: чи оцінила старання, чи зрозуміла. Натомість його Палажка тіши­лася тихо, до Фані, наче гоже літечко, усміхаючись. Адже он які кімнати просторі, світло як, гарно, прибрано, місця скільки для дітей. А до дівчаток зайшла, так і вклякла, вражена. Треба ж, скільки є стін — усе у квітах, наче в саду райському. Краса! Затим підвела очі до стелі й ураз розгубилася: Матінко Божа, це ж як павутиння звідтіля діставати?

— Лячно й дивитися?

Озирнулася на голос, усміхнулася розчулено, наче не за Фаню, а за себе тішилася:

— Добре вам тут, Фаню, еге? І маленькому, коли родиться, своє ліжечко буде. Живіть, сестричко, та радуйтесь. А як і було що не так, скоро забудеться.

Аби ж то… Марійці стало зле вночі. Молодша, Фаня, помітила, як сестрі раптом зробилося холодно, тому хутенько перебралася зі своєю ковдрою до неї в ліжко, аби зігріти й удосталь нашепотітися. Так повелося ще змалечку. Малі й нетямущі, вони щовечора ховалися в бабиних подушках на печі, пустували, сміялися, шепотілися про денну шкоду й дитячі забавки, а наговорившись, вмовкали. І перш ніж сон ковтав світ аж до ранку, сестрички мали одне мовчан­ня на двох. Відтак тієї грудневої ночі все було як зав­жди, як тисячі разів до того і як уже ніколи… опісля.

Коли Марія озвалася, Фаня ось-ось мала провалитись у сон.

— Фаню…

— М-м…

— Тільки ти нікому не розповідай, обіцяєш?

Сну немов і не було, бо кожнісіньке слово — уже таїна.

— Обіцяю… А про що не розказувать?

— Фаню, мені сниться… рай.

— Як? Звідки ти знаєш, що рай?

— Бо там наш старший Іван. Ти його памʼятаєш?

Фаня мружиться, ніби прагне вихопити мерехтливий образ старшого брата, однак їй це погано вдає­ться, і дівча розчаровано зітхає. Сестра, намагаючись утішити, обіймає, її дихання зовсім поряд, близько-близько.

— Йому добре там. Дуже добре… Так добре, що часом не хочеться прокидатися… зовсім…

Фаня злякано розплющує очі й вдивляється в темінь.

— Не кажи так…

— Не буду. І ти нікому не говори.

— Не буду.

Дівчатка ще деякий час лежать обійнявшись і слухають ніч і серця, котрі цієї миті незбагненним, дивовижним чином бʼються одночасно, неначе одне, тільки безмірне…

— Памʼятай мене… Чуєш? Скільки житимеш…

Фаня заворожено киває, стискаючи долоню сестри.

— Обіцяю. А ти… мене…

Марія всміхається. Фаня не може того бачити, темінь поглинула не те що кімнату, дім, сад — здається, проковтнула весь світ, проте кожною клітинкою свого єства вона відчуває, як сестра всміхається і шепоче:

— Я любитиму, сестричко… Любитиму. А любов — то теж рай…

За тиждень Марійку ховали. Дівча згоріло, як свічечка, тихо й без мук. Ніхто й не очікував, що лихоманка забрати може, ще й так нагло, неждано й негадано. На четверту добу під ранок заснула їхня Марійка і вже не прокинулася, наче янголи душу покликали кудись у кращі світи. А в день поховання, коли моцні горбівські мужики виносили з будинку труну, пішов сніг. Невагомий і швидкоплинний, він осідав і одразу ж танув, лишаючи вогкий слід. Тут ось був, а за мить уже нема. Немов життя людське… є, доки кружляє в повітрі… А скільки летітиме і який той політ — нікому знать не дано.

Отак і провели Марійку — чорно-білою хурделицею: у повітрі — біло, до землі — чорно, а посере­дині — тіні живі ворушаться. Одну попід руки вели, весь час утримуючи на ногах, бо сповзала додолу не слізьми — криком, та таким страшним, що чоловіки-комуністи подумки Бога згадували, а жінки плакали, скільки йшли селом. Біля двору старших Пономаренків, діда з бабою, зупинилися, щоб онука погостювала востаннє. Гостювало дівчатко чи ні, а бабу Горпину довго втихомирити не могли — усе онучечку кликала на піч… відігрітися. І кликала, і просила, і молила, та тільки не слухалася Марійка, не вставала.

На плач і ґвалт людський, ледве ногами пересуваючи, виповзла з двору столітня сусідка Власівна. Спираючись на два ціпки, притупцяла до хвіртки й стала горе уважити. Коли ж похоронна процесія неквапом рушила, а за деякий час зникла ген-ген у кінці вулиці, старенька обернулась у бік церкви, яку людська глупота клубом зробила, перехрестилася шанобливо й прорекла:

— Бач… Не минулося. Як зайшли на чужі сльози, біль та горе, так своїми й умилися.

***

Жанна тримала в долоньках крихітний рудуватий клубочок, котрий муркотів і час від часу лоскотливо облизував пальці.

— Мам, ти чого? — дивувався Ваня, геть спантеличений. — Ти що, плачеш?

Вона хитала головою, що ні, усміхалась і навіть не помічала, як по обличчю течуть сльози зворушення, ніжності й замилування.

— Ванько, ти не понімаєш. Глянь, який няшний… Мам, ми ж його собі оставимо, правда? — допиту­вала­ся Варя і, щоб погладити малюка, ставала навшпиньки. — Я його Няшкою кликати буду. Няшко, привіт.

Діти знайшли кошеня у дворі під кущем хризантеми, коли воно жалібно нявкало й дрібно тремтіло всім своїм вусато-хвостатим тільцем, а за якихось двадцять хвилин перебування в будинку знайда ось-ось мав стати їхнім.

— Мам, я за ним прибирати буду, і годувати, і доглядати — усе-усе робитиму, тільки давайте залишимо Няшку. Ну будь ласка!

Жанна спостерігала, як кошеня допитливо обнюхує диван й обережно перебирає лапками, обсте­жуючи незнайомий простір. Малесеньке живе створіння потребувало передусім уваги й тепла, адже, як тільки відчувало руки, згорталося клубочком і довір­ливо облизувало пальці, пробуджуючи ніжність. І щось у ній таке оживало, щось глибинно-значиме, щось забуте й витіснене десятками «треба», «маю», «не зараз» і «потім». А тут ще й діти в облогу взяли:

— Мам… Так залишимо? Давай залишимо!

Жінка знічено мовчала, адже усвідомлювала ризики. До того ж оця хвостата манюня за кілька місяців стане справжнісіньким бешкетником, який завдаватиме неабиякого клопоту. А якщо взяти до уваги, що до того часу в будинку має зʼявитися немовля…

— Варю, сонечко, а може, у Няшки вже є господарі? Він же звідкілясь узявся в нас на подвірʼї?

Ваня пирхнув і труснув неслухняним чубом.

— Взявся, аякже. Підкинули…

Донька кліпнула до брата, не розуміючи, про що він, потім перевела погляд на маму й закусила губу, як робила завжди, коли от-от могла розплакатися.

— Правда… підкинули?

— Доню, ми не знаємо. Няшка міг і загубитися.

— Але ж холодно… Він міг…

Всезнаючий підліток, вочевидь, хотів змовчати, проте таки не втримав язика:

— Смішна… Їх убивають, щоб зайвий раз не заморочуватись, а тут підкинули. Папка он заборонить оставити, і нам викидати прийдеться.

Варя нажахано прикрила рота долонями.

— Реви — хоч трісни. Батько нізащо не дозволить. Йому на твої соплі начхать.

— Ваню…

Син дивився прямісінько в очі з викликом, протестом, запалом, з розпукою та відчаєм одночасно.

— А що? Хіба не так? Ти ж сама його не залишиш, бо скоро малий родиться.

Жанна кілька хвилин ошелешено намагалась упі­знати сина. Здавалося, навпроти неї зараз стоїть не підліток, а маленький мужчина, котрий мусить коритися правилам, які не приймає. Варя і собі розгублено кліпала, розтираючи сльози по обличчю, а потім тихенько стала за братом і затулила собою пухнастий клубочок, який нарешті знайшов собі місце й солодко заснув на самому краєчку махрового рушника. Зрештою геть неочікувано для самої себе Жанна погодилася:

— Треба буде спитати в сусідів, а поки хай побуде в нас.

— Ура!!! Няшко, ти чув? Ти тепер у нас житимеш, — пищала, захлинаючись радістю, Варя, а розгублений Ваня гладив знайду й зворушено бубонів:

— Всьо, Варко, тепер можна сказати: у нас справж­ній дім. Навіть кіт є.

Вагітна замислена жінка розгублено всміхалась і зачудовано стенала плечима. Це вона? Це справді вона? Може… якась інша жінка…

Що ж, як би там не було, жива забавка враз заполонила собою зимові канікули, додала сміху, гамору, крику й суперечок, бо діти ніяк не могли вирішити, де і з ким Няшка спатиме. Кошеня і справді виявилося надзвичайно потішним, лагідним і страшенно допитливим. Воно просто не могло не подобатися, відтак навіть Максим милостиво згодився, аби де­який час воно в них пожило, доки знайдуться господарі — старі чи нові, неважливо, аби тільки зʼявилися.

— Ще й кота нам на голову. Хай побавляться трохи, а потім я кудись прилаштую. Бо ота шерсть скрізь і сцики… Тобі клопоту мало?

Жанна слухала чоловіка, а ніби книгу читала про… зручне, комфортне та сите життя з натуральною шубою в шафі.

— Так малі хочуть…

Усміхався, пирхаючи недолугим сміхом:

— Знайшла малих. Мале скоро буде, про нього ­подумай.

Жанна думала. Часто й подовгу дослухалася до малюка, гладила живіт, навіть розмовляла, але чомусь потай, коли ніхто не чув. Перекладаючи одяг на полицях, почала відкладати манюсінькі повзунки й смішні костюмчики, котрі лишилися після Варі. Більшість речей вона давно роздала знайомим знайомих, але най­памʼят­ніші залишила, і ось тепер потихеньку складала «придане» для немовляти. Особливо тішилася крихітними шкарпеточками, такими малесеньким, що, здавалось, їх можна вдягнути на Няшку. Бувало, прикладала їх собі до живота, підходила до дзеркала й роздивлялася, нахиливши голову вбік, ніби визначаючись із розміром. Може, тому її дивувала, чи то пак навіть смішила лікарська термінологія на зразок:

— Плід розвивається нормально. Матка в тонусі. Будемо спостерігати.

Зрештою, спостерігали. Жанна бувала на оглядах значно частіше, аніж решта вагітних, і затримувалась у кабінеті найдовше. Зазвичай її возив до лікарні Петрович, заразом допомагав із закупами в магазинах. Коли було особливо зимно, жінка мусила одягати подаровану чоловіком шубу, правда, чомусь страшенно тому внутрішньо противилась, а споглядаючи реакцію Максима, знову думала. Думала багато й різного, уже не дивувалася, не обурювалася, не вимагала й не намагалася щось кардинально змінити чи довести своє. Просто була та й годі, нагадуючи дерево в саду — живе, хоча й спить. Іноді телефонувала Людмилі з лікарні: спершу цікавилася справами Віки, а потім розпитувала про подружнє життя. Слухала уважно, бувало, навіть щось записувала нашвидкуруч.

— Жанно, думаєш, мій не бурчить? Чи, моʼ, ідеал, прости Господи? Ні, таких, мила моя, не буває. Ми і сваримось, рідко, правда. Головне, в одне ліжко лягаємо. А коли вже щось таке скаже, ну зовсім дурне, я, Жанно, знаєш, слухати слухаю, а сама хороше пригадую. І його… у перші дні наших зустрічей. Сергій мій так за мною ухажував, аби тільки хто знав. Хочеш вір, хочеш ні, але він замовкає. Правда, не зразу. А потім ще візьме й по-моєму зробить.

Дякувала, прощалася з Людою, а потім ще деякий час розмірковувала про своє, поглядаючи то на годинник, то та вхідні двері. Вечір глибшав із самотністю в парі, і зрештою жінка одягала піжаму, вмощувалася на ліжку, підкладаючи подушки під спину, та слухала, як солодко муркоче Няшка. Рудий розбишака терпляче вижидав, доки Варя засне, а затим чимдуж біг у спальню, видряпувався на ліжко, згортався клубочком і собі засинав. Жанна однією рукою гладила пухнастий клубочок, другою гортала стрічку соціальних мереж, аж доки не спинялася на котрійсь із фотографій, аби уважніше роздивитися радісну усмішку. Збоку здавалося, що вона її «приміряє» або ж прагне скуштувати щастя на смак. Що ж, нехай воно чуже, нехай, але ж воно є.

***

Перший час австрійка не помічала людей довкола, німувала й жила з відчуттям, що провалилася в холодну безвихідь. Світ ніби існував окремо, дихав, рухав­ся, говорив, кричав і сміявся, а вона застигла в нерухомості, втративши найменшу здатність відчувати… Не бачила, не чула, не розуміла, просто була. У рідкісні миті «присутності» жінка немов прокидалась, а отямившись, споглядала чужі почуття з подивом, ніби пригадувала щось віддалене й далеке. Певно, перші сорок днів жалоби замість матері жило її горе й могло затриматися довше, однак глибокі сніги приспали біду плачем немовляти…

Фаня народила на сороковий день по смерті Марійки. Ні раніше, ні пізніше, день у день. На світ зʼявився здоровий та жвавий хлопчик, котрий сповістив про свою появу голосним задиркуватим криком і таки змусив жінку отямитися. Після втрати оселя наче труною стала — просторою і порожньою, а з появою малюка враз наповнилася рухом, криком, кректанням, нічним сопінням та одвічними материнськими клопотами. Немовля як ніхто потребувало рук, уваги, догляду, а найбільше — любові. І Фаня зреш­тою повернулася до життя. Сповивала маленького, заколисувала, пригортаючи до грудей теплий згорток, роздивлялася кожну рисочку й дивувалася, як зримо рід чоловіка проявлявся в крихітному личку, немов хтось угорі під копірку малював. Коли маленький затихав, обережно клала сина, а потім подовгу сиділа, схилившись над ліжечком. Захар роздобув його одразу після народження сина й поставив поряд з їхнім.

— Воно осьде гойдається. Тобі легше буде… — говорив, винувато ховаючи очі, бо не знав, чи колись оте «легше» настане. Спостерігав за дружиною і розумів, як їй болить, як кривавить розпука зсередини, як сочиться свіжою раною втрата.

Хоч і старалася, гляділа новонародженого, переймалася старшими дітьми, дбала про чоловіка, і словечком не дорікнула й не пожалілася, а «своїм» мучи­лася, так мучилася, брела то горем, то життям, коли що гору брало. А вже як бракувало сил терпіти, виходила в сад і ставала біля грушки, що сиротливо тулилася до вікна дівчачої кімнати, — уже й стежку протоптала в заметах, ходивши. Захар спершу бурчав, сварився: мовляв, придумала таке, — застудишся, що тоді робитимемо, — але згодом дав їй спокій. Ходить — то й ходить. Ще й мати, було, заступалася.

Якось прийшла Горпина підсобити, допомогти з діть­ми, поріг переступила, а далі ноги не несуть. Не зустрі­чає її онучечка, не обіймає ріднесенька. Ніде немає їхньої пташечки. І все тут про Марійку нагадує, кожна дрібничка — наче ножем по серцю. Як оте видержать? Коли зирк — невістка надвір пішла й нема її, не вертається. Горпина вслід рятувати (таки ж дитятко годує, берегтися треба), роззирнулася, а Фанечка їхня коло грушки стоїть, на вікно дивиться, сльози на лиці, а сама всміхається світло так, хороше, наче дочечку свою провідати прийшла. І Горпині враз від серця відлягло: якщо всміхається, значить, живе невісточка. Через те й Захарові своєму приказала:

— Не чіпай її, сину. Хай так перебуде. Час мине — і воно мине… Рубчик на серці зостанеться.

Лишалися рубці, ой лишалися, не один і не два — скільки доля відміряла. Деревʼяний хрест на Марійчиній могилі поруч з Івановим став, наче небо вкраїнське підперти треба було. Чи корінням у землю врости, щоб своєю стала, ріднішою за рідну?

Так чи ні, однак якось увечері меншенька Фанечка розпачливо притулилася до матері, рученятами обвила, лице на грудях сховала й запитала:

— Мамочко, а я теж помру, як Іван з Марією? Я ж не в Горбові народилася… Значить, тут… чужа…

Жінка й дихати перестала, ошелешено обійняла дочку, усю до крихточки в собі заховала.

— Рідненька моя, оце вигадала… Оце ти придумала. Хіба ж важливо, хто де народився… Усі люди на землі — лише гості. Усі. Хтось довше затримається, хтось — менше, кому скільки судилося. Головне, що ми є одне в одного, правда ж? Могло ж і не бути…

Дитина затихла, заспокоїлася, стисла мамину руку й прошепотіла:

— Як добре, що Марійка в мене була. Я її не забуду…

Жінка слухала, цілувала дівчачі коси й усміхалася — тихо, світло, не помічаючи сліз, що невпинно текли по обличчю й капотіли в темряву. Отак їй страждати ще не доводилося, і водночас вона й не любила аж так. Серце наче вшир розходилось,

угору, вглиб

і на всі сторони світу,

щоб любов умістити — всю, яка є.

Тієї ночі австрійська уродженка українкою стала у своїх відчуттях, думках, сподіваннях, бо вже знала: Горбів — її доля, така, як є. І прийняла її без супротиву, жалю чи образ, навпаки — із вдячністю, теплом, вірою. Наче вже тоді знала чи передчувала, що тієї любові їй щедро відміряли, ой щедро, певно, на кілька життів вистачило б, а тільки їй одній дісталося.

***

Гостя на їхньому порозі з’явилася морозним сонячним ранком, коли все довкола було оздоблене інеєм. Здавалося, що Куликівка вбралася в кришталеве мереживо. Максим поїхав в адміністрацію рано-вранці, діти помандрували до школи пізніше, а заразом встигли зробити з десяток зимових селфі. Пробігли вулицею найближчі сусіди. Жанна ні з ким не була знайома особисто, проте обличчя вивчила, відтак упізнавала, вважаючи за знайомих. Певно, у провінційних містечках лише так і буває. Єдине, чого не поспішала робити, — завʼязувати ближчі, уже товариські стосунки. Не відчувала, що готова до цього.

І ось вийшла в перший коридор, щоб полити герань на підвіконні, відтягнула фіранку вбік і здивовано завмерла з поливалкою в руках. У вікні виднілася постать несподіваної гості. Літня жінка із сивим волоссям, що як ніколи пасувало до сьогоднішнього ранку, ніяково переступала з ноги на ногу й нащось — певно, від хвилювання — знімала плетені рукавиці, а за якусь мить знову їх надягала. Вочевидь, незнайомка прагнула втамувати хвилювання, а може, і взагалі сумнівалася, чи варто натискати на вхідний дзвоник, аби сповістити про свій візит. Жанна розгублено поставила поливалку на підвіконня, і стало зрозуміло, що господиня і гостя помітили одна одну, тому зреагу­вати таки доведеться. Незнайомка ніяково всміхнулася і постукала, Жанна відчинила двері.

— Доброго ранку, Жанно Валеріївно. Ми не знайомі особисто, я ваша сусідка, живу в будинку, що ­ліворуч.

Жанна враз упізнала це обличчя. Вона часто спостерігала за старенькою, коли щось готувала на кухні. Будинки стояли ледве не впритул, відгороджені невисоким парканчиком, вікна були навпроти, тому обидві господині мимоволі знали одна одну бодай в обличчя.

— Звісно, заходьте. Прошу, — розгублено всміхнулася, відступаючи крок назад. Стало якось аж ні­яково, що жодного разу так і не зробила спроби ­познайомитися ближче, зважаючи на елементарну чемність. — Дякую, що зайшли…

Гостя всміхнулася дещо розгублено, проте зайшла.

— Ніна Павлівна. Будьмо знайомі. Я щиро перепрошую, що відволікла. І якось… із порожніми руками перший раз у ваш дім. Незручно так. Вибачте. Якби не Дрімко, я б вас не потривожила. Онучка подарувала бабусі кошеня, а я, стара тетеря, проґавила й лишила двері прочиненими. Другий тиждень розпитую сусідів, а до вас… Словом, не наважилася отак навʼязуватися, як зараз. Але ваші дітки… Ваня з Варварою, такі милі й чемні, вони сьогодні зранку перемовлялися між собою про якогось Няшку… — Очі старенької зрадницьки блищали. — Пробачте заради Бога, мені тільки б дізнатися, що воно живе. Якби ви знали, як я себе картаю. Отак через старечу неуваж­ність маленьке могло замерзнути…

— Заждіть, Ніно Павлівно. Не переймайтеся так. Руденький котик, так? Пухнастенький такий… Здається, я вас зараз утішу й заспокою. Заходьте. Заходьте-заходьте, не стійте в порозі. Роздягайтеся. Заразом чайку попʼємо і з Дрімком-Няшкою розберемося. Проходьте.

Старенька ніяково роззиралась, а в очах бриніли сльози розчулення, сумʼяття і чогось такого щирого. Так, ніби їй дозволили не до будинку увійти, а не­наче повернули щось значуще, памʼятне й безмірно дороге. Гостя торкнулася горщика з геранню і поспіхом витерла сльозу.

— Надюша теж їх… любила. Пробачте за мою нетактовність і нестриманість… Ми з покійною Надією Андріївною дружили все життя, скільки себе й пам’я­таю. Наді не стало три роки тому… А мені досі увижається, що вона ось-ось покличе на чай з пирогами.

Жанна знову відчула себе якоюсь пустопорожньою, черствою і недалекою. Логічно, що сусідки такого віку, швидше за все, дружили. І зрозуміло, що нові жильці… Ні, таки потрібно було познайомитися першою.

— Пробачте, я навіть не подумала. Пироги печу так собі, а от чай Максим… — і поспіхом додала: — Васильович купує фірмовий. Ходімте. Я навіть чашки залишила від попередніх господарів. Зараз… О, а ось і наш розбишака. Ваш?

Старенька побачила на дивані рудий пухнастий клубочок і просяяла.

— Дрімко… Слава Богу. Хороший мій, ти знайшов собі нових господарів, ще й яких. Звісно, я б сама так зробила. Що тобі зі мною, коли є Варя з Іваном.

Кошеня безтурботно муркотіло й раз по раз вигинало спину, підставляючи загривок під зморшкувату долоню.

— Ніно Павлівно, пропоную як слід відсвяткувати цю подію, — усміхаючись до сусідки, ставила чайник на плиту. — Доведеться тепер графік для кота складати. У які дні й де він житиме. Якщо можна, ми бронюємо вихідні.

Жанна жартувала й щиро раділа раптовій гості. Щось було в цій старенькій жінці тепле, приязне, тактовне, щире й шляхетне водночас. Щось, що наповнювало простір особливим відчуттям — подібне вона відчувала в ранньому дитинстві, коли її бабуся ще була жива й здорова. Власне, за віком покійна бабуся і новоявлена сусідка, швидше за все, і справді були з одного покоління. Їм судилося і пожити, і набачитись, і пережити сповна, от тільки Ніна Павлівна й досі тримає спину рівно, рухи виважені, без найменшого поспіху, мова… У Жанні раптово прокинулася професійна «чуйка»: журналісти таки вміють зчитувати людей.

— Ніно Павлівно, а ви часом за професією не педагог?

Старенька пильно подивилася в очі, так, ніби наді­йшла її черга «читати», розважливо кивнула головою й усміхнулася краєчками вуст із легкою іскринкою.

— А ви, мабуть, журналістка… Кореспондентка. А може бути, навіть письменниця?

Господиня ледве не впустила чашку з рук, настільки несподіваним стало припущення людини, котра знала її всього лиш кілька хвилин, а озвучила те, про що Жанна навіть ніколи по-справжньому не замислювалася.

— Що ви, ні. Просто виконую одне замовлення…

Усмішка гості стала ще виразнішою, а в голосі дзвеніли нотки добродушного сміху. Так усміхаються, коли дитина несподівано для себе робить важливе відкриття або ж нарешті успішно виконує складне завдання.

— Якщо вам так простіше думати, Жанно, то нехай. Можна, я з вашого дозволу буду так до вас зверта­тися? — Узявши кошеня на руки, прониклива сусід­ка присіла на стілець навпроти й зізналась: — Я час від часу бачу, як ви щось друкуєте ось тут на кухні. Пробачте за мою нетактовність, не мала наміру робити це навмисне… Після смерті Наді будинок довгий час стояв порожній. Її онук намагався зробити тут ремонт, але не склалося. Знаєте, я все ніяк не могла звикнути до темряви у вікнах, а потім, як не дивно, до життя.

Старенька ковзнула поглядом по чашках і зітхнула:

— Пробачте, я таки вельми вредна. Колишня вчителька. Що поробиш. Весь час когось повчаю, тому, якщо зроблю боляче, пробачте. Але, дивлячись на вас, думаю, що цей дім і сама околиця провінційного містечка… тимчасовий прихисток. Гавань, до якої мусили пристати… за певних обставин.

Жанна затихла, кілька хвилин сиділа мовчки, обіймаючи гарячу чашку долонями, і чудувалась, як сарафанне радіо безпомилково спрацювало. Певно, тут усі знають усе про всіх і навіть більше, хоча… літня сива жінка навпроти аніскілечки не схожа на місцеву пліткарку. Власне, може, прийшов час озвучити все як є, проговорити це бодай комусь.

— Що ж, Ніно Павлівно, мушу визнати, заздрю вашим учням. Власне, я досі не впевнена, чи затримаюся тут надовго, але так уже сталося. Завагітніла втретє, потрапила в лікарню, працювати не змогла. Заощадження швидко вичерпалися, столиця банально стала нам не по кишені, і Максим… Васильович привіз нас до своїх батьків. Потім ми придбали ось цей дім. І стали вашими сусідами. Якось так.

Гостя слухала її короткий спіч із щирим співчуттям та розумінням, жодною реакцією, жодним рухом чи словом не зачепила за живе, не змусила виправдо­вуватися чи жалітися. І Жанні раптом стало легко й просто, бо все насправді так, а не інакше. Зрештою сивочола жінка підсумувала сказане коротко і ясно:

— Знаєте, Жанно, у житті з нами трапляється різне, дуже різне, але все відбувається для нас.

— Ви справді так думаєте?

Старенька всміхнулась.

— Що ви! Знаю. І запрошую вас завтра з дітками на чай. Аби ви тільки знали, як раділа б Надя, що саме ви оселились у їхньому будинку.

Жанна замислено зітхнула.

— Не знаю… Часом мені здається, що ми тут зайві.

Ніна Павлівна відпустила кошеня, подивилася пильно й поклала зморшкувату й таку теплу-теплу долоню поверх Жанниної.

— Дівчинко, не кожному відчуттю варто довірятись, а от дослухатися треба. Усе, дякую за чай, не буду відволікати порожніми балачками, а то вредну Павлівну й хлібом не годуй — дай поговорити. Спасибі, що заспокоїли стару. Хоча… — літня пані хитро усміхнулась, — я таки знала, що Дрімко у вас. Відчувала. А передчуття жінки зазвичай точніше, аніж прогнози всіх чоловіків…