У затінку земної жінки

Улюблене місце відпочинку горбівців — озеро Ледань, сучасний вигляд. Фото Оксани Хронюк

Інакше й не скажеш. Правда, яке воно, оте «нове»? Якими нитками долю вишито? Які таїни в ній сховано? Хіба дізнаєшся… Ні. Для того життя прожити треба й пережити. А найважливіше — як.

І засіяно, і розвіяно, і посіяно по стерні.

Скільки, що і кому відміряно?

Хтось покаже колись мені.

Всі годинники з вітром звірено —

І тепер вони вітряні:

Куди хочуть — туди і цокають,

Занатуряться — то й мовчать.

Крутять колесо вічні соколи,

Щоби райдугам не зникать.

Прилітали в життя пророками,

Провіщаючи благодать.

І такі дивовижні видива

На всі овиди і степи.

Річка молиться: «Боже, видибай!»

Їй у відповідь: «Потерпи».

Ще не кожному пера видані

Написати у світ: «Кріпись!»

А як видадуть, то укріпимось?

То зуміємо? То знайдем?

Ту хмарину у небі синьому,

Що за руку дитя веде?..

…Всі дороги камінням вишито:

Хтось підніметься, хтось — впаде.

Крутять колесо вічні соколи,

Скриком — блискавки голубі.

Прилітаєм в життя високими

І маліємо по судьбі.

Засіваємо землю кроками:

Щось та й лишимо по собі…

Поряд заворушився, засопів, закректав рожевий згорточок, і Жанна миттю схилилася над ним, відгортаючи краї пелюшки.

— Ось так. Що? Що моя маленька хоче? Розка­зати щось хочеш, так? Хороше щось, добре, світле. Правда?

Крихітне личко мружилося, освітлене полудневим промінням, і старанно копилило губенята.

— Отож, хороша моя, отож. Для того й прийшла в цей світ… дівчинкою.