У затінку земної жінки

Післямова

Ця історія «знайшла» мене у дзвінкоголосому вересні десь між кабінетом секретаря і довгим коридором, що, здавалося, вів простісінько в новий навчальний рік, а заразом і нове життя — уже вчительське. Сього­дні я знаю, що оповідь «У затінку земної жінки» — це насамперед жіноче багатоголосся, однак першим ідею нової книги, як не дивно, відчув саме чоловік. Телефонував громадський активіст Володимир Демиденко з доволі незвичним проханням: «Напишіть, напишіть, будь ласка, про Франциску Францівну Цайтлер-Пономаренко». А вже наступної миті прозвучало ще одне жіноче ім’я — Ірини Василівни Дорожкіної, очільниці громадської організації «Спілка жінок Чернігівщини», котра й порекомендувала Олену Печорну як можливу авторку.

Я, щоправда, тоді ще й гадки не мала, що так воно й буде, натомість хаотично намагалася збагнути, чому під час телефонної розмови шкільний дзвоник пролунав аж тричі? Згодом, до речі, з’ясувалося, що то не було навчання з протипожежної безпеки. Мабуть, Усесвіт сигналізував до письменниці, як тільки міг. Не випадково ж головна героїня працювала вчителькою, правда? Тож передусім я щиро-щиро дякую людям, котрі «відчули» ідею задовго до самої авторки. Спасибі вам, пане Володимире, та вам, Ірино Василівно, — без вас двох ця книга не побачила б світу.

Що ж відбувалося потім, спитаєте? Знайомство. Знайомство авторки з її героїнею. Мабуть, дещо містично звучить, хоча насправді все виглядало вельми гостинно. Річ у тому, що Олену Печорну запросили відвідати село Горбове, що в Куликівському районі, нині це Куликівська територіальна громада. Авторка перебувала на самісінькому початку створення художньої книги, тож не уявляла, як саме відбува­тиметься творчий процес, що чекає попереду, однак саме там, у затишній глядацькій залі Горбівської школи, зразу ж відчула: «Так, це моє». Спитаєте, як? А біля цих людей можна було грітися і сміливо вимикати світло. Подібне іноді трапляється: бачиш людину вперше, а відчуваєш, що та сяє. Горбове якраз і зустріло цілою «зграйкою» світлячків, а знайомство з учителькою історії, місцевою краєзнавицею і керівницею історичного гуртка «Пошук» Наталією Володимирівною Хоменко згодом переросло в справжній творчий тандем. Одразу зауважу: саме завдяки її старанням учинок звичайної та водночас надзвичайної жінки став темою дослідження для юних істориків. Відтак Олена Печорна отримала матеріли, про які можуть лише мріяти автори подібних проєктів. Тому так само щиро-щиро я дякую всім і кожному, кого зустріла того незабутнього жовтневого дня. Ви стали затишною і гостинною підказкою, яку авторка відчула серцем.