У затінку земної жінки

Сум’яття

…Та скільки могла материнська душа терпіти?!

Ви скажете: звичай. Та красна ж йому ціна:

Ховати синів по світах — і по тому жити,

Віддавши молодшим їх сідла та імена…

Наталка Фурса.

На вічне материнство

Він зʼявився на світанку, благословивши прийдешній день пронизливим криком. Кволий, слабенький, змучений важкими передчасними пологами, новонароджений хлопчик сопів і блаженно чмихав коло материнських грудей. Її надія, її радість, її рятунок, бо ж син, синочок, ще один золотавий хлопчик, ще один дарунок Всевишнього. Франциска очей не спускала зі свого чуда і, мабуть, уперше ревно, по-справжньому плакала — чи від радості, чи від смутку — сама не віда­ла. Сльози текли по лиці, стікали на підборіддя, капотіли на маленьке личко і, здавалось, очищали грішну українську землю, очищали батьківщину чоловіка, воскрешали Горбів у серці чужинки. Так, тут вона втратила сина, але тут і народила. Імені не вибирала, саме прийшло: новонародженого нарекли Іваном.

Радість знайшла Пономаренків на світанку двадцять сьомого червня, однак спершу вони перелякалися, як кажуть, у смерть. Народити чужоземна невістка мала наприкінці серпня — на початку вересня у своєму рідному Санкт-Маргаретені, де на світ з’являлися всі без винятку нащадки роду Цайтлерів, однак доля розпорядилась інакше. Пронизливі стогони породіллі підняли серед ночі українську рідню. Горпина, певно, скільки житиме, пам’ятатиме сум’яття сина й той погляд, що, мов ніж, у груди вліз. Захар у відчаї схи­лився над ліжком, яким вони з Василем поступилися дітям одразу ж після похорону й де нині в страшних муках корчилася їхня Фаня, вигиналась і просила, так просила, сердешна. І своєю мовою, й українською просила:

— Рано… Ще рано… Не можна.

Отоді-то світ перед очима й померк, а в грудях похололо, бо якщо, не приведи Господи, і цю дитинку втратять, не переживе невісточка, ой не переживе. Усвідомлення неминучого путами скувало. Захар аж на лиці змінився — білий, немов полотно, і кроку не ладен ступити. Добре, що батько одну пристрасть у житті мав — коней, тож до свого вороного в лиху хвилину й побіг — запрягати, а вже в стайні збагнув, що по лікаря їхати треба аж у сусідні Виблі.

Переказували люди, що гнав Петрович свого красеня так, що земля з-під копит, здавалось, аж у небо летіла, тепле небо, лагідне, червневе. Місяць якраз молодим серпиком над Горбовом завис та й гойдався собі в літеплі, ніби колискову співав про скоре народження онука. А не привіз би лікаря вчасно, не встиг — смертонька б свою колискову співала. Слава Богу, достукався серед ночі, добився, і всім святим спасибі, що Петра Федосійовича вдома застав, бо минулої ночі якраз на чергуванні був, та й у наступну мав заходити. Хай здоровиться доброму чоловікові, не одказав, змилостивився, на підводу сів і в ніч поїхав життя рятувати. А як по правді — два життя. Ох, і радів старий, так радів, що доктора, якби міг, золотом з голови до ніг обсипав, — натомість діставав дзвінкі карбованці, а жінці наказав гостинця зібра­ти: всім, що мають, наділити спасителя.

— Робота в мене така, — виправдовувався лікар, коли Горпина руки йому цілувала, слізьми радості омиваючи. — Дитятко слабеньке ще, але своє надолужить. Здоровенький у вас хлопчик, не хвилюйтеся. І з мамою все добре буде.

По такому слову проводжали Федосійовича з почестями — царській особі не снилися: і рядна стелили на підводі, і подушки клали, щоб подрімав. Василь Пономаренко додому повіз, наче красне літечко вколисав.

Та й у хаті тиша стала — благословенна тиша. Спокій, мир, полегшення. Наче й не було її, ночі сумʼяття та відчаю. Захар сидів біля дружини та новонародженого сина й не тямив себе з радощів, а сонце, сонечко красне до хати просилося. І таке воно добре, таке лагідне, чудне й дивне. А дружина, Франциска його, ніби й не вона, а картина мальована.

— Іване, синочку, серденько моє, — промовляла до маленького, зворушена щастям, що від одного краю землі до другого все одно не вміститься. — Хлопчику мій золотий, ти вернувся…

Горпина те чула, сльози витирала, однак не зачіпала ні невістки, ні сина: нехай, хай уже так, аби тільки полегшало. Одного Іванка не стало, дак другий вродився.

— Уже наш, — шепотіла згодом до чоловіка, — горбівський.

Той у сиві вуса всміхався, а думу думав: це ж теперечки до волосної управи зайти треба й розпитати, що та як. Не може ж дитя без бумажки обійтися, раз уже родилося. Відтак став їхній Іван Захарович Поно­маренко повноправним громадянином Української УРСР. На щастя чи на біду, хто його знає. Невістка не перечила й не противилась, єдине, про що ревно просила, так щоб похрестили дитятко скоріш. Боялася, видно, тривогою нескінченною мучилася, хотіла, щоб синочок під вищим захистом був, Божою опікою. Хоч вона й католичка, а тутечки самі православні, почали Пономаренки готуватися до хрестин.

Найбільш таїнству Палажка їхня зраділа, просяяла, наче скарб який знайшла: Франциска хрещеною попросила бути. Що вже обіймала малого, примовляла, виціловувала, молитвами своїми місток до неба звела, щаслива. Хрещеним хотіли Івана взяти, тільки ж не можна, адже вінчані, уже під хрестом стояли. Довелося Андрія, племінника Горпининого кликати. Сказано, дурні, як сало без хліба. Комуніст же, активіст, прости Господи. Молоде, дурне й гаряче, а тут ще й уперте, як пень. Що вже попив крові їхньої, то попив, ох і плакали Горпина з Марусею, дурисвіта упрошуючи. Зрештою, коли пристрасті трохи стихли, хрещеним Федора покликали, сусіда, він хоч теж наче при владі, а не відмовив, уважив. Видно, не кріпко ідейним був. На тому й порішили.

Співав, ой, співав батюшка душевно так, проникливо, урочисто, усі жінки до одненької плакали, а «німка» їхня вдома тішилася, ждала. Василь з Горпиною аж чудувалися з дива того, бо наче світилася зсередини світлом незримим: вгледіти його не вгледиш, а відчувається. Простягни руку — і зігрієшся.

— Чудо Господнє, — стара Власівна прорекла, сусідка їхня, баба хрещеного новоспеченого. А їм що? Чудо то й чудо, лиш би австрійці їхній полегшало, від серця відлягло. Горпина ще й додала:

— Спокійна буде, то й молочко в грудях буде. Що жінці треба? Мир у хаті й спокій на серці.

Наче у воду дивилася. Франциска, здавалося, не народила, а сама на світ зʼявилася заново. Тулила до грудей безцінний згорточок, годувала, виціловувала, своїх маргаретенських співанок співала — красиво, ой красиво. Сусідка Тетяна по сіль якось зайшла, так і заслухалась, у порозі стоявши, незчулася, як і борщ у печі википів. От що з людьми мистецтво робить. А може, і не мистецтво зовсім — любов материнська, бо, коли серце людське співає, кажуть, світ у борні стишується. Та що вже казати: свекри й собі заслуховувалися, особливо коли онучечки, Марійка з Фанечкою, мамці підспівували. Скільки ж у діток радості було, скільки вереску, сміху, ойкання і зітхання — словами не передати. Сестрички, якби могли, на піч до себе братика забрали й не спускали, доки пішки не пішов.

Як і обіцяв лікар, новонароджений Іван енергійно їв, солодко спав і хутко набирав вагу. А ще наймолодший з роду Пономаренків жвавенько ніжками метляв та буцав, пальчиками хапав усе і всіх, доки його не пеленали полінцем, і всміхався до мами, тата, сестричок, баби з дідом, до хрещеної взагалі сміявся, мов справжній горбівський козак.

Літні деньочки — немов метелики легкокрилі, а ночі й того коротші: пурхнули та й у безвість злетіли. Добіг червень кінця, липень у серпень зайшов. Незчулися, як зустріла своє двадцять восьме літо Франциска Францівна Цайтлер у чужій країні, за сотні кілометрів від рідної сторони, від схилів смарагдових, полудневого сонця й вітру молодого, що у виноградниках крадькома про вічність шепочеться, але найдужче бракувало сімʼї: матінки, голосу її лагідного, обіймів, очей, дзвінкого сміху сестер, руху, гомону, братових жартів. Не дорікнула Франциска, ні, не пожалілася ні чоловікові, ні рідні його, смиренно прийняла все як є, новонародженого сина до грудей пригортаючи. І наче змилостивилося життя, усміхнулося, повернуло повноту барв, задзвеніло, заспівало до чужинки 1923-го року від Різдва Христового, бо наприкінці вересня, аби до холодів устигнути, почали Захар із Францискою в далеку дорогу збиратися.

Чи хотіла українська сторона відпускати? Чи противилась? І так, і ні. Захар чув, як батьки ночами шепочуться, бубонять, мати схлипує. Відчував, що серцем і душею прикипіли до його сімʼї: до невісточки лагідної, онучаток золотих. А яку біду пережили! Яке горе… На роки вистачить. Хтозна, чи побачаться ще, чи обіймуться, чи озветься мати колись: «Синку мій», чи побачить він, як батько коня запрягає і в поле веде на світанні, а роса ноги мочить. Не знав. І вони не відали, та тільки мовчали, слова поперек не сказали, сердешні. А чи розуміли, що тамечки, в Австрії їхній, інше життя й інший світ? Безпечніший. Адже що тут? Онде, онука їм лишили… навічно.

Навічно й прощалася. Погодувала молодшого сина, сповила, свекрусі до рук вклала та й пішла до первістка, а серце поперед неї котилося… вулицею сільською, тихою, вересневою. У ворота цвинтаря ще увійшла, а щойно горбик землі під бузковим кущем побачила, так і пропала. Не стало її. Ледве люди віді­рвали від хрестика того дерев’яного. Так, бідолашна, припадала, так голубила синочка, у сльозах купала, ніженьки-ручки виціловувала, голосила, приспівувала. Спасибі, горбівські молодиці трапилися, попід руки нещасну привели.

— Фаню, Фанечко, — зітхала над нею Горпина, потай сльози втираючи. — Нащо ж так убиватися, голубонько? Ай-ай, перед дорогою. А молоко про­паде? Цить, рідна, цить. Уже ж не піднімеш і з собою не забереш. Он другий Іванко плаче. Чуєш? Чуєш, як плаче?

Дитя і справді коверзувало й плачем заходилось. Чи то вже мамку так відчувало, а чи скорий відʼїзд, однак нікому заснуть не дало всеньку ніч. Отак і в дорогу рушили — змучені.

— Такою й дорога буде… Поможи їм Господь, — стривожено шепотіла Власівна, обпираючись на кострубатий ціпок. Стара вже, люди кажуть, сліпа, мов те кошеня нетямуще, от тільки їм, зрячим, того не видко, що вона бачить. Вернуться, ой вернуться. Не дадуть звідсіля поїхати. Не дадуть. Щось та й придумають… душі окаянні…

***

Щоранку Жанну будило шкряботіння. Легесеньке, обережне, ледь чутне тертя об віконне скло. Вона прокидалась і деякий час лежала із заплющеними очима в нескінченних сутінках, дослухаючись до «яблуневого» вітання. Це була висока й стара, наче світ, яблуня, що мучилася ревматизмом. Чи то так Жанні здавалося, коли вона роздивлялась жилу­ваті гілки, наче вузлами перев’язані. А колись же це було молодесеньке деревце, струнке та гнучке, немов дівчатко.

— Максиме…

— М-м-м… — Чоловік борсався в сновидінні глибоко, одразу не розбудити.

— Сьогодні нашій Варі вісім.

— Мг…

— Я вчора бісквіт спекла, уранці прикрасити хочу вершками. Курка замаринована, «шуба» готова, олів’є накришу. Зможеш батьків забрати? Вони хотіли приїхати.

Відвернувся до стіни, відмежовуючись від незручного прохання.

— Жан, автобуси ходять.

— Де? Прохідний сюди привезе, а назад?

— Назад таксі викликати можна. Не починай, а? Ти ж знаєш, що сьогодні сесія. Бюджет прийматимемо. Запара така — угору ніколи глянуть. Хоч би до ночі вернувся.

Мовчала… Яблуня шурхотіла, а вона лежала тихесенько й дихала, просто ди-ха-ла. Вдих-видих, вдих-видих, вдих-видих. Ось так. Вісім… Це ж треба, сього­дні повних вісім років, як мама… Безшелесно вилізла з-під ковдри, щільно причинила за собою двері, завченим рухом увімкнула в коридорі світло й зазирнула до дитячої.

Спить. Напередодні відвоювала в брата другий ярус ліжка, страшенно з того тішилася і тепер спала, щільно притулившись до стіни. Певно, таки боялась упасти, зірочка. Дрібненька, худесенька, за ці два місяці її якось неочікувано витягнуло догори. Здається, справжня топмодель росте. Хвилясте волосся всю подушку вкрило. О, то їхній з донечкою головний козир. І передалося ж, адже в іншому Варя вся до крихточки — батько. Бровенята, носик кирпатенький, очі. Може, через те доня мала з ним якийсь незримий зв’язок. Часом Жанні навіть здавалося, що хтось заховав у цій крихітній дівчинці пульт керування. Бо хто-хто, а доця завиграшки могла будь-що в татка випросити, він задовольняв будь-які її забаганки. Це при тому, що з Ванею нічого подібного не було, хоч, здавалося б, син.

— Мам… — Оченята розплющила. Сонні. Воно й не дивно: шоста ранку, ще б поспати до сьомої. Але мить, друга, третя — і обличчя неначе підсвітили зсередини. Треба ж. Лише діти вміють так усміхатися. — Мам… уже ранок? Уже? Ура! Мій день народження!!!

Брат невдоволено сопе, повертається до стіни й завбачливо натягує ковдру на голову, але марно. Запитання множаться зі швидкістю світла:

— Мам, а баба з дідом приїдуть? А ти торт прикрасила? Ой, цукерки! Де цукерки? Мене ж вітати будуть. Тату! Таточку, ти мене сьогодні до самої школи підвезеш? Щоб до самих воріт, чуєш?

Максим зазирає до кімнати, на ходу затягуючи краватку. Уже вдягнений… Усміхається винувато, цілує дочку, і вона одразу ж висне в нього на шиї, обхопивши ногами, мов мавпочка.

— Сонечку, сьогодні ніяк, вибач. Мені рано-раненько треба, ще школа зачинена. Я дядька Колю попрошу, і він привезе мою принцесу, куди треба. А ще скажи таточкові на вушко, чого нашій Варварі прекрасній у день народження хочеться?

Дочка дивиться на батька розгублено й часто-­часто кліпає.

— А ти що, телефона ще не купив?

Радість… Кажуть, усе має свою ціну. Свято теж. День минув у нескінченній круговерті справ, клопотів і вражень, пролетів, наче мить, не встигли й озирнутися. Ближче до вечора поперек болів так, ніби Жанну навпіл скласти хотіли. Ноги набрякли вперше за час вагітності й тепер нагадували дві малорухомі колоди. Однак найбільше тривожили болі внизу живота, тяжкість і ниття. При свекрах Жанна ще так-сяк удавала радісну безтурботність, однак щойно провела й попрощалася, — для них таки довелося викликати таксі, — до будинку вже не йшла, а сунулась. На ґанку всоте за день зиркнула на мобільний — ані дзвінка, ані повідомлення, нічогісінько. Так, майорять десятки барвистих вітань, щогодини щось пищить і пілікає…

— Мам! — Варвара біжить назустріч, перечіплюється на ходу й ледве не падає, однак навіть не помічає цього. — Тато дзвонив? Уже їде?

— Що ти, доню. Він же попереджав, що пізно буде.

Ваня багатозначно гмикає і мовчки йде до столу у вітальні, бере виделку й починає вишкрібати залишки їжі з тарілок, затим методично складає їх одна в одну. Жанна розгублено спостерігає за сином, за опущеними плечима, чубом, що час від часу сіпається, коли її хлопчик особливо активно вичищає тарілку, і ніяк не може збагнути, коли… Коли і як він навчився. Варя затихає. Восьмирічні дівчатка, виявляється, усе розуміють без слів. Доня мочки йде до брата, стає поряд і теж бере виделку до рук. Сльози бринять на очах, і вона кусає губи, щоб не заплакати, старається, дихає уривчасто й часто-часто, але за мить дитяче розчарування капотить сльозами прямісінько в тарілку із залишками іменинного торта. Жанна стає поряд з дітьми, не в силі сказати бодай щось, адже, якщо промовить хоч слово, теж розплачеться, відтак простягає руки й починає ­зіставляти стакани з недопитим компотом у рівну шеренгу. Страшенно болить поперек, ниє низ живота й час від часу настирливо посмикує в грудях. Що ж… за найважливіші речі платять не готівкою, ні, за найцін­ніше люди завжди розраховуються часом свого життя.

Ближче до одинадцятої вечора Жанна підклала подушку під спину, вкуталася в теплу ковдру й узяла мобільний телефон до рук, аби впевненим рухом знайти блакитну вкладку з літерою F. Сьогодні однаково не зможе писати, усередині стан заціпеніння і якогось тотального спустошення. Хочеться живого слова. Так, ніби воно допоможе втримати рівновагу й не дасть зірватися. Жінка хвилину прогортала стрічку новин. Нічого, за що б можна було зачепитися і втриматися: котики, квіти, нарікання, здобутки, перепости чужих афоризмів та мудрих фраз, чужі усмішки, чужі зізнання… Завмерла, натиснула на позначку пові­домлення і, аби не передумати, запитала: «А як усе почалося в тебе? Розкажи».

Чи варта моя історія того, щоб ти її читала? Ще кілька місяців тому я б однозначно відповіла «ні» і нізащо б не наважилася про себе написати. Чому? Бо вважала історію свого життя не гідною, аби її обговорювати чи то з найближчими, чи взагалі з ким-небудь. Донедавна я була впевнена, що потрібно терпіти, бути сильною, не страждати на післяпологові депресії і намагатися бути ідеальною у всьому. Аж тоді тебе полюблять. Що з того вийшло? Смішно, але, здається, ці мої повідомлення більше нагадують сповідь. Сповідь собі самій, справжній.

І розповідь, найпевніше, варто розпочати із самого дитинства й переїзду, коли маленька наївна дівчинка із села потрапила в чуже місто, туди, де її не чекали, де шкільні будні закінчувалися слізьми та втратою віри в себе. Ось тоді в моєму дитинстві й з’явилися книги, і вони замінили друзів, а згодом з’явився щоденник. Так-так, справжнісінький щоденник із записами-сповідями та мрія стати дорослою, красивою й успішною. Цікаво, хто про це не мріє? А найцікавіше, що, скільки б років не минуло, у кожній з нас десь глибоко всередині залишається вона — маленька щира дівчинка. Якщо її люблять, вона стає впевненою та щасливою, а якщо ні, то в будь-який «непевний» час на поверхню раз по раз вигулькують страхи. Страх бути покинутою, бути не такою, як усі. Страх не заслужити любові.

Не заслужити любові. Дивне словосполучення, правда? Але саме цей страх дав про себе знати, коли мені було 35. Здавалось би, доросла жінка — досвід, знання, уміння, я нібито навчилася боротися зі своїми тарганами. Ще й як навчилася! Закінчила курси психологів, пройшла енну кількість майстер-класів, стала в міру успішною, однак варто було життю піти не в тому напрямку, кот­рий собі запланувала, як фобії ураз вилізли назовні. Мов гострі зуби мертвого динозавра. Або ж скелет із шафи. Ховай — не ховай, вони завжди з тобою. У твоїй голові. Десь далеко-далеко, в найдальшому куточку свідомості, але існують.

Спитаєш, чи мріяла я бути мамою? О, так, звісно, мріяла, але не планувала вагітність заздалегідь. Це ніби живеш та й живеш собі, усе відбувається так, як і мало бути. Я лише час од часу «вносила незначні корективи». І раптом — у тридцять п’ять! — дізналася, що вагітна ВТРЕТЄ. Ні, зовні картинка виглядала, мабуть, ідеально: чоловік, квартира, робота. Але, знаєш, ця новина злякала настільки, що я мимоволі знову стала дівчинкою. Дівчинкою, якій десять років, і вона буквально шкірою відчуває на собі дошкульні погляди інших. Я злякалася. Злякалася, що життя буде іншим, що я не впораюся, що стану старою, нецікавою та… не коханою.

Пам’ятаю, як одного разу в парку зустріла знайому. Вона гуляла зі своєю внучкою. Ми розговорилася, і жінка розповіла, що свою молодшу доньку народила, коли їй було трохи за тридцять, а тепер мусить бавити онучку, хоча вже не має на це бажання і сили, бо роки не ті… Господи, їй було за тридцять, а мені виповнилося тридцять п’ять, і я завагітніла втретє. Тоді про це знали лише найближчі люди, я так і не зізналася в розмові про свій «цікавий» стан, але її слова… проникли у свідомість і надломили щось важливе в мені, такій упевненій, коханій, позитивній. Вистачило кількох банальних епізодів, аби життя в прямому сенсі дало тріщини й розпалося на шматки. Оте життя, котре я так довго й старанно зліплювала докупи. Так, саме лі-пи-ла. З «гидкого каченяти», як мене прозвали в школі, я виліпила лебедя, але, як виявилося, той був з пап’є-маше, та й тільки. Оманлива оболонка без серцевини. Вигадка. Не було ні справжньої впевненості, ані віри в себе. Образ луснув, мов булька на воді.

Спитаєш: якщо аж так боялася, чому не зробила аборт? Я, котра ЗАВЖДИ знала, що в неї буде двоє дітей? Я, яка всю другу вагітність пролежала в лікарні на збереженні, а потім з ускладненнями народила? Я, котра по-справжньому любила свою роботу, а за кілька місяців мала повертатися з декретної відпустки? Зрештою… я, котрій ­виповнилося тридцять пʼять? Тридцять пʼять! Найцікавіше, що однозначної відповіді нема.

Так, особливо спочатку я часто ставила собі це запитання, а відповіді не знаходила. Може, якби зробила аборт, віра в себе остаточно б похитнулася? Я б не пробачила собі, та й годі, а потім не змогла б жити з пусткою всередині, отакою велетенською всепоглинаючою пусткою ненародженого життя. Правда, не знаю, проте знаю, як було потім. Найважливіші спогади лишаються з нами назавжди)))

***

Прокидалась із відчуттям, що хтось зігнув у ній незриму вісь, ту, яка досі тримала спину рівно. Поперек болів ще з ночі, низ живота тягнуло, однак Жанна підвелася, аби провести чоловіка на роботу. Провела. Розмова про вчорашній день зараз була передчасною, недоречною, із самого початку приреченою на сварку. Дорослі люди мали б це розуміти, більше того, розуміли, добре розуміли й усвідомлювали всі можливі ризики та наслідки, однак втриматись не змогли. Добре, що не при дітях.

— Знаєш що, мила моя… Ти, видно, своє забула? Ану пригадай: довго мамка тебе гляділа?

Краще б уже вдарив, мабуть: не так би боліло. Жанна похапцем відвернулась, а чоловік рвучко відсунув тарілку з іменинним тортом убік, зачепив виделку, і та із дзвоном полетіла під ноги. Хоч би вже їхав швидше, чи що?

— Варя тебе чекала… Невже не розумієш?

— Думаєш — ідіот? Не доходить? Не зміг. Телефон сьогодні привезу.

Жанна обернулася, поклала чисту виделку біля тарілки й мовчки поставила «трояндову» чашку зі щой­но завареною кавою. Він любить саме таку.

— Я зараз не про телефон… Діти реально ждали тебе. Варя ледве заснула, Ванько весь вечір мовчав. Вони ростуть зараз, розумієш? Їм батько потрібен сьогодні.

Сьорбнув кави, похапцем складаючи папери в портфель.

— І що мені накажеш робити? Давай розірвусь, а? Справ реально по горло. Я ж тут, з вами, а не десь за бугром батрачу, як усі. Кажу ж: мамку свою згадай, що тобі довго розказувати. Тільки вона й зараз не дуже спішить надолужити згаяне, еге. Мої он у гостях побули, Варюху привітали, а твоя згадала? Ану?

Скривилася, відчувши, як нав’язливо потягнуло ­поперек.

— Ти, бачу, знайшов кого наслідувати…

Дарма вона це зробила. Слова потрапили в ціль раніше, аніж були вимовлені.

— Зашибись! А нічого, що оце всьо заради тебе й дітей? — Підскочив, схопив папку з паперами, мобільний телефон, вискочив у коридор, так-сяк накинув пальто й за два кроки був у порозі. — Нормальна б жінка за мужика пораділа, а ти… Ото й правда, треба було за бугор звалить, до тьощі! Тоді б діти точно батька бачили! — і щосили гримнув дверима.

Стояла посеред кухні зігнувшись і ледве встигла присісти на стілець, перш ніж її побачила Варя. Доч­ка, зачувши крик, прокинулась і чимдуж кинулася на голоси. Сонна, налякана, боса, вона підбігла, обхопила рученятами, притислася, губи тремтять.

— Мам, це ви через мене? Не хочу я телефона. Чуєш? Не треба. Я батькові так і скажу.

Жанна обійняла дитину, посадила собі на коліна, наче зовсім маленьку дівчинку, поцілувала й забрала неслухняне пасмо з очей.

— Ну що ти, доцю… Тата просто на роботі розізлили. Так іноді буває, скоро мине…

***

Однієї-єдиної ночі на московському вокзалі вистачило, аби довгі ряди стільців зі скрюченими людськими тілами приходили в дитячі сновидіння. Фанечці ось-ось мало виповнитися чотири рочки, однак вона до дрібниць запамʼятала і склепіння над головою, і голос, що, здавалося, спускався звідкись згори, і смагляву стару циганку, котру грубо виштовхував у плечі якийсь бородатий дядько.

— Пшла вон! Вон отсюда. Нашла ночлежку!

А ще дівчинка запам’ятала теплу долоньку старшої сестрички, яку чомусь страшенно боялася відпустити, і таке ж тепле дихання поряд. Вони стояли разом біля величезного вікна й зачудовано роздивлялися ліхтарі, світло яких вихоплювало з нічної темряви нескінченне мереживо залізничних колій. А потім прямісінько в них перед очима нізвідки виринали велетенські могутні тіні й велично проносилися повз.

— Ту-дух, ту-дух, ту-дух, ту-дух…

Світ здавався таким безмежним і таємничим у ці хвилини, таким цікавим і сповненим див. І так складно було зрозуміти, чому мама заколисує маленького братика й беззвучно плаче. Фаня не вміє так. І вона, і старша сестричка Марійка плачуть голосно, так, що всі довкола чують, а маму ніхто не чує. Пасажири продовжують спати на своїх місцях, а бородатий дядько ходить залою туди-сюди, немов прив’язаний незримим ланцюгом, і навіть тато… Тато сидить поряд і, примруживши очі, дивиться в зачинене віконечко, але інше, зовсім крихітне, удень до нього шикуються люди й про щось говорять. Тато вдень підходив до нього кілька разів, щоразу повертаючись ні з чим, а тепер вони з Марійкою тримаються за руки й роздивляються велетенські тіні, які проносяться мимо зі страшним гулом, а інколи свистять голосно й дуже голосно. Може, через те мама плаче? Боїться, що цей гул розбудить братика й він буде плакати? А братик іще маленький, він плаче дуже-дуже голосно. Раптом бородатий дядько розізлиться, виштовхає їх звідси, ще й кричатиме вслід:

— Вон, а то нашли себе ночлежку!

Ночівлю Пономаренки й справді знайшли вже зранку, бо мусили. Спасибі, говірка, як птаха, тіточка підказала винайняти кімнату ближче до вокзалу й перебути там певний час, доки не отримають усі необхідні підписи та дозволи.

— Потому что бумаги — дело важное. Документы, как-никак.

Що ж, ніхто й припустити не міг — наскільки. Дні минали під пронизливий крик гайвороння і стукіт залізничних колій. Шкода, що з єдиного вікна не було видно поїздів, однак Фанечка навчилася розрізняти гул залізних велетнів, розпізнавала їх наближення і могла з легкістю передбачити, коли гудіння стихне. Вони із сестрою навіть вивчили шлях до вокзалу й могли б ходити туди самі, натомість пірнали в ранкові тумани, довірливо тримаючи батька за руки. А бувало таке, що ходили до вокзалу кілька разів на день, от тільки, коли повертались, тато чомусь опускав голову, наче вона враз ставала непосильно важкою, і мовчав, а мама їх усіх утішала, обіймаючи:

— Нічого, завтра вирішиться.

Завтра чомусь усе ніяк не наставало, натомість допитливий дитячий розум наполегливо прагнув знайти відповідь: що було в тих документах, якщо за ними їх сюди впустили, а назад — ні?

— Їдуть! — кричали горбівські хлопчаки й наввипередки бігли з новиною в кінець вулиці.

— Назад вертаються! — верещали радісно й голосно, ніби прагнули докричатися до золотавого верховіття над головами, звідки мерехтливим маревом спускалася пізня осінь. Фаню легенько погойдувало на підводі, неначе дорога заколисувала. Однак дів­чинка не спала, позираючи карими оченятами в бік дитячої ватаги. Чого вони радіють, питається, і чому? Гнідий кінь Пономаренків час від часу форкав до гамірливої зграйки, мовляв, наробили галасу, і неспішно, повагом віз сім’ю свого господаря додому, віз і все приглядався: радіє той чи, навпаки, горює. Василь Пономаренко й сам не знав, а тому мугикав у посивілі вуса. Бо яка то радість? Але ж… ніби й не горе.

— Тітко Горпино, відчиняйте, їду-у-уть!

— Тпру-у-у! — стишив коня, притримуючи віжки.

З двору вибігла розгублена Горпина, стала у хвіртці й усе фартуха обсмикує, наче завинила чим.

— Дітки мої… Не пустили?

Захар скочив з підводи, але на матір і очей не підвів.

— Чого ж… не пустили? Пускали… Фаню і дівчат. А ми із сином теє… громадяни Радянського Союзу.

Мати стрепенулась і зачудовано сплеснула в долоні.

— І що?

Батько зиркнув з-під насуплених брів на сина, потім на невістку з онучками, і понуро тицьнув жінці найбільший клунок, який тільки трапився до рук.

— А нічого. Речі розбирай.

— Як… речі…

— А отак… Поки в нас поживуть, а там видно буде.

***

Не минуло й не розвиднилося ні за тиждень, ні за два, ні за місяць по тому, як спершу думалося простому люду в Горбові. Бо звідки таке бачено: «німка» у їхньому селі жити лишилась? Чудасія, та й годі. Либонь, десь у тій Москві з документами щось наплутали, поживуть-перебудуть та й назад, до Австрії своєї. Бо який із чужинки тутечки толк? Ані мови не знає, ні порядків, ні звичаїв, ні роботи жіночої. Самий клопіт Горпині з Василем. А статки? Хата невелика, землі зай­вої для обробітку немає, і господарство як у всіх. От як живі душечки прогодувати й діток дрібних доглянути? Скрута. Хіба ж оті «германці» так житимуть? Нізащо. Поживуть, коли вже так склалося, проте дов­ше зими не затримаються, щойно тепло прийде — і слідочку їхнього не лишиться.

А зима… Та зима нескінченна була — обступила світ собою і білим саваном вкрила. Як запечатала. І хурделило, і мело, хату за малим богом не по стріху вкрило. Сільські вулички враз нареченими стали — усі до однісінької, та скільки женихів не виглядали — ніяк не їхали. Життя ніби завмерло, застигло в німоті, відбувало свій щоденний цикл буденних справ, а рухатися не могло. Францисці часом увижалося, що ще трохи — і вона корінням вросте в земляну долівку. Почувалася бранкою, щоправда, чудною, адже вирок обрала собі сама, ніхто не змушував і в кайданки не брав. Та й в’язниця її — звичайнісінька горбівська хата, отчий дім законного мужа. Перші кілька тижнів по поверненню прокидалася серед ночі з думкою, що це все наснилося: було, навіть скочить з ліжка й озирається довкола, поки не збагне, де вона насправді. Зовні була скута й небагатослівна. Єдине, що часто повторювала чоловікові:

— Там, де ти, там і я.

А насправді це собі говорила, бо те, що робилося всередині, словами не описати. Здавалося, не сніги надворі мели — то в ній усе замерзало й відмирало поволі, по крихточці, день за днем тьмяніла надія. Франциска гнала передчуття, заперечувала очевидне, намагалася зберегти спокій і себе в ньому, інакше б просто не витримала, усвідомлення невідворотного знищило б моментально. Отоді й збагнула дивну істину: коли насувається буря, варто заплющити очі, аби не загинути від страху.

Вона так і зробила — просто жила. Жила, і по всьому. Бавила дітей, мовчала чоловікові, годила його батькам, найбільше мучилася тіснотою, адже стільки людей одночасно уживалося в цих чотирьох стінах. Пере­ймалася тим, щоб не завдавати зайвого клопоту, а відтак пильно придивлялася до нехитрого побуту. Через деякий час уже порядкувала в хаті, допомагала матері Захара поратися біля печі, хай невміло й не завжди до ладу, проте щиро, від душі. Горпина те відчувала й ладила із чужоземною невісткою, часом захищала від колючого слівця односельців, бо, що гріха таїти, гомоніли різне, людям язики не припнеш. Франциску, щоправда, людські пересуди мало зачіпали. Тривожило й боліло жінкам інше — мовчання Захара. Горпина добре бачила, як невістка до сина горнеться, прихистку шукаючи, а він таким неговірким зробився, збайдужілим, усе з хати тікає — аби куди. Батькові допоможе, до брата Івана піде, щоб там підсобити. І не просять, а йде, до чужих людей іде, лиш би вдома не лишатися.

— Боюся, ой боюся, Василечку… — шепотіла до чоловіка, — хоч би біди не було. Чого він її на самотині лишає? З діточками дрібними?

Василь Пономаренко морщився і невдоволено пхикав у вуса:

— А тобі аби мужика до жінчиної спідниці припнути. Сказано: бабське поріддя.

Умовкала до часу, уже ніби й заспокоїться, втихомириться, а гляне на невістку — така вона їй самотня, така одинока, що хоч сядь і плач. Зітхне ото Горпина гірко, щоб, бува, не почули, і Палажку до себе кличе. Може, синок і злував, що мати жінку з господи висмикує, та тільки посиденьками вони й рятувалися. Руки роботу роблять, а серця одпочивають. Посядуть рядком і прядуть. Франциска спостерігає за вмілими рухами, за ниткою, що між жіночими пальцями народжується, наче нова галактика матеріалізується, як світло в хаті тіні колише, як мати з Палажкою перемовляються про щось буденне, а то й пісню заведуть, дітлашня слухає-слухає та й позасинає, хто де є. А за вікнами сніги лягають, глибокі-глибокі. І вже немає іншого світу, окрім цієї хатини в Чернігівській губернії. Може б, навіть змирилася, може б, і прийняла, от тільки не приймалося.

Зміни в чоловікові Франциска відчула раніше, аніж вони почалися. Відчула ще тоді, коли Захар біля неї був, утішав і заспокоював, мовляв, по весні все вирішиться. Нові часи, мов кола на воді, нетривкі: сього­дні одне власті говорять, а завтра інше казатимуть. Зараз не пускають громадян із Союзу, а завтра в три шиї гнати будуть.

— Потерпи. Ми щось придумаємо. А ні, то по теплу сама поїдеш з дівчатками. Гляди, може, щось в Австрії вдасться вирішити. Таки ж я чоловік законний, а Іван — син, одна сімʼя. Хто ж сімʼю навпіл краяти буде?

Слухала його, в очі рідні вдивляючись, і слухалась, от тільки вже тоді відчувала загрозу. Не підозрювала, щоправда, звідки близиться, але вже знала. Помічала, як коротшали погляди, збігалися докупи слова, черствіли дотики й рухи. Це відбулося не одразу, ні — поступово, день за днем, тиждень за тижнем. Усвідомлення власного безсилля і тягар розʼїдали Захара поволі, обережно й скрадливо. Спершу він і справді вірив у краще, прагнув добитися правди, мусив, але час минав, канцелярські відписки лягали рівненьким стосиком, і здоровий глузд урешті-решт почав брати гору. Скільки б не заспокоював Франциску, за які б надії та сподівання не хапався, десь глибоко всередині все збагнув… уже. Через те, немов ранена звірина, тікав з дому, ішов, аби куди піти, лиш би очей її не бачити. Бо хіба він чоловік? Який він чоловік? Громадянин…

Потім стало гірше, хоча йому здалося, що навпаки. Пристрасті людські — це не бандит у глухому провулку, їм не треба ховатися до часу, аби наскочити враз, вони постійно на очах, видимі й цілком зримі, але від того не менш підступні. Коли це сталося вперше, — та й чи вперше, — ніхто не зауважив. Швидше за все, було свято, котресь із зимового циклу річного коловороту. Смачніші наїдки, міцніші напої, жвавіша розмова. Йому, певно, полегшало тоді, відпустило, тягар з місця зрушив, дихати вільніше стало. Захар сидів за столом й усміхався, навіть жваво жартував з ріднею, а потай роззирався довкола. Ось такий він, отчий дім. Але хіба батьків вибирають? Ні, от і він не вибирав. І хто винен, що доля причинила їх у цьому Союзі? Зреш­тою, Горбів — не край світу, а якщо розібратися, то життя є скрізь, поки людині живеться. І якось так враз добре стало, затишно, ніякого лиха тобі й думок важких. Зранку, правда, хміль минув, радість вивітрилась, а сум’яття вернулося, бо і дружину шкода, і діточок малих, особливо Марійку. Старшенька, вона все додому просилася: на коліна забереться, обійме рученятами, притулиться і питається, коли додому поїдуть. Що їй скажеш? Мовчав. Мовчки з дому йшов. Батькові підсобляв, брату, кумові, сусідам, товаришу. Своє зробить, до столу кличуть — він і сідав. Повертався хмільний, розпашілий, брав малого Іванка на руки, кликав до себе дівчаток, ліз на піч і там реготав, забавляючи. Сміявся голосно, задьористо, аж дико, так, ніби й не сміявся зовсім, а кричав. Франциска в такі миті стояла трохи віддаля і ловила кожен рух очима, ніби підтримувала руки Захара поглядом, але ніколи не переймала. Горпина ж сварилася на дурне ігрище, коли ж не помагало, гасила світло, бідкаючись, що зранку купа роботи й усім треба одпочити.

***

— Відпочивати вам потрібно частіше й не нервуватися, — наполегливо радила завідувачка відділення, а заразом робила потрібні записи в картці вагітної. Жанна сиділа, киваючи головою, — один в один пустоголова лялька. Зрештою лікарка призупинила малювання ієрогліфів, підвела очі на таку непевну вагітну й багатообіцяюче зиркнула з-під золотавої оправи. — Вісімна­дцять тижнів, шановна, це не вісім днів. Якщо ви себе не побережете, наслідки можуть бути серйозні. Поки до відділення не оформляю, сподіваюся, ви мене почули.

Жанна ще раз кивнула, подякувала й поспіхом попрощалась. Уже в коридорі, коли вдягала куртку, помітила, як зрадницьки тремтять пальці. Яке відділення? Їй додому потрібно, до дітей.

Надворі в обличчя війнуло прохолодною вологою і стало трошечки легше. Треба ж, вісімнадцяте число, а враження, що зима десь заблукала. Точно! Вісімна­дцяте. Це ж подарунками треба запастися до Святого Миколая. Зітхнула, обмотала комірець куртки вʼязаним шарфом і покрокувала до автомобіля, що чекав її на стоянці. Власне, чекав Максимів водій. На цій думці гірко всміхнулася до себе. Здається, це в Петровича жінка вагітна й двоє дітей-школяриків. Ось і зараз лису­ватий чолов’яга, завчасно помітивши її, оббігає автомобіль і відчиняє дверцята біля пасажирського сидіння.

— Щось сьогодні вас затримали, Валеріївно. Певно, здоровий козак росте.

— Або козачка.

Усміхнувся, обличчя аж просвітліло й стало круглішим від сонця.

— У самого дві. Знаю, що це таке. Доведеться Васильовичу розкошелюваться на туфлі, сумочки й помади.

Жанна неочікувано для себе розсміялась отим безтурботним сміхом майбутніх матусь, коли всередині сховала загадку, а всі довкола думки гадають і шифри розгадують.

— Ваші, певно, уже на побачення бігають, бо наша для помади ще замала.

Чоловік зачинив дверцята, обійшов автомобіль і плюхнувся у водійське крісло, усе ще блаженно всміхаючись.

— Не кажіть, Валеріївно, тепер такі часи, що воно ще в памперсі, а вже губи малює.

— Точно! Петровичу, та ви геній. Тепер святий Миколай знає, що Варварі подарувати.

Геній задоволено погладив себе по лисині й змовницьки підморгнув.

— Не тільки. Він знає, де той скарб у Куликівці можна купити.

Якихось пів години — і справу зроблено, коли хтось тобою переймається і щиро опікується. Жанна йшла до будинку й дивувалася, як мало, виявляється, і водночас як багато потрібно жінці для щастя. Петрович порпався біля хвіртки й бурмотів, що треба б мастила машинного на завіси капнути.

— Завтра зроблю, Валеріївно. Не почуєте, буде німа й слухняна, наче моя жінка.

Отак, жартуючи, ніс до хати пакунки з подарунками, бо перед тим устиг насварити її, коли поривалася схопити ношу святого Миколая. Тепер Жанна слухняно притримувала двері відчиненими й тихо, по-світлому заздрила його дружині.

— Ось і диво притупцяло. Сховайте тільки добре, а то знайдуть раніше положеного. Ці сучасні діти наче ходячі радари. Ось тут покладу, а продукти — на кухню. Ніби все. Безцінний вантаж доставлено. Відпочивайте, Валеріївно. Справді. А то як не подивлюся на вас, так і хочеться шашличком почастувати. І моя Іванівна зраділа б гостям.

— Спасибі. Навіть не сумніваюся, що ваш ша­шлик — то шедевр.

— А я Васильовичу натякну, бо за роботою все чисто проґавить. Усе, біжу. Вам відпочити треба.

Деякий час дивилась у вікно й вдячно всміхалась услід малознайомій людині, аж доки Петрович не пере­стрибнув останню калюжу біля хвіртки й не зник у своєму «дбайливому» всесвіті. Треба ж — здавалось би, дрібничка, добре слово, а тривоги розвіяло, ніби зігрілася ним, щоправда, зсередини. Помила руки й почала розкладати куплене по поличках у холодильнику. Вистачило лише на молоко, сир та яйця, воно й не дивно. Сьогодні вже тиждень, як вони з Максимом мовчать, якраз від Вариного дня народження. Зранку, правда, мусили перемовитися кількома фразами про черговий огляд, чоловік навіть про всяк випадок виділив тисячу «на вітаміни». Що ж, цієї суми вистачило на найнеобхідніші продукти й святкові подарунки, головне тепер — встигнути їх сховати. Узяла до рук пакунок з дитячою косметикою, в іншому — футбольний мʼяч, бо Ванько такий давно хотів, задоволено всміхнулася, зайшла з тим скарбом до вітальні й озирнулась. Шафа. Точно. Верхня полиця. Туди не полізуть. Відчинила дверцята — зависоко, але то ж надійно, миттю стала навшпиньки, потягнулась угору й рвучко закинула пакети на верхню — абсолютно порожню — полицю. Жанна чим завгодно могла поклястися, що полиця була порожня, однак звідти на неї раптово й геть неочікувано зіскочила… темрява.

Отямилась на підлозі. Хтось нервово термосив її за плечі й раз по раз злякано схлипував:

— Мам… Мамочко, уставай. Не лежи на підлозі — змерзнеш.

***

Горбів кутався в сніги, потріскували лютневі морози. Холоди не відступали, хоча дні довшали, а зима хай поволі, однак старішала, перетікаючи в зародки майбутніх бруньок. Усе частіше й частіше випадали по-справжньому сонячні дні, коли передчуття весни дзвеніло в повітрі настільки виразно, що, здавалось, її можна вдихнути. Франциска щоранку виходила на подвір’я і пильно вдивлялася в небо, ніби звіряла йому свою таїну й сподівання. Маленька беззахисна жінка серед снігів нагадувала перелітну пташку, котра ось-ось має злетіти у височінь, щоб назавжди зникнути за обрієм. Тільки чомусь не зліталось.

Її життя нагадувало сон, і, щоб якось його перебути, жінка заколисувала все зайве: думки, почуття, здогадки. Воліла не помічати й не чути очевидного. Мог­ло видатися дивним, але до умов сільського побуту та неспішного плину зимових клопотів австрійка звик­ла. Хіба коли писала листи матінці, шкодувала не так себе, як дітей, особливо дівчаток. Маленький Іван зростав там, де й народився, і не знав іншого життя. У Фанечки спогади про Австрію зринали час від часу, мов яскраві спалахи, а от Марійка сумувала по-спра­вжньому, часто просила, аби їй показали листа від бабусі Барбари, а потім ховалася з ним на печі або в закутку й подовгу роздивлялася світлину, на якій чемно всміхалися всі жінки з родини Цайтлерів.

— Мамо, а ми скоро додому поїдемо? — запитувала, коли опинялася сам на сам, довірливо горнулася до Франциски й обіймала матінку за стан.

— Скоро, рідна, скоро. Щойно потеплішає.

А воно й теплішало, шкода тільки, що не на серці. Серце гризота мучила, сум’яття і страх. Як не старалася здогадки глибше сховати, передчуття притлумити, правда однаково гору брала.

— І що, що в Україні? Думаєш, не обживуся? Сімʼї не прогодую? — чи дорікав, чи звинувачував, чи сам себе картав — не знала. Уже не могла зрозуміти, бо не впізнавала. Захар схуд, погляд гострий зробився, мов лезо, страшно зайвий раз очі до чоловіка підвести. Рухи нервові, швидкі, постава… та вона вже й не пам’ятає, щоб він рівно спину тримав чи плечі розправив. Ніби хто до землі його пригнув, рідної горбівської земельки, котра кликала, просилася, у сновидіннях звала, а нині путами привʼязала такими, що годі з місця зрушити. Брилою на груди лягла й чавить.

— У травні поїдете. Зимно ще, поки не пущу. Та й малий підросте трохи.

Не перечила, мовчала, як мовчать дерева взимку, от тільки… себе боялася. До крику. Бо як це… сина лишити? Скарб свій, життя своє, золотаве диво, рятунок? Хлопчик ріс потішним і таким схожим на братика, що іноді Францисці дух переймало, а тілом ішли невидимі хвилі тепла й безмежної, неозорої вдячності. Жінка підхоплювала малого на руки, гаряче притискала й виціловувала кожну рисочку, кожну складочку й волосинку. Це ж, виходить, небо їй синочка вернуло, а вона його вдруге лишити збирається? Ні, ще побуде тут, перебуде, зачекає і вижде.

Що ж, діждались. Справжнє тепло прийшло одразу й так затято, ніби вирок. Село старанно чепурилося, вбираючи сади в ніжний квіт, гуло бджолиними роями, стелило килими молодого різнотравʼя і задивлялось у пронизливу блакить — усе одно що браму неба відчиняло. Може, так воно й було, адже тепло прийшло не в травні, як очікували Пономаренки, і навіть не на початку літа, а день у день їхньої «річниці». Рік тому, рівно рік, як Франциска стала на українську землю, а наче вічність у серці пролягла. Скільки прожито й пере­жито, вистраждано, викохано — стачило б на окрему жіночу долю, а вмістилося в один-єдиний рік. Франциска розуміла всім своїм єством, кожною клітинкою відчувала: якщо не зараз, то вже ніколи.

— Мамо, годі вам голосити. Хай поїдуть, а там видно буде, — заспокоював матір Захар, хоча сам третю ніч не спав. Лежав собі колодою поряд із дружиною, слухав її дихання, убирав тепло, запах, а торкнутися не міг, усе одно що мрець у труні. — Івана он Палажка доглянути поможе. Перебудемо якось. Успокойтесь.

Горпина синові кивала, а в грудях наче сто голок встромили. Батько, Василь її, запрягав коня й понуро мовчав. У воротях схлипувала Палажка, Іван віддаля топтав кирзовим чоботом молоду кропиву, а Марійка з Фанечкою, обійнявшись, сиділи на підводі й боялися поворухнутись. Світ ось-ось мав розчахнутися навпіл.

— Палажко, доню, іди глянь… Може, поміч треба?

Невістка чи не вперше за життя відмовилася коритись: ноги не несли. Десь там, в українській хаті, мати востаннє годувала сина, тулила до грудей і цілувала личко — солоне, наче долю.

— Фаню, ходім. Чуєш? Лиши його мені. Ось так, іди сюди, наш золотенький, іди до хрещеної.

Дитина всміхалась, буцала ноженятами й безтурботно хапала пальчиками ситцеву хустку в хрещеної на голові. Палажка похапцем утирала сльози.

— Ось так… Матінка скоро повернеться. Ми її тут підождем.

А наостанок ревно поцілувала руки, які знову й знову тягнулися до сина.

— Їдь…те… з Богом.

Бог вивів за село, далі — криком став, пронизливим дитячим криком. І скільки їй не говорили, як не запевняли, що плач їй лише увижається, чужинка на ходу зіскочила з підводи і, як була, побігла… уже додому.