У затінку земної жінки

Захар Васильович Пономаренко. 1920 рік

Франциска дивилась, як поспішають до батька найстарший Іванко й середня донечка Марія. Ще сонні після гойдання на підводі, вони тягнулися до Захара, не розуміючи як слід, що відбувається і де вони опинились. Чоловік пригорнув їх до себе, підвівся і випростався на повен зріст, дивився на дорогу, що вела до рідного села, і не йняв віри. Здавалося, що роки служби в царській армії, полону та подальшого життя в чужій країні розвіялися, наче й не було їх. А скільки разів у нав’язливих нічних сновидіннях він бачив ось цю дорогу… Не злічити. І щоразу прокидався в холодному поту, душив крик та міг аж до ранку лежати, адже жодного разу її так і не здолав. І ось… шлях тулиться до ніг, наче вірний пес, що все життя чекав на його повернення.

— Франциско, ходімо. Здається, на дощ збирається…

Жінка згідливо кивнула, бо переймалася, що весняна злива застане їх у дорозі та змочить до нитки, проте водночас інтуїтивно, якимось незбагненним чином відчувала, що чоловіку потрібен час для усвідомлення. Так буває, коли чекав на щось так довго, самовіддано й натхненно, що вже не знаєш, як це… не чекати…

Однак злива не жінка. Ось перші краплі вдарились об землю, а за мить небо спускалося додолу нестримними потоками води. Коли ж серце чорнильної плями розпорола траєкторія блискавки, від обрію до обрію покотився гуркіт стихії, розбудженої та розбурханої у своєму дикому шаленстві.

— Матінко Божа, — вражено прошепотіла Франциска й чимдуж кинулася до підводи. Дорослі садовили дітей на воза, кутали їх у ковдри, котрі придбали в подарунок для української рідні. Василь, високий худорлявий чоловік, що зголосився підвезти їх з вантажем до села, убирав голову в плечі й ошелешено гиготів:

— Оце зустрічає вас Горбів, рідна сторона, оце і я понімаю. Видно, вельми скучило! Та сідайте швиденько, Ф… Фран… — а далі й забув як, ще якби не гроза, може, і згадав би, а так… Сплюнув і пробубнів собі під носа: — Німка.

Франциска назавжди запам’ятала, як, в’їжджаючи в Горбів, заплющувала очі й молилася Матінці Божій, щоб подорож на батьківщину її чоловіка минула в добрі та злагоді. Але серце хіба обдуриш — воно скимліло в грудях, тоді як жіноче єство, котре скоріш відчуває, аніж розуміє, уже знало: не до добра ця гроза, поганий знак. Ошелешена й схвильована, жінка тулила до себе дітей і ревно молилась. Отак з молитвою на вустах і громовицями в піднебессі заїхала до українського села на Чернігівщині та, котрій судилося стати його берегинею.

***

Пізнім вечором Жанна купала Варвару в тазику, який поставила в центрі кімнати, попередньо застеливши підлогу клейонкою. Черпала ківшиком нагріту воду із цинкового відра й лила донечці на голову, худенькі плечі, спину, повертала лицем до себе та змивала пахучу мильну піну із животика, почуваючись геть безпо­радною, залежною від умов — чи то від умовностей — нового побуту. За кілька тижнів вона встигла зненавидіти осінь у Пенязівці. Бо за що її було любити?

Сутеніло рано, дітей привозили зі школи затемна, добре, що виручала група подовженого дня. Вече­ряли по черзі: спершу годували малих, затим до столу сідали свекри. Жанна зазвичай перехоплювала щось нашвидкуруч, могла доїсти після котрогось із дітей, так і не дочекавшись чоловіка з роботи. Потім овальний і доволі великий стіл (це, до речі, єдина річ, яка їй тут подобалася) ретельно протирали, Варя несла ранець, діставала зошити й підручники, дід становив онучці настільну лампу, і отак вона вчилась. У другій кімнаті, що стала спальнею і для них із чоловіком, і для дітей, теж стояв стіл, однак його одноосібно займав шестикласник Ваня. Син якраз увійшов у той непростий вік, коли особистий простір ототожнювався зі свободою, тому вперто й затято виживав сестру, доки вона сама не попросила вчити уроки в іншій кімнаті. По завершенні ери під назвою «Письмові завдання» починався ритуал вечірнього купання.

— Мам…

Жанна відволіклась і подивилася на дочку. Варя стояла в тазику й мружилася під струменем води.

— Що, доцю?

— А я отримала дванадцять за твір. Пам’ятаєш, про осінній сад? Це ще минулого тижня було… У п’ятницю. Тому ти й не помітила оцінки в щоденнику.

— Правда? — перепитала, здивована, що дочка не похвалилась, як тільки повернулася додому. Варя зазвичай ділилась усім й одразу. Відкрита й щира дівчинка не вміла ховати почуття в собі.

— Моя розумниця, — усміхнулась і мимоволі пригадала її трирічною. Ванна, до країв наповнена пінкою, у дитячих рученятах гумове качатко. Його по­дарували колеги з редакції одразу після Вариного народження. Зараз донечці сім, виповнилось у вересні, вона перейшла до другого «нушівського» класу, любить читати, пише твори, а купається у звичайному емальованому тазику. Що ж, вочевидь, саме так виглядає їхнє з Максимом фіаско.

— Мам…

Жанна розсіяно кивнула.

— А Валентина Іванівна сказала, що моя англійська без-до-ган-на. — Дочка спробувала навіть передати інтонацію вчительки, старанно промовляючи останнє слово по складах, і Жанна нарешті здога­далася, що її дівчинка, як уміє, намагається втішити маму. Збирає хороші новини про свої дитячі успіхи й намагається бодай якось поліпшити настрій, коли опиняється сам на сам.

— Авжеж, моє сонечко. Хто б сумнівався. Треба таткові сказати, щоб підшукав у Куликівці репетитора. І братові теж. Йому б ще математику підтягнути.

Варя миттю протерла очі.

— Так тато ж математику добре знає.

— У тата, доцю, зараз багато роботи. Дуже багато. Іване! Ваньку, ходи-но сюди, будеш митися, доки вода тепла.

— Зараз, — озивається з першої кімнати невдоволено. Із сином усе складніше. Воно зрозуміло чому. Йому дванадцять, пішов тринадцятий. Ванько помітно підріс за літо, витягнувся та схуд, а вона все ніяк не звикне до його нової статури… і звичок. Та і як при­звичаїтись, коли веселун та реготун Ванюшка воліє лишитися на самоті, встановлює кордони й не поспішає ділитися будь-чим, як робив завше? Це так, ніби її вагітність та вимушений переїзд якщо не обірвали незримий зв’язок між ними, то суттєво його ослабили. Ось, будь ласка, зазирнув і мовчки став у порозі.

— Синку, поклич діда. Треба воду винести.

Насупився, підійшов, вилив воду в порожнє відро й демонстративно поніс до дверей, помітно нахиляючись, бо ж таки заважке. Проте Жанна змовчала, зачіпати не стала, одягнула Варюшу й вивела до першої кімнати, де вже лаштувалися до сну свекри. Сільські люди звикли лягати рано та прокидатися вдосвіта. Цей ритм диктувала нескінченна вервечка клопотів, однак зараз подружжя мусило підлаштовуватися і зважати на дітей та онуків, через те Жанна почувалася зайвою. Бачила, як Галина Іванівна позирала на годинник, чула зітхання і розуміла причину. Ота «причина» і їй спокій виїла, пекла образою та жалістю до себе — самотньої, вагітної і, здавалося, геть непотрібної… йому.

Чоловік укотре затримувався допізна. Як би страшно це не було визнавати, проте Максим майже не буває вдома. Зранку їде, а повертається… хіба переночувати. Інакше й не скажеш. Он Василь Петрович уже куняє на стільці, бо навіть обов’язковий випуск ТСН пів години як закінчився. Максима й досі нема. Потягнулася до мобільного — ані дзвінка, ані повідомлення.

— Зайнятий, видно. У них там завтра сесія… — заспокоює свекруха чи то себе, чи її.

— Мабуть. Варюш, зараз Ваня домиється, і в ліжечко пора.

У дитячих очах душа навстіж.

— А татко?

— Що тато? Уранці прокинешся і побачитеся, — відповідала безтурботно-радісно, благо, що професія навчила балаканини, однак сину того не ризикує говорити. Ваня і не питає. Підлітки не запитують, не розповідають і не цікавляться, аж доки якоїсь хвилини не втнуть таке, що стовідсотково приверне увагу дорослих. Вечір тим часом глибшав, натягуючи темінь під вікна, вогко дихав посеред голого саду, шарудів гілкою білого наливу. За пів години в першій кімнаті затихли свекри, а «дитячий» диван, адже на ньому спали діти, відскрипів та відойкав.

— Вань, а як твої справи в школі? — прошепотіла в темряві, коли Варя мирно сопіла на своїй половині. Син мовчав. Жанна терпляче чекала, сподіваючись, що її хлопчик таки визирне з-під захисних обладунків. Не діждавшись відповіді, ніжно торкнулася плеча, вкрила ковдрою і поцілувала в щоку, тішачись, що не відсахнувся, не смикнувся і не втік, мов ошпарений.

— Вань…

— Мам, лягай. Я спати хочу.

— Спи. Я вже тата… дочекаюсь…

Розвернувся до стіни й буцнув коліном об килим. Маленький дорослий мужчина. Жанна ще трохи постояла, дослухаючись до знайомого й такого рідного-рідного дихання. Інстинктивно поклала долоню на живіт, провела по випуклості, яку стороннє око навіть не помітить, зітхнула й навшпиньки підійшла до столу. Відсунула вбік стосик підручників, тихесенько, щоб не штурхонути ніжками об підлогу, підсунула стільчик, сіла. Поряд, нагадуючи про реальність, кавкнув мобіль­ний — повідомлення у вайбері: «Жанночко, вибач, аврал. Ночуватиму в Мишка Прокопенка, бо вирватися — ніяк. Завтра про все розповім. Цілую».

Жанна перечитала ще раз. Завтра, значить. Що ж, завтра — то й завтра. Увімкнула ноутбук і зітхнула:

— Як же я тебе розумію… Франциско Францівно… Пономаренко.

***

Найцікавішою забавкою для дітей стала піч, звичайна українська піч із комином. Господиня оселі Горпина Іванівна Пономаренко позирала на заморських унучат, що грілися на теплому черені й цокотіли між собою якоюсь чудною мовою, зітхала розчулено й потай утирала непрохані сльози краєчком вишитого фартуха.

Франциска запам’ятала матір Захара за отим вишитим фартухом. Тканина темна, і квіточки на ній барвисті стрічечками. Що ще на ній було, уже й не пригадає, а от руки, руки, якими сина обіймала-голубила-пестила, їх наче не пара була — десятки. Як угледіла мати сина, бліда зробилася, мов піч, яку перед Пасхою якраз охайненько підбілили, стояла біля неї непорушно, у грудях оніміло й заціпеніло все — ні вдихнути, ні видихнути, а потім… Плач стояв такий — на весь куток. Сусі­ди позбігалися. Думали, що біда, аж радість така, що й словами не описати, хіба голосити: син, синочок, Захар, слідочок якого вже й загув за стільки-то років, вернувся! Он який — чепурний, ошатний і статний. Ще ж і не сам — із сім’єю. А діточки які гарнесенькі, а які чудні, змокли, пташенятка, то Горпина ж їх зразу й на піч витоплену. І все — пропала, нема їй ні дня, ні години, роботи нема аніякісінької — ото б тільки сиділа й на сина дивилася, дивилася, не кліпаючи, кожну рисочку, складочку й волосиночку поглядом убирала.

Франциска споглядала ту радість світлу, те щастя неосяжне й собі сльози ховала. За час подружнього життя рідну мову чоловіка якщо не вивчила, то більш-менш розуміла. І оте її «синок, синочок» просто в серце поцілило. Дякувати Богу, що вони таки зважилися на поїздку. Та й уже могли собі дозволити, бо, як кажуть, упевнено стояли на ногах, мали певні заощадження і статки. Чомусь перед очима враз постала рідна матінка. Барбара. Сердешна, світу за слізьми не бачила, коли виціловувала їх на прощання, пригортала, обіймала, до грудей тулила й плакала, так плакала, наче востаннє бачила. Франциска здригнулась і відігнала подалі важкі думки. Погостюють, познайомляться, натішаться, однією родиною поживуть певний час — та й назад, до Австрії. Там їхнє вогнище сімейне, у просторому кам’яному будинку на другому поверсі ціле крило відведено. Простір, воля, вигóди та затишок, бо кожну дрібничку, річ, колір і запах сама дбайливо вибирала, як і належить жінці.

— А ви… змокли, то на піч… грітися — запрошувала й припрошувала свекруха, ще й руками махала, пока­зуючи, як на ослінчик стати, а звідти й на піч видертися. — Захаре, синку, ти б підсадив… Фра… Фа… Фаню.

Жінка кивала головою, що ні, а господиня роз­гублено озиралася і ближче до тепла гостю свою садовила. Отак завдяки українській печі Франциска Фанею і стала, а пізніше й прийняла спрощений варіант імені, прийняла покірно й смиренно, як даність. Так само довірливо вслухалась у густий, басистий голос Захарового батька. Василь Петрович Пономаренко примчав одразу ж, як тільки односельці переповіли неждану звістку про повернення сина. Улетів до хати, мокрий, розтривожений, обвів поглядом і видихнув:

— Ну, здрастуй, сину.

Франциска відчула, як біля печі виразно запахло кіньми, лугом, хоч тоді ще не знала того слова, весняними травами та вогкою землею. У Василя Пономаренка руки хіба взимку бували біліші, а з весни й до пізньої осені кожна лінія, зморшка й відмітина мали колір обробленої ним землі. Та і як інакше, коли родина велика, діток Господь дав, мусиш годувати. А загалом це був крутого характеру чоловік, справедливий і суворий. Повернення сина, з яким уже встиг подумки попрощатися, стало дивом його складного, хоча насправді аж надто простого життя.

— Батьку, я ж не сам вернувся. Троє діток. Синок Іван, дві донечки — Марійка і Фаня. Восени ще одне маля з’явиться, так що ви багаті на онуків. А ось це… познайомся, моя дружина Франциска, — і стільки в його голосі бриніло тепла, що навіть суворий Василь Петрович знітився, дивлячись в очі чужинки, яка так неждано-нагадано повернула їм сина.

— Франциска розуміє українську. І трохи говорить.

— Здрастуйте, — привіталася, старанно вимовляючи слово, усміхалася привітно й лагідно, як уміла. Може, ще й тому, що свого батька вже встигла поховати. Австрійського підданого Франца Цайтлера Перша світова війна відзначила важким пораненням ноги, а після того тривала виснажлива хвороба поступово забирала життя. Тож порядна австрійська дівчина, мешканка містечка Санкт-Маргаретен[3], що за 17 км від міста Айзенштадт землі Бургенланд, змушена була влаштуватися працювати на завод, аби підтримати сім’ю в непростий час. Там вона й зустріла свого полоненого, свою долю, єдиного й коханого Захара Пономаренка. Тепер же стоїть навпроти його батька й мимоволі, несвідомо й несміливо прагне знайти втрачену батьківську опіку…

— Що ж, здрастуйте, як не жартуєте. Горпино, а Івана сповістили?

З-поміж Пономаренків Захар був найстарший, Володя — найменший, однак між братами завше існував якийсь особливий незримий звʼязок, тісний, ніби прив’язав хто їх один до одного.

— Аякже. Палажка ось-ось підійде, бо Іван у Чернігів поїхав, повернеться, а вдома браток. Ой, святі сили, спасибі тобі, Господи. А онде й Палажка йде! Ой, і малих із собою взяла. Діду, у нас піч замала для онуків. Щастя ж яке! Діждалися.

Той пам’ятний квітневий день, зливами вмитий, таки розпогодився, коли в хату зайшла ще одна не­вістка, дружина середнього сина Івана. Струнка, дрібненька, не вища за Франциску, — жінки навіть поставою були подібні, — лагідна, з такою світанковою тишею в очах, вона, мабуть, найперша щиро зраділа Францисці. Ніби й не зробила нічого особливого, не сказала, а всміхнулась — і наче від серця відлягло. Франциска обіймала двох темноволосих дівчаток, а ті кліпали зацікавлено й ошелешено, бо звідки ж оцей дядько взявся? Усю батькову рідню бачили, усіх знають, а звідкіля ось цей узявся? І тіточка в красивому-красивому платті, ще й у таких черевичках? А на печі хто вовтузиться? То Фанечка визирала з-за ріжка подушки, усміхалася безтурботно та змовницьки, бо мала аж дві ляльки двоюрідним сестрам на подарунок.

Оту чудасію, диво дивне, скарб несусвітній дівчатка довірливо тулили батькові в руки, коли той повернувся з міста. Повернувся і ледве встояв на ногах, ошелешений звісткою про повернення брата, а світ… він наче ширшим став. З-поміж усієї рідні Іван завше рівнявся саме на старшого брата, хоч і не демонстрував того напоказ, — більше того, міг навіть наперекір щось утнути, мовляв, ось де я, подивіться. Але коли втратив… це наче втратити осердя, що тримало всю сім’ю вкупі. Зникнення Захара родина й направду приймала довго й болісно, хоча часи такі були, неначе вихор. Сьогодні в одній державі засинав, завтра в іншій міг прокинутися. Батько твердим зробився, мов камінь, погрубішав у словах і вчинках, а мати все у вікна визирала. Років зо три. Та як визирала? Душу на шмаття рвала. Ото робить щось, хліб, приміром, учинить, місить тісто, місить, а за мить як зірветься, як побіжить — і до вікна, дивиться, сердешна, виглядає, наче не сина, а Бога жде. Як не старався, як не пробував, але дірку в материнському серці так і не заповнив, собою не затулив. І батька не відігрів. Та що казати… якби не Палажка, одруження і народження донечок, певно, спився б давно. Бо якого лихого мужики спиваються? З горя і безпорадності. Хоч від радості теж хмеліють. Онде й він чарчину перехилив, та й не одну, сидить щасливий і з якогось дива виціловує подаровані дівчаткам цяцьки.

— Бач, є, значить, браток, є. Мамко, батьку, це ж я знову меншеньким зробився, еге?

Урешті… сказано тоді було багато. І переказано. Голосами рідними хата до стелі повнилась. Австрійські онуки тільки головами крутили від одного дядька чи тітки до другого. Хіба ж усіх запам’ятаєш? І лише коли далеко за північ нічна вогка темрява огорнула обій­стя Пономаренків, незвіданий світ нарешті прошепотів до стомленої чужинки дорогим серцю голосом:

— Якби хто тільки знав, який я щасливий, Франциско. Спасибі тобі, що погодилась. Скільки житиму — дякувати буду.

Він був удома. Удома. Там, де стіни гріють, а кожна тріщинка знає і пам’ятає більше, аніж люди. Хата раділа тихо, проте, здавалось, навіть стіни тягнулися до сонця — усе вище й вище. Величенька піч цього ранку пишалася собою, як ніколи. На теплому черені солодко сопіли діти, а нижче, на так званому полу, постелили для найдорожчих гостей: Захара і його дружини. Батьківське ліжко стояло віддалік, за грубкою, і вночі раз по раз озивалося щемким зітханням: «Захар дома, повернувся синок». Нині воно мовчало, давно залишене господарями.

Горпина, як тільки розвиднилося, порядкувала біля печі тихесенько, безшелесно. Проте забіяка-вогонь жваво потріскував, на великій сковороді рум’янились оладки, у піч мандрував борщ на вечерю. Дарма що нізчимний та пісний, як весь минулий рік. Настоїться, гляди, до вечора, упріє, а вони сіллю хлібець притрусять — і смакота. Бо звідки ж Горпині знати, що в тій Австрії їдять? Їй би синочку вгодити.

Захар прокинувся рано, встиг погомоніти з батьком, заніс матері води й тепер ходив-походжав рідним дворищем. Тулився до яблунь, що виросли, наче діти, без нього, проводив долонею по шершавій корі, ніби хотів упевнитись і пригадати колишнє. Воно й пригадувалось, зринало у пам’яті, бо хто, як не він, саджав білий налив біля погрібця? Оце б діждатися і скуштувати яблук, та, видно, не судилося. Францисці народжувати у вересні, а дитинка має з’явитися вдома. Подумав і злякався… Отакої… Зітхнув, полишив сад і, аби відволіктись, поліз на старенький сіновал, наскуб і спустив повнісіньку лайнуху сіна, вніс до скотини. Вийшов — і знов смуток на плечі заскочив, бо як не старайся, а очі бачать, що скрута стіни батьківської хати підпирає. Треба ж… Ще до революції та «союзу» (і понавигадували словечок, ніяк не звикне до них) були на селі хазяї заможніші, були. Працею своє заробляли, у кого більше, у кого менше, а теперечки вже й не знати, що день прийдешній готує. Яке воно, оте життя нове? В Австрії он теж люди працею на життя дбають, з неба манна небесна не падає. Пожив, знає. Але ж хіба нам до них рівнятися?

Ет! Сплюнув, ухопив відра порожні, вийшов до колодязя під двором. Добрий колодязь. Ще дід покійний копав. Смачна водиця, хоч і глибоко, люди з інших кутків приходять, щоб набрати. Коли зирк, а на лавці Власівна сидить, старенька сусідка, яку подумки вже й поховав давно, а ні, його угледіла та й одразу в сльози.

— Господи праведний… Чи я, бува, не осліпла? Захар… Здрастуй, онучку. Невже вернувся?

— Здрастуйте, Власівно. Я, я. Осьде сімʼю привіз із батьками знайомити.

Баба розчулено очі втерла, що бачили на своєму віку й перебачили, гикнула, перехрестилася до неба й прошепотіла:

— Дай Боже, щоб гостинами закінчилося. Ти ж, онучку, знав, куди їхав.

Треба ж. І наче в душу поцілила словом одним. Бо хіба ж не знав? Добре знав куди. Збираючись у поїздку, навіть жартував до дружини, мовляв, поїхали, серденько, в Україну, там у мене дві лавки, ще й млин. Що ж, показав учора і дві лавки уздовж печі, і млинок, яким мати пшеницю перетирає. Сміялася Франциска, до нього сміялася, а в очах такий смуток стояв, печаль і розгубленість. Невже люди ось так живуть? А як їй пояснити чому? Ніяк. Того й реготав голосно та завзято, киваючи то на лавки, то на млинок. А діти на печі гиготіли, тата учувши, батьки й собі всміхалися, винувато, правда. І навіть брат не здержався з Палажкою своєю. Хоч по правді… так Захару в грудях боліло, так щеміло, наче з печі весь жар вигребли й до серця притулили.

Щось схоже Власівна, видно, і зараз угледіла, бо махнула рукою старечою, та так жваво, що аж у плечі хруснуло.

— Ет, унучку, живи й радуйся. Онде, як я. І царя бачила, а теперечки й Леніна застала. І що?

— Що?

Баба хитро всміхнулася беззубим ротом:

— Поживу ще трохи — і за цим поминки справлю.

Захар аж сторопів знетельки, мало відра не впустив, ошелешений бабиною філософією. Добре, що саме мати озвалася:

— Захаре, синку! Іди до хати. Снідати будете. А я до сестрички збігаю, до Марусеньки, хрещеної твоєї.

Захар похапцем витягував відро з колодязя, коли мати вибігла з двору, зав’язуючи хустку на ходу. Спинилася коло нього й усміхнулася стишено.

— І Андрійко її буде. Такий шибеник росте, ніхто ради не дасть. О, а води наноси, синку, наноси. Там за хатою ночви. Як надумаєте одяг переполоскати з дороги, покажеш Фані своїй… як. Здрастуйте, Власівно. Бачите, яка радість у мене?

Стара кивала, кінчиком хустки утираючи зморшкувате лице.

— Ой, дочечко, таку радість і сліпий угледить, і глухий почує. Аби тільки дурний зрозумів, бо такий нині світ настав… черствий… до долі людської.

Найперше Франциска збагнула сонячного квітневого ранку в Горбові, що опинилася геть в іншому світі, відмінному від її звичного. Хвилювання далекої дороги й страх знайомства з українською ріднею відступили й поволі стишилися, відтак жінка згадувала вчорашню мандрівку спокійніше. Таки красивий край — ця українська сторона. Щойно повернули по Чернігівському шляху в бік Горбова, Франциска одразу ж зауважила неозорий простір, котрий неначе на шматки зеленавої тканини порізали. Верболози ховали зародки струмків, а ті бігли, переплітались, утворювали озерця і неквапом заповнювали собою низини. Зачувши незвичне шумовиння води, здивувалась, а Захар радісно всміхнувся.

— Шумить? Це дві Бруховиці, глибока й мілка, обмінюються водами, звідси і буркотливе шумовиння, і відповідне ймення. «Попівська Неудобщина» — ось як звалися ці землі ще з тої пори, коли належали Єлецькому монастирю, що в Чернігові, як і більша частина орних земель та лугів Горбова. Місце гарне, вигідно розташоване, — близько до міста, — але люди тут не обживаються. Бо й прибула вода, коли Десна розливається, затоплює, тоді стає суцільне болото. Аж поки сонце не поправить витівки весняної води. Подобається?

А як побачене могло не подобатись? Удалині, ген-ген по всьому обрію, виднілися луки впереміш із лісочками та гаями, святково осяяні промінням призахідного сонця, — погляду не відвести. Монотонне мугикання коліс воза перекрив мелодійний дзвін, що кликав прихожан на вечірню службу до церкви, купол якої вже було видно, як тільки від’їхали від переправи до Анисова. Краса, яка вразила Франциску в саме серце. То ось яка вона, Україна, за якою так сумував Захар!

Віз зі скреготом піднявся на черговий пагорб, яких так багато в цій місцині, що здається, ніби вони між собою змагаються, і перед очима замайоріла вже знайома картина поліських селищ. У квітучих садках, обрам­лені вищими тополями та вербами, виднілися біло­бокі хатки, укриті соломою. Вербові тини наче поясом підперізували обійстя, вигиналися навколо хат, хлівів та клунь. Вечоріло. Звідусіль чулися мелодійні переливчасті пісні, які раз по раз виплескувалися з хат, де, немов щічки чепурних молодиць, рожевіли свічечки каганців. Франциска вже бачила й чула на вокзалах та пристанях кобзарів з поводирями, які співали за милостиню. Але цей спів був інший, заворожував сріблястим мереживом гармонії і чистотою голосів. У неї вдома так не співають. Захар, ніби відчувши стан дружини, пояснив:

— Це жінки та дівчата збираються гуртом і вишивають, прядуть куделі льону, снують нитки на снов­ницях або виконують ще якусь роботу для своєї родини й співають. Усе з піснями, так і діло краще робиться. Потім усе зрозумієш, моя пташечко. Ти ж така в мене кмітлива й розумна.

Широка вулиця мала зробити декілька закрутів, а вже тоді показала трійчасту розвилку: ліворуч — на Геновку та Луговицю зі знаменитою цегельнею заможного Лукашенка, де колись підробляв у юності Захар; прямо — на Ковалівку та Грудок, дитинець Горбова, до батьківської хати; праворуч — на Астрянку та Куликівський шлях, де малим так любив гратися з хлопчаками та купатися в озерці Глинуші. Усе до щему в серці рідне для Захара й незвідано мінливе для Франциски. Але хто те розгледів і роздивився, коли небо громовицями підперезалось?

Добре, що хоч не все вимокло до нитки.

За спогадами незчулася, як розклала дитячий одяг на ослінчик охайними стосиками — Фані, Марійці й Іванку. А куди його далі прилаштувати? Земляна долівка, білені стіни, грубо тесаний стіл, лави, піч, скриня в кутку, грубка, за нею батьківське ліжко — невеликі статки. Зітхнула й уважніше придивилася до дерев’яної скрині. Найпевніше, речі тримають там, однак гостя посоромилася зазирнути досередини, наче то було щось таємничо-інтимне. Смішно, однак австрійка не могла повірити, що в хаті відсутнє справжнє дзеркало. На стіні, правда, висіло люстерко, але в ньому сама собі здавалася надто дрібною і якоюсь ненатуральною. Аби відволіктися, підійшла та стала перед так званим покуттям. В обрамленні вишитих рушників на неї дивилися лики святих, наче застерегти хотіли про красу неймовірну й про печаль людську. Схвильована, вражено пере­хрестилась, ступивши крок назад, і хутко, ніби її хто підганяв, відшукала серед речей свою Біблію.

Святе Письмо матінка подарувала їй, коли Франциска була ще дівчатком. Вона тоді читати як слід ще не навчилася, проте одразу ж, з першої миті поставилася до оберега побожно, з особливим душевним трепетом. Могла притулити до грудей, легесенько провести пальчиком по літерах, вдихнути аромат. Відчувала, що в такі миті не самотня, що всі її страхи, мрії, слова, учинки приймають беззастережно й безумовно. Не могла пояснити, звідки ця впевненість, просто знала, довірялась і вірила. А коли навчилася молитви, уже не могла інакше. Щоранку розмовляла з Богом і щоночі повіряла Йому свої печалі. От і зараз притисла Біблію до себе, заплющила очі й прошепотіла: «Спаси і помилуй», тамуючи чудернацьке тремтіння в тілі… Коли ж Захар за­йшов до хати, застав дружину геть стривоженою. Завжди привітна й умиротворена, нині Франциска дивилася на нього очима, повними страху.

— Тихенько. А ти вже й речі встигла розкласти? Моя господиня!

— Мам, тату… — озвалися діти з печі, а Франциска наче й сама прокинулась, як змогла, усміхнулася до малечі, поклала долоні на круглий живіт, де вже било­ся нове життя, і довірливо подивилася в очі чоловіка.

— Усе добре. Це ж твій дім. А твій дім не може не подобатись…

Обійняв вдячно й розчулено, як колись. Давно. У костелі, де вересневе сонце пророчило рай, а вони вперше почули жадане «чоловік і дружина».

— Дякую… чуєш? І скільки житиму — дякувати буду.

Слова, слова, слова. Яку ж незбагненну силу вони мають, коли їх промовляє серце. Скільки разів опісля Франциска повторюватиме ці Захарові слова, повторюватиме пошепки, потай, подумки удосвіта, удень, глибокої та глупої ночі. Промовлятиме оте його ла­гідне й щемке «скільки житиму — дякувати буду» і шукатиме сили в цих словах. Вони стануть її єдиною українською молитвою, рятунком і підтримкою в часи суцільної, безпросвітної тьми. Однак хто про те знатиме? Хіба вона сама.

***

— Та що ти можеш знати про мою роботу? — шипів у лице збуджено, люто, а ще тихо, щоб, бува, не почули діти чи батьки. — Забула своє? Забула, як у своїй редакції пропадала? А скільки разів поночі верталася, уже й не згадаєш? Номер вони в друк здавали. Велике діло! А ти спробуй депутатам клепки вставити, ану ж. Хай проголосують твердолобі задниці так, як треба… Всьо. Тему закрито.

Жанна мовчала. Дивилася на чоловіка, ніби вперше бачила. Чужий, геть чужий, вона вже й не знає, що в нього на серці. Власне, як і він.

— Що ж, нехай… Снідати будеш?

І звідки, цікаво, у ній стільки глупоти? Як інакше назвати стан суцільного заціпеніння, коли немає ні емоцій, ні думок, ні відчуттів — пустка, дірка всередині. Слова чоловіка пролітають крізь неї, наче протягом висмикнуті. Їй би обуритися зараз, розповісти про обра­зу, заплакати чи закричати, і, може, тоді дірка затягнеться. Два останні тижні Жанна взагалі почуває­ться, ніби увімкнула автоматичний режим. Максим майже не буває вдома, ночує через раз, не відповідає на дзвінки й забуває зателефонувати потім. Його запитання «Ти як?» і «Діти в нормі?» із самого початку не потребують відповідей. А в неї бракує сил цікавитися бодай чимось… Ось і зараз відвертається та мовчки перекладає яєчню в тарілки, намащує маслом скибки хліба, розставляє гарячі чашки, у яких парує щойно заварений чай, кличе дітей до столу. Максим у цей час метушливо бігає з кімнати в кімнату, затиснувши телефон біля вуха, бадьоро вітається з кимось, жартує і сміється отим своїм вірусним сміхом — щирим, задьористим, живим. Почувши такий, годі опиратися й не всміхнутись у відповідь. Що ж… нині цей сміх ді­стається всім стороннім, абсолютно чужим людям, лишень не сімʼї. І хай би це стосувалося дружини, але ж діти? Вони в чому завинили? Жанна сіла на стілець поряд і спробувала всміхнутися — не помітили. Варюшка схилилася над мискою так, ніби туго заплетена коса тягне донизу. Навряд чи дочка розуміє, що відбувається між батьками, однак відчуває: ловить інто­нації, погляди, жести, помічає дрібниці, які годі приховати… Ваня? З ним ще складніше. Тарілка з яєчнею відсунута вбік. Погляд порожній. Син жде команди рушати так відсторонено, ніби вже не тут і не з ними.

— Смачно?

Підводить очі — розгублені, вочевидь, не очікував, що ним узагалі можуть цікавитись. Однак швидкоплинна мить зникає, так і не з’явившись.

— Всьо, малявки, бігом у машину. Сьогодні треба бути раніше. Хутко, хутко!

Максиму не до них; діти схоплюються, швидко хапають шкільні рюкзаки й першими поспішають до машини. Чоловік рушає вслід, на ходу перебирає папери, шукає якийсь надважливий, зосереджено рахує пункти та цифри, проговорює назви і, лишень коли сідає у водійське крісло, поспіхом озирається.

— Буду пізно, дітей привезе Петрович. Маму попередь, бо й мозок виїсть, переживаючи. Всьо. Помчав.

І це таки дійсно «всьо»… Легка дорожня курява клубочиться в темряві осіннього ранку. Жанна не може її розгледіти, проте відчуває, як пил застеляє очі, а заразом і серце, бо дірка всередині затягується черговим грубим рубцем. Це було схоже на те, коли хтось відчайдушно, з останніх сил прагне втримати рівновагу — годину, другу, добу, тиждень, два, місяць, а потім якоїсь короткої миті дозволяє собі видихнути ненадовго — і все, стати в планку вже неможливо. І ніби немає конкретної причини, усе як було досі, однак прикидатися і переконувати самого себе, що все добре, нічого аж такого не сталося, бракує сил. Їх просто не-ма.

До будинку Жанна верталася важкою ходою, ледь-ледь пересуваючи ногами, намагалася навіть не дивитися, куди йде. Здавалося, що навіть сусідська коза й та знає, що Жаннине життя — суцільне фіаско. Бо хіба це сім’я? Видимість, формальна картинка. От що вона йому сказала? Спитала, коли повернеться і чи повернеться взагалі…

— Уже поїхали? — озвалася свекруха. Вона саме йшла з дійницею до корови.

— Просив передати, щоб не хвилювались… — проковтнула гіркоту й додала вже зовсім пошепки: — Буде пізно… якщо буде…

І пішла до будинку, хоча все в ній кричало: «Не йди!» Мовчки причинила за собою двері, кілька хвилин постояла в сінях, немов сновида, не розуміючи, де вона й чого. Якби можна, лягла б у порозі, натомість поволі просунулася до «своєї» кімнати, опустилася на диван і заплющила очі. Як же хочеться сонця, бодай промінчик, хоч би малесенький, крихітний. За якусь годину ранок наповнив кімнату довгоочікуваним світлом, проте жінка навіть не ворухнулася. Лежала, сховавши обличчя в остогидлому килимі, немов чудернацька комашка, котрій судилося навічно застигнути в бурштині. Свекри недовірливо дослухалися до незрозумілої тиші. Згодом зазирнули в прочинені двері раз, удруге. Лежить. Хоч би підвелася, чи що? Хай би вже клацала в тому своєму комп’ютері скільки хоче, так ні, лежить. Чого ото стільки лежати, питається? Погано, чи що? Коли ж невістка не вийшла до обід­нього столу, Галина Коломієць задумалася, ще й так, наче до серця чужий тягар забрала. Не було вже їй ні роботи, ні спокою. Раз по раз тикала в трикляту штукенцію, мобільник, тикала й тикала, от тільки біда: покручені пальці не слухалися. Свекор споглядав за тим мовчки деякий час, а тоді не видержав, бо чого оті гудки стільки слухати, питається? Наче жде, що покійник дихати почне, їй-богу.

— Ану оддай, Галько. Сюди давай. Чого наярювать безпричинно? Остав людину в покої.

Натомість жінка гірко схлипнула:

— А якби сталося щось?

— Сталося! Сталося. Подуріли баби геть-чисто! Робота в нього така. Ро-бо-та. Приїде, отоді й поговорите.

Якби ж то. Першими з Куликівки приїхали діти. Їх привіз водій на службовому автомобілі, коли листопад погасив за обрієм сонце, наче кинутий недопалок. Жанна чула, як Петрович жартував про сім кіл сесійного пекла, виправдовуючи відсутність начальника. Свекор жваво піддакував, натомість свекруха мовчала. Жанна дочекалася, коли рипнула хвіртка й заревів двигун, і лише тоді змусила себе підвестися, щоб вийти до дітей. Першою вибігла назустріч Варвара й миттю збагнула, що з мамою щось не те. Наполохана, підбігла, обняла й заходилася тихенько гладити руки, навіть не запитавши, що сталося. Останнім часом доця довго думає, перш ніж щось сказати. Ваня зиркнув лиш раз, наче вистрелив з-під насуплених брів, стиснув губи й миттю відвернувся, відмежувавшись. Якби міг, певно, утік. Але тікати їм нікуди, тому всі роблять вигляд, що нічого не сталося, усе як зав­жди. Хіба що вечір мовчазним видався більше, аніж зазвичай. І очі, немов собака на прив’язі, усе до годинника вертаються.

Після двадцять першої нуль-нуль свекор, виснажений «холодною війною» з дружиною, заснув, сидячи на стільці з пультом у руках. Його хропіння зробило ніч глибшою, чи то пак зовсім глухою, тому вечірнє купан­ня хочеться якнайшвидше завершити, а нíяк. Тазики, відра, волога ганчірка на долівці. Коли біля двору на­решті зупиняється автомобіль, Жанна саме протирає підлогу. Першою «стрічає» сина Галина Іванівна. Материнські докори спалахують швидко й так само швидко гаснуть, мов свіча на вітрі. Бубоніння «чому не відповідав і не передзвонив» Максим обриває коротким:

— Мамо, справи. Треба ж освоїтись, увійти в курс. А як ви хотіли? Вечеряти не буду, нас погодували.

І одразу ж робить хід конем, протягуючи руки до Варюшки. Донечка щойно помилась і сидить, замотана рушником, наче в коконі.

— Доцю, привіт. Спатоньки йдемо? А де Ваньок?

Так дивно. Жанна спостерігає за чоловіком віддаля і робить це відсторонено, ніби чужа. Максиму пасують і костюм, і сорочка з краваткою, одяг виструнчив його, сховав ледь помітне пузце, додав солідності. От тільки недоречний він тут якийсь, зайвий. Так, ніби по-справжньому живе десь-інде, а сюди, до своєї ж сім’ї, змушений повертатися. Їхні погляди зустрічаються, і Максим робить спробу всміхнутися.

— Привіт.

Слова, всі, які є, зі свистом засмоктує діра, що всередині. Жінці бракує повітря… і ще когось. Когось до болю рідного й зрозумілого.

— Ваня миється. Винесеш воду. А якщо теж захочеш, постав відро на плиту… Чи, може, мився там, де й вечеряв?

Простір довкола миттєво електризується. Наполохана Варюшка злякано кліпає очиськами. Свекруха шарудить аптечкою — демонстративно, так, щоб синочок почув. Свекор, прокинувшись остаточно, невдоволено зиркає і робить те, що зазвичай рятує від сварок із дружиною, — вмикає звук так, що годі перекричати. Дарма. Максим навіть не збирається відповідати, натомість жбурляє на диван шкіряний портфель і йде до другої кімнати. Яка ж вона дурна, Господи, яка дурна й жорстока. Ваня… Ванюша. Їхній ображений і збурений син-підліток, опинившись сам на сам з батьком, спершу червоніє, сопе, а потім рвучко відштовхує простягнуту руку. А чого вони чекали? Син тягне відро сам, поспішає, ледь не біжить. Вода розхлюпується по долівці й лишає велетенські темні плями.

— Отак, значить? Добре.

Нарешті, нарешті він опиняється поряд по-спра­вж­ньому. Може, хоч зараз помітить, що відбувається з ними.

— Щоб завтра речі зібрала. Усі! — дивиться просто в очі. — Зрозуміла? А то засиділися ми тут. Хорош. Пора сімʼю докупи збирати. У Куликівці такий-сякий будинок знайдеться. Заразом і я на місці постійно буду.