У затінку земної жінки

Олена Печорна та Володимир Демиденко в бібліотеці

села Горбового. 2019 рік

Дорогі читачі, можливо, ви вже цікавились, як створюються тексти, і вам доводилося чути безліч різних історій. Тому не знаю, здивую вас чи ні, однак цій ідеї довелося з рік, а то й більше «постояти в черзі», оскільки на світ тоді наполегливо й затято просилася «химерна» історія. Знову ж таки, сього­дні я розумію — недарма. Якась інша героїня, певно, не дочекалася б, проте австрійка з українською долею мала просто-таки невичерпне терпіння, безмірне та всесильне. І вона чекала. Світ змінювався на очах: встановлював дистанції, вдягав захисні маски, переходив у віддалений режим роботи, а вона, жінка з минулого, просто була. Немовби заспокоювала: мовляв, ось я і моя історія.

А зараз мені доведеться щиро признатися. Швидше за все, читачі так само терпляче очікували б на появу книги ще кільканадцять місяців, якби не Тетяна Щегринець. Річ у тому, що приблизно пів року текст виглядав як замальовки — перші, дуже обережні й несміливі кроки, бо це було щось зовсім інше, нове для мене. І я справді не знаю, яким незбагненним, просто-таки дивовижним чином керівниця проєктів художньої літератури видавництва (з якою ми, до речі, жодного разу не бачилися) безпомилково «зчитувала» саме ту мить. Її листи-нагадування, листи-натхнення завжди (от просто-таки завжди) приходили вчасно, і завдяки її старанням у перших числах 2021 року письменниця занурилася в цю істо­рію по-справжньому, а занурившись, розчинилася, щоб «випірнути» вже наприкінці березня. Тож я щиро-щиро дякую вам, пані Тетяно, за наш спільний «чарівний» годинник творчості .

Що ж, а тепер про найцікавіше — несподівані й просто-таки фантастичні «вперше».

Любі читачі, сподіваюся, ви вже зрозуміли, що «У затінку земної жінки» — новий досвід. Я вперше створювала художню книгу за мотивами життя реальної жінки. Було цікаво й непередбачувано, запевняю. Так само вперше Олені Печорній довелося «повертатися в минуле». Одразу зауважу, що на знавця історії не претендую й увагу передусім зосереджувала на жіночій долі. До речі, на певному етапі роботи випадково з’ясувала, що в тексті є деякі історичні невідповідності, і за голову схопилася. Ще той клопіт для автора, повірте, з присмаком легкої паніки. Однак коли довіряєш Усесвіту (іншого вже не лишається), халепа трансформується в незабутню творчу співпрацю. Навчена гірким досвідом, кожний новий розділ письменниця відправляла на вичитку Наталії Володимирівні Хоменко. Як результат у романі з’яви­лося кілька «особливих» абзаців — спільних. Їх Олена Печорна лишень редагувала. Наталіє Володимирівно, хороша й світла людино, спасибі за рятунок у найскрутнішу мить. Знайте, ви мої крила, моє коріння і моя опора в цьому тексті. Без вас історія залишилася б просто історією, а з вами це книга.

Відчуваю, що маю сказати кілька слів про сьогодення. Оскільки авторка в подіях минулого почувалася надто невпевнено, ситуацію врівноважила поява Жанни Коломієць. Проте якраз вона цілком вигаданий персонаж, як і решта представників сучасності. Тому, шановний читачу, усі збіги з реальними людьми прошу вважати випадковими. Окрім одного. І це ще одне моє «вперше». Це листи. Справжній і живий голос іншої жінки — мами трьох діток, творчої осо­бистості, учительки й письменниці Тетяни Безушко-Граб. Ідея з’явилася несподівано під час цілком реального листування, а вже її втілення неабияк допомогло мені свого часу. Тетянко, дякую тобі за твою щирість, світло, усмішки й унікальну «письменницьку» підтримку. Ти диво.

До речі, підтримка була мені ой як потрібна. Не ­буду переповідати, яким насиченим видався саме цей період життя, скажу коротко: усе, що тільки мог­ло, зійшло­ся докупи й встановило графіки. Звісно, є письменники, котрим за схожого навантаження вдається робити й більше, згодна, але це стовідсотково не Олена Печорна. Тому, оскільки ви все-таки тримаєте цю книгу в руках, відповідально запевняю: мені й справді допомогли.

Усі ті люди, імена яких я вже назвала.

Але були й інші натхненниці — мої поетичні музи, такі різні, унікальні й талановиті. Ваші віршовані рядочки «попросилися» до книги у свій час, і я дякую за неповторні голоси ваших сердець. Сподіваюся, що зможу надіслати кожній примірник з автографом і що вам написане сподобається.

Моє духовне джерело жіночості, Альоно Ковальчук, спасибі. Відчуття світу набули особливої глибини завдяки вам.

Мій позитив i, хоч як це дивно звучить, справжнісінька тренерка зі щастя, Алло Клименко, дякую. Якщо комусь із вас, шановний читачу, хочеться додати в життя барв, усвідомленості, радості та змісту — раджу.

Мій письменницький світлячку, Таіс Золотковська, спасибі. Ваші листи надходили щотижня, пахнули островом, морем і натхненням, а ще підтримували, надихали та підказували. Дякую.

Спасибі редакторці роману Ірині Давидко за вміння помічати головне і якимось дивовижним чином відчувати авторку. Так само щиро дякую всім, хто так чи інакше долучився до таїнства народження «У затінку земної жінки». Коли я пишу ці рядочки, то ще уявлення не маю, як виглядатиме книга, але вже її люблю. Спасибі.

І, звісно, спасибі колективу гімназії за підтримку, прийняття та розуміння. Завдяки вам я таки встигла одночасно атестуватися і написати книгу. Сподіваюся, ви так само легко відпускатимете авторку на всі можливі презентації її творіння. Дякую.

Що ж, кажуть, наприкінці — про найважливіше. Звісно, однак мені хочеться використати інше слово — найрідніших.

Моє кохане сонечко, пам’ятай: твої дотепні жарти про письменництво  почасти є вітамінкою для творчості, принаймні для мене. Спасибі за твої любов, підтримку, за вміння вирішувати безліч що­денних справ, адже завдяки цьому Олена Печорна дозволяє собі таку розкіш, як творчість. Щиро дякую діткам — своїм та гімназійним (знову ж таки «своїм»). Знайте, що ви — мій рушій, моє натхнення і мій безцінний тренажер любові. Обіймаю. Спасибі мамі та батькам за те, що тримаєте небо в нас над головами, підказуєте, допомагаєте, оберігаєте. Спасибі моїй сестричці, кумонькам, подружкам, колегам-бібліотекарям — усім тим жінкам, які напов­нюють світлом простір мого серця. Знайте, всі випиті нами чашечки «кави-чаю» — наш таємний еліксир єднання, адже коли жінки об’єднуються, натхненницею стає кожна. Тому дякую вам, мої рідні, обіймаю і люблю.

Хто ще живе в моєму серці, спитаєте? Хто дарує цінність, усвідомлення потрібності, значимості? Чиї слова щоразу надихають та дарують відчуття крил за плечима? Їх, цих найрідніших, найпотрібніших людей насправді багато. Когось я добре знаю, з кимось спілкуюся лише віртуально, про чиєсь існування навіть не здогадуюсь, однак кожен з вас — мій безцінний дар Усесвіту, моє натхнення і моя взаємна неозора письменницька любов. Тому кажу вам, мої любі читачі, щире-щире та сердечне ДЯКУЮ. Знайте, спершу ви створюєте мій світ, а вже потім я пишу свій. Обіймаю всіх подумки й серцем.

Олена Печорна