Українська байка

Був в Липцях швець — Паньком він звався,

Мов з писарем, усяк братався.

І всяк Панька того кохав.

Бо жив в селі собі смирненько,

Шив чоботи усім кріпенько

І дешевенько з них він брав.

Раз підошов в Панька не стало

Та й передів було щось мало,

Бо все село він обшивав —

Так сход товару був чималий;

В селі ж хоч був, так все поганий.

Панько у город почвалав.

Від Липців город не близенько,

Панько вморився чималенько.

Так сів під Верству віддихать.

Сидів він довго, сумувавши,

Далі схопивсь, мов що згадавши.

Почав Верстві тій так казать:

«От скільки в город не чвалаю,

А все тебе я тут стрічаю,

Ні краплі з місця не зійшла!

Та хоч би трохи ворухнулась,

Хоч би із місця іздвигнулась

І в город трохи підійшла!

Бо тут на холоді трясешся,

Бо тут на сонці ти печешся

І киснеш тута під дощем,

В баньки прохожим зазираєш

І від нудьги собі куняєш,

Стоїш, сердешна, все стовпцем.

Ну, годі ж тут тобі стирчати!

Пора у город поспішати,

Пора у нього зазирнуть,

Пора вже йти туди, небого,

Куди лежить оця дорога,

Куди і я, і всі ідуть».

Верства Панькові одвічала:

«Ти говорив, а я мовчала,

Тепер послухай вже мене!

Та слухай, Паньку, не кунявши

І замічай все не зівавши,

Тепер скажу щось для тебе!

Мене уткнули тут, небогу,

Щоб я казала всім дорогу,

Хто скільки в’їхав і пройшов,

Та й скільки треба мандрувати,

Щоб що у городі узяти:

Чи бриль кому, чи підошов.

Но хоч усім я проїжджалим

І всім по шляху проходжалим

Дорогу в город і кажу, —

Сама ж стою та все куняю, —

Іти у город не бажаю

Та і ніколи не ходжу».

«Таких в селі у нас багацько, —

Сказав Панько їй скорохвацько, —

Що учать нас, а самі сплять,

Що нам велять добро робити,

Мовляв, туди й сюди ходити,

Самі ж по хатах все сидять!»