Надоїло самовладно Львові панувати,
Довелося volens-nolens[4] конституц’ю дати.
Радість у звірячім царстві: — От тепер нам гарно!
Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно! —
От розписано вибори. Ну, се кождий знає,
Як то при таких виборах у звірів буває.
Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,
Вибрали Вовків послами, що прибігли «з лясу»,
А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:
— От, бач, штука! Конституц’я із Вовками в спілці! —
От зійшлись посли звірячі на соймове віче, —
Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,
А від Льва Медвідь-Заліський мав верховну владу.
Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:
— Чесне собраніє!
Дуже я рад,
Що, де не гляну я, —
Згода та лад.
Мов на прагнущії
Діти краси
Впали цілющії
Краплі роси,
Так і в суспільстві
В нашій земли
Сімена спільності
Й згоди зійшли.
Вороги знатнії
Предовгий час
Сіяли братнії
Розлади в нас,
Звали розличнії
Мари грізні,
Систематичнії
Плели брехні,
Щоб молодечую
Згоду зірвать,
Масу овечую
Підбунтувать,
Щоб плем’я Вовчеє
Слабло само,
Всіх в якнайдовшеє
Впрягти ярмо.
Та міць Господняя
Розбила їх,
Підлість безодняя
Сповзла, мов сніг.
В щирім довірії
Вівці к братам
В обійми сірії
Вверглись Вовкам.
Раді традиції
Давні держать,
В Вовчій опіці і
Жить, і вмирать.
Раді повинності
Давні нести
Без супротивності
Й хитрої мсти.
В гарячий літній день у полонині
Рядами Овечки лежали,
В глибоких думах жвачку жвали,
Пастух дрімав у холодку в ялині,
— Мій Боже, — в небо знявши зір, —
Розпочала Овеча мати, —
Як ми помрем, отсе б я рада знати,
Що буде з наших шкір?
— А що би мало бути? — Цап відрік. —
Наквасить на кожух,
На кучму та на смух,
А то й на рукавиці чоловік.
— Ну, мов, що хочеш, — відрекла Вівця, —
А се нечесне діло —
По смерті зневажати грішне тіло,
В котрім також була жива душа.
І що вони гадають: як Вівця,
То вже лиш пашу знає,
А ідеальних поривів не має,
Думками не летить повиш даху хлівця.
Дурні! Чи ж не зробив їх приклад наш
Тим, чим вони чваняться нині?
Якби не слухали ми Псів, не йшли в салаш,
Чи слухали б і Пси їх в полонині?