Українська байка

Якось Собака, Вовк да ще шкодливий Кіт —

Міщани, той з села, той з гаю чи й з рокіт,

В товаришство зі Львом-вельможей поєднались,

Єдиностайне так собі обов’язались,

Щоб рівні всіх були — чи шкода, чи й бариш;

Ніхто б собі не бгав од зября в долю більш.

Якось Олень попавсь Собаці у тенета.

І, сподіваючись і шкурки, і бенкета,

Шамнула звати всіх, і Лев ділить прибіг.

Що всіх четвірка їх,

Лев зараз зрахував на кігтях без помилки

Й здобичу розідрав на стільки.

Взяв кращую собі із головою часть.

— Се мні, — казав, — я Лев, за те ж і маю власть;

І об сьому ні слова;

Другую чверть улова

Беру собі ж за те, що я між вас

І всіх звірей грізніший;

До третьої всім зась!..

Чи чули? Се за те, як бачте, я міцніший,

Хто дужчий, той і прав.

А сей шматок четвертий

Чи тілько б хто зайняв,

Той буде сам пожертий.

Із рудки прудкої Ягнятко воду пив.

Злий Вовк натщесерце побачив те з кущів

І баки визвірив — шукав якой придирки

Да клами цокотав, завив на його з гірки:

— Ледащо! Як ти смів мні водопій мутить?

На капость? Га? На глум!

Щоб як не дати пить!

Постій! Ось я тобі, лукавий враг незбожний.

— Змилуйся, пан вельможний! —

Ягня йому в одвіт. —

Я ниже пана пив; ізвольте розсудить:

Багно против води чи може бак носиться?

— Глянь, миршаве, й воно ще дума оправдиться,

А прошлий рік мене ти лаяло при всіх.

— Я! Прошлий рік! А як се лучитися мало,

Коли ще прошлий рік, крив біг,

Мене й на світі не бувало,

Бо я сосу ще мать.

Се свідками могтиму доказать.

— Брехня! Коли ж не ти, дак, певно, се твій брат!

— А брата я не маю.

— Ти знов почав брехать!..

Я время утрачаю,

Я чую вже давно, що вся твоя сім’я,

Собаки, вівчарі, ви всі мене б примили

Да в ложці б утопили.

Живцем із’їли!

Всіх більше ти! Ось я

Задам тобі, моєму лиходію! —

Да бідного вхопив за шию,

В ліщину одімчав, там без суда й позвів

Його із’їв.

Хіба не те ж у нас? Хто міщний да багатий,

Той прав; а неборак хоч прав, да винуватий.

Один старий моторний Півень

В обід у зній забравсь далеко від жилля,

Сів одпочить на дуб в тіні проміж гілля.

Підкралася Лиса (лукавий звіку злидень).

І каже з ласкою, стончивши голосок:

— Здоров був, серденько, добрий день!

Спустись, родинонько, до мене на часок;

Чи чув? В нас з дробиной це згода вже із тиждень?

Я ж се на радощах прибігла повістить.

Одложмо колотню да нум по-братськи жить;

Спустися, братику, я тебе поцілую.

— О, поздоров тебе, мій любий брат, гаразд, —

Їй Півень одвічав. — Я дуже згоді рад,

Спасеть тебе за добру вість такую!..

Зараз... А глянь же, глянь, якая пиль курить!

Се, мабуть, ще гонці сей мир благовістить...

Ні, бачу, се хорти з ошийником на шиї.

Пожди же, я спущусь, чого тебе барить!

— Прощай! — Лиса на те. — Мні треба йти борзіє

Ще дробини оповіщать. —

Да в гай чимдуж навскоки

Пустилась утікать.

А Півень ошукав, вхопившися за боки,

Над ляком хитрої узявся реготать...

Як любо брехуну брехнею одвертать!

Ніщо не муля так, як інколи у роті

У жінки молодой язик,

Коли що ввіриш на самоті

Да ще й попросиш, щоб вона тобі ні пик.

Один селянський жмуд хотів ізвідать жінку —

Чи можна тайну їй ввірять?

Для сього уночі улігся на перинку,

Почав пручатися, чимдуж стогнать:

— Ох, леле! Лишенько!.. Терплю пекельні муки!..

Рятуй!.. А се ж бо що — дивись!

Свіжісеньке яйце я зніс!

— Яйце? — Еге, дивись! — Да й дав курине в руки.

— Оце ж! — Гляди ж мені, нікому не кажи!

Язик на прив’язі держи!

Бо люди назовуть мене за теє квочкой! —

І жінка заклялась нікому не казать.

Мовляла, щоб взивав її бісовськой дочкой,

Коли б одважилась брехать.

Но клятва зслизла геть із мракою за ночкой,

Бо так цікава річ, ще тайная, з яйцем

(Як той казав), у ней ось на душі вагніла,

І, бідная, із ней місцинки не зогріла;

Чимсвіт повіялась до кумоньки прямцем.

— Магай бі! Кумонько!

А що ти, серце, знаєш?..

Да тільки я боюсь, ти іншим перескажеш.

Оце-то вдивовиж! Таких чудес,

Повір, як світ настав, не чули ще до днесь.

Як люди вчують, мні достанеться по спині...

Гляди ж... Мій чоловік сю ніч яйце ізніс,

Да ще здоровеє такеє, мов з гусині.

— Чи справді?.. — Глянь оце ж, яке чудне, дивись!

Крий світе, кумонько! Ні пикни, бережись!

— Чи справді же? Да я такого й не чувала, —

Сусідка в одповідь. — Іди ж, не бійсь!

Не на таку напала,

Я так мовчлива, мов карась! —

(А вже мордує й сю, яйце в печінках мучить).

Щоб швидше тугу збуть, із відрами знялась

К криниці за водой. Тут трапилось улучить

Куму да тітоньку, ще трьох якихсь жінок.

Ось там... кілько води, добудеш новинок!

Вона, сердешная (бо їй припало гірко),

Вагу щоб з серця знять,

Зверзла: — Сусід мій зніс сю ніч яєць четвірко...

Да крий світ! Тільки що кому об тім казать,

Бо буде він мене брехухой віншувать! —

З сих жодна, встрівшись, добавила по стілько,

Все нишком на ухо, щоб те не туркотіть.

Що ж? Марне турбування:

Іще було зарання,

Не мусили б сьому обачно говорить;

І хто б в селі не знав чи ізнайшовсь оповдні,

Так поздоров

Жіночих язиків моторних кум-удов:

До вечора знесли з брехней яєць дві сотні.

Да цитьте лиш, либонь, як правду розібрать,

У нас є на Украйні

Багацько і людей, що гірш од жінки тайни

Не тямлять, як сховать.

Індик взмайнув літать (хоч зроду не літав).

Наприндившись і шмигавши крилами,

Аж гув, вертівся й походжав

З пихой перед Курками

Да так брехав:

— Дивітесь, небожата!

Це кулею пущусь.

Чи чувано коли про наського панбрата,

Щоб де Індик літав?.. Отеж я вознесусь

Ген-ген за хмари;

Рога у місяця зломлю,

У гній зіб’ю Волосожари,

Орла кігтистого схоплю! —

Почувши мову сю, Курчата

І дрібні Пташенята

Злякались: — Лихо нам, біда!

Як справді він черкне, то сподіваться

З руйной блискавиць стонадцять!

Тоді хлівця не знайдемо й сліда,

А вже хоч як, а, бачся,

Він нажене грози. —

Глазіють всі, роззяявши носи,

Стаївши душі, ждуть. Індик чимдуж надувся,

Наприндивсь, розмахнувся,

Важенько підстрибнув да й знов опукой сів.

Вмить реготня роздалася, —

Вся дробина озвалася.

Харпак оторопів,

Спустив додолу хвіст да й почухрав у хлів.

Так бідний рифмоткач, без глузду і без дара,

Грозивсь, біснуючись од словодурі жара,

З сумбурной одою залізти на Парнас,

Парить між зірними кругами

І кидать в нас

Відти громами.

Леч ось вже під кінець

Вельможі на ралець

Він напиндарив оду;

Читаєш — глум народу!

Нісенітениці на віршах ізразець.

Колись так Бонапарт скажений,

Що нівечив людей і не жалів коварств,

Розлютувавшися, із скільки знайде царств

Європи ізмарненной,

Збагнув одно зліпить.

На глум? — ще заходивсь святую Русь побить!

Нахлинув — і біда! Де глянь — різня кипить!..

Що ж вийшло? Враг шалений

І сам устряв на острові Єлени

Да й досі там лежить.

Гіллястий гордий Дуб вибухався з предвіку,

В верцадлі озера бринів,

Свого чола красу велику

Од спеки і вітрів окіль все боронив;

Під ним ріс Очерет тендітний.

Побачивши, що Дуб, як батько рідний,

Його під сінь собі узяв,

На товариство вчав

Дивиться пишним оком,

Що тиском поросло в багні

На березі широком.

— Нетяги! — він казав. — Вас дуже жаль мені,

Для кволих вас важкі дрібніші Пташенята,

А мні байдуж Орел під тінню мецената;

Вам лихо край води весінній тиховій,

Мені ж байдуж Борей! —

Борей не думав дуть, набігли Поросята

Шукати жолудей;

Потупсали вкруги, весь дерн дотла взорали

Да й Очерет піджали.

Пан Дуб собі байдуж, того і не вважав,

Да тільки головой з усмішкой похитав.

Підлизухи панки, лабзи вельможі,

На Очеретину сю трохи ви похожі!

Заки глузуєте над ближнього бідой,

Уже своя напасть вагніє за спиной.

Лев, цар звірей, ізгинув,

І весь звіриний рід нарочно по зову

Збігався; гаї, логва покинув,

Оддать послідній довг, утішити вдову

Да нового царя обрать.

Як трохи вий нудний в бору угамувався,

Ніби велика рать,

Звірей збіжалася громада,

І почалася рада:

Кому б то на уші той бриль царський надіть?

Небіжчика синок хоч гарний був Левченок,

Та ба — бач, правди нігде діть,

Невправних літ,

Недавно ще з пеленок.

— Нехай! — він матері казав. —

Іще я не одхляв.

Нехай! Рейментувать нельзя іще зі славой

Такой грізной державой.

— Чи хочеш, синоньку, як цар рейментувать, —

На те казала Львиця, —

То рач себе вкрощать.

Грізних, величних діл історієй займися

Своїх дідів, Великих Львів,

Пильнуй з ними рівняться,

Покіль твій дійде час:

Реймент є важна праця! —

Тоді піднявся Барс.

І, визвірив очима,

Зарів: — Я цар над вами,

Хто важитися в том

Зі мной посміє?

Хто силу з швидкістю таку, як я, іміє?

Я більше всіх зі Львом

Удався подобенством. —

Ведмідь собі

Гарчав, оскалив кли, вспинившись на диби:

— То що? Я перед тим одержую первенство.

Да я не тямлю сперш, як сей на уха бриль

Давно я не вхопив! Дурним у вічі б сіль!

Дже я, ніби сам Лев, такий же, бачся, хищний,

Навіки з сина міщний...

Дивись, бак, йон же, йон!

За віщо ж був змарньон?

Я, зверх зубів, пазюр, з в’язовою ломакой

Управлюсь хоч з якой огурною звірякой!

— Гаразд ще й гайдука, — казав, глузуя, Слін.

— Ще й бджоли викрадать! — заржав, басуя, Кінь. —

Мні дайте реімент, мні панувать над вами,

Хто з вас мене гарній?

Ізвіку з кращими кохаюся панами,

Зате ж і важитись зі мной ніхто не смій,

Коли пізнатися не схоче з копитами!

Дивіться, я один печатаюсь гербом!

— Ось бришка чим, дурний, — Лисиця одвічала. —

Дже бідний ти умом,

Природа хоч копит тобі здоровий дала,

Дак на рейменті бак не швидкою ногой,

Орудують із глуздом головой.

Повірте, звірі, мні доводиться сей бриль:

Я стаї всей хортів пускаю в вічі пиль;

Хто є з звірей од мене моторніший,

Розумний, прохирніший?

Здається, вже ніяк

Не можна у хлівець украстись од собак, —

Аж дробини — катма! — Тю, на! Дивись, чим бришка! —

Озвалася Мартишка. —

Да як же одличить тебе з іним звіром:

З куницею, песцем, із пакосним тхором?

За те, що у хлівці ви над курками ручі,

Не до ладу одіть вас у царськії бучі...

Пани! Чи знаєте, кого зобрать?..

Мні якось совісно казать...

Я вам щодня все корчитиму пики й

Стрибками буду утішать,

Все царство буде реготать,

Всі веселитьмуться — і злидні, і каліки!..

Да я же із прямим вселенія царем,

Із чоловіком є подобная во всем.

— Глянь, визвалася з чим, мерзенная звірина! —

Тут гаркнув Попугай, брехливий какаду. —

Твоя гидкая образина

Кривить його якось не до ладу.

Сховай її, плюгаву!

Я маю мовну річ, певніший глузда знак!

Оддайте, звірі, мні державу!

— Цур, дурню! Ось удрав! Се так,

Се б на лихо пішло! — крикнула Обез’яна. —

Нехай я й погана,

Яка ж у тебе річ?

Дже ж і сорока те гиркає все без глузду,

Точнісінько як ти, не до ладу, ізпусту,

Незв’язну дич!

Да ти ж чого приплівся до звіряки?.. —

Вся рада, кинув злих

Да навіжених вяки

Курям на сміх,

Дала звіриную корону

Достойнішому Слону,

За те, що дюжий хоч, всігда розумний, тих,

Пихою не надут, ні злістію іних.

Коли б на уряд по правді обирали

І в нас людей!

А криводушників ледачих одганяли!..

Чи можна людям бак рівняться до звірей.

Голінна Білка раз, пустуя так

І сяк,

Стрибаючи легенько,

А де чіпляючись з повагою тугенько,

Неначе рак,

Обачно вгору пхалась,

Із долею добралась

Трьохвічного дуба на самий шпиль.

Дурній здалось відтіль,

Що рік той божевільний,

Як оком озирнуть, оте їй все піддав

І під луною катмав

Кого-небудь їй рівній.

На те ж окіль на сміх не бачила Сорок,

Що, може б, бідної хоч трохи збили дури;

Пухкий наприндя хвіст з пихи, полізла з шкури.

Тоді Кроти дивилися з нірок,

Їй заманулося побришкать, як вельможі,

Згори гукнула їм: — Кроти, небожі!

Чи можна бак

Мізерно жити так.

Щодня із працею побиваться

Для корінця або чи й гробачка,

Да все лякаться

Ужа або Тхірка,

У мряці, під землей нидіть пекельним жахом!

А я... дивітеся, без крил літаю птахом,

В тіні так весело гуляю.

Хто сміє око взвесть, де я проміж листків

Найкращі з жолудків

З вершечка обираю

І де вгорі

Вся волохата тварь не вадить мні;

А біднії людці так дрібні, мов комашки,

У спеку жнуть, мордуються, бідняжки! —

Ошпечені Кроти,

Селянська дрібна дич,

Почувши Білки річ,

Повірили з сердечной простоти,

Мовляли: справді, се найкращеє создання!

Да схаменулися ось як од дивування:

Шуляк, пернатих кат, під хмарою парив,

Як блискавиця, шасть — да пишную й вхопив

І, стиснувши в кігтях, попсув її мани.

Хто в долі — стережись, бо за спиной напасті..

Чи довго бак додолу впасти?

Пани, що в куцих жупанцях,

В коркових чобітцях,

Ледве держітеся на лаковім помості,

Не бришкайте, що ми здаємся ніби прості;

Ми бачим інколи, як злий незгодний рок,

Жартуючи із вами

Да трюлнувши, дає вам жудкий врок...

Тоді бува ніяковось з панами!

Олень, краса гаїв,

З рогами, як гільїни,

На яких зрахував б більш двадцяти сучків

Юрму хортів з одвагою розбив,

Вродливий, сам тулявсь ні гадки у ліщині.

Тоді же край села заліг косий Русак.

Вирлатий неборак,

Почувши гав дворняги,

У той ж ліщинний ліс

Чимдуж собі дав тяги

Да в хащнику стаївсь;

Мов на осиці лист, мізерний, без одваги,

Як в трясці, весь тремтить:

Листка сухого шум, дерев безвинний шопіт,

Як тихий суховій лиш трошки ворушить,

Усе його ляка, — аж вчув Оленя топіт

«Тепер лиха біда!.. Ох, — дума, — уберусь!

Дарма що скажуть трус,

Всі-бо на мене падкі!»

Да й вдарився стрибать, дурний, во всі лопатки,

Пробігши марно щось, пустий покинув жах,

Вернувсь ізнов в кущі да, ставши на дибках,

Дививсь на бучнеє творіння;

Побачив мирнеє того хиління,

Байдуж — удоволнивсь красой його рогів.

А там кивнув дурною головою,

Казав: — Чого рогаль сей бришкає собою.

Да й ми самі — хіба в мене нема усів?

То з ляку у хортів ледве вціліють душі. —

А сам все озира, щоб як удрать з кущів.

Осел дурний те чув да, ляпая ушами,

Йому казав: — Еге! Так, друже милий, так.

Чого він носиться з великими рогами;

Да він не стоїть нас удвох з тобой, Русак! —

Олень, почувши те, з усмішкой озирнувся

Да гордо в частий гай од дурней одкачнувся.

Багацько є таких, що бришкають тоді,

Коли не чуть біди;

А чи приспічила незгода невелика,

То біднії зовсім із’їдуть спантелика!

Орел на дубі сів, казав Кроту:

— Мізерний, жаль тебе: ти дальш не бачиш носа,

Працюєш вік во мраці да в поту;

Ти мусиш жалкувать на льоса,

Що він тобі недолю нав’язав;

А я на сонці бачу плями

Да з хмар, де звір який упав

В байраці або ямі;

Хто ма такий гостріший зрак!

— Що правда — правда; що й казати!

Дак нізащо й мні теж льосу ганьбу дати. —

Одвітив Кріт. —

Я бачу божий світ,

І сонечка тепло із дякой чую,

І в ус собі не дую,

Нехай, святе, горить!

Не хочу знать, чи є на ньому плями...

А з хмар ти бачиш падло в ямі.

Отак бува у нас, людей!

Не заздрую тому, хто ма гостріші баки

Да ближніх преться буть суддей,

Бо знає, де зимують раки.

Все бачить тільки плями в них,

Гудить невинність ні за віщо,

Добра ж ані на сміх.

Нехай тому абищо!

Чи се ж таки не гріх:

Він в оці ближнього побачить і пилини,

А в власному своєм не чує і бревнини.

Чи можна кепкувать над ближнього бідою,

Коли ніхто із нас

Не певен, що з самим прилучиться зараз!

В сусідстві, під одною

З Перепелицей борозною,

Кум Заєць любо жив.

Доволі в них було не тільки що луків,

Да з збожем цілих нив.

А як не треба їм було ділиться,

То й ні за що свариться, —

Так цілий вік в миру жили проміж собой.

Колись, осінньою добой,

Вони чинненько розмовляли, —

Аж вмить побачили Хортів,

Які якраз на них простісінько біжали.

І бідний кумонька злякався їх зубів,

Навіки мусив умудриться.

На теє дивлячись, кума Перепелиця,

За боки взявшися, схопилась реготать

Да над бідой його глумиться.

Якось-то ушаку не довелось здихать:

Йому вдалось, забив Хортів чуття,

Прибігти одпочить на перше кочев’я.

— А що, косий, набігавсь? —

Сусідка глузувала так. —

Йон же, йон, дивись, да як же трус задихавсь!

Чи можна так

Лякатися Собак?

Нісенітениці — гай, гай, да се ж безділля,

Побачив би, як я свої струснула крилля,

А в тебе лиш одно спасеніє — в стрибках!..

Ой лишенько! ах, ах! —

Да й опинилася у Кібцевих кігтях.

Після зпредвічних войн,

Коли рудками кров текла без остановки,

З кошарою вічний мир з’єднали Вовки.

Здавалось, вигідний для обудвох сторон,

Бо Вовки хоть Овець знечев’я де й хапали,

Дак же і Вівчарі з Вовків кожухи драли.

Тремтя, злодюги сі, боясь Собак, київ,

В непевну саму ніч і нишком лізли красти.

Зате ж і Вівчарі жахалися гаїв

І з обережністю ватаги гнали пасти.

Кажу, зробивсь бажаний вічний мир.

Да вже, щоб був навік, списали на папір,

Дали собі залоги:

Овечки — Цуценят

(Бо дурні сі пусті робили все тривоги),

А Вовки на обмін в отару Вовченят.

Чи бачили ви мир коли на вічні часи?

Бо злий да дужий враг на кволого вік ласий.

Чрез рік чи два залоги із Вовчат

В кошарі поросли здоровими Вовками;

І вже природну хіть — овечу кров лактать,

Орудувать іклами —

Не думали спинить.

Колись у меженину,

Вівчар як загуляв, улучивши годину,

Вовки, щоб вдовольнити злість,

Вчали душить Ягнят, а ситших хвать на спину

Да і стругнули в гай.

А гайові з Собак, од мира необачних,

Собі бенкет зробили смачний —

Пошматували всіх; як звали поминай!

І святобливий мир знов навік прощай!

Дарма що списан на папір!

Мир — добра річ, се так; да на кого надія?

Як совісті за шаг нема в твого злодія?

Не раз розумний жмуд

Через смішну вигадку

Зумів ошпетить люд,

Убрав в блазенську шапку.

Юрко на ярмарок збиравсь

Вести продать корову

Да з жінкою єднавсь,

Купить яку б обнову?

Біда!.. Коровчина була непоказна:

На неї й чорт не схоче подивиться.

Як з рук таку зіпхнуть? Враг-дідько теє зна!

Якось збагнув Юрко вмудриться;

Поміркували з жінкой вдвох,

Да взяв (щоб не давали ганьби)

Розвів із кізяка якоїсь зеленой фарби,

Да з голови до ніг

Окрасив коровчину;

Да гарну ж нарядив! Накинувши ряднину,

Повівся в ярмарок

Швиденько якомога.

Лиш вибравсь до яток,

Де кілько оком глянь — колишеться шапок,

Усатих пик, дівчат, очіпків, наміток;

Як хвилі на Дніпрі край Січі на порогах,

Веде — схопилась суматоха!

Народ услід

Кишить, мов комашня, товпиться

Корови поглядіть:

Що гарная, мов чиж, да, як павич, сизиться.

Взлізають на вози, ворота, на тини,

На хати, на дзвониці;

Весь люд мов іздурів: попи, жінки, пани

Хотять побачити зеленої, гарної биці.

Усяк шага сулив,

Коли б ізняв ряднину.

Юрко за глузд узявся: цікавую здадчину

Сховав у дядька в хлів;

Такого к вечору з людей набрав шагів,

Що вже б було купить запаску чи свитину.

По городу всьому як є весь день і ніч

Лиш об корові річ;

Недужії од неї хворобу забували.

Няньки, щоб уночі приколихать ляльок,

Геть пісню бабину покинули коток

Да об зеленої корові вже співали.

На другий день ізнов, занявся лиш світок,

Народ з шагами в хлів, пре до Юрка юрмою,

Як зграя галиччя, корови той глядіть.

Да не дає покою,

Нагодувать, поїть;

Юрко ізнов велику силу

Набрав шагів.

Що сподіватися? Купити і волів?..

Схопились покупці міняти на кобилу,

Дали придачі щось — взять думали бариш;

Но та диковна річ для всіх була не нова,

Корови не схотів ніхто дивиться більш —

До вечора об ній ні слова.

Нехай якая б річ химерна не була,

Лиш новая — уже б народ з ума звела:

Тоді не суйсь ніхто з розумною казанню

Людей учить.

Годинці дай наспіть да міркуванню,

Вона од навіженства уміє люд злічить.

Працюй, небог, роби, не гайся — літо в полі,

То матимеш всього доволі!

Колись один заможний селянин

Почув смертельную хворобу.

Кликнув своїх синів

Без свідків, їм казав:

— Держіть свою худобу,

Що довелась мені в наслідство од дідів!

Бо на однім з ланів, не тямлю на которім,

Захован сутий скарб. Всяк зна — робить не сором.

Дак лихо! Щось не всяк буває праці рад,

Не хоче рук додать.

Кажу, ви не губіть охоти:

Всю землю зворушіть,

То візьмете і клад,

Кажу, працюйте в поті!

Чи вітер вчав зривать листи з дерев’я жовті,

Хапайтеся за плуг.

Везді, во всіх кутках,

Де є, переоріте,

Нігде огріхів не пустіть.

Кажу... — І згаснув дух.

Сини, сховавши батька,

Взялись копать, орать,

Не жалуючи праць, ні статка.

Що ж? Грошей не знайшли; зате ж на прийшле літо

Таке родило жито,

Що тісно на току скирти вставлять.

Отець синам хотів у вічі доказать,

Що праця — певний клад.

Дві кухви їхали: одна важка, з вином,

Тяглася нищечком поважно,

Друга повз ней шляхом

Пуста гуде, несеться вскач одважно.

Од неї грюк і грім,

І в’ється пиль, як дим.

Хто встріне, од неї, злякавшися, втікає,

Почув її здалека грюк.

Що ж? Кухва ся здає хоч дуже товстий гук,

Дак же користі — ні, не те, що повна має.

Отеж, хто тільки й ма свої діла в устах,

У того, далебі, — головонька пуста.

Розумний чоловік собой не бришка,

А тішиться чужою річчю знишка.

Чи скаже, розсудив, з повагою словце,

Утішить серце й глузд, як добрее винце.

Якось один Ведмідь,

Який мав силу й глузд ведмежі,

Побачив, що його сусід,

Мугир, на верстаці край хижі

З повагою обіддя гнув,

І чув,

Що сим щоденний хліб з сім’єю заробляє.

Розміркував, що й він здорові лапи має,

Й собі вчав гнути ліс;

Озвався грюк по гаю,

Все нівець: ясен, клен, дубина, верболіз, —

Далеко чуть було його роботу!

Бак Мишка хоч робив в охоту,

Дерев попсув цілісіньку гряду,

Да щось не до ладу;

Потилицю скребе і диба до сусіда.

— Порадь, — вклонившися, проха, — що це за біда,

Таки ж, здається, й я трощити вмію ліс,

А не зігну й ’дного обіддя

До коліс!

— Бач, дурню, слухай що: як до якого діла

Без глузду — ні до чого сила, —

Казав йому сусід. —

А треба розуміння

Да з працею терпіння;

З сим матимеш дохід.

Десь Квочка зі Бджолой згадала ізмагаться:

— Да ти ні до чого, нікчемная Бджола!

На липі жовкне лист, вже й хоче осипаться,

А ти, як літо є, в безділлі провела;

Знай все одно робила,

Як навісна, з квітка

І до квітка летіла.

Од тебе, мов ’д козла, —

Ні дійва, ні руна,

Мої же всі видні слідини;

Да часом бачили тебе і на кидлині,

Ще, кажуть, од тебе бува лиха пеня;

А од мене щодня,

Чи гляне жінка в вічко,

Вже й є свіжісенько яїчко.

Всі знають об сьому. — Нельзя того не знать, —

Бджола одповідала, —

Коли чимдуж начнеш над хатой цокотать.

Чи ти ж коли, дурна,

В наш улій заглядала?

Що не несу яєць і не даю руна,

Дак вже по-твоєму й живу в безділлі;

Не те бреши, кума;

Зі всякого квітка, на всяком зіллі,

Лиш блисне сонця світ,

Беру солодкий мед і віск, вночі на свічі.

Щоб веселить гортань і вічі,

Ще од хороб цілить;

А жало бережу для дармоїдів трутней

Чи боронитися од злодія да плутней!

Два лісові Ведмеді бором йшли

Да з медом щільника чимало ізнайшли:

Якийсь литвин утративсь;

Здавалось, краще б їм з’єднатись,

І жодний брат

Узяв без волокит собі, що мусив брать.

Так подивуйся ж на ведмежую натуру:

Ділиться мирно бак ніяк не хочут здуру.

Пішли тягаться в суд. Там сотник з писарем,

Ведмеді ж волохаті,

Всі тії щільники дай важить кантарем,

Щоб певно вже вагу пізнати

І рівно розділить,

Без всякой для сторон утрати...

Бо гріх казать: той суд по правді мав робить,

Як той статут і совість нам велить.

Дак що ж? Поки той мед рівняли, тормосили,

По лапам і міху багацько розгубили;

А треба чепурно панам ходить,

То й осмокталися, а неподільчивим

На пай не довелось, смякнувши, й половини.

Знов треба навісним

Жалітись на той суд до полковой старшини;

А сяя знов давай розділ той повірять,

Ізнов те важити да на паї рівнять;

Ще більше нарядили шкоди!

Уже б, здалося, час собі розміркувать

І позиваться годі,

Дак, бач, шкода; вже очевидячки

Обидвум довелись дрібнії грудочки.

Жалітися треба їм на те рішення

В войськовий старший суд. Подали доношення...

Не швидко той войськовий трибунал

Те діло одібрав

Собі на поваження,

І вже не швидко геть

Черкнув декрет:

«Істці нічим не доказали,

Що ніби ті суди розтринькали їх мед,

І марно нас, панів вельможних, турбували,

Зате же приказали:

Узять з обох в войськовий скарб пені,

В примір іним, а їм в карання,

Що важив весь той мед, як ка’ їх показання».

Од тяжби, од позвів нас, Боже, сохрани!

Для згоди між собой найгіршая порада

Все-таки краща, чим в суду найлучша звада.

Якось із Києва в село

У глуш Сороку занесло.

Там, бавлячись у панства,

Вона набралася і гордування, й чванства,

І пісні сільських птах на сміх вчала гудить:

— Ну як співає Щиглик?

Дже тільки що пищить;

Усе по-старому; а Шпак, а жовтий Чижик, —

Теж все по-давньому, кат знає як свистить.

Ось Соловей... таки б... дак що ж, одно знай тягне,

Теж все по-старому, аж гай од пісні в’яне:

Якуюсь вічную веремію плете...

По-новому у нас тепер зовсім не те. —

І тільки хто начне співати,

Зараз утне перекривляти,

Що духу є, кричить,

Щоб пісню заглушить...

— Да годі ж пасквиться, всетямлющая пані, —

Казали Птахи їй. — Чим маєш так гудить,

На ділі докажи дотепи незвичайні:

Які там новії у співах типики?

— Ну, добре, слухайте, — казала їм Сорока. —

Навчіться, грубії лісовики. —

Надулася й втяла свої:

— Скрики, скрики! —

Почувши піснь таку назграбную хвастухи,

Співаки гарнії заткнули ухи.

Нейзгірше сей брехливой птиці

Чимало жевжиків, урвавшись із столиці

Вони до нас в святую глуш,

Набрешуть на вербині груш.

А ми посміємось тихенко з ледащиці

Да знов собі байдуж.

Колись-то Рись надибала Крота

Да так його гудила:

— Не бачиш пики дальш із своего кута;

Сліпець! І хата що твоя? Могила.

Вкруги тебе все вічний мрак,

Зарившися, нидиш, як той гробак;

А я вкруги на кілька гонів

Все бачу, ніби на долоні;

Бідашного тебе мні жаль.

Послухай, що явля мні висота і даль:

За хмарой, на скалі, орел ягня шарпає,

Ген шуляк знов там туркота дзьобає,

Ось злючий тхір

Убрався у дробиний двір,

Качки із кучі давить;

Ось кіт-понура там вомісто пацюків,

Хазяйськую худобу щоб надбавить

(Се дякує за хліб), жре в будці голубів;

Геть-геть в бору ведмідь роззяяв пасть багрову,

Шарпає бідную корову;

Ген заєць-неборак попавсь під ніж ловцю,

А се в кущу зарізав вовк овцю;

А чоловік... — І, годі, сестро, годі!

Мене поза спиной мороз потяг,

Ти бачиш все таке, що наганяє жах, —

Забійства, лихо, шкоди!

Перуну дякую, що я удавсь сліпий;

Щоб ще й не чув сього, я б рад, щоб був глухий...

Почувши бідного Крота бажання,

Собі невільно я метикував:

Яке нудне бува панів вельможних звання!

Чим чуть о вічном злі, іздуру я казав:

Коли б хто мні гроша стонадцять кіп давав,

На стан їх не зміняв по добрій волі

Моєй мізерной долі.

Із панського двора гевальськеє хлоп’я

Погнало улицею Гусей на вигон пасти;

Дарма що біднеє, мов теє ж Гусеня,

А раде, що й воно дождало власті:

Здоровою лозиной

Латало, як попав, отой швадрон гусиной.

Велике діло — власть!

Вона не то хлоп’ят —

Лишить людей. Чи мні ж за се хлоп’я винити?

Дак Гуси ті не так ізволили судити:

Панка зустрівши на шляху,

Йому жалілися на хлопцеву пиху:

— Де можна ізнайти Гусей, як ми, бездольній!

Хлоп’я, геваленко, лозиной нас стягає,

Ще й паші не дає по вольній,

Да нас, як поросят, куди схотів, ганяє.

Не тямить йолоп сей, що наш шляхетський род

Ведеться од Гусей, що римський чтив народ,

Що Капітолію спасли од Бренна,

І пам’ять їх навіть в історії священна,

В честь їх був установлен ход.

— Я чув, а вас за що хотіте щоб вважали? —

Спитав панок у сих. — Да наші предки... — Чув,

Як ще у школі був.

А ви самі якую пользу втяли?

— Да наші предки Рим...

— Тю на дурних! ’дже чув,

Да ви прославилися чим?

— Да ще нічим. — За віщо ж поваження?

Воно й довліє їм: хто бришка дідовським,

Той хлюбиться чужим,

А ви, небоги, ще лиш гідні на печення.

Сю приказку ясніш ще б можна столкувать,

Мовля Крилов, дак Гуси зашиплять.

У панському дворі

Жить довелось Круку й співаці Снігуру;

За тихую сього дотепу і співання

Кохали пан і паня.

За те ж і, гріх казать, він під окном сидів

В золоченій дротяній клітці.

А Крук-драпіка так підборканий ходив,

А спав коли в кутку, коли на пічці

І криком уха драв,

Щоб хутко подали чи сира, або м’яса;

Да так надоїдав,

Що мусили вгождать зараз того же часа,

Лиш би горлан унявся;

А інколь у стола з тарілки сам хапав,

Хоч ложкой по носу давали ледащиці;

Дарма, а він собі таки не голодав.

Снігур цнотливий був, собі не вимагав,

За те ж по дню сидів без сім’ячка й водиці;

Хоч співи похваляв ввесь двір,

А не подивляться, чи їсти є в коритці.

— Щось не співа Снігур, — казала пані, —

Да вже не чуть було і вранні.

Глядіть, чи є в його вода! —

Зирк — той задрав лапки. — Да се ж з досади лопнуть!

А я ж кохала так! Се, далебі, шкода!

Отеж, де є Круки завзяті, — не іздохнуть;

А бідним Снігурам од скромності біда!

Колись, за гетьманщини,

В спасенній Україні

Старшина добрий жив в своїй сім’ї

Із долей; мав всього — і статку, і землі,

Здоров’я й поваження.

Раз на Різдво із поздравленням

До його встряв мудрець

(Як був Сковорода).

Таких тепер дасть Бог,

А далебі — шкода.

Пан рад йому й завів з ним розговори,

Як сам розумний, він того уподобав,

Учився од нього, чого ще не чував,

Із навіженств людей з ним реготавсь до вмори.

Як кілька днів мудрець у пана погостив,

Зібрався знову в путь і за спину надів

Дорожній клунок,

Старшина дав йому шухлядку в подарунок

І каже, що в ній є алмаз.

— Не треба мні, — казав мудрець, — я всім довольний,

Я не кохаюсь в тому, мов який князь;

Сам бачиш — я здоров, як птах у небі вольний.

А з голоду в людей ніхто не пропадав,

Коли людей і сам не руйнував. —

Пан старшина незчувсь од дивування

Й прохав у жарти в мудреця,

Щоб він сховав його давання

Для найдурнішого глупця.

Мудрець, узявши, йде, і зграя навіжена

Йому назустріч пре, що ступить тільки шаг.

Не треба тут було ліхтарні Діогена,

Бо дурнів аж кишить в селі і городах!

Який же з них дурніший —

Не швидко розбере і самий розумніший.

Морока мудрецю з алмазом тим,

Сам ледве не зробивсь дурним.

«Ось, — дума, — поплетусь в гетьманськую столицю,

Там хутко збуду цю дурницю».

Приходить. Чує грюк гармат,

У накри довбиш б’є, а сурмачі трублять,

Во всіх церквах дзвонять,

Народ гукає п’яний.

— Чого це, друже? — він у першого спитав. —

Народ мов іздурів?! — А се ж гетьман обраний,

Бач, їде з булавою! Що ’це рейментував,

Того трохи не вбили,

А били, кілько захотіли,

Да вже у чужину запропастили.

— А глянь же, йон же глянь! — мудрець зараз пізнав

Свого добродія у новому гетьмані

Й зіпає: —

Стій, здоров, ясновельможний пане!

Чи ти ж мене пізнав?

Як бачу, ти вже й князь!

— Здоров, мій друже!

Що, а де бак той алмаз?.. —

Спитав його гетьман. — Я з ним тепер ні гадки,

Ти нагадав було мені клопот,

Нехай лиш трошки цей оступиться народ.

Ось той алмаз, візьми, гетьман, свої вигадки,

Не можна од тебе дурнішого знайтить,

Ти халепа собі надів, обріть.

Крук навіжений крав,

Де нападе, срібло, каблучки і намиста

Да бережно ховав

У ринву під стріху в єдино місто.

Моторний Півень, те побачивши, спитав:

— Скажи мні, братику, до чого сі клейноти,

Здається, те надіть в тобі нема охоти?

— До чого — не скажу, — йому одвітив Крук. —

Ховаю же на те, аби прибрать до рук.

Точнісінько мов крук і скнара —

Враженний син,

Він гроші од себе хова під спуд до лара

(Заки не однесе його в могилу мара).

Вони, бач, мають лиск й тоненький гарний дзвін.