Українська байка

Гей, що то за стуки, і крики, і грюки?

То славну нараду скликали десь Круки:

Усе Гайвороння злетілось на поле,

Щоб радити мудро о пташиній долі.

В юрбі вже й піднісся найстарший Кручисько,

Підлетів на корчик, вклонився всім низько

І так ось промовив: «Всесвітла громадо!

Із чим ми зібрались на нинішню раду?

Чи хочемо, може, кого розбивати?

В неволю всю пташу громаду забрати?

Ні! Вище нас тутки згромадило діло:

Нам жить — так як нині — вже осточортіло.

Ми бачимо вічний той розлад у царстві,

Недобре нам дієсь... При нашім лицарстві

Ми довжні зазнати достатку й поваги,

Щоб всі нас боялись, не мали відваги

Помітувать нами... Бо ж, гляньте, що творять

Із нами всі Птахи, як мерзко говорять

Про нас та й про наші діла незабутні!

Так дальше не може, не сміє так бути!

Тож радьте, як лихо грізне те убити...»

Вкінчив. Круки «Славно!» почали гудіти.

І втихло ізнову. На корчик зелений

Поскочив референт, бесідник вславлений,

На клюв поклав очиці темно-синяві,

Папери з-за пазухи вийняв сиваві,

Бистренько поглянув на Круків родину

І так ось промовив: «Панове, без впину

Кидають нам Птахи обиди й догани,

Верзуть, що ми підлі, злодії, тирани.

Ми досить наслухались того усього!

Пора нам зібратись до діла нового.

Гартуймось при спільній роботі — велика

Потреба учити рід пташиний, дикий;

Вперед — добрим словом; часами і сльози

Потреба вдавати; часами й погрози

Не вадять нічого. Як не помагає,

Най пташина шкура вже відповідає.

Візьмімо їх кріпко за гордії чуби:

Не схочуть послухать, то діждуться згуби».

Крик «Славно!» під небо високеє збився.

Аж тут і Орел десь нараз появився,

А Круки — у ноги! Забули, сердешні,

Що жиють Орли ще — сильні, небезпечні.