Українська байка

Коли біда нас опрягла,

То раді ми того благати,

Хто має нас обороняти,

А скоро вже біда пройшла,

То обороннику од нас бува ще й лихо:

Всі лихословити почнуть,

І якщо чуба не намнуть,

То то ще й тихо!

Старий Панас і наймит з сіножаті

Верталися вже надвечір до хати

Ліском, байраком; аж шелесть!

Ведмідь немов з-під ніг вродився...

Панас із ляку захрестився, —

Так бісову ж мару не заляка і хрест!

Гарненько нідобгав під себе він Панаса

І нівечить то таменьки, то тут —

Дошукується, бач, Панасового м’яса,

Панасові капут!

— Рятуй мене! Ой синочку мій, Гнате,

Не дай погинути в біді! —

Сичить Панас, не одведе вже й гласа.

От мій смільчак Гнатко тоді

Сокиру взяв, не дав на руку маха,

По лобові як зацідить

Ведмедя й вилами як шпурхоне під паха, —

Так той аж витягся й лежить...

Минулася біда; підвів Панас мій спину

Та ще на наймита і грима.

Нестямився Гнатко, звідкіль біда друга.

— За віщо, дядечку? — За віщо, дурню? Га!

Чого зрадів єси ти здуру!

Штрикає знай! Понівечив всю шкуру!

На старість Мавпочка недобачати стала

А від людей вона чувала,

Що то біда ще не яка —

Аби дістати окуляри.

Отож чи так, чи за таляри

Добула їх з півсорока.

І, Господи, яка раденька!

То на потилицю, а то на хвіст напхне,

То понюхне,

То язиком лизне,

То знов притулить до серденька!

Аж утомилася сама,

А все користі з них катма!

— Пху! Згиньте! — каже. —

Й той скажений,

Хто людські слуха теревені!

Про окуляри всі гули,

А що вони запомогли? —

Тут Мавпочка з досади та печалі

Як брязне ними по землі —

Аж тільки скалки заблищали!

Не горенько ж, і між людей

Отак подеколи буває:

Хоч корисніша річ, а як ціни не знає

Їй неук — то й жене з очей!

Овечкам бідненьким прийшлося до загину —

Життя не стало від Вовків,

І так їх ворог той посів,

Що навіть старшину збентежило звірину.

Надумалась вона вкінець

Оборонити тих Овець

І цілу раду покликнула —

В статут придумать артикула.

Хоч, правда, збільш засіли там

Ті ж сіроманчики по лавах, —

Так не про всіх Вовків же й слава?

Траплялось бачити другим

Таких, що круг отар гулялися близенько,

Не зачіпаючи... коли були ситенькі.

Так чом не буть на раді й їм?

Хоч тра й Овечкам пільгу дати,

Проте й Вовків не можна ошукати:

По правді треба все чинить.

От раду в пущі спорудили;

Гадали, думали, судили,

Як би Овечок захистить;

І, врешті, старшина лісова

Дала закон — ось він до слова:

«Понеже вовк не мусить бунтувать,

То, не взираючи, чи шляхтич, чи стовповий,

А скоро він зачепить Овечат —

Усяка вільна з них за в’язи його взять

Та й потягти у повітовий —

В сусідній гай чи в бір сосновий».

Здається б, нічого й додать:

Закон як слід.

Та тільки от що дивно:

В рештантській Вовчика ще й досі щось не видно,

Хоч Овечат вони й трощать!

І у людей закони отакі ж:

Подивишся — правдиві, що й казати...

А суньсь бідар лиш пана позивати,

То краще, кажуть, поли вріж!

Коли хто в силі, а дурний,

То негаразд, якщо і серденьком м’який.

У лісі гетьманом наставлений був Слін.

Хоч рід Слонів на голову й не хворий,

Так у сім’ї ж не без потвори:

І гетьман наш один

Вдавсь у рідню гладким,

Та не в рідню плохим, —

А знарошна не скривдив би і Мухи!

От раз наш добрий гетьман слуха,

Як Вівці скаржаться, що їм прийшов капут:

— Вовки пак шкуру з нас деруть!

— Ач, кляті! — крикнув Слін. —

Нечуте лиходійство!

Як ви насмілились робить такеє здирство? —

На те йому Вовки: — Для всіх єси отець!

Так і од нас не одхиляй же вуха:

Що ж маємо робить узиму без кожуха?

Дозволь легесеньку данину взять з Овець.

А що вони кричать,

То, звісно вже, така дурна порода:

Всьогісенько з сестри впаде по шкурці й знять,

Так і того їм, бачиш, шкода!

— Ну, тож-то! — каже Слін. —

Щоб кривда завелась

У мене — зроду не дозволю!

По шкурці вже нехай, візьміть собі на долю,

А більше і вовнинки — зась!

У літній день, хороший та ясний,

Розкинувши далеко тінь у полі,

Пишалися Листки на дубі широчолім

Життям розкішним та значним

І з вітром-ласкавцем гордяче шепотіли

Про гущину, про свої ярі сили:

— По правді ми даєм одні

Красу усій низовині!

Та через нас, признатись, праве,

Це дерево величне й кучеряве!

А що б без Листиків рясних

З ним сталося?

Та просто сміх

І говорить!

Не дуб би вийшов — пнище,

Та ще й голісіньке, як днище...

Й похизуватись нам не гріх:

Хіба не ми од спеки вівчаря

Й прохожого у холодку ховаєм?

Хіба не ми, коли блисне зоря,

Пишнотами дівчаток привабляєм?

Де ж, як не тут, і пізно, і раненько

Щебече любо соловейко?

Та й ти, тихесенький, мовлять по правді, нас

Не покидаєш і на час!

— Здається, слід би й нам хоч раз спасибі дати, —

Одмовило щось тихо з-під землі.

— Яка мізерія ще має голос зняти?

Хто ви і де там поросли,

Що сміливо до нас себе зрівняли?

— А ми, панове, — грабарі,

Що риємось од зірки до зорі

Та вас годуємо; невже пак не пізнали?

Ви — Листя, ви — пани,

Убралися — в розкішні жупани

І нас нехтуєте, позбувшися сумління,

А ми робітники, Коріння.

Пишайтесь же, але шануйте й нас

Та пам’ятайте ще часами,

Яка різниця поміж нами;

Без вас там не яка пеня,

Бо й дерево щороку вас міня,

А от, бува, хоч раз,

Коли Коріння зв’яне,

То вже напевно, що не стане

Ні дерева, ні вас!

Забруднений, в смітті

Сподобився раз Віник шани:

Вже більш кухонь не будуть ним мести,

А панські-но убрання та жупани...

(Напевно, слуги були п’яні!)

От Віник мій розприндивсь так, що страх!

Ялозить все несамовито

І по дворянських жупанах

Молотить знай, немовби ціпом жито.

Багато, далебі, і праці було там,

Так ні на кришечку ж користі:

Бо Віник був брудний і сам,

То чим старальніше він чистив,

Тим більш було і плям!

Отак і дурень той наробить тільки глума,

Як виправлять учені праці здума!

Вельможний Лев, Лисиця, Вовк і Пес

В якомусь лісі, десь

Сусідами зробились;

От замість свар і погодились

У вловах спілку завести, —

Аби гуртом на полювання йти.

І хто б що не зловив, то зараз і ділити

Без кривди нарівно усім.

Не знаю вже і як, і чим,

А тільки трапилось Лисичці перш зловити,

Ще й Оленя; руда сестра,

Як по умові було й тра,

Товаришів всіх зараз кличе

Ото дуванити добичу.

Зійшлись усі, й ясновельможний Лев.

От його мосць, пустивши лісом рев,

Пром’яли пазурі гарненько

Й самі взялись всіх поділить рівненько.

— Тут, — кажуть, — четверо всіх нас,

От я й деру начетверо придбане,

Тепер ділити буду вас.

Дивіться ж, спільники кохані:

Ну, це частина вже моя, —

Звичайно по умові,

А та мені належить яко Львові,

Ген та — моя ж таки, бо всіх вас дужчий я,

А до ції — ось хай хоч лапу хто просуне,

То й з місця не посуне!

Раз Мавпа, в дзеркалі забачивши свій лик,

Тихесенько Ведмедя — штовх! — у бік:

— Дивись-бо, кумоньку, яка красуня гожа!

Як скалиться кумедно та плига!

Якби на неї була схожа

Хоч краплю я, — мене б взяла нудьга,

І я б повісилась, бий мене сила божа!

Проте признайсь, бо ніде правди діть,

А є між подружок таких моргух чимало,

І як на те вже, куме, стало,

То можу я й по пальцях їх злічить!

— Нім подружок перелічити,

То краще на себе, кумасю, очі зняти! —

На те Ведмідь їй одказав, —

Та раду ту не варт було й давати!

Таке і в світі я видав:

Що голова на руку погрішає,

Відомо вже й селу всьому,

Йому за хаптурі усяке дорікає,

А він морга на писаря Хому!

До селянина восени

У північ злодій навісний

Забравсь до хижі і на волі

Погосподарив, як хотів:

Обчустрив скрині, жердки, піл,

Покрав усесіньке, що вспів,

Лишив-но стіни тільки голі,

Без жалощів...

Та й то сказать,

Яка там совість в лиходія!

Ну... так обчистив він Корнія,

Що хоч сорочку продавать:

Заможним ліг безпечно той на печі,

А старцем встав, хоч торбу скинь на плечі, —

Анічогісінько нема!

От бідний рученьки лама,

Склика в пригодоньці громаду,

Кумів, приятелів, дідів.

— На Бога! — плаче. — Дайте раду,

Запоможіть в лихій біді! —

Тут кожен став порадоньку давати,

Всі загули, немов чмелі.

Сват Гнат мовля:

— Ох, ох! Мій свате!

Навіщо б славоньку пускати,

Що ти заможний на селі? —

А кум Палій:

— Ото на вуса тра мотати,

Щоб хижу ближче будувати!

— Ет, братці! Все не так! —

Сусід Карпо доводить. —

Що хижа далі, те не шкодить,

А треба у дворі держать лихих собак;

Візьми в мене щенят хоч парку од Понади —

Коханому сусідові я радий

На вибір їх подарувать,

Ніж закидать! —

І од рідні й приятелів багатих

Надавано порад таких до ката,

Хто як що знав,

А ділом в скрутоньці — то жоден не доклав.

І світ, як бачите, такий:

У щасті друзяків — як рясту на городі,

А суньсь до помочі в пригоді —

То кращий приятель глухий.

Зібралась раз якось на влови звірина

І вигнала Ведмедя з лісу в поле;

Насіла звіряча юрба —

Той давить, другий рве, а третій рогом коле:

Ведмедику прийшла черга сумна, —

Хоч не хотів вмирати він, та ба! —

Примушено! Ну, люті воріженьки, —

До здобичі, — дуванити раденькі!

Шматує всяк, у кого добрий клик...

А Зайко, де не взявсь, собі за вухо — смик!

— А ти куди, стрибайло косоокий, —

Всі крикнули, — хіба ти, страхопуд,

На вловах був? — Ну й справедливий люд! —

На те їм хвастунець, лапками взявшись в боки. —

Хто ж, як не я, з лігви Ведмедя звів?

З переполоху ж він потяг із лісу в поле!

— Ах ти, мізерне, кволе! —

Зареготали всі, і сміх розвіяв гнів,

А Зайкові дали Ведмеже вухо...

Хоч хвастощі всяк лаяти б волів,

А з ними часом теж перейдеш річку сухо.

Раз Вовк, замість того щоб вскочить у вівчарню,

Та влучив поночі у псарню.

І! Матінко! Який зчинився гвар!

Почувши сірого вояку близ кошар,

Розсатаніли пси, ґвалтують із повітки,

Щоб підлатать злодюзі литки.

Схопились псюрники і вмить

Ворота встигли зачинить,

Кричать:

— Сюди! Тут розбишаки! —

І псарня пеклом заревла, —

Кошара аж тріщить, так рвуться в їй собаки...

От люд прокинувсь та згола,

Хто що вхопив — кийок, а чи палицю,

Чи семип’ядную рушницю, —

Біжить, гука: — Ліхтарню, гей! —

А Вовк сидить в кутку, наїжив свою шкуру,

Зубами клаца, а з очей

Аж сипле приском на людей,

Та непереливки... й Вовгуру

Оціпив страх за хутро, за живіт...

От він, оскаливши свій ріт,

Прикинувся плохеньким і нужденним,

Бідакою злиденним,

Заступником сиріт:

— Добродії! Навіщо друзям свари?

Я приятель ції отари,

Прийшов спокутувать всі вчинки мої злі

У полі, в лісі чи в селі...

Прийшов я опрощення взяти

За страчених покійних овечат.

Не правте ж за гріхи у мене ви розплати,

Забудьмо пак оте минуле ми —

За вас, брати, поляжу я кістьми,

Не то не зачеплю тутешньої отари —

За неї гризтимусь, завдам хапузі кари

І Вовчою присягою божусь,

Що всякого... — Послухай-но! ти сірий,

А я сивий, —

Тут перебив його дідусь, —

І Вовчу я натуру добре знаю,

Для того-то й додержуюсь звичаю:

Ніж слухать Вовчих приверед,

Знять краще шкуру наперед! —

І зараз випустив на Вовка гончих зграю.

Кіт якось злапав Соловейка,

Взяв в пазурі нещасного гарненько

І, люб’язно стискаючи, мовля:

— Чував я, що тобі за співи слава й дяка,

Що ти з усіх співак співака.

Та от казала з-зо два дні

Лисичка-дядина мені,

Що голосок у тебе напрочудо,

Що в співах тих кохаються повсюди,

І з вечора аж до зорі,

Не то дівчатка, й вівчарі...

Хотів би я, коли признатись,

Тебе послухати і сам.

Та ну-бо, годі тріпотатись, —

Дай одпочить своїм крильцям.

Не затинайся, друже любий,

Чого лякаєшся, не попадеш на зуби:

От тільки заспівай, то й випущу у ліс!

Я до пісень і сам, як ти, охочий,

І перед сном таки щоночі

Собі мрумрукаю під ніс! —

А в бідолахи Соловейка

От-от не вискочить серденько!

— Ну що ж? — таки своє все Кіт. —

Чого ти, серце, зціпив ріт?

Та заспівай, голубоньку, хоч трішки! —

Котові ж жарти — мишці слізки,

І наш співець заледве пискотів...

— Так от таким ти співом веселив? —

Його Котюга перебив. —

Де ж голос чарівний і сила,

Що та Лисичка нахвалила?

Та це не варт й за Котеня,

Всі байки про твій спів — брехня!

Гай-гай! Як бачу я, ти в співах щось не дуже...

Ану лиш, на зубах який ти будеш, друже? —

Та й з’їв співаку дочиста.

А я б додав вам потихеньку:

Погані співи Соловейку

У пазурах в Кота.

В пекарні під вікном

Хапай з Сірком

На сонечку собі дрімали;

Хоч добрі пси даремне б не лежали,

Бо є що доглядать і вдень поза двором, —

В хазяїна інак і не буває;

Та хто ж того не знає —

Який вже пан, такий у його й крам!

А випало на долю нашим псам

Жить у панів; так при такім случаї

Й перейняли вони дворянські всі звичаї.

Наївшися усмак, неначе ті панки,

Гаразд і спочивають, одкинувши лапки,

А якби наші пси були освітні й гречі,

То їм схотілось ще і про високі речі

Порозмовляти перед сном.

От наш Хапай з Сірком

Знічев’я й почали розмову край кошари

Про добре, про лихе і про людськії чвари.

— Ну, і чого б воно пак так, —

Озвавсь Сірко, — що в світі всяк

Один на одного знай зуби вискаля,

Ошукує, дере, підвозить москаля

І рад би в ложці утопити?

Хіба не можна дружно жити?

Гай, гай! Нема ніде пуття

І чортибатька-як життя

Волочиться: братерство помирає!

А в приязні так солодко, Хапаю,

Що ти незчуєшся, як плине й час нудний!

Яка то втіха, Боже мій,

Дивитися один одному в вічі,

Без друзяка не з’їсти і не спить,

Останню шкуру поділить

Й погинути за брата в січі!

Та, далебі, тоді

Не треба б на землі і раю!

Ану лишень, Хапаю,

Давай заживемо як друзяки, гаразд!

Геть набік чвари всі, та побратаймось враз.

По запорозькому звичаю.

А радість би була яка:

Тоді б байдуже і негода!

— А що ж, мій брате?

Добре, згода! — Хапай озвався до Сірка. —

Мені давно й самому шкода,

Що ми ж по шерсті і брати,

Та ще й до того й наймити

У однієї господарки,

А й дня не прожили без сварки.

А з-за чого, здається б, нам

І лаятись? Спасибі б пак панам —

Недоїдків ніколи не жалкують,

Хоч покидьками, а годують:

Ділитись є чим між двома;

А ми... Вже правди ніде діти, —

За приязнь пса вважали здавна в світі,

А в нас чи то ж не сором, га?

Неначе у людей і приязні нема!

— А даймо, далебі, ми приклад всьому миру! —

Ревнув Сірко. — Зведімо приязнь щиру!

Ке, брате, лапу! — На!

Твоя навік вона! —

І друзяки нові давай мерщій лизатись

Та пригортатись;

Цілуються, милуються, вищать!

І один одному хоч в вічі влізти радий.

— Мій друже! — Брате мій!

— Цур заздрості і зраді. —

Коли, на лихо їм, з вікна хтось кістку — шасть!

І друзяки мої, забувши речі любі,

Уже вчепилися один одному в зуби —

Де ділася і приязнь та!

Аж клоччям шерсть із їх літа!

Насилу-силу вже їх розлили водою.

На світі те ж бува і з приязню людською.