Укри. Бойова проза

1

Ще в автобусі лейтенант ловив на собі стримані погляди публіки, неначе в нього була розстібнута матня, він навіть її перевірив, затулившись рюкзаком;

друга несподіванка — на пропускній військової частини не було нікого, творилося чортзна-шо, такого лейтенант не міг пригадати за все життя:

кружляли по кутках кульки, файлики, папери, деякі попалені, а деякі — ні.

У казармі знайшов лиш одного днювального, той сидів біля порожнього казана, шкрябав у ньому ложкою і на подив лейтенанта не прореагував.

Отак воно їздити відпочивати в рідні місця, а тоді вертатися до рідної частини й бачити, що світ перекинувся.

— Чому розхристаний? — єдине, що він запитав.

Салага повівся наче дембель — одмахнувся неуважним жестом ложки.

— Де полковник?

— Це я вас хотів би спитать, — шморгнув і знову схилився до казана.

— Перепилась офіцерня, чи що? — ворухнулася слабка надія.

— З чого б це? Зарплату ж не давали.

Лейтенант кволо втупився в безлюдний плац, за яким бовванів старезний радіолокатор.

Вони вдвох попленталися в апаратну й стали як укопані — прилади були розкидані й побиті.

— А локатор цілий, — тицьнув салага туди ложкою, — можна ворон збивать.

— Що?..

— Ну, отако направиш на пернатих, даси напряженія — вони й беркиць! Не видержують частоти, — засяяв усмішкою салага. — Ворони, дак їх той, їсти можна.

— Ворон? — тетерів далі лейтенант.

— Да, ворон, лише патрать довго, ну, виварить, тоді обжарить — вони годяться.

— А ти чого остався? Ворон патрати?

— А куди їхать? Я дітдомовський.

Лейтенант теж відчув себе сиротою; не можна сказати, що любив службу, однак відсутність її приголомшила.

Поморочившись з розбитим розподільником, повставлявши роз’єми, вдалося пустити струм до локатора, блоки радісно засвітилися контрольними вогниками.

— Ти диви, не доламали, — по-дитячому радів салата.

— Хто?

— Хто, хто... приказ був, хто.

— Шо? — недочув лейтенант.

— Когті нада рвать, що, тіко куди?

Справді, когті, бо лейтенант спершу недочув, як туркоче мотор, — з моря обережненько сунув чималий катер без аніяких розпізнавальних знаків.

— Може, це учебна проверка? — надією зблиснув днювальний. — Ну, провіряють боеготовность, ці голубі берети. Чи малинові.

Звідси не розбереш — на катері всі були в зеленій уніформі.

— Збігай на пірс, запитай, чого їм треба.

Молодий неохоче сунув ложку за халяву й неквапом подався униз сходами, не добіг, як на катері розвернули кулемет й дали чергу — хлопець змахнув руками, наче каскадер, і покотився східцями.

— Що це за ученія, твою мать? — ще не вірив очам лейтенант.

У відповідь вікно бризнуло скалками, наступна черга прошила раму, лейтенант одскочив до приладів і ввімкнув їх на всю катушку — вони потроху заурчали, повільно набираючи потужність.

— Ну, ну, суки, — пробурчав крізь зуби.

Гості чинно висаджувалися на берег, кожен ніс пласку валізку — що це за вояки такі?

Але не було коли думати — лейтенант трапом вискочив на майданчик і заховався за локатор, краєм ока визираючи.

А іржавий шкворінь посеред «тарілки» ожив, зашкварчав розрядами, лейтенант щосили штовхнув її — іржавий звук вмить привернув увагу кулеметника, і той почав розвертатися, однак помалу став ватяним, руки обвисли й він тихо посунувся на палубу.

На стежині, зачувши скрип, вмить стали, потяглися до автоматів, лиця їхні нашорошені враз розгладилися, полагіднішали й, німо втупившись в іржаву «тарілку», яка сипала іскри, вони повипускали валізи, бо деяку мить шукали опори, й кволо посідали.

На палубу катера вискочило двоє, на великий подив — у цивільному, чорні костюми були такі недоречні отут, на морі, однак зневага, якою вони окинули кулеметника, що завис на турелі, показала, що вони тут головні; особливо другий з них, бо відчув раніше, аніж локатор зі скреготом почав навертатися на катера, і встиг затулитися долонею од неоковирної «тарілки», яка на кліп ока видалася йому сліпучим сонцем, щоб миттю й згаснути в очах.

Лейтенант знесилено зійшов до апаратної.

Вирубав струм.

Начепив рюкзак, а виходячи з апаратної, змусив себе не глянути під скелю, звідкіля ніхто не ворушився.

То чого туди й дивитися?

Неквапом рушив до прохідної, женучи з очей картинку, як невідомі гості сповзають додолу, безладні, наче які ворони.