Укри. Бойова проза

10

Стереопару йому лейтенант не віддав, хоч як Жора й канючив, довелося обійтися простим біноклем.

Особливо лаявся начальник на його тривалу відсутність, і не так на неї, як на те, що той затіває якусь нову таємницю і приховує її, і не тому, що забобонний, а для того, щоб мучити увесь блокпост.

Ну, ясна річ, ви, мовляв, стовбичте тут, а я, козирний, десь подамся вершити свої азартні діла.

Які?

— Скоро побачите.

Тобто завершити цю просту справу він міг би й одразу, однак хотів дужчого ефекту.

Себто облаштував на зруйнованих околицях Ново-Виселок таємний спостережний пункт і звідтіля наглядав гнилу халабуду, біля якої стояла чималенька вага, виразно свідчачи, що тут приймають металобрухт.

Керував ним мордатий тип, котрий явно нудився своєю примітивною роботою: зваж, одкинь, заплати.

Однак треноване око Психолога постерегло цікаву закономірність, яка полягала в тому, що її не було; тобто й разу не бачив, аби хтось приїхав і забрав накопичений метал.

Питання друге:

а кому в біса тут потрібен іржавий метал, якщо всі підприємства стоять?

Хоч би яка паршива кузня щось клепала, та й того нема, усі довколишні люди виживали завдяки натуральному господарству, а тут вже не до металовиробництва.

Піддивився він і кумедні речі — як під вечір місцеві пацани крадькома крали звідти різні залізяки, щоб потім вранці принести їх, і, зваживши, отримати заробіток.

Ну й що?

Хіба міг начальник помітити — адже товар був одноманітний: секції батарей опалення, труби чи гнута арматура?

Що одного такого разу Жорік, перевдягшись у зацвигане цивільне, і сам підкотив тачку з залізяччям.

— Почом дайош? — риторично запитав.

Той навіть не став торгуватися, а покидав усе на вагу, одміряв і тицьнув гроші прибулому, не нагородивши його бодай поглядом.

Чому?

Бо чомусь його ховав, була в цьому якась потреба.

Словом, Жоріку не вдалося зазирнути всередину будки, яка так ретельно зачинялася, але він мав тут важливіше завдання — котячи туди тачку, повідкидав зі стежки різні камінчики.

Все рухалося за графіком — спершу прибув московський гуманітарний конвой, і, нарешті, наступного дня хлопець був нагороджений за своє терпіння: на облюбований пустир викотився чималий джип і зупинився біля будки, зблиснувши рясним нікелем.

З нього вийшли кремезні дядьки й по-діловому кивнули.

Потім без поспіху повитягали цигарки й почали пускати дим у небо, куди й линули по черзі поглядами.

Жорік з радощів не знав, що й робити — про всяк випадок прикрив долонькою оптику, аби бува по-зрадницьки не блиснула, хоча, правду кажучи, радше могли блиснути його надто щасливі очі.

А чоловіки нарешті за командою старшого покидали бички й затоптали їх, відчинили багажника й повагом почали витягати зашморгані й важкі на вигляд клумаки й носити їх досередини, обережненько вкладаючи.

Хлопець міг подивуватися, що вони навіть не важать нічого, однак його мучило інше — що то за товар такий, якого в задрипаний металопункт возять дорогим джипом?

Потім, спершись на авто, сходняк повиймав звідти нехитру закуску з копчених ковбасок і розхлюпав по пластикових склянках горілку, що яскраво просвітилася вечірнім сонцем; усі по черзі урочисто видихнули, дехто вже й встиг перехилити, як побачили:

просто у розчинені двері халабуди стежкою мчить строката китайська автомашинка,

цяцька виявилася важкуватою, бо стрибнула лише на порозі,

старший, здогадавшись, не влучив зафутболити її, й тому всі інші завчено й треновано кинулися додолу,

однак Жорік вже натиснув кнопку дистанційного керування іграшкою, —

рвонуло так, що навіть він не очікував, —

спершу бухнула маленька автівочка, потім високо вгору будка, а далі рознесло й джип,

потрійний вибух злився воєдино, метнувши навколо рясним залізяччям.

— Хана! — устиг вигукнути Жорік і втупився у свою руїну, кленучи себе, що не передбачив такої шаленої сили і не окопався: ось із-під хмар серед брухту гухнув циліндричний чималий лом — увійшов у землю поряд із хлопцем.

Різний метал одгупотів з неба, однак бувалий в бувальцях Жора уперто не підводив голови, затуляючись, адже ще довго з-під хмар сипався битий шифер, а потім ще й дерев’яки.

Іржавим брухтом обкидало навколишні пустирища й околиці, тобто дітлахам можна було знову йти й збирати його, і знову таскати здавати назад.

Але — куди?

Ні будки, ні джипа, ні працівників умить не стало. А коли уляглася курява, Жора зміг побачити, що з усього цього лишилася тільки досконала закіптюжена вирва.