Укри. Бойова проза

22

— Щось наче горить, — потягнув «дідусь» носом по салону авто.

— Сам ти гориш, — крекнула «бабця», — це кава.

Тут він побачив у неї термосик і здивувався, як давно, виявляється, він не чув цього запаху, вона допила і вилила рештки гущі йому.

Він поплямкав:

— Арабік з робустою, — й кожен полинув у далекі спогади, коли можна було швендяти кав’ярнями й перебирати різні сорти, винятково найдорожчі.

«Бабця» ретельно закрутила термосик, опустила шибку і викинула його у віконце, він дивно крутнувся повітрям і влучив у власного причепа з дровами, одскочивши назавжди у мокрі замети.

Авто довго шукало, куди з’їхати з мокрої траси, аж доки знайшло побитий снарядами гайок, де можна закотитися разом з причепом і не впадати в очі.

«Бабця» розмотала хустку, зняла сиву перуку й кинула її на заднє сидіння, деякий час поринала в спогади про минуле, далі крізь скло дивилася, як її супутник перебирав полінця в причепі і, вибравши кілька симпатичних, узявся до дивних дій:

розколовши навпіл, видовбав середину,

викуривши цигарку, взявся до наступної.

— Галю, довго ти там?

«Бабця» знову наділа перуку, запнулася хусткою, взяла потерту сумку й несподівано спритно вислизнула із салону, оглянула половинки поліна, заходилася вкладати туди пакети з білим порошком, аж замилуваний «дідусь» додав ще детонаторів, Галя намастила половинки клеєм і ретельно стулила їх докупи, обтерши пальчиком.

— Да, — пхикнув «дідусь», — отак наркомани перевозять наркоту.

— А ти думав, — усміхнулася вона й дбайливо вклала їх зверху купи, витерши пальці об борт.

«Дідок» накидав трохи й нормальних дровеняк, потім закинув за кущ долото й вони, поскрипуючи іржавими ресорами, викотилися на асфальт.

Передмістя почалося з промзони, промзона почалася блокпостом.

Бойовики довго оглядали документи й автівку, наказали одкинути брезент, поворушили дрівця.

— На продажу возіте? — здогадався старшой.

— Да на какую тєпєрь-то продажу? На обмен. Вот, промишляєм. І людям, да і себе, — запопадливо усміхався «дідок», — а как же, бля? Не пропадать же добру, вон сколько снаряди нарубілі-то, чєво ж людям мьорзнуть-то?

Перетрусили багажника, в салоні попіднімали навіть килимки.

— Да ви, небось, синочкі, і самі не на курорте? — старанно проскрипіла «бабця», — чем же греетесь, а? Вот, бєрітє-ка, ядрьониє, бєрьозовінькіє — і істопіть, і на шашличкі годяцца.

Бойовики ствердно перезирнулися.

— Подкаті-то, дєд.

«Дідусь», посилено газуючи, підкотив під бетоновану загорожу й почав кидати полінця по той бік.

— Защітнікі ви наші, — приказував за кожним. — Да забірайтє всьо, рєбятушкі.

— Харе, харе, дедушка, — запашів подякою старшой і, вийнявши з підсумка консерву, промовисто зважив у долоні. — Дєржі, бабка, подкрєпітісь-ка.

— Ой, спасіба, ой, спасіба, синочка, — підхопила банку «бабка» й похапцем заховала в сумку, — м’ясца-то уж давно не відєлі, дай вам Бог здоров’юшка.

Вчора сепарам розвантажили чимало з нового гум-конвою, щоправда, не все були консерви, а навпаки. Але тут дуже зручно — пакгаузи далеко од людських очей, та й дверима просто на трасу.

Важче було потім — пакувати у фури «двохсотих», вантажити «трьохсотих», не ганяти ж назад порожняк?

Автівка, гаркнувши неякісним пальним, вирулила на дорогу і, кашлянувши на прощання, покотилася геть.

— Фу, блін, аж упріла, — розмотала хустку «бабка».

— А я? — відгукнувся «старий», люто озирнувшись на куйбишевську промзону.

Хутко сутеніло, коли авто з причепом викотило на узвишшя і стало.

— Да, кофейку б не завадило, — муркнув «дідусь».

— Ге, у нас трофей є, — Галя урочисто видобула з сумки чималу консервну банку. — Дай ніж.

— Чекай холодним давитись.

Він виліз із машини, відкрив капот, притулив консерви до гарячого мотора і пірнув у салон.

Галя увімкнула світло й притулила дзеркальце під вітровим, зиркнула в нього — звідтіля прозирнуло молоденьке личко й приязно усміхнулося.

Вона вже почала було ватою витирати нашарування, як Мічурін ніжно торкнувся руки.

— Стривай, щоб не прийшлось потім знову мазюкатись. Пожалій себе, це ж складний грим.

— Ти що? Хіба не ті поліняки вкинув?

— А хтозна, не було коли вибирать, чорт його зна, може, доведеться повторяти заїзд.

Галя помилувалася собою наостанок, скривила «старечі» губки й невдоволено заховала дзеркальце.

Взагалі-то вона відчувала, що Мічурін бреше, бо, можливо, отак у дивний спосіб виявив приховане бажання інтиму? Але хто зна.

— Ти пожартував.

— Не кажи гоп, — відказав той. — Доведеться чекати.

— Що? Ночувати тут?

Мічурін не зміг стримати усмішки:

— А чого? Сідушка одкидається, вліземо в один мішок.

— Навіщо в один?

— Не мерзнути ж. Ні, ти не подумай...

Й раптом зірвався на сміх.

— Ідіот, — була відповідь.

— Ні, ну ти уяви: двоє геронтофілів у тісному мішку кувиркаються між собою, — розслаблено реготав, — ой, у гримі, ой не можу.

Зазнавши ліктем у бік, стримався.

Деякий час сиділи мовчки з вимкненою лампочкою, зі спогадами в нормальне давнє своє життя, женучи думку, чи повернеться коли?

— Може, нагрілося? — з надією прошепотіла вона про консерви.

Цієї миті далекий вибух гостро підкинув темряву. Потім здетонувало ще, і кілька разів потужніше.

Обидвоє вискочили з машини, почали хапатися одне за одного, скакати й верещати.

Заграва, підсвічуючи власний дим, вкручувалася в небо, теж подекуди скачучи й танцюючи з хмарами.

— О, краса! — кричав крізь гуркіт він.

І двійко «літніх» людей обійнялися, кружляли, ляскаючись по спинах, аж доки поцілувалися, так, що навіть і не помітили цього, бо знову танцювали, взаємно хапаючись за одежу.

— Фух, — одхекався першим він, — а ти не вірила.

— Я? — стусонула його ліктем. — Ах ти ж гад.

Ще б пак — адже це була її вигадка:

колись у селі занадився хтось красти полінця. От стоїть зима, а щоранку свіжі сліди до дровітні, хтось та й поцупить, то тут, то в сусідів. І найбільше турбувало те, що крав хтось зі своїх.

Галя вже й тоді була розумною дівчинкою, вирішила зловити злодія — зазирнувши в підручник, нахімічила жменьку димового пороху, далі, вибравши гарненьке полінце, розплішила, видовбала, вклеїла туди порох і поклала назад на купу.

Яка ж була її недитяча радість, коли в сусідньому завулку гримнуло й розшелепало пічку.

Мічурін слухав це й тішився, що Чупакабра розкололася на рідну закарпатську мову. Хоча, подумав він, може це вона знову тренується, накладає новий «грим»?

— Ну й що? Зловили засранця? — допитувався Мічурін.

— Ти шо, — кокетливо одводила «старечі» очі, — тато убили б, якби взнали, шо то мої фокуси. Але дрова перестали пропадати.

— А хто то був?

— Підарастка одна, хімоза.

— Хто-хто?

— Вчителька хімії, хто. Поселилася недалечко, ну й почалося.

Мічурін знову приховав усмішку:

— Чуєш, а це ти в неї позичила селітри?

— А в кого ж іще?

Почали реготати, Мічурін допитувався:

— Чого ти димовий зробила, чого не бездимний?

— Тут тонкощі треба знати — димовий не так рве, зато ефект диму, розумієш, ну, феєрверку більше.

Мічурін утер сльози:

— Да, дійсно, який це дурень феєрверки з бездимного робе.

Обидва в салоні, поскидавши сиві перуки, старанно витирали непотрібний вже грим.

Машина вже добряче розігналася трасою, висвічуючи пітьму в протилежний від дихаючої заграви бік, коли Галя зненацька вхопила його за лікоть:

— Стій! Стій, козел!

— Якого ти?! — рвучко загальмував.

— Ідіот — консерви ж на моторі! Ще, диви, рвонуть!