Укри. Бойова проза

36

Галя сиділа в апаратній і ловила себе на тому, що потроху перетворюється в Чупакабру, бо екрани навколо показували зруйнований світ, що одсвічувався в глибокому таємному бункері.

Нарешті оператор перемкнув їй на навушники:

— Дак я ж не робот, бля, пойміть.

— Нє знаю, кто ти, но склади освободіть от селітри давно уже должен бил.

— Кем? У меня й так, блін, рабочіх рук не хватает, шо, самому лопату брать?

— Так подгоні плєнних, пусть вкалуют.

— Ага, разогналісь, оні два года будут долбаться. Она в стекло слежалась, зараза. Ми і так освободілі ещо два пакгауза от мінудобрєній, да куда паніковать, может груз помєстітся?

— А куда убралі?

— В дальше пєрєкотілі, блін, куда іх ещо, бля, котіть?

Звісна річ, співрозмовники додержувалися таємниці, однак навіть на карті Галя легко знайшла означене місце:

на сортувальній станції була окрема колія до сховища хімдобрив, і ще туди був зручний асфальтований шлях.

Дівчина напружилась: яке слівце з цієї розмови штрикнуло її? Звісно, яке: селітра.

Ну й що, бити на сполох? Повідомити в штаб? Еге, розігналась — це і є найкращий спосіб провалити путню операцію. Краще поділитися з Мічуріним, він зі своїми орлами напевне щось учудить.

Як дивно перепліталося їхнє подружнє життя з бойовим, замість того, аби муркотіти, молодята вели військові наради, біс їхній мамі, ну ніяк не вдавалося побути людьми!

Після любощів западала павза, за нею йшла ділова нарада, й тому він почав пильно оглядати оцю пересувну майстерню, зітхаючи, аби знову перейти в реальний світ.

Галя коротко сказала йому про сортувальну на Блочкуватій, і він напружився. Бо давненько приглядався крізь супутник до тієї бокової колії, і от на, маєш.

Перше, до чого додумався Мічурін, це одвести Тараса вбік од волонтерів і попросити конфіденційно:

— Ти можеш мені у себе в Харкові відновити мою сім-карту?

І тицьнув папірчик з номером телефону.

Тарас зашарівся від довіри, бо дуже полюбляв тверду чоловічу розмову:

— Ну, певна річ! Спробую, — рясно закивав.

— О, ще одне, — почув від лейтенанта, — ви можете не везти сюди харчі, одежу, навіть батарейки не везіть, а за ці гроші знаєш що — купіть путній квадрольот.

Тарас видихнув, це зробити було простіше, хоча й дорожче.

Він полегшено посунув до гурту волонтерок, які із захватом німіли на їхню з лейтенантом розмову, й Тарас із кожним кроком до них мужнів і частіше дихав.

На всі дівчачі запитання одмахувався, що то військова таємниця, однак вони не вгавали, і він випалив:

— Комерційна таємниця!

На диво, це подіяло.

Фішка полягала в тому, що Мічурін вирішив провернути акцію так, щоб ніхто й збагнути не міг, що відбулося. Такий задум гарантував невитік інформації, і лейтенант нарешті хотів розслабити душу, аби здихатися від зайвих переживань.

Він наполегливо засів за планшет, вивчаючи Блочкувате з космосу під усіма освітленнями, й зміг зробити висновки:

охорона ховається лише в передніх складських приміщеннях;

по-друге, од самої станції все сюди перекрито;

по-третє, і це дуже погано, пустирі там геть лисі, нема навіть бур’янців.

Увесь блокпост вдавав, що не бачить, як за лісосмугою Влад із Хантером, наче діти, бавилися з летючою цяцькою.

Ще б пак:

— Дам «Герлаха» пострілять, — пообіцяв лейтенант Хантеру.

Квадрольот мав лише одну хибу — недалеко літав. Тобто головний маршрут упаде на їхні плечі — й не помилився.

Коли підвечір прощалися, Мічурін вийняв брудного камінця, наче святиню яку, і прорік:

— Оце бережіть як зіницю ока, якщо вас схоплять, зробіть усе, аби здихатись цієї штуки, ясно?

Ті дивилися на предмет, не приховуючи здивування: доволі примітивно вимазаний шматок цементу. І все тобі тут.

Рухалися ночами, прикриваючись фольгою, аби не привабити випадкового тепловізора.

А ще гірше почалося, коли, окопавшись, довелося лежати й чекати наказу. Якого, в біса?

Такого, що далекий лейтенант майже не відходив од планшета, періодично вмикаючи, вже почав боятися, чи не розрядиться акумулятор у потрібну мить.

Так, що навіть не прийшов на побачення з молодою дружиною, а та, досвідчена контррозвідниця, вирішила не робити сімейної бучі одразу, знала, що чеснішого офіцера нема на білому світі, а надто в АТО.

Його дуже тішило, що ні Влада, ні Хантера геть не було видно з космосу — от що значить фольга.

Потім передав умовну есемеску, після чого нічний вертольотик із рук далеких диверсантів здійнявся вгору й подався до крайніх покинутих пакгаузів, де, зависнувши на мить, скинув униз невеличкий сухий зліпок «цементу».

...Вже Влад і Хантер приповзли назад і суворо берегли мовчанку, не зважаючи на докори в очах друзів.

Берегли загадку, бо ж не скажеш щось путнє про невеличкий камінчик, який вартував їм протертих ліктів і колін.

Дуже здивувала поведінка начальника, коли ввімкнули йому картинку відеозапису з квадрольота:

згори видно великі купи мінеральних добрив, паперові мішки з радянських часів давно зотліли, і вся хімія перетворилася на суцільну блискучу купу, типу айсберга з кінофільму «Титанік», навіть в інфравізорі ці відблиски вражали.

— Ось! Ось! — верещав Мічурін, скачучи навколо пультика керування, що показував шиферний дах і як туди ляпнувся цементний сухий кавалок. — Отак! Отак!

Підлеглі вже один раз бачили, як лейтенант садить гопака — з довгими худими ногами це давалося нелегко, однак він не зважав на такі дрібниці.

Потім шалено озирнувся, отямився, виструнчився і зник у бункері, зачинившись з улюбленим планшетом.

— Ігроманія! — по-розумному прокоментував Влад-Столиця.

Як він здогадався про те, чого й лейтенант не усвідомлював: він зі своїми діями весь час проходив на вищий рівень дивної гри? Страшно сказати, але ще не створеної фузерами «Гри в АТО».

Спочатку він побачив рядочки залізничних вагонів, ті вже котилися в бік сортувальної, коли вони виструнчилися на коліях, біля пакгаузів почалася велика метушня.

Особливо коли туди шосейкою потяглися білі нічні фургони гумконвою, зупиняючись на залізничне перевантаження.

Одразу навколо забігали гумконвоїри, це муравлиння можна було розгледіти й крізь нечітку картинку планшета.

Лейтенант Мічурін вишикував усіх своїх бійців проти нічного неба, неначе на урочисту лінійку, і здійняв над головою, показуючи доволі зашарпаного мобільника. Потім потицяв туди пальцем, набираючи свій власний номер, і почав майже декламувати:

— Альо, альо, не мовчіть, де ви?

На далекому даху покинутого складського приміщення ворухнувся од вібрації сухий камінець, навіть крізь цементне нашарування з нього линуло ледве чутне:

— Не мовчіть, де ви? — вдавався до запису автовідповідач.

— Ми на точці, але нас оточили. Підмоги! Підмоги!

Наївний лейтенант!

Вдаючись до складних ігор, він навіть підозри не мав, що не треба було відновлювати сім-карту й імітувати в технопросторі самого себе, бо якби він подзвонив з будь-якого іншого телефону, чужа апаратура навелася б на його голос, на неповторний тембр, якого ніколи не приховаєш від адресної пеленгації, —

автоматика хутко навела азимути, вони перехрестилися на точці голосового повідомлення;

укропи, ніяковіючи, споглядали, як їхній начальник робив довгі магічні паси в напрямку невидимого нічного обрію,

як тамечки профуркотіли далекі траєкторії чужих «градів» — вибухів ще не було ні видно, ні чути,

але наче за помахом диригента-Мічуріна репнуло небо і почав підійматися горизонт, кидаючи вгору нові й нові блискучі поштовхи.

Галя вискочила надвір зі своєї апаратної, бо шокуюча картина спалахів засліпила нічні екрани, вона злякано втупилася у велетенський гриб, який невпинно повз у небо, вимкнувши сяйво зірок; дівчина, вирішивши, що то ядерний удар, кинулася назад у сховище.

Нарешті прилетіли потужні децибели, й солдатам спала така самісінька думка: заховатися від атомної атаки, всі були кинулися в бункер, однак, дивлячись на свого командира, що завмер у вирішальному диригентському жесті і ще раз почав гопака, полинули зачарованим зором у спалахи.

От що значить точні влучання «градів» у велетенську безформну купу прадавньої радянської селітри, що оно скільки пролежала і аж коли діждалася можливості здетонувати.

Вони не могли бачити, як злітають угору, пихкаючи, немов кульбабки, фургони гумконвою, стикаючись у піднебессі з підкинутими вагонами, та й з усім іншим, що було колись сортувальною станцією.

Чи міг зізнатися лейтенант Мічурін, що така дистанційна ідея прийшла йому ще в дитинстві, коли в його мікрорайоні почастішали крадіжки гаманців і він підставляв заміновані сажею гаманці й сумочки, а потім псував щастя злодюжкам, підриваючи їхню здобич за допомогою дитячого дистанційного пульта?

Що тут додати? Хіба що не вся селітра спалахнула, а дещо й розлетілося пустирями, започаткувавши згодом нечуваний урожай бур’янів.

Галя припала до екрана супутникового бачення й щасливо завмерла, збагнувши координати вибуху.

— От сучий син, — лагідно подумала про свого довготелесого чоловіка.

І пробачила йому невихід на інтимне побачення.