Укри. Бойова проза

19

Зруйнована школа ще дотлівала горищем, а лейтенант Мічурін просунувся під перекинутою покрівлею до входу, і як він не намагався виявити камери спостереження, так жодної й не побачив.

«Майстри маскуватися», — скривився.

За пропускником у підвалі рясно натикано екранів, і кожен оператор і вухом не повів на прибульця; хіба що один, теж явно нетутешній, примостився скраю на ящиках; між ними походжала дівчина Галя, вона ж Чупакабра, і щоб надати собі вагомості, мала причеплений збоку довгий плаский «герлах»; коли в неї питали, звідкіля таке чудо, вона, ховаючи оченята, відповідала:

— Один колекціонер подарував.

Знав би хто, коли і як, то сахнувся б тих оченят.

Замість привітатися вона кивнула Мічурінові на стільця, той підсів на краєчок.

— Значить так: будеш контратакувати усім фронтом, — почув він несподіване і аж підскочив: як це так, щоб есбеушниця розкидалася бойовими наказами?

Чи вона, блін, здуріла — атакувати переважаючі сили супротивника, блін, та там же суцільні кадировці, мать їхню, а ми вже оно скільки перепочинку не мали, недоспані, немиті — і на тобі, контратакувати!

Уся симпатія до неї вмить зникла; чого гріха таїти, він колись сердився, що таку вродливу дівку називали Чупакаброю.

«Піранья!» — мало не просичав він, а вголос вимовив:

— Пані, ви могли б знати, що для атаки треба мати втричі більше солдатів, аніж в атакованих, бо вони прикриті укріпленнями, а бігти на них по відкритому полю...

Зловив на собі втішний погляд і вмовк, бо їй приємно було спостерігати, як прихований подив його змінюється на неприховану лють.

— Ми вам дамо підмогу, — усміхнулася.

«Ви? Підмогу? Кількох стукачів під прикриттям?» — мало не бовкнув.

— І велику? — видавив.

Вона багатозначним жестом обвела апаратуру на стелажах.

— Як би це пояснити... Бачте, вороги перемовляються, змінюючи частоти, міняючи коди. Та ми прослуховуємо всі одразу, розумієте?

«Мені до сраки таке розуміти», — знову не вимовив він.

— Ну і...? — сказав.

— Ну і от: голос одного з федеральних командирів надзвичайно чомусь нагадує ваш, пане добродію.

Він знову підскочив, але побачив на екранах себе, в яких він теж підскочив, і заспокоївся.

Чупакабра підійшла до того хлопця, що німо сидів на ящиках, щось шепнула, той підвівся й подався до виходу, за мить з’явившись на екранах, де він на розбитому горищі підкидав до прихованого мангала подертий руберойд, щоб краще курілося — маскування, блін.

Мічурін насилу відірвався від картинок і намагався пригадати, чим же допекла його ця курва. Треба сказати, що після контузії з ним часто траплялися такі випадання в моменти перезбудження.

— Мічуріне, — продовжувала м’яко вона, — а чому ви перейменувалися на Мічуріна, адже ви були Мустангом?

— Із зоологічних міркувань, — куцо пожартував він.

— Та ну?

— Не «та ну», а якого дідька ви мені шиєте якогось педерального ватажка? — відповів він так, як це завжди роблять юдеї: запитанням на запитання.

— Цього ватажка звуть Карабасом, і ніхто вам його не шиє, — пом’якшила й без того м’який голосок.

Сказано: курва.

— Ну і...?

— Бачте, осцилограми показали, що ваші з ним голоси дуже подібні і за акустичними, і за фазовими модуляціями, і за гармоніями...

— ...і по стакато, й піццікато, — не втримався Мічурін.

— І за домінантою, і за складовими шумових обертонами, — не вгавала вона. — А от у цього хлопця, — кивнула вона на того, хто щойно спустився з горища й знову тулився на ящиках, — голосок на диво схожий на верховоду казачків Буяна. Доганяєте?

Мічурін доганяв швидко, щоправда, не встигав розуміти, тобто відчував, яку гру затіває Чупакабра.

— Ні, не доганяю, — відрубав. — Поясніть.

— Ми з ефіру перехопили деякі новації федерастів, — скривила вона свої гарні губи, — вони вирішили застосувати на своїх позиціях заградотряди імені Дзєржинського, й чутка ця вже поширилися серед лугандонів.

«Через твоїх підсадних», — здогадався Мічурін.

— Ну, для кацапів заградотряди — звична справа, а от для кадировців ці фокуси огидні. Кумекаєте?

«Хай би тебе чорти кумекали».

— Так от: нерідко частоти радіохвиль їхніх перетинаються, лугандонів з федерастами, федерастів з кадировцями, й тут немає нічого дивного, усі вже до цього звикли. То чому б не скористатися?

Він би охоче посперечався з красунею про військову честь і недопустимість підлих заходів, але пригадав, як часто федерасти переодягаються в наші мундири і провокують мирне населення; однак тут вона кивком підкликала хлопчину й тицьнула аркуш із текстом, де згори написано «Буян», а Мічурінові вручила папірця з позначкою «Карабас».

Чесно кажучи, його й раніше мучила ідея проповзти у ворожий тил, переодягтися на кадировця, зробити показовий наскок на лугандонів, підкинути якийсь речовий доказ, наприклад, чалму, а тоді змотатися та дивитися, як ті мстяться мусульманам за свою місцеву покривджену честь.

А чого? Була б непогана бойова провокація. Зробив же таку непогану Жора Хантер.

...Півдня пішло на репетиції, тут головне зімітувати не схожість голосу, а правдивість інтонації. Найбільше його подивувало, що матюки вдавалися з першого разу.

Нарешті було ввімкнено рації і в ефір полетіло:

Карабас:

— Шо там случілось, какого хєра?

Буян:

— Да тут коє-какіє ізмєнєнія, впредь нужно імєть в віду.

Карабас:

— Какіє-такіє?

Буян:

— Да вот решено утвердіть загрядотряди, панімаете.

Карабас:

— Во хєрня, а нахєр оні нам?

Буян:

— Да вот такое дело, что не нам, а, собственно, нашім друзьям кадировцам.

Карабас:

— Во, бля. А чєво ім?

Буян:

— Ну, ви же уведомлены, что оні в прошлый раз отказалісь атаковать укропов, дескать, не получілі прєдидущіх выплат по труду.

Карабас:

— Хєрня. Ім всю дурь до грамулічкі било отвешено на хер.

Буян:

— Да не о том, а, собственно, о деньгах, оні отказалісь брать отєчєствєнниє, а настаівают, как било договорено, в інвалютє.

Карабас:

— Вот дєлов, б...., х..і єріпєняцца. Да я тут прі чом, б....? Не крутіте яйца, товаріщ.

Буян:

— Да, собственно, прі том, что когда оні сегодня пойдут в лобовую на укропов, то сзаді іх активно, так сказать, поддержат загрядотряд. Ну, панімаєте, ето актівно скажется на сніжєнії колічєства получателей зароботной плати.

Карабас:

— Вот тебе, б...., і економія. Да х.. с німі, чєбурєкамі, а мне то какое дело?

Буян:

— Да такое, что ви, так сказать, на іхніх плечах потом ворвьотєсь на позіциї укропов і легко імі авладеете.

Карабас:

— Ето дело.

Буян:

— Ну і, соответственно, пойдут награди і наградниє, панімаєте?

Карабас:

— Дурак бил би, єслі б не понял.

Буян:

— Так ви поддєржіваєтє подобную ініціативу?

Карабас:

— Да хєр би не поддержал, мудак я, что ль...

Тут радіозв’язок «урвався» переходом на іншу частоту і водномить оператори зафіксували глибоку мовчанку на всіх кадировських хвилях.

Потім там здійнявся ґвалт чеченською мовою,

потім люта гризня з федерастами, лугандонами та деенератами,

сипалися вимоги та матюки —

вся апаратна в Чупакабри не встигала фіксувати, а потім все втихло, як це буває перед боєм.

Якщо хто розуміється на пострілах, то знає, що коли звук летить від тебе, то це не так гучно, а от коли летить у твій бік, то, буває, аж коліна здригаються.

Так от — того вечора постріли посипалися на наших рясно, але потім вони обернулися в геть протилежний бік!

Аж усі подивувалися.

Всі, окрім Мічуріна, бо він єдиний знав, чому кадировці почали бити по своїх союзниках.

Диркнула рація, і Мічурін почув ніжний голосок:

— Привіт, друже Мічуріне. Як там у вас?

— Все йде за планом, Галю, — вперше назвав її по імені. — І навіть більше того — молотять так, шо мамо рідна. Кого це вони?

— Молотять в загрядотряди з казачків і федерастів, — тішилася Чупа.

— То, виходить, заградотряди — то не вигадки?

— На жаль, ні. Або — на щастя. Ну й чудово, потерпіть ще хвилин з десять і контратакуйте їх там усіх к бісовій матері.

— Ти думаєш? — вагався він.

— Як там було сказано: на чужих плечах вривайтеся на чужі позиції.

Вона ще щось була додала, але Мічурін не добрав:

— Що? Що ти сказала, Галю?

— Аллах акбар!