Укри. Бойова проза

26

Коли вантажівку підкинуло на міні, Сивий і Влад не встигли здивуватись, як здивувалися, що живі; ще й вистрибнути встигли, коли машина спалахнула свічкою, одплигнули й покотилися за узбіччя, де припали до землі й слухали, як горіло усе майно, як стріляють у вогні кулі.

Коли одстрілялось, Сивий почав шукати винного:

— Ото на дорогу треба дивитись, — буркотів Сивий, доки Влад-Столиця не відрізав:

— Під дорогу! Блін, міни ж ніколи на дорозі не лежать. Ну, а якби ти рулив, не наїхав би?

Сивий одразу вмовк, бо остерігався, знаючи: якщо Влад заведеться про міни, то почне повчати півдня про всі сорти й марки, особливості застосування.

Одне дивувало: звідкіля він усе знає?

Особливо про міни — в жодному військовому посібнику про них стілько не написано.

І добре, що мовчали, бо ще здалеку почули, як гуркотить військова колона, про всяк випадок залягли глибше й вгадали, адже над технікою тріпотів чи то деенеративний, чи то педеральний двоголовий орел, Влад-Столиця так од цього занепав, що навіть не промовив про того ненависного птаха свої узвичаєні слова.

Коли прокотилися, Сивий забідкався:

— Ти диви, гади, і жоден на міну не наїхав.

— Да, діду, вона нас, сука, чекала.

— Ні, ти прикинь: якби ми не так поспішали, то це вони б напоролися, — знову почав шукати винуватого Сивий, бо це Влад дуже підганяв його на виїзд, що й не дав навіть підголитися, а потім дід намагався це робити в кабіні, й тому почав закипати ще напівдорозі, аж доки докаркався.

Однак на відміну від освічених столичних людей Сивий перший збагнув, що йти було нікуди, бо куди?

Скрізь могли бути кацапєти або, що не краще, новомалороси. Тому він першим ділом знайшов воду в ярочку, покуштував, вони напилися, отямилися й вирішили перечекати.

— Тут головне, щоб із вертольота не засікли, — так почав столичний парубок, аби заново завестися про гвинтокрили всіх різновидів і Гатунків.

Сивий намагався не слухати, знаючи, що всього однаково не запам’ятає, та й навіщо?

От, наприклад, вода, він і без вертольотів знав, як її знайти, як розчистити, навіть знав без книжок, як профільтрувати, однак одразу зрозумів, наприклад, що вода в ярку очищення не потребує.

Ховалися в кукурудзі, бо вона була вища й густіша за чагарник, нею й харчувалися, доки їх люто не пронесло, отож вирішили вибиратися звідти.

І добряче заблукали в кукурудзі, коли зачули млосний дух вареної картоплі.

— Бараболі, — сказав дід.

Підійшовши до крайньої хати, познімали з липучок українські шеврони, бо вирішили не експериментувати, а почали одразу:

— Далеко ль до прасьолочной, мать?

— Чєво? — оглядала їх немолода тітка.

— Да вот, ат сваїх отбілісь, теперь винуждєни от укропов прятаться, не подскажет, мать, далече ль оні? — блиснув філологічними знаннями Влад, остерігаючись, що Сивий може тут напартачити.

Однак той припав їй до симпатії дужче, бо був однолітком, тому вони швидко виїли всю картоплю, яка була в казанку.

Весь цей час вона кричала приблизно таке:

— Сукі, хунта, фашисти! Звєр’йо — ворваліся в мой дом еті клятиє із Правово сектора, всьо ограбілі, а мою єдінствєнную дочь, мою родніньку кровиночку, еті бандєри звєрскі ізнасілувалі, гади, все по очєрєді на моїх глазах, ви где такое відєлі?

Так, що картоплина застрягла у Владовому горлі.

— Сочуствуєм, — насилу промовив він, а Сивий зітхнув на нього з полегшенням, бо не знав, як сказати російською «співчуваємо».

— Оні, гади, меня держат, чтоби я смотрела, а я крічу ім: возьмітє лучше меня, а девочку оставте, а оні нет і нет!

Солдати на це покинули жувати.

Тому стара полізла за піч і вийняла балцанку з самогоном, і всі мовчки поринули в неї.

Після третьої чарки жінка поринула в спогади про своє довге нелегке життя, а по четвертій, мутно лупаючи на Сивого, оповіла:

— Вот так я прожіла жизнь, одна-одіньошенька бедовала, ні мужа тібє, ні детей.

Що здивований цим Сивий зміг запасною мовою:

— А как же дочка... она ж у вас єсть? Как там теперь она?

Та, подолавши каламуть в очах, втупилася нарешті в нього:

— Какая єщо дочка? Не било в меня никогда дочкі...

Обидва перезирнулися й полегшено видихнули.

Розпитавши про дороги й напрямки, вояки почали прощатися:

— Ну, с Богом, жєнщіна, оставаться.

— С Богом, синочкі... — мляво відказала вона, однак вмить спалахнула: — Бейте іх, гадін бандєровскіх, мстіте за нас Правому сектору. Ідіте, громіте сук хохляцкіх!

Може б старий і втерпів, може б, і витримав, однак, зачувши «хохляцкіх», зірвався:

— А ти коли бачила цих бандерівців? Бачила коли Правий сектор?

Та цілком притомно оглянула Сивого:

— Откуда? Да отродясь. Откуда-то оні возьмутся здесь?

— Так от подивись, стара сука, оце ми і є — бандерівці й Правий сектор!

Вийняв і урочисто показав їй шеврона «Укроп».

Стару заціпило.

Влад чортихався на діда, бо ж довелося тепер в’язати стару до стільця, щоб не зчинила галасу, а вона з жахом споглядала їхні рухи, очікуючи на фатальні.

— За Януковіча голосувала?

Стара ствердно мовчала.

— А за де-не-ер?

Втрутився Влад:

— Ні, вона за ел-ен-ер.

Нарешті та набралася духу:

— Да за что... да я же...

— А за то, сука стара, — сичав Сивий, — що ти брехала нам про свою дочку, сука, а в тебе її не було.

— «Да отродясь»! — перекривив бабцю Влад. Та збентежено закліпала, потім підібгала губи:

— Не било. Но могла ж бить!