Укри. Бойова проза

27

Влад-Столиця і Сивий побачили над далекою сільрадою жовто-блакитний прапор і полегшено завернули туди, вкрай знесилені, почали оживати, тому Влад-Столиця не втримався нагадати:

— І на біса було перед тою бабцею світитись? То б не бігли, як зайці, а нормально би собі йшли.

— Вона мене спровокоцірувала, хахлами обізвала.

— Спровокувала, — виправив Влад.

— Я ж і кажу, ух, сука кацапська, ух, я би їх усіх...

Влад зрадів нагоді обговорити іншу тему, бо «новітня вертолітна стратегія в умовах сучасної війни» йому й самому надокучила:

— Ну чому одразу всіх? Є серед них і хороші, наприклад, в Росії за окупацію України проголосувало вісімдесят сім відсотків. Тринадцять же таки проти?

— Та еге ж бо, я й кажу всі, бо ті тринадцять лишніх процентів у них, шо лишились, — то євреї. — Подумавши, що євреїв вийшло таки забагато, знехотя додав: — ну, і ще інші неруськіє.

— Інородці, — не проминув уточнити Влад.

— Оце не знаю, як у вас, а в нас є притча, як стоять двоє вуйків над Черемошем, а він розлився, а там повінь несе кущі й таке інше, один і каже:

— А подивіться, куме, яка краса.

— Ще ліпша би краса була, якби там пливли трунви з кацапами.

Той:

— Та не можна так, є ж серед них і хороші люди.

— Та є! Хороші — в хороших трунвах, а погані — в поганих!

Тупцяли в сільраду і вкотре вели споконвічну суперечку про фізіологічні особливості північного племені, бо Влад виводив їхні початки ще з ханти-мансі й поділяв на росіян, москалів і власне кацапів; а Сивий доводив, що всі вони споконвіку хапцапи, тобто ненаситні; сходилися лише в одному, що іноді серед нашого брата українця кацапи трапляються ще лютіші, аніж серед генетичних, бо щосили пнуться у вищу расу.

Влад вважав себе інтелектуалом, принаймні ерудитом, і любив поспілкуватися переважно з Сивим, хоч той не був начитаним, однак через свій вік мав велетенський життєвий досвід, котрий легко міг замінити брак освіти.

Уже майже допленталися, коли почули несподівані звуки:

з дитячого садочка линув тоненький спів про веселих лісових звіряток, які хотіли дружити зі свійськими тваринками, хор був хиткий, бо нечисельний, однак ситуацію рятувала вихователька, вона підспівувала підказки й ляскала в бубон.

Отож, незважаючи на деякі хиби, вояки заслухалися, відчули, що саме за дитячими голосочками скучили найдужче:

Обвішані втомою, вояки не вірили власним вухам:

Аж бійці забули й про дискусію, сперлися на дитячу гірку й мліли, тобто полинули в давні почуття.

Цієї миті почули й інші звуки — десь за видноколом загупало, зашаруділо небо, й це означало лиш одне — важкі міномети сто двадцятого калібру, перші удари влучили у ферму, інші пішли віялом — по зупинці, майдану й хутко рухалися сюди;

бійці миттю кинулися в дитсадок, швидко похапавши малечу, оберемками попереносили їх в глуху підсобку, а потім, впавши на них, затулили, і вчасно —

рвонуло так, що здалося, мовби увесь дитячий садок здійнявся в небо і вільно плив, бо від струсу всі втрапили в невагомість.

Потім була суцільна тиша, якій досвідчені солдати не дуже вірили, бо то могло просто позакладати у вухах, але туди долинув дитячий плач, отож вони потроху поставили на ноги виховательку, а та хутко підняла маленьких артистів, і вони, одягнуті звірятами, побігли крізь ще недавню вітальню, де повилітали вікна і все було закидано битим склом, — скалки повтиналися навіть у протилежну стіну.

Двір теж важко було впізнати — дитячий майданчик щез, замість нього зловтішно курілася велика вирва, півдаху зникло, закидавши навколо битою черепицею, лише тоді Влад помітив, що тримає на руках хлопчика з довгими вушками, бо той грав у виставі Зайчика; він дивився на бійця спокійно, бо був такий приголомшений, що не встиг навіть злякатися.

На подвір’я з сільським лементом бігли мами, до Влада підскочила заплакана бабуся й почала брати на руки малого, але той ніяк не пускав солдата, вдивляючись йому в очі.

Нарешті одчепив одну ручку, поліз нею в кишеньку, пошарудів, вийняв щось і повільно поклав Владові в долоню, дотик цей тривав ще й тоді, коли стара вже підтюпцем несла малюка вулицею.

Боєць ще якусь мить бачив за парканом довгі зайчикові вушка, й вони із Сивим хутко залишилися самотніми на розбомбленому подвір’ї, тому вирішили обтрусити з себе скляний пил.

І лише тоді Влад розтулив свою зашкарублу жменю й завмер — у ній лежала справжня, сказати б, довоєнна, цукерка.