Укри. Бойова проза

23

Якби не його кримінальне минуле, Звіробій не стримав би люті — по такій зливі викликали в спецчастину.

Еге, тут у них тепленько й сухенько, сиди собі перед телевізором і виглядай — може, якась «дичина» набіжить.

— Ми до вас звернулися, — поважно бубонів сопливий офіцер, — зважаючи на ваше специфічне кримінальне минуле.

— Кримінальне? Я не з Криму.

«Ох ці фронтовики, не можуть без своїх фокусів», — майже буркнув офіцер, бо був геть сухий, не те що Звіробій — геть мокрий.

Розгорнули карту.

— Десь у них упав гелікоптер, ціла паніка в ефірі, бо там був чийсь синочок, а знайти не можуть.

— Да це понти, як це — не знайти? Тут же така густота населених пунктів — і ніхто не бачив?

— Виходить.

— А радари?

— А в них там нема радарів, — обвів пальцем чималу зону.

Звіробій швидко збігав очима по карті, а потім, вибравши найнижчу місцину, тицьнув пальцем і завмер.

— А скажіть, — голос крутився навколо пальця, — а з яким селом немає ніякого телефонного зв’язку?

Офіцер вийняв записника, погортав і:

— Село Балабанівка.

Звіробій вдоволено кивнув до свого вказівного, бо той саме і впирався в населений пункт Балабанівка.

Сказано, браконьєр.

Він влетів у бункер і словами сипав густіше, аніж дощ:

— Чуваки! Є шанс на медаль!

Ті неохоче одірвалися від дрімання. А потім перекинулися на інший бік.

— Чуваки! Швидко! Шукати путінського синочка! Наказ командування!

Він навмисне не сказав «спецвідділу», бо ті принципово б не відреагували, вважалося, що спецвідділи для того й існують, аби підставляти наївних служак.

— І де ця медаль? — буркнув вже не так байдуже Джура.

— В Балабанівці.

— Сам ти балабон — це ж на лугандонщині, ти подумав, як туди добратись?

Хотів додати «в такий дощ», але Звіробій сам радісно вигукнув:

— В такий дощ, в такий дощ!

Ідея була потрійна, по-перше, ворожі тепловізори в негоду нечутливі, а по-друге, медаль і ротація, по-третє:

— Річка Луганка перетворилась на швидкий потоп, чуваки! Надуєм човна — і ми там!

— Річка-лоханка, — буркнув Влад-Столиця, однак почав шнуруватися й збиратися, як і всі інші.

Матюкаючи дощ і прикриваючись од нього надувним човном, посунули слизьким берегом до швидкої води.

...Гвинтокрила знайшли швидко, бо він високо стримів покрученими лопастями, особливо подивував ланцюг на них.

— Що за притча? — шепотів на таке диво Столиця.

Почали шукати чужого «двохсотого» синочка, еге, де ж там — все досконало вигоріло, який там синочок — поплавилася навіть дюраль.

Не встигли обшмонати й замінувати, як почули крізь дощ гуркіт бронемашини. Чиєї? Коню ясно, що педеральської, чиєї ж тут іще.

Залягли поряд, втиснулись, уже й почули щасливі вигуки кацапської розвідгрупи, та не довгі були ворожі радощі, вони урвалися кількома потужними вибухами — Джура славно встиг замінувати здобич.

Їхній воділа, мудак, вискочив з кабіни подивитись на вибухи, а що тут було дивитися, треба було мотати звідси, а не оченята лупити.

Влад вибив йому зброю і радісно скрутив, притиснув коліном горло, і той насилу просичав крізь нього всі паролі.

— Дяді, і меня візьміть, — почули несподівано, бо вся увага була навколо підірваного гвинтокрила.

Із дощу вигулькнув хлопчик Кирилко.

— Тебе, малий? Манної каші об’ївся, — буркнув Джура. — Куди тебе брать, тікай відси.

Бо волочили воділу-муділу в кабіну, хоч той і не опирався.

— Бо мнє тут нельзя, меня теперь уб’ют, — белькотів слідом хлопчина й тягнув ручкою до них фрагмент ланцюга, лізучи всередину. — Вот, посмотрітє, — брязнув ним.

— А там — тобі можна? Котись нафіг, малий.

— Бо ето я вєртольот збіл.

— Що?!

— «Чорную акулу», що, — знову брязнув залізом і рішуче викинув надвір свій мокрий поліетилен.

Ніколи було сперечатися з божевільними дітьми, плюнули, підперли «калашами» воділу і той погнав як скажений, долаючи дощ і ніч.