Укри. Бойова проза

35

— Яка в сраку реабілітація? — казився Вітько від одного такого слова. — Ясно, що дихалка ще не відновилася, але ж я можу й по кухні, і біля кулемета.

— Та ти спочатку стань на ноги, — плакала дружина.

— Нахер ноги, я з рук стріляю. А на польовій кухні все з рук, — мало не плакав, бо ті гроші на курорт у Бад-Гофгастайні можна ж використати краще: надати допомогу якомусь іншому каліченому солдатикові. — А я й так загоюсь, для мене найкращі ліки — фронт.

Сказано, волиняк.

Вламати його вдалося лише за допомогою імплантів, тобто відновленням втрачених зубів.

Спершу він казився:

— Да за ці гроші можна ще когось прооперувати? Нахер мені ваші зуби?

Нарешті йому втовкмачили, що ці гроші відпускають адресно-персонально, що ніякої економії він зробити не зможе.

Бач, якийсь австрійський анонім через інтернет побачив, як Вітька в підвалі катують деенерати, як розмазують по стінах, і закордонний чоловік втратив спокій, сказано — австріяк, а потім своїми каналами почав відстежувати Вітька, передав гроші на викуп з полону, і лугандони випустили його з почестями.

— Персонально! — кричала до нього дружина. — Персонально, ідіот, — не могла на нього й дивитись, — це гроші на тебе, й ні на кого іншого!

— То познайомте мене з ним, — благав волонтерів Вітько, — хто він, цей багатій?

— Не можна, — відповідали ті. — Він інкогніто, така його воля.

Нарешті Вітько зламався, ну, що ж робити, а з іншого боку — імплантовані зуби — то також зброя, хтозна, може коли й згодяться.

Правда, тоді, коли його затягли в підвал у Стаханові-Стаканові, вони не згодились, бо їх вибили арматурою раніше. Славне, здавалося б, містечко (колишня Кадіївка, то комуністи усікли, що вона походить од релігійного татарського чину, і перейменували).

Бив особисто Чума, такий собі єсаул зі станиці Роздорівської на Дону, славної й тим, що там жив, здається, Шолохов, чи Калінін, чи ще хтось.

Чума справедливо гнівався, бо Вітько уперто відмовлявся говорити російською мовою.

— Російським суржиком!

— Што?! — тетерів той. — Ну ти пасматрі на етово х..! Нілочка, гдє ти такого іщо увідіш?

Нілочка хихотіла на весь підвал, щиро не розуміючи.

— По-вашому — нарєчієм, — затято упирався Вітько, а його — прутом по зубах.

...Словом, запакували Вітька в літак і повезли в Альпійські цілющі гори за наказом таємного мільйонера, той ще й досі осягти не міг: як це гатити прутом людину та ще й знімати на телефон, не стримуючи регіт?

Там Вітько остаточно отетерів, аж навіть почав дякувати жорстокій долі за катування — а як би він опинився в цьому раю? День перебування тут коштує більше, аніж заробив за все своє життя...

Дуже радів, що природа нагадує рідні Карпати, там він колись побував у турпоході, й дитячі спогади несподівано живили його краще за антибіотики. Щоранку кидався до дзеркал: чи не стухли ясна, які там ясна, коли оно щоки набубнявіли, наче він горіхів напхав.

Вітько аж бажав перетворитися на привида, аби не зачепити чого, бува, чи не наступити, і навіть коли всі зуби було вставлено, він з насолодою боявся, бо «скіко один такий зуб коштує».

...А чого коштує чуйка?

Ось питання — отак і того разу: коли волонтери привезли саморобного дрона і вирішили запускати, то зробили з цього натуральне шоу — сказано, діти.

А Вітька тоді осяяла проста думка:

дрона в повітрі збити важко, бо він дуже маленький, але коли він стоїть ще на землі і вмикає електроніку, то перетворюється на чудову мішень, тут не треба зенітки, годяться, наприклад, «гради» чи й «урагани».

— Стійте! — волав здалеку він, а хлопці з подивом дивилися на маленьку фігурку внизу пагорба, яка мчала, верещала й кумедно махала руками.

— Лягайте! — лунало з фігурки. — Тікайте!

Біда в тому, що електроніка дає змогу навестися на неї по джіпіесу, по телесигналу, по вай-фаю, по скайпу, по...

— Кидайте його к бісу! — верещав Вітько на ту небезпечну цяцьку,

а вже небо за видноколом зашаруділо, заскреготало «градівськими» стартами, а вже проти сонця поставали нові яскраві цяточки.

Ось вони спершу поволі, а потім хутко збільшилися, волонтери безтямно споглядали їх в безхмарному чистісінькому небі, а коли воно впало на них, то все полетіло шкереберть так, що Вітько отямився аж у Стаханові-страханові, у підвалі.

...Нарешті австрійські не надто вродливі медсестри дбайливо запакували Вітька в спеціальний ошийник з намордником, обмотали ремінцями і лише тоді дозволили ставати на лижі, які були геть не такі, до яких він звик з дитинства; чоловіка в піт кидало, коли він думав, скільки одна така лижа коштує: з композитів, сталі й деревини цінних порід.

От іде собі Вітько та й іде, ступаючи по казці під найчистішим сліпучим сонцем, а коли розвиднілося в очах, то, почувши голоси, обернувся й побачив кого?

Чуму.

— О-ох ма! — промчав той, радісно збиваючи снігові іскри з ялин.

З гучною компанією таких же вмазаних галасливих земляків летів на лижах (не те, що обачний Вітько), додавши до альпійського цілющого повітря чимало перегару.

І Вітько подумав, що той опинився тут також завдяки Донбасу, адже з військових операцій заробив собі чимало грошенят.

Страху Вітько не відчув, адже голова його була добряче замаскована пластиковим намордником, і якби Чума навіть з ним зіткнувся, то однаково б не впізнав.

Отож Вітька засмучувало тільки одне:

де взяти зброю?

Тут, у раю.

Для початку він украв з кав’ярні «Ханпл-плац» розкішного титанового з позолотою ножа-золінґена, але, але...

Як підсунутися до Чуми крізь його оточення?

Вітько безсило сидів у бібліотеці, по скайпу показував родичам, як меншають гематоми на щелепах, однак від дружини не заховаєшся:

— Що з тобою, Толічку? — одразу ойкнула вона.

— Нічого, — тихо одбрехнувся він.

— Не бреши мені! — наказала так, що він висмикнув шнура.

А що він міг пояснити? Що життя тут йому не стало? Що ось Чума нагуляється, набереться здоров’я і з новими силами повернеться до свого страшного підвалу?

Однак час не минав марно, Вітько засік вікно в протилежному котеджі, де оселився славний стахановець, отак сядеш за шторою в більярдній і позирай, як він гоцає зі своїми лярвами.

Але тут за рецепшеном виставлено безліч лиж, от заковика. Вітько був далекий від думки, щоб перестріти на лижні атлетичного Чуму й ухайдокать, тут дай, Боже, такими ногами дійти до унітазу, однак Вітько знав себе й чекав, коли його чуйка спрацює.

Особливо коли у вітрині фойє зіткнувся зі скляним поглядом місцевого неандертальця: опудало тримало примітивного лука, погрожуючи печерному ведмедеві стрілою в рот.

Вітька мовби підкинуло, він прихопив з коридору лижі, в більярдній зв’язав їх наперехрест ремінцями зі свого «намордника», а пояса вистачило на тятиву, найважче виявилося примоцувати направляючу під упор із зачіпкою для стріли. Стріли? Якщо так можна назвати золінґенівського ножа.

Заховавши саморобного арбалета за штору, Вітько сів чекати, зосередивши всі відчуття довкола титанового вістря, намагнічуючи його. Тікав з лікувальних процедур, особливо з солярію, звідти надовго можна вийти, коли хочеш.

І от настав той час, коли донбасівський Чума, вилізши з джакузі, забажав освіжитися морозним повітрям і розчахнув для цього балкон.

Досить, аби Вітько вихопив саморобного арбалета і наставив з-за штори.

Коли б той зробив менше затяжок, то хтозна, однак Чума дбайливо досмалював імпортну цигарку, ще затяжка, ще затяжечка, ще — і титанове вістря ножа входить у груди —

ще вхопитися за раму, ще потягти гардину,

ще вихлюпнути воду з джакузі, лякнувши свою Нілочку скаламученою кров’ю.

Вітька здивувало, що ніякого хвилювання він не відчув, так, ніби спокійно дограв довгу партію в доміно. Він повільно розв’язав лижі, обтер серветкою відбитки, виставив їх назад у стенд і, проходячи повз скляну вітрину, підморгнув неандертальцеві.

На превеликий подив, той приязно підморгнув у відповідь.