Укри. Бойова проза

34

— Де ти це взяв?!

Ще ніколи Сивий не бачив столичного Влада таким переляканим, навіть з бойових ситуацій не міг пригадати чогось подібного, і тому відверто насолоджувався моментом, тобто тягнув його.

— Дак той, виміняв у бабусь на шоколад.

Так, наче це був буханець хліба.

А насправді цього планшета йому подарував Тарас, сопливий волонтер:

— Пане Сивий, ви колись врятували найдорожче, що в мене є, — життя, то прийміть від мене, що в мене є найдорожче, — оцього планшета.

Влад отетеріло вчепився в нього, тримав обережненько і вже майже не чув Сивого:

— Дак я теж думаю, цінна штука, шо воно таке? Буде зручно на ньому цибульку різати.

— Що?! — тетерів далі той.

— Або моркву.

Влад-Столиця, він же Хантер, хутко пробігся пальцями й застогнав, як від оргазму; Сивий зазирнув через плече, сподіваючись побачити там принаймні порнуху.

— А дівчата голі в ньому є?

— Та тут не тільки дівчата, — спритно клацав Влад, набираючи назву міста Стаханов, — о Боже, — застогнав, наче побачив там Бога.

Хоч уздрів щось набагато цікавіше — карту, але не географічну, а натуральну, зображену із супутника, — це проста програма «Земля».

— А є ще кращі, — шепотів, — професійні. Однак і тут можна розпізнати, наприклад, легкову автівку.

Сивий вкотре подивувався, як багато знає столичний фацет, а особливо, як ловко він уміє бігати пальцями:

— Ну ти поглянь, усі це бачать, тільки не ОБСЄ? — Сивий вдивлявся в планшет, де із супутників добре було видно околиці.

— А шо, Єврокомісія цього не бачить?! Таз їхніх супутників можна мандавошок на кацапах порахувать. Справжня техніка, а не те, що це гівно.

«Гівно? — отетеріло втупився в екран старий. — Оце так гівно».

— А вони можуть бачити ворожі «гради»?

— Як на долоні, — з великою насолодою Хантер удавав байдужого, аби Сивий показував свою наївність, — зустріти натуральну людину було справжнім щастям для інтелектуала. — Не лише «гради», а й пістолети Макарова, кожен їх постріл можуть бачити, гади.

Сказати правду, Влад ніколи не зізнавався, як він став переконаним патріотом і чому подався в АТО. А все теж почалося з комп’ютера, він через інтернет мав велику кількість друзів і численну переписку з Росією, то були інтелігентні ерудити, де ж ти ще таких знайдеш, як не в Фейсбуці?

А коли в нас почався Майдан, хлопця вразило, як хутко вся та публіка стала сліпою, а вся їхня витонченість поступилася примітивній путінській ідеології — на рівні простих гасел, і хоч як він намагався достукатися до їхнього здорового глузду, все було марно.

І тут він почав потроху прозрівати, збагнув їхню одностайність, яка чудово замінює аргументацію. І теж вирішив її замінити: тобто опинився тут, у фронтовій зоні. Коли пригадував ті наївні часи, то лише кривився:

«Фейсбук — ФееСБук».

— Послухай, а в наших штабах таке є? — пошепки спитав Сивий, кивнувши на планшет.

— Як грязі.

— І вони все можуть бачить?

— Звісно, не виходячи з кабінетів.

Світ перекинувся у Сивого в голові, йому треба було трохи часу, аби світ перекинувся назад.

— То чому ж вони нам... чому ми тут, як сліпі кошенята?..

— Тому! — була жорстка відповідь.

Старий відкинувся в куток бункера, уперше з ненавистю оглянувши його.

— Забери його! Вимкни! — заволав.

— Стоп-стоп... — припав до планшета Хантер. — Аж ось він де...

Старий погрозливо підводився:

— Вирубай, я сказав!

— Ось де ти, гад, — не зважав Влад, бо не чув Сивого, адже нарешті побачив танк, закиданий гілками маскування.

Очевидно, це був новітній кацапський Т-90 із поліпшеною системою вихлопу, що давала змогу тихцем пересуватися й псувати життя нашим підрозділам у переносному і прямому сенсі.

Влад підморгнув розлюченому колезі й увіткнув пальця в екран, наче міг виколупати звідти броньованого монстра.

Старий уже готовий був бігти на розправу, однак Хантер зволікав зі спостереженнями, видивлявся і щось нотував на паперовій карті.

— Якого біса ти длубаєшся? Давай лупонемо його!

— Чим?

— Сповістимо артилерії.

— Еге, з її настильною траєкторією, еге, чорта лисого. А з міномета чи «града» його не проб’єш, навіть з «урагана». Міцний, гад, так просто його не накриєш.

— А-а... — сказав Сивий і сам собі подумав, що біда. — То чим?

Цього моменту ерудит і чекав, і тепер сам з насолодою тягнув павзу.

— Головою. Мозком! — урочисто показав туди пальцем. — Бач, він, падла, весь час маневрує, маневрує... Ховається, а тоді з несподіваного боку вискакує, і б’є, сука, б’є.

Старий сидів і шкрябав сиві вуса, це знак того, що йому в голову незабаром прийде правильна думка, й столичний Хантер уже її знав, але тягнув павзу й насолоду.

— Ерпегешкою! — підскочив Сивий.

— Відповідь правильна! — зрадів столичний піжон, бо приберіг ще один сюрприз для наївного західника.

— То чого сидимо?

— Бо нічого не вийде, друже. Він же не стоїть на місці, маневрує, доки доповземо, а за ним уже й слід простиг.

Так минали дні.

Зачувши кроки, Влад спритно заховав планшета під карімат, і вчасно, бо пригупотів Мічурін — лейтенант ніби чув, що якісь секрети починаються, вдає, наче шукає чай, а тим часом нишпорить очима по кутках, відчуваючи таємницю. Якби він знав, що Влад-Столиця має планшета, то непідробно отетерів би, бо тут навіть прості мобільні телефони заборонено.

Влад тицьнув йому пачку волонтерського байхового, і той невдоволено загуркотів нагору.

Після чого Влад розповів старому друзяці, що вираховує всі танкові маршрути, і хоч якими б вони були хитрими та плутаними, а рано чи пізно постане якась певна система, і от тоді...

Особливо столичний фацет розраховував на спеку, яка перетворювала неприступну сталь на велику ваду, бо залізяка надто нагрівається на сонці, тобто можна й руку об броню попекти, і навіть яєчню підсмажити.

А охолодження всередині яке? Аніякого, бо це ж не експортний варіант, там, за бугром, танкісти розбещені кондиціонерами, а тут лише фільтрово-вентиляційна система, і за ту спасибі. Та що кондиціонери — в американських танках були навіть дзеркала заднього огляду, навіть скриньки для особистих речей, он як розбещують!

Аж доки він уздрів те, на що сподівався:

біля одного танкового стійла у затінку з’явилося те, чого раніше не було, — рушений ґрунт, розгледіти звідси, що воно таке, неможливо, однак Владова чуйка підказувала, що то якийсь погрібець або принаймні землянка.

...Вони бігли крізь темряву — попереду, звісно, Звіробій, він орієнтувався і без супутникового навігатора, однак Влад час від часу вмикав планшета, щоб пересвідчитись у талантах браконьєра.

Сивий поправляв за спиною улюблений ерпеге, і наперед смакував, як то він влупить у броньованого монстра.

Влад же очікував на інший кайф: зняти усе це на відео — бо й така функція була в планшеті. Чого гріха таїти — зафіксувавши все, можна отримати чималу винагороду за підбитий танк.

Під ранок, звісна річ, лейтенант Мічурін спохопиться, що їх нема, однак Звіробій мав надію, що вони компенсують свою провину.

Аби все сталося, як гадалося, усі лежали в засідці, кленучи донбасівську спеку; тішило одне: федерастам у танку ще спекотніше.

Не так фуркотіння приглушеного мотора, як тремтіння ґрунту — усі припали вухами до землі, наче первісні мисливці на мамонта:

ось він! ось він суне!

Земна поверхня зазнала останнього поштовху, тобто танк став, подумав трохи й припинив фуркотіння.

Сивому вже терпець уривався, так кортіло влупити йому в довбешку кумулятивним зарядом, однак Влад тягнув і тягнув момент і для чогось послав Звіробоя «на оглядини».

За мить той хутко приповз і нетерплячими жестами закликав усіх на вилазку, й вони по-пластунському подалися з позиції туди, де двоє педералів здійснювали дві найнеобхідніші на війні дії: дефекацію і тютюнокуріння.

Сивий вказав пальцем на одного, а потім на себе, далі — на іншого, а потім на Звіробоя, однак Хантер заперечливо крутнув головою.

«І справді, — здогадався старий, — нехай висруться», — краєм ока вдячно зиркнув на розумного Влада.

Тютюновий дим подіяв на Звіробоя як допінг — він спритно накинув одному на горло автомат і притиснув, те саме зробив зі своїм Влад, аж Сивий трохи позаздрив, а що було робити — не накинеш же ти на шию гранатомета?

Скрутили, уклали біля фекалій носами і подерлися в танк — о, так, спекота в ньому стояла нестерпна, сказано: залізяка.

Із саморобної землянки виткнулися залишки екіпажу, однак Влад, одсмикнувши фіксатора, ручником розвернув туди башту, й ті троє попадали назад у прохолоду.

Знали б вони, що укропи й зеленого поняття не мають про гармату; однак про всяк випадок поховались, і вчасно, бо, виткнувшись із башти, Звіробій випустив чималу чергу з автомата, а ті лише й наважилися відповісти зі своїх «огризків» — укорочених «калашів», однак їхні кулі лише дряпнули фарбу на броні.

— Заводь, чого ждеш? — засичав столичним голосом Влад на Сивого.

Уява вже вкотре хутко малювала:

ось рідний блокпост, ось туди гордо підкочується танк із жовто-блакитним прапором, ось усі здивовані, забачивши чудо, а надто лейтенант Мічурін:

— Хто такі? — кричить до машини.

А зсередини глухий голос:

— А де перебувають ваші підлеглі бійці Хантер, Сивий і Звіробій?

Лейтенант збентежений, бо вже півдоби ламає голову, куди ті вражі сини поділися?

— А ми тут! — чує.

Радісно й переможно вилазять вони з трофейного чудовиська.

Фантастичні мрії?

А японець, котрий з мечем заліз в американський «Шерман» і всіх вирубав?

А палестинці, які захопили екіпаж у полон, — це тобі що, мрії?

Річ у тім, що танк надто потужний, аби бачити щось під носом.

«Хіба ми гірші за арабів?» — Владові лишалося півкроку до осяйної мрії...

— Ну, давай, давай, — штовхав Сивого, а той у відповідь тільки шугав педалі.

— Та зараз, — мникався, безпорадно оглядаючи панелі керування, — де тут, бісова віра, пускач?

Влад отетерів:

— Який в сраці пускач?! Ти ще, сука стара, спитай про ключ зажиганія.

Стало ясно:

колишній сільський механізатор хвалився, що знає танк, адже щиро вірив: він такий самий, як, наприклад, трактор.

Ну, не комбайн же.

— Пускач? Може, хочеш смикнути шморгавкою? Отак іди на діло разом з ідіотами! — бісився ерудит.

Тяжко було дивитися, як старий чоловік безпорадно мацає численні непорушні прилади.

Влад не став милуватися ними, а, долаючи матюки, виповз через нижній люк і погнав до полонених. Звільнивши одному з них ноги, потяг, як павук, до танка;

тут нарешті позитивно спрацювала ворожа пропаганда: наслухавшись про звірства бандерівців-фашистів, танкіст благав Бога, аби не зазнати їх на собі.

Припертий автоматом під печінку, миттю збагнув, чого від нього хочуть, і, замінивши в кріслі невдалого тракториста-комбайнера, він, хоч і не був водієм, а лише наводчиком, не став вдаватися до професійних подробиць, а увімкнув на пульті пневматично-електричного стартера, завів мотор, диркнув ним для порядку двічі і вже зрушив з місця, коли його стримав Сивий.

— Стій, служивий.

Поліз нагору в башту, висунув з другого люка свого ерпеге.

— Якого дідька?! — зашипів Хантер.

— Недарма ж я його тягав, прикрий краще.

Хантер влупив пару разів з автомата, аби старий зміг висунутися й навести гранатомет на прохолодну землянку, а тоді гатонути туди, як у копієчку.

— Ге, недарма я його тягав. — Сивий нюркнув униз, бо танк рвучко смикнувся з місця — і він боляче стукнувся об метал коліньми. — Агов, служивий, помалу, не дрова ж везеш!

— А трактористів, — ошкірився по-столичному Хантер.