Укри. Бойова проза

33

— Де?

Запитання це поставало кілька разів:

— Де я бачила цього дядька?

Перший раз лице здалося знайомим, коли вона приїхала на конкурс юних винахідників у Дніпродзержинськ, тоді прийшла набагато раніше, бо дуже хвилювалася, адже дівчинці нелегко брати участь на виставці військових саморобок.

Ще б пак — восьмикласниця привезла надто дивну як для дівчинки цяцьку, і не що інше, а дрона.

Навколо було порожньо, отож вона обійшла сквер Будинку культури і не побачила нікого. Тільки джип — звернула увагу, бо дуже дорогий. Та ще назву мав перероблену: «Land Lover» — отже дівчинка скромно тицьнула свого пакунка під лавку, а сама сіла й почала думати про оте обличчя всередині — чиє воно? Таке з великим відкинутим лобом над занадто розумними, занадто сірими очима?

Дівчинка Ася мала невеличкий життєвий запас облич у власному фейс-контролі, тому й не розпізнала.

Тож вирішила діяти за власного методою — заховавшись за колони фасаду, розпакувала свого саморобного дрона.

Таким нікого не здивуєш — надто простий, бо дешевий, з пінопласту, однак мав ту перевагу, що пропелер складався, коли треба, докупи.

Ася мала надію, що це оцінять на виставці, тобто його велику наукову перспективу, — адже літачок спершу набирає висоту, а потім, стуливши пропелера, починає планувати, чим збільшує перебування у ворожому повітрі.

Була ще одна примочка — її дрон озброєний лише бачком із пальним, бо Ася втулила в нього п’єзо-детонатор, і в разі потреби, наприклад, узрівши ворожого дрона, він здатен підірвати його, заплативши власним життям.

Багато комах, наприклад, так роблять. Перевага «Бджілки» в тому, що вона найдешевша в світі, отож, збивши якогось дорожчого безпілотника, приречена на фінансовий виграш.

(Дивно, але саме цей принцип надихнув потім легендарного Тараса на аналогічну конструкцію, і чи не тому він її блискуче реалізував?)

Ася завела моторчик, і її пінопластова комашина легко рушила в небо.

Зробивши кілька піруетів, цяцька набрала висоту й тихо полинула туди, де стояв отой «ловер-ровер».

Власник саме щось кричав у телефон, для чого вийшов з авто і навіть виліз на лавку, аби краще чути — зв’язок, певно, погано доходив. Важкий натовський годинник на руці вказував, що він таки військовий чоловік. Він упів-ока зафіксував тінь дрона, що шугнула над ним, однак розмова була надто важливою, аби думати про якісь тіні.

Ася задала інший режим — пелюстки пропелера знову розчепірились, повітряний потік крутнув їх, моторчик завівся й пінопластова комашина, зробивши коло, пішла на зниження й слухняно впала в руки своєї винахідниці. А та квапилася роздивитися фіксоване зображення: так, великий похилий лоб, так, надто розумні світлі очі.

Інше питання, що він робить тут, на військовому конкурсі юних винахідників?

Однак наступні події стрімко закрутили дівчинку, яка, втрапивши у вир конкуренції, ледве встигала орієнтуватися.

Звісно, нагородили.

Щоправда, не так, як хотілося, однак більшою втіхою були знайомства з молодими колегами, вони й не гадали, що їх по Україні багато, отож вони ледве встигали обмінюватися телефонами.

...З вікна поїзда Асі здалося, що на пероні межи людьми зблиснули ті пронизливо-світлі очі, однак дівчинка не мала при собі відеозапису, аби переконатись.

Повернувшись у харківське блок-містечко для переселенців, її одразу закрутив успіх — усі бо хотіли побачити незвичайну дівчинку, про яку навіть написала газета; Ася вперше зіткнулася, що незнайомі люди мимоволі хочуть до неї доторкнутися.

Однак гучна слава зробила своє діло: на неї «вийшли» дві відомі волонтерки — Єва та Людмила Іванівна, вони розповіли про нечуваного генія Тараса, що той дуже заклопотаний створенням великого бойового дрона «Блек Хантер».

Все ставало на круги своя, адже колись на київському конкурсі Тарас познайомився із Жорою Тороповським, той отримав перемогу за креслення безпілотника.

Бо що таке бойовий дрон? Він не лише стежить, а й може добряче вгатити.

Правда, маленька «Бджілка» на таке не здатна, але... Це через неї Асі запропонували приєднатися до волонтерського маршруту, а також до реального випробування «Бджілки» в прифронтовій зоні.

Ася аж підскочила — це було недалеко від рідного міста Стаханова!

А починалося все колишнє лихо, коли поруч, під Ірминкою, на хуторі Леніна федерали поставили важку артилерійську батарею, й місто збагнуло, що йому хана. Адже коли у кропи вдарять «в отвєтку», то шансів — ніяких. Отак розтрощили Первомайськ, далі влупили по Ірминці; тож Асині батьки не стали чекати, доки черга дійде сюди, і, хутко обравши Харків, переїхали.

Тут одразу ж подружилася з землячкою, дуже кмітливою дівчинкою, яка страждала через своє ім’я Альона, мучило, що в Стаханові-Стаканові так прозивали автовокзальних повій.

Отож вона мало не вмерла від щастя, коли розшукала відповідник — Оляна, й перейменувалася. І майбутній паспорт вирішила такий отримати.

— А ти ще довго будеш Ася? — допитувала.

— А як треба?

— Яся! — патріотично закликала Асю змінити ім’я.

— Подумаю, — ухилялася та.

Але саме Оляна підказала хід, як помандрувати з волонтерами в рідні краї: варто сказати батькам, що вона знову їде на конкурс, тепер уже республіканський, і вони відпустять її на кілька днів.

— Аякже! Може, ще одна газета напише про доцю? — хитрувала Оляна.

Зрештою, поїздка на фронт — це також конкурс.

Загадковий геній Тарас доручив волонтеркам з’ясувати найкращі маршрути для бази керування польотом, адже не можна довго стояти на місці — запеленгують і накриють «градами». Як уже не раз бувало, на жаль.

Побачити рідне місто!

Рідний проспект імені 50-річчя!

Бодай крізь об’єктив! Тут головне — погожа тепла днина з потужними висхідними потоками повітря, аби добряче набрати висоту й зекономити пальне.

Ася запустила «Бджілку» в одному місці, а всі поїхали керувати нею в інший пункт, аби потім приземлити в третьому — конспірація, бо феесбе не спить, феесбе має потужніше обладнання, та це не означає, що воно переможе.

— В них — апаратура, а в нас — креатура! — повторювала Євка, свято вірячи в свої слова.

З-під хмар поставало далеке рідне місто; та от біда — вітер.

Він швидко з’їдав паливний ресурс, і тому Ася вирішила змінити маршрут, плануючи з підвітряного курсу.

І «Бджілку» понесло від околиць.

«Боже! Я ніколи не побачу рідний проспект! — жахнулася Ася. — Навіть крізь об’єктив, о Господи!» — мало не плакала.

Місто швидко віддалялося, літачок несло понад хутором Леніна, туди, де був колись єдиний в районі пляж — так званий Стахановський ставок, дивовижний витвір совкової показухи. Бо наповнювався із «гівнянки» — струмка, що витікав із м’ясокомбінату, туди скидали всі нутрощі. А комбінат був колись найбільший у Європі.

І що? Захворів хтось із курортників? Чорта лисого, шахтарі — то такі люди, що їх земля не бере, то що вже там якісь бацили!

Звісно, ставок тепер спустили, як і все інше в області. Однак його дно, щедро угноєне метаболізмами, нечувано проросло верболозом.

А по той бік греблі ще в сталінські часи було посаджено показовий вишневий сад із рекордних сортів. Навколишні хуторяни розікрали саджанці, але коріння густо проросло (рекордне ж!) і утворилися фруктові джунглі, які давали цілющий дух, — отак із лайна постала своєрідна рекреаційна зона.

Посеред греблі розташувалася гучна компанія, підозру викликало, що всі у камуфляжі, а охорона — з обох боків дамби. Серед автомобілів вирізнявся найдорожчий, дивної марки «Land Lover».

Ясноокий чоловік глянув на свого натовського годинника й кивнув — обслуговували дві козачки в білих фартушках, принесли шашлики, а третя, миршавенька, розливала коньяк; за тим ніхто не добачив, як пінопластовий літачок під хмариною, склавши пропелера, тихо линув над колишнім ставочком, відверто милуючись ним.

Ася враз побачила обличчя — те саме! Високий лоб, ясні очі — дівчинка смикнула джойстик, скерувавши «Бджілку» в піке, —

вона ще не впізнала його, однак війна загострила інстинкти навіть у дітей, і пальці випередили думку, направляючи літачка, —

лице стрімко наближалося,

так, це воно:

коли під містом розташувалася важка федеральна артилерія, містян зібрали на мітинг біля кінотеатру «Мир», щоправда, колишнього; однак промовець проголошував речі, цікавіші за будь-які фільми. Сипав новими обіцянками, бо старі давно вже постаріли, лаяв «нєпонятних жидов»...

— Хіба бувають «понятні»? — пошепки здивувався тато.

А той обіцяв, обіцяв, а донські казакі обабіч мітингу вітали його на кожній фразі від імені новоствореного стахановського казачества, —

літачок націлився своїм п’єзо-елементом межи очі, —

і в них, занадто світлих, од невеликого вибуху зблиснули-промерехтіли усі зображення з попереднього життя, а наприкінці — з Жорою у тамбурі вагону, — адже воно, його життя, враз добігло свого кінця.

Він лише на мить одірвав світлий свій погляд від шашлика, аби понести з собою у небуття оте печене м’ясо в стоп-кадрі.