— Ти, Чупа, — лейтенант струснув рацію, бо батарейки сідали, — правильно мислиш, но ні фіга не вийде.
У нього не повертався язик назвати її повне ім’я Чупакабра, занадто вродливою вона йому здавалася навіть крізь радіозв’язок.
— Та вони переп’ються там всі, — наполягала вона, вдаючись до лагідних інтонацій, чудово знаючи, як вони діють на лейтенанта на прізвисько Мічурін. — Його по ефіру вже кілька разів поздоровили з ювілеєм.
Лейтенант зазирнув у записничка:
— Фаддєй, — прочитав він поганяло єсаула.
— Точно, — похвалила рація.
— Воно, звісно, поздоровляти наперед — погана прикмета, а надто по ефіру... но шо ми можемо? Атакувать? Ти здуріла, девочка, ти б спершу батальйон підмоги прислала, ми оно вже півроку без ротації, де сил узять? Да там точно всі казачки переп’ються в дупель, — погоджувався він, — но нам туди не добраться, ти б понтони спершу навела, — стримав він, як вихований, матюки про річку Луганку, що відділяла їх від позицій супротивника.
Усі, хто чув ці перемовини, мимоволі зиркнули туди, де вона вигиналася з цього берега — скеляста, а з того, нижчого, оповита очеретом.
— От і думайте. Доки вертушки їхні не прилетять чи «гради», еге, думайте, — кинула Чупакабра й відімкнулася.
— Ще бракувало, шоб баби нами командували, — заховав у підсумок рацію лейтенант, — задовбала, — додав він ніжно, аби не думати про надокучливі вертольоти чи ще кращі «гради».
Тут він повернув голову туди, куди втупилися всі — в Звіробоя, бо той повільно піднімав угору вказівного пальця:
— Я знаю, — скромно вичавив він, — я знаю, як.
Вони б обматюкали його, якби знали, що саме через таку ідею їх піднімуть поночі усіх, хто міг називатися снайперами, тобто в кого були тепловізори, й поженуть приховано обкопуватися на скелястому березі, тобто маскуватися каменем-пісковиком, будь він проклятий не лише вночі, а й за іншого часу.
— Якого чорта? — матюкали вони річку. — Качок стріляти, чи що?
Береги, оповиті тихою млосною водою, ще солоденько кімарили, а ніч потроху вже не відбивалася у плині зорями, ховаючи їх у кволому просвітку.
— От на спор, — шепотів Звіробій до Мічуріна, — от на спор, шо під ранок ударять?
Мічурін не хотів відповідати, бо й так через цього дурня віддав безглуздий наказ, що міг похитнути авторитет командира, а лише тоскно озирнув рюкзаки, якими обвішався розумник.
Не встиг він на нього лайнутись, як з того боку затупотіли міномети — спершу пройшлися навколо далеких бліндажів, а потім, як і передбачив Звіробій, ляснули кілька разів і по річці, саме там, де вона зручно вигиналася до очеретів.
— О-о, — радісно видихнув той. — Осьо-сьо...
Наші так звані снайпери вже давно одкалібрували тепловізори на очерет,
там з’явилися зігнуті постаті з сачками;
наші ж радісно подивувалися, що Звіробій виявився не мудак —
на протилежному березі нечутно постали обв’язані маскуванням казачки й обережненько сунули снасть у вранішню воду, і, щоб не схлюпнути, тихцем тягали підсаками глушену рибу.
Еге, її виявилося чимало в цій непоказній річечці, а вже жаб, вужів... Раків!
Вони пливли, прибиті мінами, низом води, та, власне, не вони цікавили радісних казачків.
Коропи, судаки... соми, мамо рідна!
Хто б це міг подумати, який донський казак, що тут такі чудеса водяться? Таке побачити, о Господи!
Коли вони непомалу захопилися, зі скелястого протилежного берега разом вдарили автомати, збиваючи очеретяний пух і необачних рибалок, котрі самі вловилися, втрапили на гачок, лише не на рибальський, а на спусковий, бо очерет добре маскує, але не од тепловізорів, які прозирають крізь нього, як сом крізь воду.
От по ній і попливли порожні підсаки, цеберка, порожні казачки, і сіявся вгору потривожений очеретяний дух.
Ще не вляглася стрілянина й розпачливі зойки, а вже Звіробій, підхопивши рюкзаки, кинувся вниз по течії.
— Стій, мудак, — гаркнув лейтенант, однак хутко схаменувся, що Звіробоєві вже ніхто не загрожує.
Навіть ті з казачків, хто встиг вискочити на сухе, всі повкладалися там, ще б пак — хто це посуне зранку у воду в бронежилетах?
А дарма.
Тільки снасті по них лишилися, пливучи поміж побитої риби, та кілька геть непотрібних відер.
«Ну да, був би я мудак, щоб наша риба даром пропала», — дріботів Звіробій думками й ногами, біжучи, розстібаючи рюкзаки.
Бліндажі наповнилися незвичним духом — в казані зомлівало рибне рагу, а в емальованому відрі парували голови й хвости — найкраща юшка вариться саме з них, шкода, звісно, що вона не діждеться стати холодцем, жадібні носи насилу стримували нетерплячку.
Центром уваги, звісно, був Звіробій, він зі смаком оповідав, як виникла ідея:
— Як? — нетерпеливився Вітько, сказано: волиняк.
— Бо ти погано кацапів знаєш — за піввідра риби пів Донбасу виглушать. Що переп’ються, це й коню ясно, але щоб казачки не влаштували сабантуй своєму осавулові? Не з гумконвойних консервів же його готувати, як-не-як солідному дядькові п’ятдесятка стукнула.
— Да, буде шо тепер гумконвою назад везти, — вставив Сивий.
— Не ганять же порожняк, — пхикнув Вітько.
— ...але тут я згадав, — уривав їх Звіробій і піднімав промовисто пальця, — що вже пару разів вони довбали чомусь по річці, і я тоді подумав: якого чорта тратити міни по воді? Аж доки до мене дійшло.
— Да, сказано: браконьєр, — схвально видихнув лейтенант.
— Звіробій, — виправив той і опустив свого урочистого пальця.