Укри. Бойова проза

5

— Смердить, — потягнув носом лейтенант, коли бетеери зупинилися.

Салаги дружно закивали, хоча за металевим чадом хто б міг донюхатися?

Про лейтенанта усіляке можна сказати, однак він мав чуйку, і вона не підводила. Отож він повернув носом на лісосмугу, де безжурно гойдалася «зєльонка», і знову вдихнув туди носом.

— Да, може бути вонь, — бубонів лейтенант, тицьнувши в карту, — тут рядом канава з двохсотими лугандонами. Точно, звідти бздить, — кивнув із-за дерева.

А чого?

Нехай собі бздить на перегній, краще зелень розростеться.

А що? В цих лісопосадках дичина таки непогана водиться, нехай плодиться собі й людям на радість.

Усі злазили з броні й обтрушувалися, перш ніж закурити, тобто перед тим, як копати капоніри, бо такого теплого ранку приємно випустити димок на вранішні промені сонця.

Звіробій теж потягся по куриво, воно в нікелевій коробці, він її на серці носив (про всяк випадок), а чого ж? Якась куля на ізльоті чи осколок, може, й не проб’є;

коли помітив, що погляди в салаг зробилися зажурені, і всі в один бік. Отож він зігнав з променів першу затяжку й узрів спершу платтячко, потім рожеві вушка, а потім вже й велосипедистку, — вона звабно крутила педалі, долаючи переїзд, аж навіть лейтенант забув курити, бо вона приязно озирала їх, уповільнилася, хотіла навіть зупинитися:

— Может, вам водічкі подвєзті ключевой? У нас здесь хорошая водічка єсть.

— Ні, не нада, спасіба, — одводив очі лейтенант.

І було од чого одводить, тим паче, що вже четвертий місяць, як без жіночої ласки.

— Ну, как знаєте, — усміхнулась, просто махнула ручкою, дриґнула педалями і, неквапом ворухнувши сідницями, покотила далі.

Всі заворожено зирили, аж доки зникла за зворотом.

Отут Звіробоя підкинуло, тобто штовхнуло, він скинув бронека й кинувся з насипу до кущів.

— Ти куди, браконьєр? — гукнув лейтенант.

— Посрать, — дружно реготнули салажата й заходилися гомоніти про вчорашній самопальний борщ, якого намагалися прогріти на моторі. Загалом це була давня армійська ідея: притулити бачок до блока циліндрів, і доки на марші їдучи, щось там і прогріється.

Він біг, зумисне даючи коло, задираючи носаки берців, щоб не перечепитись, і вдало проскочив чималого засипаного рова з двохсотими лугандонами, усіляко обтиканого хрестами:

«да, лейтенант не помилився про сморід, хоча воно й не смердить»,

перескочив канаву, тут треба нечутно крізь «зєльонку» — цього ніякий военком не навчить — не зачепити й листочка, ноги самі несли крізь посадку, зрізаючи кут.

І ось крізь просвітні вербички він здалеку побачив зблиски велосипеда, а потім світле платтячко, яке на нього сперлося.

— Да, — гучно шепотіло воно, — єщо не окопалісь... Где, где, — зашаруділа вона папірцем карти, — за переездом, ну там, де двохсотих хоронілі, соображай, а квадрат я щас уточню...

Стоїть схвильовано так, торсаючи руль.

Во, сука, во хто тут браконьєр! Щаслива така, вся аж світиться рожевими вушками на сонці — що, вистежила? Крупну здобич, еге? Й не треба ні стрілять, ні на волокуші тягнуть, еге?

Він поволі сунувся крізь гілочки, щоби ні билинка не ворухнулася, тримаючись за підсумок, щоб не брязнув, і не вірив власним вухам:

— ...ну возле братской могіли. Да какое кладбіще, нету там нікакого кладбіща, вніматєльно смотрі, дурак, а єщьо «орьол» називаєтся, говорю, слушай, а не галді, — швидко шепотіла, скручуючи папірчину, щоб сонце не сліпило од неї, — смотрі висоткі, ето на пересіченії точек номер...

Вона принишкла, спиною відчувши, затулившись плечем, однією рукою хутко зім’яла карту за пазуху, іншою притулялася до телефону:

— Да, Машенька, скоро буду, я уже в путі, да ти не волнуйся, нормально доеду, так что заправляй пельмені.

«Пельмені, блін!» — кинувся до неї, щоб не встигла скинути номер з телефону,

вдарив по руці, вона турнула його веліком, перескочив, вхопив, обхопив всю, і тут, о чудо, вона мов ящірка вислизла з рук, і з плаття,

стрибнув, наче регбіст, і вхопив ногу, перехопив за труси, ляпнулись об асфальт, «ось тобі й внештатна бойова ситуація»,

покотилися, і тут вона вдарила пальцями в очі, а п’ятою цілила в коліно, «брикуча, сука», заламав телефона, не давши пальцям одімкнуть.

А той занепокоєно шипів:

— Ласточка, ласточка! Ласточка, прійом!

Кусалася, доки не одбив лобом.

Все ж колись пройшов у зоні деякий бойовий вишкіл, а надто на висилках, і це не така була перша зустріч з дівчиною, про яку він мріяв на нарах, не про удар пальцями в очі. Скільки мріяв, як вийде й познайомиться, як ходитимуть, узявшись за ручки, і все таке. Зрештою, лише такі думки й рятували, бо всі інші так чи інак знову заверталися в барак, де невпинно гуділа блатота.

Щоправда, він відрізнявся від них лише статтею Карного кодексу: якби не ляпав язиком, то й досі спокійно полював би дичину.

А що, як роботи нема? Засунув під куртку розкладену «тулку», сокиру, ніж, мотузку і ген-ген у заповідник, тут головне не засвітитися на автостраді чи в електричці, а особливо біля силосної ями, куди смачний дух принаджує кабанів.

Як маєш жакана зі стальною вставкою, то невелика морока завалити сікача, куди більша — розпатрати, закопати шкуру, кишки, голову, а тоді змайструвати волокушу, і тут мисливські інстинкти ще дужче потрібні — не наскочити на єгерів, бо вони теж мисливці; і отак тягнути тушу лісом кілометрів з десять подалі од лісозони, і викликати по мобілці перевозку; да, криза кризою, а шикарні ресторани функціонують і постійно потребують вепрятини...

— Ласточка, я арьол! Ласточка! Таня!

«Ох, то ти, блін, ще й Таня!»

Тут вона завдала ліктем у печінку, це він проґавив,

головне не давати дряпатись,

а потім — п’ятою в пах, тобто в яйця, однак він встиг підставити стегно, і встиг і подивуватись: удар був акцентований — спортсменка, блін?

Вона викручувалася люто, вислизнула з ліфчика, він двинув коліном по ребрах, і от що дивно — вона була залегка, щоб поглинути цей удар, просто легко теліпнулася вбік, однак він встиг перехопити на подвійний нельсон, переводячи в партер — тепер не вдряпнеш! — і почав нагинати голову, аби трохи розслабити скажену, а тепер коліно між ноги — тепер не вбрикнеш;

ні, не так він уявляв на нарах; це вже потім, думаючи про неї, збагнув, що його тоді вранці насторожило:

чого це вона тут їде дорогою без нічого, в самому лише ситцевому платтячку?

Хоч би хустину накинула. Вушками світить. Тоді Звіробоя наче хтось пальцем у спину штовхнув:

та хто тут взагалі їздить, якщо навколо бої, і хто отак одпустить без діла дівчину? На важкому чоловічому велику?

...Звісно, брикалася, одбивалася мовчки, тобто лише шипіла і коли нагнув, придавив, знов засичала, це їй додавало сили, і йому теж, бо пройшов у зоні деяку школу битися, зціпивши зуби, щоб на вахті не засікли.

Власне, саме зона пригодилася зробити важливий крок у житті. Ще там подав заяву на АТО: а що, думав, там не страшніше, аніж у камері, — тут і вночі тихцем тебе в карти програють блатні, та навіть будь-який пєтух не промине подлянку кинути; уткі-насєдкі різні, тихарі, не кажучи вже про мокрушечників, чи ще гірше — опустять, там, бувало, очей вночі не стулиш, бо чуйка підказує: щось затівається і треба не вскочити в лажу.

А там на АТО — свіже повітря, за яким він сумував найдужче, бо в душі лишався браконьєром.

Бо що таке браконьєрство?

Це, по суті, полювання, це така праця — треба і вистежити, і вислідити, а головне, щоб тебе самого кабани не вистежили, бо вони ой як порохового запаху не люблять, а нюх мають дужчий, аніж собаки.

Після одсидки одразу подався записуватися добровольцем, і не через якісь патріотичні міркування чи безробіття, а тому, що в зоні дуже надивився на кацапню, як вона себе там ставила, хоча серед них була більшість наших-таки земляків, однак це найдужче й лютило.

На призовній комісії кожен шепотівся на военкома: злий, блін, контужений під Дебальцевим, його спеціально сюди поставили; тобто публіка не дуже рвалася в бій, на відміну від Звіробоя, він просто хотів і все, а можливо, це діяв мисливський дух, якого зона не вивітрила, а навпаки.

Комісія деякий час дивилася на нього, і він вже хотів був похвалитися, що має диплом педінституту, коли майорчик підсунувся до воєнкома і шепнув так, щоб і Звіробій почув:

— Цей дружочок після одсидки.

Після цього призовник побачив, як змінилися очі воєнкома, зрозумів цей погляд, однак той гортнув папери, взяв анкету, запитав, за якою статтею сидів, призовник назвав номер.

— Ти по-людському скажи.

— За браконьєрство сидів.

Він би їм розповів, що сів, власне, за язик, бо сусіди винюхали, що живе «не на зарплату», й почали докоряти, а він їм, сукам: яке, в сраку, браконьєрство — оно навколо всю країну вигубили, ліси вирубали, ріки потруїли, то вам, сукам, завидно, що хтось веприка завалить?

Ото мовчав би, то, може, й не стукнули б, а то вистежили в ресторані «Звіробій» і на кухні пов’язали з мішком кабанятини...

Несподівано воєнком ожив, можна сказати, зрадів:

— Дак це ж клас! Хоч один спеціаліст попався!

— Не поняв, — шепнув майорчик.

— Браконьєр — це ж звіробій, — незрозуміло відповів полковник.

— Не поняв, — нахилився майор.

— А те, що Звіробій — це значить «мисливець», от, хоч один салага щось тямить буде, — радів далі воєнком. — Ну, що, — звернувся до мене, — хочеш іскупить?

— Дак я ж уже одсидів, — бовкнув він.

Але так чи інак, а комісію пройшов.

...вона несподівано й люто крутнулася, і вони удвох покотилися в кювет; тренована сучка молотила п’ятами, тож він, щоб не накостиляла, підставляв берці, і вже бачив:

притягне її голу-голісіньку на пост і покаже здобич, і її срану карту, і телефончик її сраний покаже, і куди вона дзвонила, нехай по джіпіес на того «орла» наведуться, виявлять,

однак вона шипіла, як могла, а не здавалась, її голе тіло гадючилося на всі боки, крутила, чим могла, це ж хто видержить, щоб отак спокійно це терпіти, блін, після одсидки, зараза, це ж тобі не кабанів стрілять.

Особливо коли голою спиною одпихається, і всім іншим, що було, то тут не треба довго пхатися, трястись, крутячись навколо подвійного нельсона біля важкого перекинутого велосипеда, що дивився на все це своїм нікелем...

...тут він несподівано відчув, що шия її від зусилля хруснула, і все в ній враз ослабло, тобто все там стало неживе; він підвівся, не вірячи ні їй, ні собі, тим паче, що поряд колихалася спокійно «зєльонка», розкинулось шосе, все таке неймовірне, навколо настала найніміша тиша, лише пищав телефон, так, що він повільно підняв, сунув під клапан, застібнувся увесь, закинув у кущі велик, затяг її туди, і насилу посунув геть, думаючи лиш одне: як таке пояснити?

— З льогким паром просравшись, — кивнув виразно на лопату лейтенант, бо салаги вже знехотя обкопували дернини.

— Да, аж бздо пішло, — погодилися бійці.

— Та не, — одказав він, — то з канави.

Поплював на долоні, взяв лопату — від дотику держака Звіробоя аж затрясло, і він кинувся з нею назад у кущі.

— Ти куди? — здивувався лейтенант, бо нічого не втямив.

— Гівно закопать! — крикнув хтось із хлопців, і всі радісно реготнули.