Укри. Бойова проза

12

Він би довго одсипався, якби йому не привиділося:

крізь вентилятора намагається протиснутися Петруччо, однак лопаті раптом закрутилися...

Хантер зірвався як ошпарений:

— Чого ви сидите?

Хлопці із сумом дивилися на нього, бо одразу зрозуміли, чого він підскочив.

— Ну, а що ми можемо?

Звісна річ, атакувати вороже кубло й відбити полонених — це найперша річ, але для такого треба батальйон або й два.

Звісно, Хантер був стомлений, неодіспаний, сила ще не відновилася, однак його почало кидати й він чудово себе вивчив, що в такому підкинутому стані здатен довго і вправно діяти, незважаючи ні на які обставини.

А також знав, що тоді й голова виродить якийсь путящий план, так завжди з ним бувало в безвихідних ситуаціях — часто це просто діяв інстинкт, але, на диво, прокидався холодний глузд, не гірший за інтуїцію.

Його думки постійно наверталися на колишній розбомблений клуб у Блочкуватому, щось там у руїнах було приховане, щось його туди вело, але що? Він ретельно перебирав у пам’яті всі обставини, аж доки наштовхнувся на шмат синьої тканини, припорошеної рудим цегляним пилом.

Так, тоді під завалом вони наштовхнулися на цілий склад самодіяльного реквізиту, й навіть коробку з гримом до якоїсь історичної постановки, що навіть почали сперечатися — це до «Тараса Бульби» чи до «Запорожця за Дунаєм» — найулюбленіших аматорських вистав.

Чому саме цей спогад свердлив голову?

Він почав копатися в бокових відчуттях, асоціаціях і насилу пригадав одну свою уморну думочку, що непогано було б перевдягтися в казачків і наробити десь у їхньому тилу скандалів, тобто вдати наскок на лугандонів і хутко вшитись, а ті вже нехай би розбиралися зі своїми натуральними казачками.

Бо там і без спеціальних провокацій часто виникали гострі сутички зі стріляниною, навіть з артилерійською, — публіка була геть амбітна, і кожен корчив із себе вищу расу, особливо казачки, бо мали «славну історію», чого про деенератів не скажеш, чи й лугандонів, бо їхня дохла історія лише починалася.

Однак вони мали ту перевагу, що діяли на «своїй» землі, а казачки хоч які були козирні, а прибули сюди аж із-за Дону, тому нехай і не «ковирячаться».

Отож найважче було не розкопати з руїни реквізит і костюми, а відіпрати їх, ото була ціла мука.

Бо все було велике, ошатне й довго сохло, що Хантер мало не сказився й вимагав одягатися у мокре:

— На вас і висохне! Якого чорта ждать — наших хлопців там зараз катують, а ви боїтеся сраку підмочить?

Катують, а може, вже й відстрілюють по одному, а може, віддають кадировцям на розваги.

А може, вже вантажать в Росію на дослідження — отам уже ніяких кінців не знайдеш, отам вже ніякий маскарад не поможе, хоч мокрий, хоч сухий.

Особливої мороки завдав реквізит — нагайки, улюблений атрибут казанків, їх довелося заново переплітати.

Хоча перехід фронтової смуги для розвідників завжди велика морока, а робити це в довгих незграбних жупанах і кунтушах — завдання дике.

А надто повзти по-пластунському, особливо крізь бур’яни, особливо крізь реп’яхи.

А вже потім обтруситися, обчиститись — то вже бозна-скільки хлопці вигадали нових матюків.

Лише трохи заспокоїлися, коли взялися до гриму, чепурилися, мазюкалися, клеїлися, тут почалися реготи і підколи.

...Автоохорона витріщилася на них, наче на марсіан — усіляких одяганок було тут бачено, але таких пишних ще ні разу.

Особливо на православному попові — справжнісінька довга чорна ряса з відлогами та вилогами, яких на військових капеланах зроду не побачиш.

Заспокоювало й те, що вони не мали при собі ніякісінької зброї, хіба лише куці нагайки, але яка то зброя?

Знав би хто, що на згині ті мали вплетений тонкий свинцевий кабель, то не так би розслабилися.

— Хто такіє?

— Казакі данскіє, — була відповідь, — вот, прієхалі за вас памірать, радімиє.

Що ж, це було непогано, хоч хтось, хоч якісь, а можна було виставити з них передові пікети.

— Шеф у сєбя? — отут Влад показово витяг папери.

Охорона ретельно розглядала, удаючи, що тямить, — адже тут побували які хочеш посвідчення, яких тобі хочеш взірців.

Зрештою, нехай внутрішня охорона розбирається з цим — бачили тут різних, але таких — ще ні разу.

Якби не надто строкатий маскарад, то кожен охоронець відчув би брак найголовнішої ознаки казанків — відсутність густого горілчаного перегару.

У коридорі вартові встигли подивуватися з «клоунів» раніше, аніж насторожитися, бо попереду урочисто-довготелесого єсаула вибіг карячкуватий холуй у строкатому кунтуші і ляснув себе по чоботі нагайкою:

— На караул! — раптом скомандував до охоронців.

Ті не встигли образитися на таке нечуване нахабство, як зазнали в лоб свинчатками й тихо сповзли в обійми ряжених відвідувачів.

Те саме сталося й з двома здивованими секретарями, яких хутко вклали в передпокої.

— Хто такіє? — підскочив Чума з-за свого командного столу, узрівши на порозі «цирковий» гурт.

— Прєданниє вам пріднєстровскіє вольниє казакі, — почув.

— Аткудава?

Подив його вгамувався незвичайно колоритною вдяганкою прибульців.

— Казаній раз’єзд прібил по согласованому прєдпісанію! — вигукнув Влад, долаючи акцент.

— По какому распісанію? — напружився той пригадати, бо їх надходило й усних, і письмових безліч, не розгребеш.

Проте «єсаул» уже розкрив обійми братнього привітання, але насправді лише аби одвести праву руку з нагайкою для удару.

Однак Чума був тренований і встиг поставити блок, але тут його професіоналізм і зрадив.

Якби бито, скажімо, бейсбольною битою, прикладом чи штиком — то це б спрацювало, але вдвоє складена нагайка згорнулася посередині, обійшовши застережливого ліктя й гухнула по потилиці, враз вибивши з пам’яті.

— Машину, братья, машину! — гурт «клоунів» вибіг, несучи на руках такого самого в довгому жупані, з-під насунутого на ніс башлика стирчали густі козацькі «вуса».

— Што такое? — звели ті зброю, однак казачки на те й оком не моргнули.

— Єсаул уміраєт, братья, — непідробним розпачем бринів Вітько, бігцем несучи до крайнього бусика Чуму й утираючи справжнісіньку сльозу, — перебрал, травонулся і вот — сердце!

— Давай, давай, родімиє, єщо спасьом! Братья! — гудів, виставляв наперед великого хреста батюшка.

— Гоні в больніцу! — верещав Влад.

— Помогітє занєсті!

І один охоронець допоміг. На свою голову.

З ним і з шофером впоралися вже за квартал, а далі погнали щодуху до вилісків, де й покинули нещасливого бусика, покотивши його з пагорба в один бік, а самі помчали в протилежний.

Коли поскидали весь костюмований маскарад, бігти не стало легше: Чума виявився важкий, вперто не хотів допомагати ногами.

Хоч як його й «просили» — дарма, отож бійці штиками спиляли стовбурець, прив’язали його, наче кабана, і, трясучи по черзі, помчали чагарями, мотляючи так, що бранець скоро почав мукати.

Йому одтулили кляп:

— Чєрті паласатиє, ну вас в жопу, я лучше своімі двумя.

І задріботів ними, хоча й спутаними.

Він із сумом міг лише дослухатися до напрямків, особливо повзучи, тут і чорт не здолає втямити географію.

Нарешті настав час, коли його знову затрусили, цього разу металевим дном багажника.

Нічого хорошого попереду він не чекав, бо не лише наслухався московської пропаганди, а й сам частенько творив її, отож свято вірив:

розіпнуть на хресті живцем або обпечуть гарячою смолою.

...Вже на точці його засунули в найтісніший бункер, аби приховати від начальників, бо зловили надто коштовну дичину.

Слава Богу, приїхали волонтери, слава Богу, з Людмилою Іванівною, а вона мала деякий досвід перемовин про полонених.

Тут головне було не засвітитися перед нашими штабістами, бо за Чумою тоді б лише рак свиснув.

Те саме можна сказати й про московських штабістів, які знайшли б йому інше застосування, а не обмін на цілий гурт укропів.

Отож перемови велися за допомогою рацій приватно між ворогуючими командирами, швидко, доки чутка про зникнення лугандонівського ватажка не розійшлася по ЗМІ, як бувало не раз, коли в полон з обох боків трапляли не лише командири, а й політичні діячі.

Оце був найкращий крам!

Таку самодіяльність суворо забороняв Київ.

І Москва, щосили з обох боків борючись із «махновщиною», а насправді найбільше остерігаючись, що воюючі сторони навчаться самі між собою домовлятися.

І не лише про полонених.

...Знову його довго трусили в пилюці багажника.

Потім гнали бігцем, і він ламав голову про вигадливість укропів, «які вже на весь світ прославилися лютою жорстокістю», й зітхав про «клоунів», очікуючи прикрих фантазій.

«Всьо, блін, в шахту жив’йом збросят».

Відчув під ногами асфальт: «ну, что ж, і перед шахтою он может бить».

Чума насправді був хоробрий чоловік, і смерть його не лякала, бо він її багато разів перебоявся, а тому не мав до неї ніяких відчуттів; хвилювало тільки, що доведеться довго конати з потрощеними кістками на дні штреку.

Далі його знову погнали із зав’язаними очима, й знову підтюпцем — він щокроку очікував прірви, польоту на дно шурфу.

А натомість, коли з нього зняли чорну пов’язку, побачив перед собою обличчя рідних і до нестями милих феесбешників.

...На чатах хлопці обіймалися з визволеними побратимами, тиснули, поляпували по плечах, торсали за чуприни; а Баняк увесь час допитувався, як це так їх дуже швидко обміняли й на кого?

— На Чуму, — почув у відповідь.

— Як? — збентежився він. — Нас? На таку крупну птицю?

— Нічого, — заспокоїв його Хантер. — Ми його ще раз зловимо.